Питання для дискусій. 1. Чому ренесансний ідеал є суперечливим?

1. Чому ренесансний ідеал є суперечливим? Чи співпадає ренесансне бачення ідеальної людини із сучасним ідеалом?

2. Проаналізуйте причини краху ренесансного гуманізму.

3. Порівняйте художній світ Південного і Північного Відродження.

4. Проаналізуйте вплив європейського Відродження на українську культуру.

5. Якою була роль Церкви в розвитку української освіти XV – пер. пол. XVII ст.?

ЛЕКЦІЯ №5. «Українська культура доби козацько-гетьманської держави»

Основна ідея: лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культури Європи ХVІІ століття, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

5.1. Загальна характеристика європейської культури Нового часу та її типологічні риси. 5.2. Соціально-політичні чинники розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

5.3. Козацтво та його роль у формуванні національної самовизначеності української культури.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

- розкривати специфіку становлення культури Нового часу у європейській культурі та визначати її типологічні риси;

- аналізувати соціально-політичні чинники розвитку української культури у другій половині XVII – XVIII ст.;

- розуміти місію Козацтво та усвідомлювати його роль у формуванні національної самовизначеності української культури.

5.1. Загальна характеристика європейської культури нового часу та її типологічні риси

XVII століття – це особлива епоха в культурному житті європейського суспільства. Ідеали, що відстоювали гуманісти в епоху Відродження, не витримали перевірки реальною дійсністю, у якій не виявилося місця ні для гармонійного розвитку особистості, ні для релігійної терпимості. У цей час чітко позначився рубіж між феодалізмом, що зживає себе, і капіталізмом, який набирає силу. Завершення централізації держав і встановлення абсолютизму створило умови для інтенсивного розвитку матеріального виробництва. Розквіт мануфактур супроводжувався технічними винаходами повітряних насосів, плавильних печей, водяних двигунів. Інтенсивно розвивається наука, здатна на економічний та політичний підйом у суспільстві. Досить швидко відбувається впровадження у практику матеріального виробництва наукових відкриттів. Великий внесок у розвиток точних наук внесли видатні вчені цього часу: Б. Паскаль, Р. Декарт, І. Ньютон, Г. Лейбніц, Є. Торичеллі, Л. Бойль та інші. Нові математичні методи дали можливість проводити більш докладний аналіз процесів руху в природі і стали необхідними умовами для подальшого пізнання явищ матеріального світу. Значних успіхів було досягнуто у вивченні людського організму. Винайдення мікроскопу голландським вченим А. Левенгуком дало можливість досліджувати структуру рослин і живих організмів. Мігель Сервент – іспанський лікар і філософ – визначив мале коло кровообігу. Відкриття в хімії сприяли розвитку медицини й промислового виробництва. Підйом у природознавстві проходив у тісному зв’язку з розвитком філософської думки.

Одержують розвиток дві протилежні тенденції: ідеалізм та матеріалізм. У рамках цих напрямів виділяються течії: ідеалістичне навчання Б. Паскаля; раціоналізм Р. Декарта, що базував-ся і на ідеалістичних, і на матеріалістичних позиціях, а також матеріалістичний сенсуалізм англійських філософів Ф. Бекона, Дж. Локка, Д. Гоббса та ін. У Трактаті «Новий органон» Ф. Бекон проголошував метою науки збільшення влади над природою, одночасно засуджуючи світоглядний підхід до пізнання світу. Надійним провідником справжнього знання він вважав досвід. Мріяв про суспільство, коли воно, спираючись на науково-технічний прогрес, зможе подібно Богу управляти природою.

Раціоналістичне навчання, створене Р. Декартом, відкидало середньовічну схоластику і стверджувало єдиним провідником справжнього знання-розуму. Ця концепція стала основою розвитку філософського напряму – раціоналізму. Віра в здатність розуму виявити всі таємниці світогляду стала безмежною. Формувався новий образ ідеальної особистості, яка повинна була мати розсудливість, ощадливість, прагнення до матеріального благополуччя.

Не можна не відзначити і той внесок, який зробили у формування нового світогляду такі вчені, як Г. Лейбніц, Д. Гоббс і Дж. Локк. Лейбніц вважав, що чим більше людина розширює свій кругозір, тим більш вона пізнає навколишній світ, тим менше у світі зла і досконаліша гармонія. Д. Гоббс, вивчаючи людську природу, особливу увагу відводив інстинкту самозбереження як направляючому всіх людських дій. Тому, за його думкою, щоб приборкати природній стан людини, треба заключити суспільний договір, при якому природній стан змінюється громадським. Таким чином, люди віддають державі частину своїх прав і воль, домовляються про дотримання законів, які виражають розумову і моральну природу людини. Державу Д. Гоббс розглядав як необхідну умову культури, бо «поза державою володіння пристрастей, війна, страх, бідність, мерзотність, самотність, варварство, дикість, неосвіченість; у державі – володіння розуму, світ, безпека, багатство, благопристойність, суспільство, вишуканість, знання і доброзичливість». Дж. Локком вперше була проголошена ідея про принципу розділу влади, так як при такому підході краще за все забезпечується захист прав особистості. Головними природними правами людини він вважав право на власність і право на працю, які можуть дати людям волю, рівність і незалежність. На відміну від Р. Декарта, який розглядав матеріалістичний світ як механізм і ототожнював досягнення законів механіки з досягненнями законів природи, Дж. Локк віддавав переваги чуттєвому досвіду.

Таким чином, XVII ст. заклало основи для формування нового менталітету. Відбувся розпад споглядального світовідчуття. Збільшилась влада людини над навколишнім світом, сформувалась свідомість, пов’язана з вірою в можливість перебудови суспільства на основах розуму.

5.2. Соціально-політичні чинники розвитку

української культури у другій половині XVII –XVIII ст.

