Які недоліки обумовлює «напівпрезидентська» форма правління? Яким чином можна забезпечити баланс у взаємовідносинах гілок державної влади?

Охарактеризуйте реалізацію в Україні конституційного права громадян на звернення. В чому полягає законодавча регламентація звернень громадян. Розтлумачте особливості розгляду органами державного управління звернень громадян.

Як розуміти поняття «звернення громадян»? Назвіть основні види звернень. Які вимоги передбачені до звернення? Якими правами наділені громадяни, що звертаються із заявою чи скаргою?

Поняття "звернення" іноді тлумачиться надто вільно і широко. Однак не на всі звернення поширюється його дія. Законодавець під зверненням (ст. 3) розуміє будь-які викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Розглянемо кожну з цих складових.

Пропозиція - не тільки те, що пропонується чиїй-небудь увазі, виноситься на обговорення, розгляд і таке інше. З правової точки зору пропозиція - це звернення громадян, де висловлюється порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб. Тобто такі пропозиції, що мають громадський інтерес і значення, а їх реалізація дає змогу вдосконалити суспільні відносини, впливати на них.

У зверненнях-зауваженнях висловлюються думки, міркування, судження щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших галузей, сфер діяльності держави і суспільства. Звернення-зауваження може містити й докір, закид, вказівку на помилки у роботі органів державного управління, поведінку посадових осіб тощо.

Заява - це, як правило, письмове звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів, або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки у діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Заява, що подається на ім'я офіційної особи, установи чи організації, оформляється за певними правилами.

Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за собою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Проте найбільший відсоток серед звернень громадян займають скарги. Це пояснюється не тільки глибокою економічною кризою, різким погіршенням становища громадян, низькою ефективністю діяльності органів управління в усуненні негативних явищ у соціально-економічній сфері, але й невмінням, а іноді й небажанням посадових осіб, державних службовців вислухати людину, глибоко вникнути в суть порушених нею питань, захистити її права та законні інтереси.

Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів і органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань громадян, підприємств, посадових осіб.

Звернення, незалежно від його виду (пропозиція, заява чи скарга), може бути усним - викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі чи письмовим - надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства. Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне).

Якщо питання, відносно яких може бути подана пропозиція чи заява, законодавцем чітко не окреслені, то рішення, дії чи бездіяльність, на які громадянином може бути подана скарга, регламентовані статтею 4 Закону. Вона дає вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути оскаржені у випадку, коли:

- порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян);

- створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;

- незаконно покладено на громадянина обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Загальним правилом є те, що оскаржувальні рішення, дії чи бездіяльність мають бути в сфері управлінської діяльності, а також забороняється направляти скарги для розгляду тим органам і посадовим особам, дії, бездіяльність чи рішення яких оскаржуються.

Звернення (письмове чи усне) повинно відповідати вимогам, передбаченим Законом. Стаття 5 передбачає вимоги, які є обов'язковими для звернення, і їх недотримання тягне за собою правові наслідки у вигляді повернення звернення заявникові з відповідними роз'ясненнями протягом десяти днів з дня надходження. Для уникнення такої ситуації заявникові необхідно:

1) адресувати звернення тим органам, установам, підприємствам, організаціям чи посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненні питань;

2) вказати у зверненні своє прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання;

3) викласти у зверненні суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання або вимоги;

4) підписати письмове звернення особисто із зазначенням дати.

Закон встановлює права громадянина при розгляді заяви чи скарги та обов'язки органів і посадових осіб щодо розгляду заяв і скарг. Так, автор звернення має право:

«особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, а також брати участь у її перевірці;

» знайомитися з матеріалами перевірки;

«подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядав заяву чи скаргу;

» бути присутнім при розгляді заяви чи скарги:

• користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це повноваження у встановленому законом порядку;

«одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;

» висловити усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду;

«вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Сьогодні важко уявити орган виконавчої влади, установу, підприємство, яким би не доводилося вирішувати скарги чи заяви громадян. Людина звертається до органу влади або посадової особи письмово чи усно, сподіваючись, що її почують, прислухаються до її поради, пропозиції, критичних зауважень стосовно їх діяльності та будуть вжиті відповідні заходи для поліпшення роботи, вирішені питання, що порушуються у зверненні.

