Раціональні форми пізнання дійсності

4.1. Пам’ять.

4.2. Мислення.

4.3. Уява.

4.4. Мовлення.

4.1. Пам’ять.

Пам’ять - це психічний пізнавальний процес, який полягає у запам’ятовуванні, зберіганні або забуванні та наступному відтворенні індивідом його досвіду. Вказані процеси не є автономними психічними здібностями. Вони формуються в діяльності і визначаються нею. "Без памяти,- писав С.Л.Рубінштейн,- мы были бы существами мгновения. Наше прошлое было бы мертво для будущего. Настоящее, по мере его протекания, безвозвратно исчезало бы в прошлом."

Пам’ять є у всіх живих істот. З’явилися дані про здатність до запам’ятовування навіть у рослин. У найширшому розумінні пам’ять можна визначити як механізм фіксації інформації, набутої та використовуваної живим організмом. Людська пам’ять - це, перед усім, накопичення, закріплення, зберігання і наступне відтворення людиною свого досвіду, тобто усього, що з нею відбулося. Пам’ять - це спосіб існування психіки у часі, утримання минулого, тобто того, чого вже немає у теперішньому. Тому пам’ять - необхідна умова єдності людської психіки, нашої психологічної ідентичності.

У сучасних дослідженнях пам’яті виступає проблема її механізмів. Ті чи інші уявлення про механізми запам’ятовування складають основу різних теорій пам’яті. В наш час в науці відсутня єдина та закінчена теорія пам’яті. Велике різноманіття концепцій та моделей зумовлене активізацією пошуків, розпочатих, особливо в останні роки, представниками різних наук.

Існує декілька підстав для класифікації видів людської пам’яті. Одна з них - поділ пам’яті за часом збереження матеріалу, інша - за переважним у процесах запам’ятовування, збереження та відтворення матеріалу, аналізаторів, за участю волі. В першому випадку виділяють миттєву, короткочасну, оперативну, довготривалу та генетичну пам’ять. В іншому випадку мовлять про рухову, образну, емоційну та словесно-логічну пам’ять. В третьому випадку – довільну і мимовільну пам’ять.

Миттєва, або іконічна пам’ять пов’язана з утриманням точної та повної картини тільки-но сприйнятого органами чуттів, без будь-якої переробки отриманої інформації. Ця пам’ять - безпосереднє відображення інформації органами чуттів. Її тривалість від 0,1 до 0,5 секунд. Миттєва пам’ять являє собою повне остаточне враження яке виникає від безпосереднього сприймання стимулів. Це пам’ять-образ.

Короткочасна пам’ять являє собою спосіб зберігання інформації протягом короткого проміжку часу. Тривалість утримання мнемічних следів тут не перевищує декількох десятків секунд, в середньому біля 20 (без повторення). У короткочасній пам’яті зберігається не повний, а лише узагальнений образ сприйнятого, його найсуттєвіші елементи. Ця пам’ять працює без попередньої свідомої настанови на запам’ятовування, проте з настановою на наступне відтворення матеріалу. Короткочасну пам’ять характеризує такий показник, як обсяг. Він в середньому дорівнює від 5 до 9 одиниць інформації і визначається за кількістю одиниць інформації, яку людина в змозі точно відтворити через декілька десятків секунд після одноразового подання їй цієї інформації. Із миттєвої пам’яті до неї попадає тільки та інформація, яка усвідомлюється, співвідноситься з актуальними інтересами та потребами людини, привертає до себе її увагу.

