Літописання та освіта Давньої Русі як історико-культурна спадщина епохи

Лекція 1. Культура Київської Русі

I. Передмова

Мета курсу: сформувати у студентів цілісний і системний погляд на етапи становлення мистецького процесу на території України від стародавніх часів до сучасності (в галузі образотворчого мистецтва, архітектури, живопису, скульптури, музики, театру, кіно), а також закріпити розуміння його закономірностей, специфіку співвідношення з загальноєвропейським культурним процесом.

Завдання курсу: формування загального уявлення про мистецький процес на українських землях, аналіз ролі культури у розвитку українського суспільства, вивчення духовних і матеріальних досягнень українців протягом процесу формування української державності, визначення відмінностей і загальних рис культурних традицій різних регіонів України у світовому контексті, виявлення засобів передачі культурних знань.

У результаті вивчення дисципліни студент повинен знати: 1) ключові поняття і дати спецкурсу; 2) основні досягнення у вітчизняній архітектурі, живописі, музиці, скульптурі, графіці, кіномистецтві, театрі; 3) основні періоди історії української культури та їх співвідношення з західноєвропейською культурою.

За підсумками вивчення студент повинен вміти:

- використовувати на практиці теоретичні знання, отримані з культурології;

- враховувати культурні звичаї України в сприйнятті інших культур;

- провадити самостійний аналіз культурної ситуації України;

- орієнтуватися у традиційному для українців побуті, одежі, їжі.

Автор курсу:

Сичова Анастасія Олександрівна, к.політ.н., старший викладач кафедри історії України

Контактні дані: [email protected]

Як готуватися до екзамену:

Уважно ознайомитися з теоретичним матеріалом, письмово підготувати питання до КМР (5-7 стор. кожне, обов’язкова наявність наглядних матеріалів) та питання до екзамену. При оцінюванні відповідей викладач зважатиме на кількість опрацьованих джерел та ідентичність отриманих робіт.

1. Літописання та освіта Давньої Русі як історико-культурна спадщина епохи

2. Література Давньої Русі

3. Архітектура та живопис Давньої Русі

4. Культура Галицько-Волинського князівства

У IX ст. на українських землях завершувався процес творення ранньофеодальної держави. Русь формувала не тільки нові політичні, економічні й соціальні чинники, але й культурні інгредієнти, які відповідали сутності великої і могутньої держави. Найважливішим серед них стало прийняття християнства в Русі. Християнство прийшло на наші землі з Візантії, яка на рубежі І та II тисячоліття була однією з найбільш впливових і висококультурних держав Європи. Тому не дивно, що представники візантійської культури принесли в Україну не тільки нову церковну організацію, але й нову абетку, грецьку літературу, зразки візантійського шкільництва. Тож, говорячи про культуру княжої доби, ми часто називаємо її візантійсько-руською культурою.

Звичайно, дохристиянські культи, що складалися тисячоліттями, продовжували функціонувати у побуті українців ще тривалий час. Це особливо помітно протягом кінця X - XI ст., а також у XII - XIII ст., у період так званого двовір’я. До характерних пам’яток останнього належать так звані “змійовики” – двосторонні медальйони, знайдені у Києві, Галичі, Луцьку, Родені та багатьох інших місцевостях. За спостереженнями вчених, змійовики були у вжитку переважно князів, бояр та дружини (рис. 5.1).

Виникнення писемності на Русі тісно пов’язане з питанням окультурення її шляхом християнізації, появи азбуки “руського письма”. Так, перші книги, написані старослов’янською мовою з’явилися на Русі-Україні в X ст. Це була мова писань, якою великі місіонери – солунські брати Кирило і Мефодій – переклали з грецької основні богослужебні книги. У той же час слід пам’ятати, що ще до розповсюдження кирилиці праукраїнці вміли користуватися місцевим письмом. Про те, що руські люди знали писемність, свідчать договори, що їх укладали русичі та Візантія у 911-912 pp. та у 944-945 pp. Вони укладалися двома мовами – руською та грецькою. Отже, ще до запровадження християнства на території України-Русі існувала місцева писемність. Після запровадження візантійського православ’я на Русі утверджується кирилична система письма, яка складалася із 43 літер. Слід відзначити, що церковнослов’янська мова, як її називали, була передусім мовою церкви. Вона збагатила лексику русичів словами абстрактних, філософських і богословських понять та різноманітною образністю. Проте вона ніколи не була розмовною мовою.