Прийняття Конституції України поставило на порядок денний питання практичної реалізації наданого громадянам права (ст. 40) надсилати індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

З метою законодавчого врегулювання цієї конституційної норми був прийнятий 2 жовтня 1996 року Закон України "Про звернення громадян". Крім того, законодавство про звернення громадян включає й інші законодавчі акти, що видаються відповідно до Конституції та цього закону.

Він регулює питання практичної реалізації конституційного права:

- вносити в органи державної влади, об'єднання громадян (відповідно до їх статуту) пропозиції про поліпшення їх діяльності;

- викривати недоліки в роботі;

- оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів.

Закон надає і забезпечує можливість: для подальшої демократизації управління державними і громадськими справами; для впливу громадян на поліпшення роботи органів державної влади, установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності; для захисту своїх прав та законних інтересів.

Якщо звернення оформлено не належним чином, тобто без дотримання цих вимог, воно повертається заявникові з відповідним роз'ясненням не пізніше десяти днів від дня його надходження. У випадку, коли воно надіслано не тому адресату, до чиєї компетенції належить вирішення порушених у ньому питань, воно у п'ятиденний термін пересилається за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється автору звернення. Разом з тим, Законом забороняється відмовляти у прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання гро- идянина, незнання мови звернення.

Зрозуміло, що оформлені належним чином і подані у встановленому порядку звернення підлягають обов'язковому розгляду.

Навпаки, письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого не можливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.

Посадові особи зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства, забезпечувати їх виконання і обов'язково повідомляти громадян про наслідки розгляду звернень. Письмова відповідь дається за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.

Органи державного управління та посадові особи у межах своїх повноважень зобов'язані:

«об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги;

» на прохання громадянина запрошувати його на засідання органу, що розглядає заяву чи скаргу;

«відміняти або змінювати оскаржувані рішення у випадках, якщо вони не відповідають закону та іншим нормативним актам;

«невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій;

«виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням;

» забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання рішень, що прийняті за заявою чи скаргою;

«письмово повідомляти громадянина про результати перевірки і суть прийнятого рішенння;

» вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину внаслідок ущемлення його прав та законних інтересів;

» вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення;

«на прохання громадянина не пізніше як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання автора звернення;

«при визнанні заяви чи скарги необгрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення;

» не допускати безпідставної передачі заяв чи скарг іншим органам;

«особисто організовувати та перевіряти стан розгляду звернень, вживати заходів щодо усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Розгляд звернень громадян при необхідності покладається на посадову особу чи службовий підрозділ, спеціально уповноважений здійснювати цю роботу.

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їхнього утворення і розподіл компетенції між ними.

Форма державного правління дає можливість усвідомити:

- як створюються вищі органи держави і яка їхня будова;

- як будуються взаємини між вищими й іншими державними органами;

- як будуються взаємини між верховною державною владою і населенням країни;

- якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права і свободи громадянина.

Змішана(напівпрезидентська) форма правління:

Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має право головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція).

Основні переваги і та недоліки змішаної форм правління були сформульовані Х. Лінцем. Навколо його імені, а головне – поглядів сформувалась ціла «армія» сторонників парламентської системи (і, відповідно, противників президентської форми). В стороні від двох «непримиримих таборів» стоять ті, хто підтримує змішані форми правління. І четвертий «табір» становлять вчені, які вважають що слід абсолютизувати переваги та недоліки різних форм правління, оскільки «одна і та ж форма правління може мати зовсім різне наповнення, функціонуючи в різних соціальних умовах та артикулюючи різні сторони політичного спектра».

Напівпрезиденська форма правління усуває багато недоліків президентської системи:

По-перше, проблема тимчасової жорсткості в меншому степені виражена в напівпрезидентській формі у порівнянні з президентською тоді, коли президенту протистоїть опозиційно настроєний парламент;

По-друге, проблема мажоритарності пом’якшується завдяки способу формування кабінету. Оскільки кабінет потребує довіри з боку парламенту, то він не може бути лише представником інтересів президента, як при президентській формі;

По - третє, напівпрезидентська система згладжує проблему подвійної демократичної легітимності, оскільки може попереджати призупинення законодавчого процесу в умовах протистояння між президентом та парламентом;

По-четверте, функція арбітражу тут реалізується більш успішно. В умовах опори президента на парламентську більшість прем’єр-міністр може брати на себе роль арбітра, аж до залишення поста в якості «жертви» кризи.

Таким чином, напівпрезидентська система, зберігаючи деякі з переваг президентської форми, демонструє здатність згладжувати наявні в неї недоліки.