Українська культура у зазначений період розвивалася в суперечливих умовах. Визвольна війна (1648 – 1654) змінила не тільки політичний статус України, але й основи культурного розвитку суспільства. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави в цілому сприяли розвиткові української культури. У нових умовах культура розвивалася під охороною держави. Центри освіти та культури поступово перемістилися з західних земель на Наддніпрянщину. Національна організація того часу мала основи в двох центрах – міщансько-духовному та козацькому. Перше середовище розвивалося під час найбільшого напруження боротьби з польськими впливами і проявилося в братських організаціях. З міщансько-духовного середовища вийшло нове письменство, що тісно зв’язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об’єдналися в міцний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість народних мас. Настрій солідарності і непоступливості, витворений братським рухом, відіграв значну роль у 1648 р. Другий національний організаційний центр створило Запорозьке Військо. Січовий центр мав вплив не тільки на Запорожжі, але всюди, де жили козаки. Нарешті обидві течії зійшлись і спільно зорганізували державу. Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба, яку історики назвали Руїною. Було все: і криваві конфлікти в колах козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення – остаточний поділ основного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилося під владою Польщі, і Лівобережжя, де українська Козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії, а згодом була зведена до рівня автономної провінції та врешті-решт позбавлена будь-якого самоврядування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавського князівства – васала Туреччини, а на Закарпатті господарювали угорські магнати. Розподіл України поміж чужими державами згубно вплинув на стан культури. Той час, коли в Лівобережній Україні – Гетьманщині – зберігались інститути української державності чи навіть їхні залишки, був сприятливим для творчого розвитку культури. Українська культура спромоглася на таку силу й оригінальність, що не тільки позбулась полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині. Особливо цей вплив поширився після 1654 року, тобто після Переяславської угоди, але ще до того, в 1649 році, цар Олексій запросив з України вчених людей надрукувати в Москві справну Біблію. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори – все це йшло з України до Москви. Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одязі, співах, на музиці, правництві та літературі. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

5.3. Козацтво та його роль у формуванні

національної самовизначеності української культури

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень – землею страху, і тому, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем. Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного – це справді лицарство. Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов’янського світу тип людини – як для Європи лицар чи джентльмен. Але ж козак – ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. Не дивно, що в українській ментальності поняття «козак» стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, – не обов’язково військова людина. Це передусім «справжній чоловік» – мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний – як у Котляревського: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!».

Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про «державу у державі». Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня «Руська Річ Посполита», адже вона «призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала». З цього і зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ’я. Тут із 1620 року був поставлений митрополит та інші православні церковні владики. Доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорізької Січі допомагало польському урядові здобувати перемоги у війні із турками. Однак, після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духовенство. Очікувалась тільки іскра, аби відразу спалахнуло повстання. І тоді, як пише український літописець, «натрапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу». Тим чоловіком став сотник козацький – чигиринець Зиновій-Богдан Хмельницький. З суто українською жартівливістю говорить свідок тих часів про початок Великої Визвольної війни 1648 – 1654 років. Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду – тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й гетьмана.

Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу – однак надалі при кожній нагоді, при кожному новому гетьманові українські права дедалі більше утискалися, аж доки не були скасовані зовсім. І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукано багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 році до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.

Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії культури України. Зокрема, в науці широко знаний літопис Самовидця, названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину XVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі.

За літописом Самовидця можна також вивчати тодішню географію України – тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи інші події. Вони написані не відсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українську села, про кривди людям з боку польських жовнірів і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами, що призводили до жахливого розорення краю. Автор літопису – людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнішніми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний підскарбій Січі Роман Ракушка-Романовський.

Через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб’янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних «Сказаній», які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає і народні настрої, і легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й інші улюблені історичні діячі – це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорієм Граб’янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий – на чотири томи (які побачили світ лише 1848 року) – літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярії козацького війська. Висловлюється припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. Відомо, що після страти Кочубея він, як наближена до нього особа, пробув кілька років у в’язниці. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів’я та приказки. Цілком імовірно, що ці козацькі літописи надихалися більш ранньою за друком книгою «Синопсис, чи коротке зібрання од різних літописців». Назва їх була довшою – в ній перелічувалися майже всі періоди з історії «славеноросійського» народу. «Синопсис» прагнув подати українську історію (інколи доповненням до неї входить і російська) з античних часів. За способом викладу матеріалу він нагадував давні літописи, однак дослідники відносять його до барокової культури, бо підкреслена патетичність, пишність та урочистість висловлювання, жвавий виклад подій, крилаті вислови, емоційність – прикмети барокового стилю. Це була одна з найпопулярніших книжок останньої чверті XVII ст. Вона витримала двадцять п’ять видань.

Щодо автора «Синопсису» існують різні версії: безумовно, мав відношення до його укладання ректор Києво-Могилянської академії, видатний письменник і проповідник Інокентій Гізель; серед можливих авторів – визначний тогочасний історик, ігумен Києво-Михайлівського монастиря Феодосій Сафонович.

Лише з 20-х років XVIII ст. починається повільний «процес забування» воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу нехристиянську, згубну. Значною мірою це, напевне, пов’язано з участю в імперських війнах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника – козацтва – перед закріпаченням українських селян: 1720 року з’являється перший указ проти української мови; у 1764 році скасовують гетьманство; у 1775 році зруйнована Січ, 1783 рік – жалувана грамота дворянству і запровадження панщини. Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст. Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 роком: вони відмовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю приналежністю до запорожців. І тримаються на портретах так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та «зраджують» очі – в них глибокий сум і задума. У цих умовах боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів.

Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі – добі бароко. З огляду на історію і культуру XVII – XVIII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов’язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу.

Дата добавления: 2014-11-06