З часу запровадження християнства на Україні-Русі піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Великого (980-1015 pp.) у Києві вже існувала школа, в якій вчилися діти найближчого оточення князя. Необхідність у школі диктувалася потребами часу – молодій державі потрібні були культурні, освічені політичні та громадські діячі. Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Мудрим (1019-1054 pp.) у Новгороді, де він зібрав понад 300 дітей старост і попів. У 1086 р. на Русі була заснована перша школа для дівчат. Її фундаторкою стала дочка Всеволода Ярославовича Янка. Школа була відкрита при Андріївському монастирі, де дівчат навчали грамоти, а також різноманітних ремесел.

Крім державних та церковних шкіл, існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому тоді місті Курську, де він навчався один у вчителя і досить швидко осягнув усі науки. Таким чином, у Київській державі утворюються три типи шкіл:

- навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу;

- приватна школа домашнього навчання;

- навчальний заклад, у якому готували священиків – школа «книжного вчення».

У давньоруських школах обов’язковим було навчання основам письма, читання та рахунку. А оскільки література, що надходила з-за кордону, була написана здебільшого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Крім того, вивчали музику та спів, розглядаючи їх як одне з «семи вільних мистецтв». Значну роль у справі просвітництва відігравала Києво-Печерська лавра. Заснований монастир був у 1051 році у печерах над Дніпром. А назву «лавра» отримав уже у ХІІ ст. Таку назву мали великі монастирі у Палестині та Греції ще у IV-VI ст. (Слово «лавра» означає «міська вулиця, квартал»).

Уже в ХІ ст. важливим елементом ідеології давньоруського суспільства стала педагогічна думка, хоч як самостійна галузь знань вона ще не існувала. Своєрідність давньоруської педагогічної думки виявляється в її орієнтації на суспільно-корисні цінності. Ідеї патріотизму, єдності руської землі, морального вдосконалення особистості стають основним змістом просвітництва на київських землях.

Для того щоб навчання було успішним на Русі в XI ст. почали з’являтися перші книгозбірні. Бібліотеки створювалися при великих монастирях, храмах. Так, Ярослав Мудрий заснував бібліотеку при соборі Св. Софії в Києві, його син Святослав мав свою власну бібліотеку; князь Миколай Святоша витратив на книги усі свої кошти, а потім подарував їх Києво-Печерському монастирю.

Книгозбірні були місцями, де не тільки зберігалися книги, але й місцями, де з ними працювали, де їх переписували. Так, при бібліотеках виникали скрипторії (книгописні майстерні), де працювала велика кількість переписувачів. Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книги на Русі, як і у всій середньовічній Європі, були дуже дорогі. Автор приписки до знаменитого Мстиславового Євангелія (1115 р.) зауважував, що: “ціну цьому Євангелію, один Бог відає”. Книга ця написана красивим уставом на 213 листах, початкові літери тексту писані золотом, прикрашені мальовничими ініціалами і художніми заставками. Крім того, її доповнюють чотири листові мініатюри євангелістів. Якщо додати до цього дорогоцінний оклад із срібла, оздоблений золотими кістцями із зображенням святих, виконаними у техніці перегородчастої емалі, то така оцінка не буде здаватись перебільшеною. Цікаво, що частину окладу Мстиславового Євангелія виготовляли в Константинополі, куди возив книгу тіун Наслав, а завершувалася робота над ним у Києві.