Оперативною зветься пам’ять, яка розрахована на зберігання інформації протягом певного, раніш визначеного, терміну, у діопазоні від декількох секунд до декількох днів. Термін зберігання відомостей цієї памєєяті визначається завданням, яке постає перед людиною, і розрахований лише на розв’язування даного завдання. Після цього інформація може зникати з оперативної пам’яті. Цей вид пам’яті за тривалістю зберігання інформації та за своїми властивостями займає проміжну позицію між короткочасною та довготривалою. (Наприклад, коли ми виконуємо які-небудь складні дії, наприклад, арифметичні, то здійснюємо їх частинами. При цьому ми утримуємо "в голові" деякі проміжні результати до тих пір, доки маємо з ними справу. Наближуючись до кінцевого результату, конкретний "відпрацьований матеріал" може забуватися. Аналогічне явище ми спостерігаємо при читанні, списуванні, взагалі під час виконання будь-якої менш складної дії).

Довготривала - пам’ять, яка здатна зберігати інформацію протягом необмеженого терміну. Інформація, що потрапила до сховища довготривалої пам’яті, може відтворюватися людиної скільки завгодно разів. Більш того, багаторазове та систематичне відтворення даної інформації лише зміцнює її сліди у довготривалій пам’яті. Остання передбачає здатність людини в будь-який необхідний момент згадати те, що колись було нею запам’ятоване.

Генетична пам’ять - її можна визначити як таку, в якій інформація зберігається у генотипі, передається та відтворюється у спадковості. Основним біологічним механізмом запам’ятовування інформації у такій памєєяті є мутації та пов’язані з ними зміни генних структур. Генетична пам’ять у людини - єдина, на яку ми не можемо впливати за допомогою навчання та виховання.

Образна пам’ять виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їхніх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.

Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою тощо.

Особливий різновид мовленнєвої пам’яті складає словесно-логічна, яка тісно пов’язана зі словом, думкою та логікою. Даний вид пам’яті характеризується тим, що людина, яка володіє нею, швидко і точно може запам’ятовувати зміст подій, логіку міркувань тощо. Цей зміст вона може передати власними словами, іноді досить точно. Цим типом пам’яті володіють учені, викладачі вузів, учителя шкіл.

Рухова пам’ять являє собою запам’ятовування та збереження, а, за необхідності, і відтворення з достатньою точністю різноманітних складних рухів. Вона бере участь у формуванні рухових, зокрема трудових та спортивних, умінь та навичок. Удосконалення ручних рухів людини пов’язане з цим видом пам’яті. Зазвичай ознакою гарної рухової пам’яті є фізична спритність людини, "золоті руки".

Емоційна пам’ять - це пам’ять на переживання. Вона бере участь у роботі всіх видів пам’яті, але особливо виявляється у людських стосунках. На емоційній пам’яті безпосередньо грунтується міцність запам’ятовування матеріалу: те, що у людини викликає емоційні переживання, запамєєятовується нею без особливих зусиль і на більш тривалий термін.

За характером участі волі у процесах запам’ятовування та відтворення матеріалу пам’ять поділяють на мимовільну та довільну. В першому випадку мають на увазі таке запам’ятовування та відтворення, що відбуваються автоматично, без особливих зусиль з боку людини, без висування нею перед собою спеціального мнемічного завдання (на запам’ятовування, упізнавання, збереження або відтворення). В іншому випадку таке завдання обов’язково присутнє, а сам процес запам’ятовування або відтворення вимагає вольових зусиль. Мимовільне запам’ятовування не обов’язково є слабшим за довільне. В багатьох випадках життя мимовільне перевершує довільне.

Характеристика процесів пам’яті

Існує три головних процеси, синтез яких і утворює пам’ять як цілісне функційне утворення психіки. Під час першого з них - запам’ятовування - відбувається перед усім аналіз та ідентифікація різних характеристик інформації, яка надходить, її кодування. Другий процес пам’яті - збереження інформації - пов’язаний з її організацією та утриманням. Третій - відтворення - мимовільне або довільне (останнє зветься також пригадуванням). Відтворення інформації справедливо можна вважати основною функцією, основним призначенням пам’яті - надати людині можливість використовувати дані свого досвіду.

