Ставленню держави до туризму відповідає два види впливу на згадане явище – статичний і динамічний

Історично склалися три підходи у ставленні до розвитку туризму: негативний, нейтральний і позитивний.

Негативне ставлення виступає в тих країнах, котрі не були або не є готові до розвитку приїжджого і виїзного туристичного руху. Його розвиток у такій ситуації мав би призвести до появи багатьох негативних явищ. Утримання негативного підходу до туризму в сучасних умовах слід трактувати як анахронізм. Держава замість того, щоб використовувати у власних інтересах туристичні потоки, не звертає уваги на оточення і намагається обмежити контакти власних громадян з іноземцями.

Трапляються, однак, зміни позитивного ставлення на негативне. Їх причиною є найчастіше політичні чи економічні проблеми, час тривання яких дуже різний. Стабілізація й усунення бар’єрів означають повернення до попереднього позитивного підходу до туризму.

Нейтральне ставлення держави до туризму на практиці трапляється набагато частіше. Влада не звертає на нього увагу, доки він не спричиняє негативні впливи на суспільно-господарське життя країни. Тут не йдеться про свідомий вплив на структуру та величину попиту і пропозиції. Необхідність втручання може призвести до перетворення нейтрального ставлення хоча б з метою запобігання подібним дисфункціям.

Позитивне ставлення до туризму відображається у свідомих діях держави і поточному контролі впливу цього явища на його суспільно-господарське життя. З цього можна зробити висновок, що про туристичну політику в повному розумінні цього слова можна говорити тільки тоді, коли ставлення держави до розвитку туризму є позитивним, а цілі та заходи – чітко окреслені.

Статичний вплив держави безпосередньо пов’язаний з нейтральним підходом до туризму і може перетворитись у позитивне ставлення. Таке перетворення не обов’язково матиме місце і тоді не дійде до формування туристичної політики. Втручання в такому випадку буде обмежуватися діями адміністративного характеру, що послаблює негативні наслідки, але у майбутньому гальмує розвиток туристичного руху.

Динамічний вплив завжди пов’язаний із позитивним ставленням до туризму, результатом чого є всестороннє використання цієї галузі суспільно-господарського життя в інтересах усієї держави.

Туристична політика – це діяльність, що полягає у визначення економічних, політичних, суспільних і культурних цілей, пов’язаних із розвитком туризму, в отриманні всесторонніх позитивних ефектів, що виникають з існування попиту і пропозиції, це спроби задовольнити суспільні потреби у сфері організації туризму і визначенні засобів, необхідних для реалізації зазначених вище цілей.

Види органів державної влади, дії яких є необхідними для функціонування туристичного сектора, можна поділити на такі групи: законодавчі органи держави; центральні (не туристичні) органи державної адміністрації (наприклад транспорту, охорони середовища, закордонних справ, внутрішніх справ); місцева туристична адміністрація; дорадчі органи державної і туристичної адміністрації; туристичні господарські органи; туристичні організації.

Умовою ефективного ведення туристичної політики є вплив на всі найбільш істотні елементи попиту і пропозиції. Він повинен задовольнити запланований розвиток туризму на всіх етапах, що мають вплив на виникнення туристичних послуг, починаючи від вивчення ринку, закінчуючи оцінкою досягнутих результатів. Невід’ємною рисою динамічного впливу держави на туризм є охоплення ним усіх етапів виробництва і споживання туристичних послуг. У випадку, коли держава впливає тільки на деякі фрагменти цього процесу, відбувається статичний вплив, що за своєю суттю не може називатися туристичною політикою.

Суму етапів, які впливають на виникнення туристичної послуги, можна назвати туристичним циклом, котрий є процесом тривалим, і жоден елемент з його складу не може бути упущений у випадку динамічного впливу держави на туризм.

До елементів, що входять у туристичний цикл, слід віднести: вивчення туристичного ринку; планування розвитку туризму; будову туристичної і паратуристичної інфраструктури; підготовку кадрів для потреб туризму; конструкцію оптимальної моделі розвитку туризму; розвиток туристичного господарства; сприяння туристичному розвитку; вивчення результатів ведення політики і формулювання висновків на майбутнє.