Взаємодія інститутів державної влади забезпечує нормальне функціонування державного механізму в цілому, оскільки не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владні повноваження інших. Саме з цією метою засновники ідеї розподілу влад створили систему стримань та противаг. Для забезпечення дійсної незалежності однієї гілки влади від іншої потрібно, щоб кожна з них мала реальну можливість впливати на іншу. З допомогою розподілу влади правова держава організовується та діє правовими засобами.

Разом з тим принцип розподілу влади є не стільки жорстким розподілом функцій та компетенцій, скільки механізмом їх тісної взаємодії для вирішення проблем державотворення.

Взаємодія інститутів державної влади як принцип Конституційного ладу України є досить актуальною проблемою в наш час, оскільки наша держава лише починає розвивати такий інститут як інститут розподілу і взаємодії гілок державної влади, а отже і потребує якомога кращого вирішення нагальної проблеми.

Водночас сьогодні відсутня теорія взаємовідносин різних інститутів державної влади як самостійного інституту конституційного права, що існував би поряд з конституційно-правовим інститутом поділу державної влади в Україні. Немає спеціальних комплексних досліджень з цієї проблеми. До цього часу в основному розглядався державно-правовий статус кожної з гілок влади окремо. Це, насамперед, стосується аналізу правової природи і місця в державному механізмі органів законодавчої, виконавчої гілок державної влади та президента, що досліджують у своїх наукових працях українські вчені: І. Болясний, В. Копєйчиков, Л. Кривенко, В. Погорілко, В. Речицький, І. Салій, Ю. Тодика, О. Фрицький, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, В. Яворський, інші відомі правознавці. Однак в їх наукових розробках висвітлюється правовий статус окремих державних органів і не достатньо аналізується стан та механізми їх взаємовідносин. Останнім часом у юридичній літературі детально досліджується правова природа Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, інститут президентства, їх роль і місце в системі державної влади. Разом з тим майже повністю поза увагою залишаються органи виконавчої влади, Конституційний Суд, Рахункова палата, інші державно-правові інституції, що відіграють істотну роль у забезпеченні оптимальних взаємовідносин та тісної взаємодії законодавчої і виконавчої гілок державної влади. В зв'язку з цим в українській науці виникає об'єктивна необхідність вивчення цих інституцій, дослідження їх місця і ролі в системі органів державної влади з метою розробки механізму оптимального співвідношення та взаємодії всіх владних структур. У роботі аналізуються основи і механізм взаємовідносин інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні. Ця наукова проблема ще не стала предметом ретельного дослідження, що свідчить про її наукову та практичну значущість, актуальність і перспективність.

Форми і методи взаємовідносин органів державної влади, і перш за все - законодавчих та виконавчих органів, органічно пов'язані з типом політичного режиму, як відповідної сукупності прийомів і способів здійснення владної діяльності. Сам термін «політичний режим» не отримав достатнього наукового визначення. На відміну від вітчизняної науки, переважна більшість представників якої під політичним режимом розуміють відповідну сукупність прийомів і способів здійснення державної влади, в зарубіжній теорії пропонуються й інші визначення та критерії класифікації цього феномену. Одні вважають його формою здійснення державної влади і, відповідно, виділяють президентські та парламентські політичні режими; інші, залежно від типу партійної системи, виділяють однопартійні, мультипартійні та інші види політичних режимів. Вказуючи на певні позитивні моменти такої класифікації, будемо притримуватися класичного поділу політичних режимів на демократичні та антидемократичні залежно від способів реалізації державної влади.

38. В чому полягають основні суперечності щодо розмежування функцій і повноважень між регіональними державними органами та органами місцевого самоврядування?

Система і гарантії місцевого самоврядування, організація, діяльність, правовий статус і відповідальність органів і посадових осіб регламентується Конституцією України, Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 19 червня 1992 р. із змінами і доповненнями, іншими законодавчими актами.

Організація, повноваження і порядок діяльності органів державного регіонального управління регламентуються Законом України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р.

Існуюча система правового розмежування функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування включає різні юридичні інструменти: нормативно-правові, договірні, судові тощо.

Розмежування функцій відбувається на основі Конституції України, Законів а також актів Президента України і КМУ. Функції і повноваження місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування базуються на принципах галузевої компетенції, яку можна поділити на такі три різновиди:

o Виключна компетенція місцевих державних адміністрацій (наприклад, державний контроль);

o Суміжна компетенція, коли місцеві державні адміністрації і органи місцевого самоврядування наділяються повноваженнями в одній галузі суспільного життя.

o Виключна компетенція органів місцевого самоврядування (наприклад, управління комунальною власністю).