Запам’ятовування можна визначити як поцес пам’яті, в результаті якого відбувається закріплення нового шляхом пов’язування його з набутим раніш. Характеристики запам’ятовування того чи іншого матеріалу визначаються мотивами, цілями та способами діяльності особистості. Розрізняють короткочасне та довготривале запам’ятовування, мимовільне та довільне, механічне та свідоме.

Збереження. Те, що людина запам’ятала, мозок зберігає більш чи менш тривалий час. Збереження, як процес пам’яті, має свої закономірності. Встановлено, що збереження може бути динамічним та статичним. Динамічне зберігання проявляється в оперативній пам’яті, а статичне - у довготривалій. При динамічному збереженні матеріал змінюється мало, при статичному - навпаки, він обов’язково піддається реконструкції, переробці. Збереження матеріалу визначається мірою його участі і діяльності особистості. Про збереження інформації та її зміни можна гадати тільки за наступними процесами пам’яті - упізнаванню та відтворенню.

Упізнавання та відтворення. Упізнавання якого-небудь об’єкта відбувається в момент його сприймання. Це означає, що відбувається сприймання об’єкта, яке сформувалося у людини раніш або на підставі особистих вражень (уявлення пам’яті), або на підставі словесних описів (уявлення уяви). Упізнавання буває різним за ступенем точності та повноти. Нижчий рівень упізнавання виявляється у "почутті знайомства", коли людина не може точно впізнати ознаки об’єкту, але упевнена, що він є знайомим. Вищий рівень упізнавання, або повне упізнавання, не викликає у того, хто сприймає об ’єкт, жодних сумнівів у знанні об ’єкту сприймання; людина безпомилково зараховує об’єкт до певної категорії, може точно назвати час, місце та інші ознаки знайомства з ним.

Відтворення відрізняється від сприймання тим, що воно здійснюється після нього, поза нього. Відтворення образу об’єкта важче, ніж упізнавання. Так, учню легше упізнати текст книги за повторним ознайомленням (повторне сприймання), ніж відтворити, пригадати зміст тексту, коли книга закрита. Фізіологічною основою відтворення є поновлювання нервових зв’язків, які утворились раніш при сприйманні предметів та явищ.

Відтворення може відбуватись у вигляді послідовного пригадування, це - активний вольовий процес. Пригадування у людини відбувається за законами асоціацій, скорочено. Пригадування вимагає зосередженості уваги, воно відбувається іноді дуже важко. Відтворення може бути довільним або мимовільним. Пригадування - це довільне відтворення: людина заздалегіть має мету пригадати і для цього застосовує зусилля думки та волі. Мимовільне відтворення відбувається буцім-то саме собою. Основою його є асоціації за суміжністю у часі або просторі, в деяких випадках - також асоціації за подібностю та контрастом. Розрізняють відтворення безпосереднє та опосередковане. Безпосереднє відтворення відбувається без проміжних асоціацій (наприклад, таблиця множення). При опосередкованому відтворенні людина спирається на проміжні асоціації - слова, образи, почуття, дії, з якими пов’язаний об’єкт відтворення.

Забування виражається у неможливості згадати або у помилковому упізнаванні та відтворенні. Забування виявляється у схематизації матеріалу, відкиданню окремих частин його (іноді суттєвих), зведення нових уявлень до звичних старих уявлень.

Індивідуальні відмінності пам’яті

Індивідуальні відмінності па’яті людей проявляються в особливостях її процесів, тобто у тому, як здійснюються запам’ятовування та відтворення у різних людей, та в особливостях змісту пам’яті, тобто у тому, що запам’ятовується.

Індивідуальні відмінності у процесах пам’яті виражаються у швидкості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення.

Залежно від особливостей запам’ятовування та збереження в пам’яті засвоєного людей можна розподілити на 4 групи:

1) швидко та міцно запам’ятовують, повільно забувають (гарна пам’ять);

2) швидко, але не міцно засвоюють, швидко забувають матеріал;

3) повільно запам’ятовують, але довго зберігають засвоєне;

4) повільно засвоюють та швидко забувають (найслабша пам’ять).