Про потребу вивчення туристичного ринку як вихідного етапу до формулювання засад туристичної політики згадано вище. Тут варто звернути увагу на дуже важливий інформаційний аспект цього типу діяльності. Погане вивчення ринку може призвести до помилкового формулювання цілей і вибору засобів для їх реалізації. Тому вивчення туристичного ринку є дуже важливим для кожної держави, котра наважується на динамічний вплив. Одночасно проведення таких досліджень є надто дорогим з огляду на необхідність застосування методу анкетування у випадку аналізу невимірних факторів на туристичному ринку. В кожній країні виступає конфлікт між господарською діяльністю і розвитком туристичного сектора. Проявляється він передусім там, де регіони, багаті на туристичні ресурси, одночасно володіють велики природними багатствами. В таких ситуаціях влада держави стоїть перед важливою господарською проблемою і тільки вона здатна прийняти відповідне рішення.

Спроби активізації господарського розвитку конкретних регіонів за допомогою туризму перебувають у компетенції центральних органів державної адміністрації. В їх компетенції – також визначення, в якій мірі туризм повинен спричинити реалізацію соціальної, закордонної чи культурної політики держави. Іншими словами, щоб туризм розвивався без проблем і приносив користь, він повинен бути включений у плани суспільно-господарського розвитку держави.

Розбудова туристичної і паратуристичної інфраструктур теж є складним завданням без допомоги держави. Насамперед ця діяльність дуже капіталомістка і повинна здійснюватися дуже швидко, що викликано високою еластичністю туристичного попиту і зростаючою конкуренцією на світовому туристичному ринку.

Важливою засадою є також підготовка кадрів для туризму. Це особливо важливо для закордонного туризму, де, окрім знання професії, необхідне знання іноземних мов. Навчання кадрів, яке також вимагає великих витрат, часто організовується і фінансується державою. Це не виключає можливості існування паралельного навчання за кошт туристичних організацій.

Важливим завданням держави є створення відповідних правових та економічних умов для діяльності організаторів подорожей, директорів готелів, учасників гастрономічної і транспортної бази. Через різні фінансові механізми можна діяти в напрямі преферування найбільш відповідних елементів туристичного господарства чи формувати їх просторову структуру в певній країні.

Туристична популяризація є діяльністю, що вимагає серйозних витрат, тому держава бере їх частину на себе. Вона має для цього багато можливостей, не доступних туристичному сектору. В рамках закордонної політики і широкої інформаційної акції про країну можуть і повинні використовуватися елементи, які заохочують приїзди туристів. Подібним чином може використовуватися популяризація акцій, пов’язана з такими галузями, як культура, міжнародні організації, товарний обмін.

Останнім елементом туристичного циклу є вивчення результатів туристичної політики, що становлять інтегральну частину систематичного вивчення ринку. Воно є першим і останнім елементом туристичного циклу. Може виявитися, що засоби туристичної політики спричинили зміни структури попиту і пропозиції, тому слід докладно вивчити ці перетворення і встановити, чи вони пішли у вибраному напрямку. Одночасно в результаті змін може виявитися необхідність унесення змін у цілі і засоби туристичної політики.

Найкраще сформульовані цілі туристичної політики не будуть досягнуті, якщо для їх реалізації не використати спеціальні засоби. Їх кількість є дуже велика. Тому вибір засобів мусить бути здійснений на основі детального вивчення багатьох туристичних та господарських показників. Немає універсального набору засобів, котрі можна було б застосувати в кожній державі. Залежно від багатьох чинників засоби, ефективні в одному конкретному випадку, можуть виявитися хибними в іншому.

Серед головних чинників, від яких залежить вид і обсяг засобів туристичної політики, можна виділити такі: суспільно-політичний устрій, актуальний стан національної економіки (інвестиційні можливості, ринкова рівновага, сальдо торговельного і платіжного балансу і т.д.), місце і значення туризму в суспільно-господарському житті держави, практика і результати туристичної політики в інших державах (необхідність співпраці вимагає координації всіх засобів, особливо тоді, коли велике значення приписується закордонному туризму).

Враховуючи вищеназвані чинники, можна зробити висновок, що кількість засобів буде дуже велика. Тому постає потреба їх класифікації. В літературі трапляється три критерії такої класифікації: поділ на засоби, що впливають на туристичний попит і пропозицію, поділ на паратуристичні і туристичні засоби, поділ за походженням.

Перший поділ є дуже не чітким і часто призводить до помилок. Прикладом може бути податкова політика держави, результати якої завжди мають багатосторонній характер. Прикордонні формальності, напевно впливають на попит, але також опосередковано, якщо вони є ліберальними – стимулюють пропозицію. Таких прикладів може бути значно більше, і тому ми вважаємо цю класифікацію малопридатною.