Великого поширення набули також переклади книг, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філософії тощо. Серед книг науково-історичного характеру слід назвати хроніки Георгія Амартола, Георгія Сінкелла, “Джерело знання” Іоанна Дамаскіна. У XI столітті на територію Київської Русі потрапляє оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна “Шестиднев”, у якому подані тлумачення біблійних оповідань про шість днів створення світу. У цей же час з’являється збірник “Бджола”, тобто витяги мудрих думок з багатьох творів античних авторів. Багатий відділ перекладного письменства творили апокрифи (перекази на біблійні теми), а також різноманітні повісті. «Фізіолог» - збірка відомостей про звірів, птахів, комах, риб тощо, зібраних із різних джерел східних переказів, з Талмуду, Біблії та ін. «Християнська топографія» Козьми Індикоплова – оповідання із космографії та географії християнського погляду. Вони містили цілий ряд найнеймовірніших вигадок (твердження про плоскість Землі, про те, що левиця приводить мертве левеня, а вже потім оживляє його своїм духом, ствердження, що змія поститься сорок днів і сорок ночей, перш ніж скинути шкіру, тощо.). По суті це було кроком назад порівняно із здобутками античних мислителів, проте поряд з вигадками, далекими від дійсності, в них вкраплялися і елементи істинного знання.

Давньоруські літописи – це історичні твори, в яких найголовніші події записувалися у хронологічному порядку, по роках (літах). Укладачі літописних текстів не були простими фіксаторами історичних фактів. Вони намагалися подати живу панораму подій, свідками яких були самі. Звертаючись до історичного минулого слов’ян, літописці залучали фольклорні перекази, уснопоетичну народну творчість. Літописи не розглядалися нашими предками як завершені твори. Вони складалися разом з самою історією, їх постійно доповнювали новими фактами, а деякі історичні події переосмислювалися й висвітлювалися по-іншому. Всі різночасові записи, вставки у сукупності утворювали літописне зведення.

Перше таке відоме зведення було складене в Києві наприкінці 30-х років XI ст. Воно увібрало в себе окремі статті церковного характеру, записи, перекази, легенди попередніх часів. Цей літопис у науці прийнято називати найдавнішим. У ньому відображені цікаві деталі з суспільно-політичного та культурного життя Київської Русі першої половини XI ст. Це був час значного соціально-економічного піднесення ранньофеодальної держави. У центрі оповіді – діяння великого князя Ярослава, названого сучасниками Мудрим.

Наступним було давнє Новгородське зведення, доведене до 80-х років XI ст., за ним – Києво-Печерське зведення і початкове Київське зведення, яке об’єднало матеріали другого і третього Зведень, а також інші джерела. Названі зведення у первісному вигляді не збереглися – вони увійшли у пізніший Початковий літопис (1093 р.), фундаментальний літопис «Повість временних літ» (1113 р.), продовжений Київським літописом (1200 р.). Вважається, що Початковий літопис був укладений ігуменом Києво-Печерського монастиря Іваном. До цього зведення увійшли «Сказання про поширення християнства» та хронологічні записи про київські події, зроблені Никоном.

Одним із найвідоміших центрів літописання був Софіївський собор у Києві. У його стінах укладено перший давньоруський літописний звід 1037-1039 pp. Вважається, що це був історичний твір, який підводив підсумки діяльності правління Володимира Великого і його попередників. Цей літопис був першою спробою історичного узагальнення півторастолітньої історії Київської Русі. У 70-80-х роках XI ст. літописання розвивається при Десятинній церкві, а також у Києво-Печерському монастирі, де в 1078 р. ігуменом Никоном створюється самостійний літописний звід. Никон був автором і редактором основного тексту літопису від 1039 до 1078 року. Ще один літописний звід пов’язується з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна до 1095 року. У ньому виразно прозвучав заклик до єднання князів проти зовнішніх ворогів Русі.

На початку XII ст (1113 р.) у Києво-Печерському монастирі створюється літопис, названий його автором Нестором “Повістю минулих літ”. Цей літопис вважається видатною пам’яткою руської літератури епохи Середньовіччя. Він увібрав у себе не лише досвід попередніх часів, але й досягнення європейської думки того часу. Вперше в руській літературі літописець узяв на себе завдання показати звідки походить український народ і руська держава. Автор літопису вражає своєю ерудицією. Він постійно звертається не тільки до Біблії, але й до різноманітних європейських хронік Середньовіччя. “Повість минулих літ” Нестора доведена до 1110 року, після чого в часи князів Мономаха і Мстислава її двічі редагували: у 1116 р. ігумен Видубинецького монастиря Сильвестр, у 1118 р. – Мстислав Володимирович. У результаті редакції у літописі з’являється норманська теорія походження Київської держави.