Люди вирізняються ще й тим, які зазвичай аналізатори беруть найбільшу участь в процесі засвоєння та відтворення матеріалу, який запам’ятовують. Виділяють зоровий тип пам’яті (у багатьох художників), слуховий тип пам’яті (у музикантів), моторний тип (у спортсменів) тощо.

4.2.Мислення.

Інформація, яку людина отримує з навколишнього середовища, дозволяє людині уявляти не лише зовнішню, але й внутрішню сторону предмету, уявляти предмети за їх відсутністю, передбачати їх зміни у часі, прямувати думкою до неоглядної далечини та до мікросвіту. Усе це можливо завдяки процесу мислення. Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивноїдійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

Процес мислення характеризується наступними особливостями:

1. Мислення завжди має опосередкований характер.

2. Мислення зпирається на знання про загальні закони природи і суспільства, які є у людини.

3. Мислення походить з “живого споглядання”, але не зводиться до нього.

4. Мислення завжди є відображенням зв’язків і взаємин між предметами в словесній формі.

5. Мислення людини органічно пов’язане з практичною діяльністю.

Фізіологічні основи мислення.

Фізіологічною основою мислення є тимчасові нервові зв’язки (умовні рефлекси), які утворюються у корі великих півкуль мозку. Ці умовні рефлекси виникають під впливом інших сигналів (слів, думок), віддзеркалюючих реальну дійсність, але виникають обов’язково на підставі першої сигнальної системи (відчуттів, сприймання, уявлень). Мислення перебігає нормально лише за участю обох сигнальних систем, але перевага залишається за другою сигнальною системою.

У розгорнутому процесі мислення під час розв’язання складного завдання, якого не можна визначити однозначним алгоритмом, можна виділити декілька основних етапів або фаз:

1. Початок розумового процесу вбачається в усвідомленні проблемної ситуації. Уже цей етап виявляється не всім під силу - той, хто не звик мислити, сприймає оточуючий світ як звичайну річ. Чим більше знань, тим більше проблем бачить людина.

2. В результаті аналізу проблемної ситуації формулюється завдання. Це означає, що за даних умов поталанило попередньо розчленувати відоме та невідоме, а також визначити вимогу (мету). Завдання завжди ставить перед суб’єктом мету, сформульовану у питанні, яким завершується кожне завдання. Це питанні не містить у собі відповіді. Мета задана в певних умовах, і суб’єкт, який розв’язує завдання, перед усім має орієнтуватися у цих умовах, виділяти із змісту найважливіше.

3. Задача розв’язується різними способами, вибір яких зумовлений її умовами, типом розумової діяльності суб’єкта, способом рішення (алгоритм, правила та ін.). Розв’язання складних проблем вимагає обліку та порівнювання умов і даних, щоб не виникло логічних розбіжностей з накресленою стратегією дій. Внаслідок цієї роботи з’являється гіпотеза або декілька гіпотез, але виникають вони не завжди послідовно і на будь-якому етапі мисленнєвого процесу.

4. Визначивши стратегію можна звернутися до відокремлення окремих операцій, які завжди повинні залишатися в межах цієї стратегії і послідовність яких необхідно суворо дотримуватись.