Іншими способами розмежування функцій і повноважень є договори і угоди, що конкретизують у відповідності до закону їх взаємні права і обов'язки.

Державна управлінська вертикаль і органи місцевого самоврядування створюють систему місцевої влади, яка схематично представлена на рис. 10.

Практична реалізація цієї схеми має декілька суттєвих вад. До них, по-перше, можна віднести те, що більшість повноважень обох гілок влади відноситься до суміжної компетенції. А це є невідповідним основному принципу менеджменту, а саме: одна проблема - один відповідальний. Іншим недоліком можна вважати те, що представницькі органи районного і обласного рівня (районні і обласні ради народних депутатів відповідно) не формують своїх виконавчих органів. Тому виконавчі функції вони вимушені делегувати державним адміністраціям відповідного рівня, зокрема, розробку планів соціально-економічного розвитку території, складання і виконання місцевого бюджету, управління місцевими фінансами тощо. За таких обставин місцеве самоврядування на субдержавних рівнях носить формальний характер.

Рис. 10. Система місцевої влади в Україні

І останнє, розпочата і незакінчена реформа державного і регіонального управління порушила фундаментальні принципи менеджменту, як то безперервність влади і принцип єдиновладдя. Місцеві органи влади (МДА) є одночасно підпорядковані і відповідальні і перед Президентом України, і перед Прем'єр-міністром.

Враховуючи вище зазначене, можна дійти висновку, що система місцевої влади в Україні потребує правового і практичного вдосконалення. Для визначення подальшого шляху розвитку системи регіонального управління доцільно звернутися до досвіду розвинутих країн.

На сучасному етапі розвитку більшість європейських країн будує відношення між державною владою і місцевим самоврядуванням на принципах бюджетного федералізму, фінансової, економічної, майнової автономії. За таких обставин центральна влада в процесі соціально-економічним розвитку регіону виконує не управляючі, а регулюючі функції. Центральна влада контролює органи місцевої влади, тобто слідкує, щоб вони не виходили за межі, відведені законом. В унітарних державах за місцевими органами частіше за все наглядають спеціальні представники центральної влади. Наприклад, у Великобританії ці повноваження здійснює спеціальне Міністерство житлового господарства і місцевого управління, у Франції та Італії - Міністерство внутрішніх справ, а в Японії є спеціальне Міністерство у справах місцевої автономії (відповідно до її конституційної термінології).

Залежність місцевих органів від уряду забезпечується системою грошових субсидій і дотацій, оскільки в більшості постіндустріальних країн вони складають від 1/3 до 1/2 всіх муніципальних доходів. В разі конфлікту чи непокори місцевих органів влади центральна влада може застосовувати санкції, включаючи відміну субсидій, розпуск місцевого органу влади, передача функцій "неслухняного" муніципалітету урядовому представнику. Можливість розпуску місцевих органів передбачена законодавством Франції, Італії, Японії.

Досить по-різному вирішується проблема утворення представницьких органів на субдержавних рівнях. Так, у Франції склалася п'ятиланкова система регіонального управління.

Низовою ланкою французького адміністративно-територіального устрою є комуна (37 тис.) Члени комуни обирають муніципальну раду. Муніципальна рада обирає мера, який є представником виконавчої структури.

Наступною ланкою є кантон - об'єднання декількох комун. Кантон є виборчим округом. Своїх органів самоврядування кантон не створює, тут лише є ряд посадових осіб, яких мати в кожній комуні недоцільно (нотаріус, суддя, дільниця жандармерії тощо.

Далі йде округ. Він налічує від 100 до 150 комун. Округ очолює субпрефект - особа, яка не обирається, а призначається урядом. Відповідно, він має статус державного службовця

Четверта ланка - департамент, який налічує біля 400 комун. Департамент має представницький орган - генеральна рада: від кожного кантону обирається один генеральний радник. Генеральну раду очолює префект, який призначається урядом.

Найбільша адміністративно-територіальна одиниця Франції - регіон. Регіон очолює префект регіону - префект найбільшого департаменту, адміністративний центр якого є адміністративним центром регіону. В регіоні утворюється регіональна рада шляхом багатоступеневих виборів.

Французька система є класичним прикладом системи регіонального управління, де одночасно існують і представницькі органи і такі, що призначаються державною владою.

Дата добавления: 2014-11-06