Нині “Повість минулих літ” збереглась у двох літописних списках – Лаврентіївському (1377 р.) та найбільшому збірнику літописів – Іпатіївському списку (поч. XV ст.) У цьому ж списку зберігся і Київський літопис. У XII ст. у Києві був складений “Київський літопис”, який творить другу частину Іпатіївського збірника, до нього увійшло багато різних уривків та оповідань з різних літописів. Основна ідея “Київського літопису” – боротьби Русі з половцями і заклик до припинення міжусобних війн руських. Крім Києва, літописання велося в інших великих містах Русі: Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському та ін.

2. Література Давньої Русі

З утвердженням християнства прийнято пов’язувати поширення писемності. Вогнищами писемної культури від початку були церкви та монастирі, при яких існували школи. Письму навчали за допомогою дерев’яних дощок – цер, на які накладався тонкий шар воску. По ньому писали за допомогою загострених стрижнів. Найдорожчі з них, т.зв. писала, або стилі (stilus), виготовляли з металу. За традицією ними користувалися також для писання на березовій корі, яка була дешевим замінником дорогого пергамену аж до епохи паперу, яка розпочалася в Україні наприкінці XV ст.

Наявність державного діловодства у містах підтверджують знахідки свинцевих підвісних печаток (булли, молівдовули) та перснів-печаток, які почали вживати взамін свинцевих у XIV ст. Як відомо, свинцеві підвісні печатки, що ними завіряли князівські грамоти, зникли на галицько-волинських землях протягом другої половини XII ст. Молівдовули були витіснені з ужитку восковими відтисками перснів-печаток у XIV ст.

Поряд з історичною писемністю на Русі неабиякого розвитку набула оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня та ін. Оригінальна література князівської доби представлена невеликою кількістю творів. До наших днів не дійшли пам’ятки письменства X ст., тільки з XI ст. – близько 30 рукописів, з XII ст. – близько 65 рукописів. Без сумніву: це тільки мала частина, те, що врятувалося на східнослов’янському ґрунті після монголо- татарського погрому й пізнішого лихоліття української землі.

До Київської Русі потрапила порівняно незначна частина біблійних книг із Моравії та Болгарії в перекладах старослов’янською мовою, зроблених Кирилом та Мефодієм. Особливу популярність мав Псалтир, який використовувався як підручник для навчання письма. Набув поширення також Парамійник, великою популярністю користувалися новозавітні твори, зокрема Євангеліє, «Апостол», «Апокаліпсис» («Одкровення Іоанна»), які були основним джерелом утвердження християнської церковної ідеології. З них укладалися апракосні (неповні) євангелія і апостоли, які були розраховані на читання під час церковних служб у визначені дні тижня та релігійних свят. Найдавнішими апракосними євангеліями, переписаними на Русі, були кирилична частина Реймського євангелія Анни Ярославни (перша половина XI ст.), Остромирове євангеліє. Архангельське євангеліє (1092 р.), Новгородські службові лінії (1095-1097 рр.) та кілька «Апостолів» другої половини XII ст. Повні переклади усіх книг біблії у вітчизняній писемності з’явилися набагато пізніше.

Чималого поширення на Русі набули твори релігійного змісту – апокрифи (гр. – «прихований, таємничий»). Вони уточнювали і доповнювали «святе письмо». На зорі християнства апокрифи призначалися для людей обраних, посвячених у таємниці релігії. Згодом їх почали використовувати різні опозиційні єретичні угруповання, які вели внутрішньо-церковну боротьбу. Це спричинило перегляд таких творів ортодоксальною церквою. За тематикою апокрифи поділяють на три групи: старозавітні, новозавітні та есхатологічні. Старозавітні були найдавнішими апокрифами. Це були легенди про створення світу, про Бога і Сатанаїла, про Адама і Єву, про всесвітній потоп, ковчег Ноя, царів Давида і Соломона. Новозавітні апокрифи розповідали про життя і діяльність Ісуса Христа, про народження Христа, про діяння апостолів. І, нарешті, найпопулярнішими були апокрифи есхатологічні – про загробне життя, про кінець світу, про рай і пекло. Найвідомішим есхатологічним апокрифом з часів Київської Русі стало «Хождєніє богородиці по муках». У процесі довготривалого переписування й редагування цей апокриф обростав соціально-побутовими елементами, образ богородиці опоетизовувався. Пізніше фабульна основа апокрифів увійшла окремими темами, образами у художню літературу.