Існують критерії, за якими розрізняють види мислення: 1) залежно від змісту (форми) задач, які належить розв’язати - предметно-дійове, наочно-образне, абстрактне; 2) за характером задач - теоретичне, практичне; 3) за ступенем розвиненості - дискурсивне та інтуітивне; 4) з точки зору новизни та оригінальності - продуктивне та репродуктивне. Предметно-дійове мислення - задачі розв’язуються за допомогою реального, фізичного перероблення ситуації. Наочно-образне передбачає оперування образами (порівняння, узагальнення, уявлення про явища, предмети Абстрактне мислення формується на базі мовних засобів, характерне використання понять, логічних конструкцій, які іноді не мають прямого образного вираження. Теоретичне мислення формується на базі інтелектуальних операцій, що передують практичній діяльності, спрямованій на їх реалізацію. Практичне мислення пов’язане з формулюванням цілей, виробленням планів, проектів і часто розгортається за умов дефіциту часу. Дискурсивне мислення являє собою поетапно-розгрнений процес. Інтуітивне мислення характеризується швидкістю перебігу, відсутністю чітко виражених етапів, мінімальною усвідомленістю. Продуктивне мислення спрямоване на створення нових ідей, його результатом є відкриття нового, або удосконалення розв’язання тієї чи іншої задачі. Репродуктивне (відтворююче) мислення предбачає застосування готових знань та умінь.

Усі перелічені види мислення у людини співіснують, можуть бути подані в одній і той же діяльності. Але в залежності від її характеру та кінцевої мети домінує той чи інший вид мислення. За цією підставою вони й розрізняються.

Мислення на відміну від інших процесів відбувається відповідно з певною логікою. Відповідно, у структурі мислення можна виділити наступні логічні опреації: порівняння, аналіз, сінтез, абстракція, конкретизація, узагальнення.

Порівняння розкриває тотожність та відмінності речей. Виділення окремих якостей предметів у думках, а також об’єднання окремих елементів у ціле, дає можливість порівнювати один з одним предмети та явища. Порівняння - це виявлення подібності та розбіжностей між предметами або їх окремими елементами та ознаками.

Більш глибоке проникнення до суті речей вимагає розкриття їх внутрішніх зв’язків, закономірностей та суттєвих властивостей. Воно виконується за допомогою аналіза та синтеза. Аналіз - це розчленування предмету, у думках або практично, на складові його елементи з наступним їх порвнянням. Синтез є побудова цілого з аналітично заданих частин. Аналіз та синтез - найважливіші розумові прийоми, вони входять до багатьох розумових процесів.

Абстрагування - це виділення якої-небудь сторони або аспекту явища, які в дійсності як самостійні не існують. Абстрагування виконується для детальнішого їх вивчення і, як правило, на підставі зробленого раніше аналізу та синтезу. Результатом усіх цих операцій часто постає формування понять. Абстрагованими можуть стати не лише властивості, але й дії, наприклад, способи розв’язання задач.

Узагальнення виступає як виділення суттєвого (абстрагування) і пов’язування його з класом предметів та явищ. Поняття стає однією з форм узагальнення у думках. Узагальнення буде правильним, коли предмети та явища об’єднуються за суттєвими ознаками.

Конкретизація виступає як операція, протилежна узагальненню. Вона виявляється, наприклад, у тому, що із загального визначення - поняття - виводиться судження про приналежність одиничних речей та явищ до певного класу.

Форми мислення.

Крім видів та операцій, виділяють ще й форми мислення - поняття, судження, умовиводи.

Поняття є міркування, в якому відображується загальні, суттєві та відмінні (специфічні) ознаки предметів та явищ дійсності. Зміст понять розкривається у судженнях, які завжди висловлюються у словесній формі - усній або письмовій, вголос або про себе.

Судження - це відображення зв’язків між предметами та явищами дійсності або між їх властивостями та ознаками. Виявляючи різні зв’язки та відношення між поняттями, судження виступають як висловлювання будь-чого про що-небудь. Вони стверджують або заперечують які-небудь відносини між предметами, явищами дійсності. Судження бувають загальними, частковими та одиничними.

Умовивід - це такий зв’язок між думками (поняттями, судженнями), в результаті якого з одного або декількох суджень ми отримуємо інше судження, видобуваючи його із змісту вихідних суджень. Індукція та дедукція - це способи будування умовиводів, які відображують спрямованість думки від загального до часткового або навпаки. Дедукція передбачає виведення часткового судження із загального, а індукція - виведення загального судження із часткових.