Другий поділ застосовується також рідко. Паратуристичні засоби (загального характеру) стосуються інших галузей суспільно-економічного життя, але опосередковано впливають на умови розвитку туризму. Такий вплив може бути свідомий (у рамках туристичної політики) чи випадковий, що слід вважати негативним явищем. Інвестиційна політика держави, наприклад, не може мати впливу на розвиток туристичної пропозиції, суспільна політика повинна вплинути на попит і т.д.

Дуже важко виділити чисто туристичні засоби на макрорівні. Відносно просто це зробити стосовно заходів, що регулюють функціонування туристичних господарюючих суб’єктів (об’єкти для нічлігу, бюро подорожей і т.д.).

Третю класифікацію засобів можна систематизувати згідно з наступними джерелами походження: засоби, що виникають із загальної політики держави, туристичне законодавство, економічно-фінансові засоби, адміністративно-організаційні засоби.

Перша група засобів залежить від загальних напрямів політики держави. Вона реалізовує свої завдання, використовуючи туризм для: формування товарно-грошових відносин на ринку, утримання ринкової рівноваги, активізації регіонів менш господарсько розвинутих, активізація сектора послуг, регулювання грошових зобов’язань перед закордоном, формування і реалізації закордонної політики, реалізації завдань у галузі культурної політики, охорони здоров’я і соціальної політики і ін.

Усі названі сфери діяльності можуть використовувати туризм, у той час як їхні засоби повинні збігатися з інтересами того ж туризму. Туристичне господарство мусить існувати і регулювати багато важливих з практичної точки зору сфер. До них можна віднести: правила про туристичні місцевості, правила про нічлігову базу (локалізація, категоризація), правила функціонування туристичного господарства, правила переміщення іноземців, правила виїзду власних мешканців за кордон.

Гама економічно-фінансових засобів дуже велика й ефективна. До них слід віднести: ціни, податки, кредити, валютні курси, валютні обмеження, експортні чи імпортні обмеження.

Як видно, підбір засобів щодо конкретної держави є дуже складним завданням. По-перше, через їх значну кількість, по-друге, - різну ефективність. Тому легко на практиці допуститися помилок, негативні наслідки яких можуть бути дуже серйозні.

В Україні органом виконавчої влади, що здійснює державне управління, міжгалузеву і міжрегіональну координацію у сфері туризму є Державна туристична адміністрація – національна туристична адміністрація (за термінологією ВТО).

Принцип державного регулювання туристичної діяльності полягає у тому, що держава, визнаючи туристичну діяльність однією з пріоритетних галузей економіки України, сприяє розвиткові туристичної діяльності і створює сприятливі умови для її функціонування, визначає і підтримує пріоритетні напрями, формує образ України як країни, сприятливої для туризму, і рекламує її на міжнародному рівні, а також підтримує і захищає українських туристів, туроператорів і турагентів. Найважливішими цілями державного регулювання туристичної діяльності є: забезпечення прав громадян на відпочинок, свободу пересування й інших прав при здійсненні подорожей; створення умов для діяльності, спрямованої на виховання, освіту і оздоровлення туристів; розвиток туристичної індустрії, створення нових робочих місць, збільшення доходів держави і громадян України, розвиток міжнародних контактів; збереження об’єктів туристичного показу, раціональне використання природного і культурного потенціалу країни, туристичних ресурсів.

Пріоритетними напрямами державного регулювання є підтримання і розвиток внутрішнього та в’їзного туризму (подорожі громадян України й іноземних громадян у межах України), а також соціального й самодіяльного туризму.

Державне регулювання туристичної діяльності здійснюється через: створення нормативних і правових актів, спрямованих на упорядкування й удосконалювання відносин у сфері туристичної індустрії; сприяння у просуванні турпродукту на внутрішньому і світовому туристичному ринках; ліцензування, стандартизація в туристичній індустрії, сертифікація туристичного продукту; встановлення правил в’їзду, виїзду і перебування на території України; прямі бюджетні асигнування на розроблення і реалізацію загальнодержавних цільових програм розвитку туризму; захист прав та інтересів туристів, гарантування їхньої безпеки; створення сприятливих умов для інвестицій, податкове і митне регулювання; сприяння кадровому забезпеченню туристичної діяльності і розвиток наукових досліджень у сфері туристичної індустрії.

Із збільшенням кількості туристичних поїздок, розширенням їхньої географії, розвитком транспортних засобів, міжнародні організації привертають увагу держав і урядів до проблем розвитку туризму і нової ролі національних туристичних адміністрацій.

Дата добавления: 2014-01-14