Традиції Біблії у створенні життєписів продовжувало житійне, або агіографічне письменство (гр. – «святий» і «пишу»). Найпершими відомими в Київській Русі агіографічними творами були переклади житій Антонія Великого, Федора Студита, Іоанна Златоуста, Георгія Побідоносця. Найбільшою популярністю у києворуських землях, а пізніше і в Україні, користувалися житія Миколая та Олексія – «чоловіка божого».

З Візантії прийшла до нас також патристика (гр. – «батько», «отець»), або ораторсько-учительська література «отців церкви» - богословів і проповідників християнства. Це були твори Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Василя Великого, Єфрема Сирина та ін. Твори патристики сприяли зміцненню основ християнської моралі та феодальної ідеології. Вони популяризували основні принципи християнської догматики, тлумачили біблійні тексти, прославляли біблійних героїв і діячів церкви.

У зв’язку з інтенсивним розвитком знань у Київській Русі досить поширеною стала природничо-наукова література енциклопедичного характеру. В ній містилися відомості про навколишній світ, про флору і фауну відповідно до християнського віровчення з широким використанням античних джерел. Видатними пам’ятками перекладної літератури візантійсько-болгарського походження є хронографи, в яких викладено епізоди всесвітньої історії. Матеріалом для історичних хронік слугували твори античних і середньовічних істориків, античні міфи, язичницькі і християнські переклади та легенди і, звичайно ж, Біблія. У Київській Русі поширення набули хроніки Іоанна Малали, Георгія Синкелла і Георгія Амартола. Хроніка Іоанна Малали була перекладена в Болгарії і складалася з передмови і вісімнадцяти невеликих книг чи розділів. У творі викладається історія Єгипту, Ассірійського царства, Вавілону, Греції, Риму, Візантії, Персії. Крім того, подаються оповіді про античних богів і героїв. Помітним явищем доби перекладної літератури стала велика за обсягом хроніка Георгія Амартола, що складалася з чотирьох книг і містила виклад подій від Адама до Олександра Македонського, історії Римської імперії, Візантії і закінчувалася 864 роком. Стилістично хроніка ця близька до проповідницької та вчительської літератури.

Отже, через перекладні візантійські хроніки давньоруський читач мав змогу ознайомитися з історичними подіями, з візантійською і римською культурою та культурами інших народів. До того ж вони спонукали давньоруських літописців до визначення місця Руської землі у світовому історичному процесі.

Швидкими темпами запроваджувалася у Київській Русі література світського характеру – белетризовані воїнські повісті та романи. Серед них повість Йосифа Флавія «Іудейська війна», «Троянські діяння» Іоанна Малали, воїнський роман «Александрія», лицарський роман «Девгенієве діяння» та ін. Якщо релігійна література перекладалася адекватно, з максимальним наближенням до оригіналу, то белетристична література зазнавала творчої переробки, якісного переосмислення.

Серед оригінальної літератури Київської Русі XI ст. на перший план виступає твір відомого українського митрополита Іларіона “Слово о Законе и Благодате”. У 1051 р. на Соборі руських єпископів Іларіона було висвячено на митрополита без волі царгородського патріарха, там же було проголошена незалежність Руської Церкви від Царгородської. Після смерті Ярослава Мудрого Іларіон був вимушений залишити митрополичу кафедру і постригтися в ченці. Існує думка за якою митрополит, ставши ченцем, отримав ім’я Никон і став видатним руським літописцем.

Іларіон, використовуючи стиль Іоанна Золотоустого, звернувся до національної теми возвеличення руського народу, який став на шлях християнства. В основі твору лежить ідея рівності усіх народів перед Благодаттю (Новим Завітом). Для автора Благодать, стаючи перед Законом (Старим Завітом), призводить до знищення рабства, нерівності між людьми. Закон замінюється Благодаттю, рабство – свободою. У цьому суть розвитку людської цивілізації за Іларіоном. “Слово” відзначається високим, добре обробленим стилем, багатством образів, порівнянь та біблійної символіки; щирістю тону й почуттів.