Індивідуально-психологічні характеристики мислення.

Діяльність мислення характеризує розумові властивості особистості. До найважливіших характеристик розуму належать: самостійність мислення, ініціативність, критичність, глибина думки, широта, гнучкість.

4.3. Уява.

Уява - особлива форма людської психіки, що постає окремо від інших психічних процесів і разом з тим посідає проміжне положення між сприйманням, мисленням та пам’яттю. Уява - це психічний пізнавальний процес, який полягає у створенні таких образів предметів та явищ, яких ми раніше не сприймали.

Образи, якими оперує людина, включають до свого складу не лише ті предмети, що сприймалися раніше. Змістом образів може стати і те, що людина ніколи не сприймала безпосередньо. Образи дозволяють людині вийти за межі реального світу у часі та просторі. Саме ці образи, які змінюють людський досвід є основною характеристикою уяви.

Значення уяви.

Завдяки уяві людина творить, розумно планує свою діяльність та керує нею. Майже вся людська матеріальна та духовна культура є продуктом уяви і творчості людей. Уява виводить людину за межі її існування конкретної миті, нагадує їй про минуле, відкриває майбутнє. Володіючи багатою уявою, людина може "жити" в різні часи, чого не може собі дозволити ніяка інша жива істота у світі. Минуле зафіксоване в образах памєєяті, довільно відтворюваних зусиллям волі, майбутнє подане у мріях та фантазіях.

Фізіологічна основа уяви

Уява, як і всі інші психічні процеси, є функцією кори великих півкуль мозку. Для виникнення образів уяви необхідна робота обох півкуль, кожна з яких виконує свої функції. Специфіка правої півкулі полягає у тому, що вона не застрягає на деталях, але також спрощує картину світу, дає увлення цілісності і разом з тим, гармонійності, композиційної єдності. Фізіологічною підставою уяви є актуалізація нервових зв’язків, їх розпад, перегрупування та поєднання у нові системи. Таким способом виникають образи, які хоча й не збігаються з минулим досвідом, але водночас не відірвані від нього. Складність, непередбаченість уяви, її зв’язок з емоціями дають підставу припускати, що її фізіологічні механізми розміщені не лише у корі, але й у більш глибоко розташованих ділянках мозку. В той же час образи, які виникають у мозкові, впливають на периферичні процеси, змінюючи їх функціонування. В цьому відношенні з усіх психічних процесів уява найтісніше пов’язана з органічними процесами і дозволяє впливати на них. (Приклади: Флобер -Емма Боварі, М.Горький "Старуха Изергиль").

Функції уяви

У житті людини уява виконує ряд специфічних функцій. Перша з них полягає у тому, щоб являти дійсність в образах і мати можливість користуватися ними, розв’язуючи завдання. Ця функція уяви пов’язана з мисленням та органічно до нього входить. Друга функція уяви полягає у регулюванні емоційних станів. За допомогою своєї уяви людина здатна хоча б частково задовільняти багато потреб, знімати породжену ними напругу. Ця життєво важлива функція особливо підкреслюється та розробляється у психоаналізі. Третя функція уяви пов’язана з її участю у довільній регуляції пізнавальних процесів та станів людини, а саме, сприймання, уваги, пам’яті, мовлення, емоцій). За допомогою створюваних образів людина може звертати увагу на необхідні події. За допомогою образів вона отримує можливість керувати сприйманням, спогадами, висловлюваннями. Четверта функція уяви полягає у формуванні внутрішнього плану дій - здатності виконувати їх подумки, маніпулюючи образами. Зрештою, п’ята функція - це планування та програмування діяльності, складання таких програм, оцінка їх правильності, процеси реалізації.

