Проблеми методології

Вивчення „етнічних конфліктів” значно ускладнюється тим, що, з одного боку, проблема вивчається в руслі традиційних суспільних дисциплін, а з іншого – в жодній з них не було вироблено цілісної теорії етнічного конфлікту. Отож постає питання: чи потрібно мати окрему теорію для кожного типу конфліктів (міжособистісного, групового, класового, етнічного, політичного тощо), чи слід розглядати різні прояви конфліктних відносин із загальної перспективи?

На Заході дискусії щодо цього розпочалися ще на початку 1950-х років. Дослідники, схильні до генералізації, твердять, що безпосереднє вивчення окремого типу конфліктів, скажімо, етнічного, не може дати достатньої інформації для побудови теорії, спроможної пояснити досліджуване явище. Якщо взяти до уваги ці міркування, то можна дійти висновку, що при окремішньому вивченні певного типу конфлікту залишатимуться поза увагою важливі факти чи змінні величини, необхідні для адекватного його розуміння. Тобто, окрема теорія (наприклад, теорія етнічного конфлікту) буде недосконалою, оскільки не враховує порівняння з іншими типами конфліктів і не підпадає під загальну теорію конфлікту.

Аргументи представників узагальненого підходу до вивчення конфліктних явищ зводяться до того, що наукова цінність загальної теорії полягає в її здатності забезпечити повніше розуміння кожного окремого типу конфлікту, ніж це можна було б зробити в межах спеціальних теорій і, відповідно, краще пояснити цілу низку конфліктних явищ [1]. Інша група вчених не піддає сумніву необхідність узагальненого вивчення конфлікту, проте порушує питання про потребу його поступового нарощування. Їх аргументи випливають з тези Р. Мертона про те, що емпірично перевірені „теорії середнього рівня” є первинним завданням соціологічного аналізу. Р. Дарендорф у своїх ранніх працях поділяв цей погляд. Він зазначав, що загальна теорія конфлікту – невід’ємний компонент цілісної теорії суспільства [2].

Деякі автори схильні розглядати конфлікти у їх найрізноманітніших формах і проявах. Виступаючи проти узагальненого вивчення конфлікту, вони (зокрема, K. Singer, D. Header, M. Janowitz) стверджують, що окрема теорія для певного типу конфлікту була б кориснішою в пізнавальному плані, аніж загальна теорія [3]. Аргументується такий підхід тим, що глибоке розуміння класового, релігійного чи етнічного конфлікту передбачає вивчення особливостей того чи іншого його типу, а не включення його до загальної теорії.

Дискусії, що розпочалися ще в 1950-х роках щодо методів вивчення конфліктних явищ, в сучасному суспільствознавстві набули дещо іншого звучання. У зв’язку зі зростанням взаємозалежності суспільних дисциплін питання про спосіб вивчення конфлікту формулюється приблизно так: чи використовувати міждисциплінарний/трансдисциплінарний підхід при вивченні конфліктних явищ (у тому числі й етнічного конфлікту), чи продовжувати вивчення конфлікту (конфліктів) у межах традиційних дисциплін. З епістемологічних міркувань обидва шляхи однаково корисні, проте останні дослідження, попри задекларований міждисциплінарний характер, мають виражений монодисциплінарний акцент [4].

Що стосується українського досвіду вивчення конфліктів, то тут варто зважити на те, що при всій привабливості міждисциплінарного підходу у нас ще немає достатнього досвіду вивчення конфлікту в межах традиційних суспільних дисциплін, а саме такий досвід є необхідною передумовою міждисциплінарних досліджень. Немає серед українських дослідників і єдності стосовно методів вивчення етнічних конфліктів. Як свідчать виступи учасників міжнародної конференції „Етнічні конфлікти у посттоталітарному суспільстві” (Київ, 1999 р.), більшість висловлюється за міждисциплінарний характер досліджень, проте не говориться, методологію якої саме дисципліни можна покласти в основу такого підходу. З іншого боку, в науковому дискурсі щодо проблематики конфлікту поступово утверджується поняття „етнічної конфліктології”, у зв’язку з чим пропонується розглядати проблематику етнічних конфліктів як субдисципліну в руслі „загальної” конфліктології. Але ж виокремлення етнічної конфліктології як субдисципліни в межах „загальної” конфліктології свідчить про певну методологічну суперечність. Якщо конфліктологія визначається як міждисциплінарна галузь знань, предметом якої є вивчення загальних законів і категорій, що характеризують конфлікт як соціальне явище, як різновид соціальної поведінки і взаємодії [5], то питання про „етнічну конфліктологію” як субдисципліну в межах загальної конфліктології ставить під сумнів таке формулювання предмета цієї дисципліни. Більше того, виокремлення етнічної конфліктології в окрему дисципліну чи в субдисципліну неодмінно висуває питання: скільки ж конфліктологій доцільно мати? Взагалі, українські дослідники поки що не виробили чіткого погляду стосовно предмета і методів самої конфліктології [6].