До оригінальної літератури князівської доби слід також віднести агіографічні твори Феодосія Печерського – “Поучение братии”, “Студитський устав”; Луки Жидяти – “Поучение”; Володимира Мономаха – “Поучение детям”; “Послание митрополита-русича Климента Смолятича Фоме Презвитеру”; “Златоуста, паче всех просиявших на Руси” філософа Кирила Туровського. У 1076 р. з’являється “Ізборник” Іоанна Грішного. Це був збірник морально-дидактичних статей, необхідність яких вже відчувалася на Русі в XI ст. Уперше в цьому творі визнавалось існування соціальних протиріч у київському суспільстві.

Появу раціоналістичних та гуманістичних тенденцій у літературі можемо спостерігати у творі Володимира Мономаха “Поучение детям”. У ньому Володимир Мономах висловлив своє життєве кредо: мета життя князя – це турбота про землю руську і свій народ. Князь, звертаючись до нащадків, вчить: “...не откровение, не правоверие, а только разум, знання, делают князя праведньїм и мудрьім”.

Раціоналізм думок В.Мономаха отримав подальший розвиток у “Молінні” Даниїла Заточника, який створив свою етико-філософську концепцію світобачення. “Моління” стало однією із перших пам’яток давньоруської літератури, у якій стверджувалась цінність мислячої, розумної людини, незалежно від її соціального походження. “Вострубим, братие яко во златокованньїе трубьі, в разум ума своего в начнем бьіть сребленньїе органьї, и вознесем мудрости своя...» - заявляв Даниїл Заточник у 1-й половині XIII століття.

Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського. Кращі із його творів увійшли до збірників “Златоуст” і “Торжественник”, які були книгами для святкового читання. Основним жанром, у якому працював Туровський, була філософська притча. Його притчі “О білоризці і мнішестві”, “Про людську душу і тіло”, “Слово про царя” належать до того напрямку богословської екзегенези (пояснення біблійних термінів), представники якої, коментуючи той чи інший біблійний текст, ставлять перед собою мету відкрити істину і сокровенний зміст.

До визначних пам’яток лицарського епосу князівської доби належить анонімний твір нашого співвітчизника “Слово о полку Ігоревім”, написаний у 1187 році. “Слово” докладно описує похід військ князя Ігоря Святославовича проти половців, здійснений у 1185 році. Автор в яскравих, високопоетичних картинах доводить необхідність єдності руських князів. Вдаючись до української народної символіки, описів Руської землі з її багатими містами та безкрайніми просторами, закликає до єднання.

Видатною пам’яткою патристичної літератури Київської Русі став «Києво-Печерський патерик». Від заснування монастиря до XIII ст. назбиралося багато легенд про печерських отців, саме ці оповіді й були об’єднані в тематичну збірку. «Києво-Печерський патерик» відобразив чимало фактів і картин реальної дійсності. Він став помітною подією в духовному житті Київської Русі, підсумував розвиток оригінальної вітчизняної агіографії і був найвищим її досягненням.

Великою популярністю користувалися паломницькі твори, які були своєрідними довідниками для географів, археологів, істориків. Найпомітнішим твором паломницької літератури є «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена». Саме він започаткував давньоруську паломницьку літературу. Загалом можна відзначити, що найпомітніші пам’ятки давньоруської літератури «Повість временних літ», «Поучення Володимира Мономаха», «Слово про закон і благодать» Іларіона та ін. за своєю оригінальністю не мають аналогів у тогочасній європейській літературі. Тільки в «Слові о полку Ігоревім» дослідники знаходять паралелі із середньовічними епічними творами – французькою куртуазно-рицарською «Піснею про Роланда», німецькою «Піснею про Нібелунгів», грузинською поемою Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», хоч за своєю патріотичною спрямованістю й художньою досконалістю «Слово» стоїть значно вище названих пам’яток.

Дата добавления: 2014-11-06