За допомогою спеціальних вправ та прийомів можна розвивати уяву. У творчих видах праці - науку, література, мистецтво, інженерія та інші - розвиток уява, природньо, відбувається під час виконання даних видів діяльності.

Види уяви

Уява може бути чотирьох основних видів: активна, пасивна, продуктивна, репродуктивна.

Активна уява характеризується тим, що використовуючи її, людина за власним бажанням, зусиллям волі викликає у себе відповідні образи. Образи пасивної уяви виникають спонтанно, поза волею та бажанням людини. Продуктивна уява відрізняється тим, що у ній дійсність свідомо конструюється людиною, а не просто механічно відтворюється. Але при цьому в образі вона усе ж творчо перетворюється. У репродуктивній уяві постає завдання відтворити реальність у тому вигляді, в якому вона наявна, хоча й тут також присутній елемент фантазії, така уява більш нагадує сприймання або пам’ять, ніж творчість.

С.Л.Рубінштейн пропонує також розрізняти конкретну та абстрактну уяву. Образи, якими оперує уява, різні, це можуть бути образи одиничні, речові, обтяжені багатьма деталями, та образи типизовані, узагальнені схеми, символи. Можлива ціла ієрархія або ступенева система наочних образів, які відрізняються одне від одного різним в кожному з них співідношенням одиничного та загального; відповідно до цього існують різноманітні види уяви - більш конкретної та більш абстрактної.

Якщо уява малює у свідомості такі картини, яким ніщо або мало що відповідає у дійсності, то вона носить назву фантазії. Якщо, крім цього, уява спрямована до майбутнього, вона зветься мрією. Мрію розглядають як особливий вид уяви. Мріяти - створювати образи майбутнього, приємні для нас, образи того, що людина бажала би здійснити, але даної миті не в змозі; того, що задовільняє найпотаємніші бажання. Мрія виступає необхідною умовою втілення у житті творчих сил людини. Можна говорити про реальність або про неріальність мрії. В першому випадку мрія за своєю сутністю тотожна меті діяльності. Для нереальної мрії характерний лише її зміст за відсутністю або неможливістю шляхів реалізації. Нереальна мрія практично не відокремлюється від марень. На відміну від марень мрія завжди активна і виступає як спонукаюча причина, мотив діяльності, результат якої з певних причин виявився посунутим у часі.

Таким чином, не дивлячись на легкість, яка нам вважається, довільність, непередбаченість виникаючих образів, творче перероблення дійсності в уяві підкоряється своїм законам і здійснюється відповідно до певних способів або прийомів. Нові уявлення виникають на основі того, що вже було у свідомості, завдяки операціям аналізу та синтезу.

Процеси уяви мають аналітико-синтетичний характер, як і процеси сприймання, пам’яті, мислення. Найелементарніша форма синтезування образів - агглютинація, яка являє собою комбинацію, злиття окремих елементів або частин декількох предметів до одного образу (Наприклад, русалка: образ жінки - голови, тулуб; риба - хвіст, зелені водорості -волосся).

За формою перетворення агглютинації близька гіперболізація, яка характеризується не тільки збільшенням або зменшенням предмету (велетень - великий як скеля, хлопчик-мізинчик), але й зміною кількості частин предмета та їх зміщенням: багаторукі богині, дракони з сімома головами, одноокий циклоп.

Аналітичним процесом створення образів можна вважати акцентування або загострення, яке полягає у тому, що у створюваному образі яка-небудь частина, деталь вирізняється або особливо підкреслюється (наприклад, змінюючись за величиною роблячи предмет непропорційним. Акцентування дозволяє виділити найсуттєвіше, найважливіше у даному конкретному образі. Цей прийом часто використовують карикатуристи. У тому випадку, коли уявлення, з яких конструюються образи фантазії, зливаються, розбіжності згладжуються, а риси подібності виступають на перший план, образ схематизується (Наприклад, створення художником орнаменту, елементи якого він узяв з рослиного світу).