Дисциплінарні підходи до вивчення етнічного конфлікту

В сучасному суспільствознавстві можна виокремити кілька підходів до вивчення етнічних конфліктів.

Соціологічний, що розглядає етнічний конфлікт як одну з форм соціального/групового конфлікту, головними акторами якого є соціальні групи, котрі визнають свою етнічну відмінність. В соціології етнічний конфлікт розглядається переважно як раціональна система дій, хоча ірраціональні чинники теж беруться до уваги. Основними причинами виникнення конфліктів вважаються обмежені ресурси матеріального характеру (економічні чи політичні – наприклад, територія, влада, статус, політичні права тощо), цінності колективного характеру - мова, можливість здобуття освіти, релігія. До причин, що сприяють виникненню конфлікту, відносять і відчуття незадоволення, викликане негативним порівнянням, наявністю ресурсів для мобілізації, відчуттям загрози для ідентичності [7]. В руслі цього підходу здійснено численні описові дослідження окремих конфліктів, що дозволило перейти до порівняльних досліджень з використанням методів статистичного аналізу [8]. Соціологи запропонували значну кількість моделей аналізу і теорій виникнення групових конфліктів, які використовуються для вивчення етнічних конфліктів. Найбільш поширені теорія мобілізації ресурсів, теорія відносної депривації, теорія раціонального вибору та ірраціонального колективного насилля [9].

Етнолого-антропологічний підхід розглядає етнічний конфлікт як одну з форм антагоністичних відносин між етнічними групами. Якщо соціологічний підхід визначає етнічний конфлікт як певну форму соціального конфлікту, то етнологічний розглядає його як феномен культури з властивими йому специфічними рисами. Згідно з соціологічним підходом, суть конфлікту полягає в об’єктивному протиставленні інтересів суспільних груп; згідно з етнологічним – в загрозі етнічній ідентичності групи [10]. Етнологічний підхід наголошує на своєрідності етнічного конфлікту в світлі соціально-культурних явищ, проте він заледве чи може вичерпно пояснити динаміку, форми прояву і способи врегулювання конфлікту.

Соціально-психологічний підхід зосереджує увагу на вивченні переважно психологічних механізмів (сприйняття, емоцій, стереотипів, цінностей) впливу на поведінку індивідів і груп. З цієї точки зору, конфлікт (в тому числі й етнічний) розглядається як явище міжгрупової взаємодії, що супроводжується значною мірою суб’єктивності як в оцінці ситуації конфлікту, так і його можливих наслідків. Хоча конфлікт не визначається як повністю ірраціональне явище (що виникло в результаті неадекватного сприйняття чи розуміння), вважається, що він містить ірраціональний компонент, міра вияву якого залежить від конкретної ситуації [11]. Поряд з суб’єктивним чинником, значна увага надається вивченню поведінки індивідів у конфлікті. У соціальній психології нагромаджено значний досвід вивчення конфліктних явищ. В руслі цього підходу було розроблено теорії етноцентризму, реалістичного групового конфлікту (D. Campbell), когнітивного дисонансу (L. Fastinger), структурного насилля (J. Galtung), відносної депривації (T. Gurr), фрустрації-агресії (J. Davies), теорії потреб (Jh. Burton) [12].

У політології етнічний конфлікт розглядається з точки зору його впливу на стабільність політичної системи. Політологи схильні розглядати етнічність інструментально – як засіб в руках націоналістичних лідерів, що використовують націоналістичні гасла для досягнення політичних цілей. Оскільки етнічність стає фактором політичної мобілізації, то етнічні конфлікти часто визначають як етнополітичні [13].

Близьким до політологічного є аналіз етнічних конфліктів у теорії міжнародних відносин. Тут етнічний конфлікт розглядається як чинник потенційної дестабілізації системи міжнародних відносин, національної безпеки і усталеного балансу сил. Політологи, як і теоретики міжнародних відносин, особливо цікавляться проявами сепаратизму та іредентизму як політичними чинниками порушення стабільності [14].

В руслі розглянутих підходів нагромаджено значний досвід вивчення конфліктних явищ різного характеру. Це дає можливість їх поєднання при вивченні окремих типів конфлікту, зокрема етнічного. Однак, попри окремі спроби сформувати міждисциплінарний, інтегративний підхід до вивчення етнічного конфлікту, більшість досліджень здійснюється в межах традиційних дисциплін. Причини такої інертності полягають в діалектиці наукового пізнання. Кожен з цих підходів сформувався як заперечення чи доповнення вже існуючого. Відтак між представниками традиційних суспільних дисциплін зберігається дух конкуренції в поясненні суспільних явищ. Більше того, представники кожної дисципліни певніше почуваються в межах „своєї” дисципліни. Очевидно, що загроза звинувачення в еклектизмі поки що залишається сильнішим фактором, аніж спокуса виходу „за межі можливого”.

Дата добавления: 2014-01-14