Синтез уявлень в уяві може бути зроблений за допомогою типізації - процесі розкладання та поєднання, внаслідок чого вимальовується певний образ (людини, її справи, взаємин). Для цього процесу характерне виділення суттєвого, такого, що повторюється в одноманітних фактах та втілення їх у конкретному образі.

Яскравість, сила уяви значною мірою зумовлена емоційною сферою. Яскраві картини, що малює уява, часто виникають внаслідок підвищеної чутливості. Індивідуальні розбіжності уяви можуть бути визначени і за ступенем їх реалістичності. Широта уяви визначається колом тих галузей дійсності, образами якого оперує уява людини.

4.4. Мова і мовлення.

Мовлення – процес практичного застосування людиною мови з метою спілкування з іншими людьми. Мова – засіб спілкування людей одне з одним.

Важливо відрізняти мову від мовлення. Їх основна відмінність полягає у наступному:

1) Мова - це система умовних символів, за допомогою яких передаються сполучення звуків, які мають для людей певні значення та зміст. Мовлення - це сукупність звуків, які вимовляє або сприймає людина і які мають той же зміст і ті ж значення, що й відповідна їм система писемних знаків.

2) Мова одна для всіх людей, які користуються нею, мовлення є індивідуально своєрідним.

3) У мовленні виражається психологія окремо узятої людини або спільноти людей, для яких дані особливості мовлення є характерними. Мова відзеркалює у собі психологію народу, для якого вона є рідною, причому не лише нині існуючих людей, але й всіх інших, котрі жили раніше і говорили даною мовою.

4) Мовлення - це діяльність, в якій людина користується мовою з метою спілкування з іншими людьми. Мова - звуковий та словниковий запас, а також граматичні форми слів.

Властивості мовлення.

§ Змістовність мовлення визначається кількістю виражених вньому думок, почуттів і прагнень, їх значущістю і відповідністю дійсності.

§ Зрозумілість мовлення досягається синтаксично правильною побудовою речень, а також застосуванням в відповідних місцях пауз або виділення слів за допомогою логічного наголосу.

§ Виразність мовлення пов’язан з його омоційною насиченістю. За своєю виразністю воно може бути яскравим, енергійним, млявим, блідим.

§ Впливовість мовлення полгяє в його впливові на думки, почуття, волю інших людей, на їх переконання та поведінку.

Функції мовлення.

За своїм життєвим значенням мовлення має поліфункціональний характер. Воно є не лише засобом спілкування, але й засобом мислення, носієм свідомості, пам’яті, інформації, засобом керування поведінкою інших людей та регуляції власної поведінки людини.

§ Експресивна функція полягає в тому, що, з одного боку, завдяки мовленню людина може більш повно передавати свої почуття, переживання, ставлення, а, з іншого боку, виразність мовлення, її емоційність значно розширює можливості спілкування.

§ Сигніфікативна функція полягає в здатності людини за допомогою мовлення надавати предметам та явищам оточуючої дійсності властиві лише їм назви.

§ Комунікативна функція включає: а) функцію впливу – здатність людини за допомогою мовлення спонукати людей до дії; б) функцію повідомлення – обмін думками між людьми за допомогою слів, фраз.

Розрізняють наступні види мовлення:зовнішнє та внутрішнє, усне та писемне, монологічне та діалогічне, активне та пасивне.

Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічній послідовності, образності висловлювання думок.

Розвиток мовлення дитини відбувається у три етапи: І - домовленнєвий (2...11 місяців), ІІ - первинного опанування мовою (11 міс.-1рік 7 місяців), ІІІ - опанування граматичною структурою мови (до 3 років). Семантика дитячого мовлення розвивається аж до середнього шкільного віку та з ситуаційного мовлення перетворюється на контекстне.

Таким чином, мовлення має певний сенс, який характеризує особистість тієї людини, яка ним користується.

Дата добавления: 2014-01-14