С датчиком скорости (Векторное управление). 6 страница

• Британський І французький уряди підписали впродовж війни низку таємних угод. Зокрема, вони пообіцяли надати Японії особливий статус в Азії. За Лондонським договором 1915 р. союзні держави пообіцяли Італії, що вона отримає ряд територій тепер уже не Існуючої Австро-Угорщини. Італія чекала на виконання обіцянки.

Японія також наполягала на задоволенні її претензій в Азії. Проте ще задовго до відкриття конференції між членами «Великоїтрійки» загострилася боротьба навіть з такого питання як, де її проводити - у Франції чи у Швейцарії. Англія та Франція, віддаючи належне внеску на завершальному етапі війни 22-м американським дивізіям у Франції, закидали США, що ті не виробили жодної гармати і жодного танка, а із задіяних 1918 р. у Франції 4 млн. союзницьких військ майже 2 млн становили англійські вояки. Те, що саме 1 млн. американців схилив на Західному фронті шальки терезів на бік Антанти, уже не згадувалося. Війна закінчилася, і США перестали бути «рятівним колом» для Європи. Франція, насамперед, розраховувала на реванш над німцями. Відсутність на конференції традиційного союзника Франції проти Німеччини - Росії - змушувала її триматися Англії. Велика Британія сподівалася, що конференція стане трампліном для відновлення її могутності. Д. Ллойд Джордж, як і Ж. Клемансо, не хотів бачити американського президента у Парижі. Французький прем'єр, побоюючись, що сама присутність В. Вілсона на конференції дасть змогу німцям маневрувати на переговорах, писав Д. Ллойд Джорджу: «Я не вважаю за потрібне приховувати від Вас, що вважаю його присутність і небажаною, і неможливою». США перебували в особливому становищі На початку грудня 1918 р. американська делегація у складі 1300 осіб вирушила на пароплаві «Джордж Вашингтон» у Європу. В. Вілсон - «батько» історичних «14 пунктів», не приховував, що метою США на конференції є доповнення економічної та військової могутності міцним політичним впливом на Європу. Американці мало переймалися гаслом Д. Ллойд Джорджа «Німці за все заплатять!», адже часи, коли вони вклонялися у Вестмінстері й Пале-Бурбоні, минули. Головне, на думку американців, полягало в установленні рівноваги між Великою Британією та Німеччиною заснуванням на конференції всесвітнього парламенту - Ліги Націй. Америка розраховувала, опершись на нові держави, стримати апетити Британії та Франції щодо Німеччини, адже лише за умов рівноваги США могли здобути верховенство над іншими державами. Англія вже не могла цьому зарадити, вона втратила свій єдиний традиційний козир - перевагу над США у військово-морському флоті. Єдиним серйозним конкурентом лідерства США міг бути лише Ватикан, і щоб не допустити контролю папи над об'єднаною німецько-австрійською державою, Сполучені Штати виступали проти об'єднання Австрії з Німеччиною. Після запальних дискусій 28 червня 1919 р. політики виїхали до розташованого за 16 км від Парижа Версалю, де й підписали договір, що увійшов у історію як Версальський. Цим документом, обсягом 200 сторінок, вирішувалася доля не лише Німеччини, а й майбутнє світу. Перші 26 із 400 статей договору започатковували Лігу Націй – міжнародну міжурядову організацію, створення якої В. Вілсон вважав ключовою проблемою конференції. За Статутом Ліги Націй, який був складовою Версальського договору і який підписали 44 держави, її засновниками вважалися країни, що брали участь у війні проти Німеччини (таких було 31), а також новоутворені держави (13). Оскільки конгрес США, вважаючи, де переважали республіканці - прихильники ізоляціонізму, відмовився ратифікувати Версальський договір, то країна не стала членом Ліги Націй. Це, окрім іншого, стало особистою трагедією В. Вілсона, унаслідок якої він невдовзі відійшов від політики і помер. Ліга ж, штаб-квартира якої розташовувалась у Женеві (Швейцарія), формально проіснувала до квітня 1946 р., хоча фактично припинила діяльність 1939 р. напередодні Другої світової війни.

Ж. Клемансо наполягав на створенні армії Ліги Націй, проте американська і британська делегації рішуче заперечили проти цього. Натомість США змушені були відмовитись від ідеї Міжнародного арбітражу і Світового міжнародного суду. 14 лютого 1919 р. В. Вілсон представив Статут Ліги Націй, який журналісти відразу назвали «Євангелієм XX століття». Однак від самого початку існування Ліги не було безхмарним. Чимало неєвропейських учасників конференції були не задоволені тим, що у Раді Ліги Націй домінували європейські країни: Британія, Франція й Італія. Уже на першому засіданні Асамблеї неєвропейці, особливо делегати від Аргентини, піддали організацію жорсткій критиці, називаючи її «європейським клубом». Вони ратували за демократичну Лігу, за те, щоб Рада обиралася всіма країнами на Асамблеї. Ці ідеї були відхилені й аргентинська делегація від'їхала.

Неєвропейські країни також закидали, що в Лізі домінують білі. Японці відверто заявили, що розцінюють це як вияв расової дискримінації. Проте американці та британці відхилили і ці звинувачення. Паризька мирна конференція не звелася до обговорення лише долі Німеччини.

«Велика трійка» також ухвалила важливі рішення щодо майбутнього Австро-Угорщини, Болгарії й Турецької (Османської імперії). Усі ці держави опинилися в таборі переможених. Долю їхніх територій було вирішено укладенням упродовж 1919-1923 рр. низки договорів. Ці договори виносилися на розгляд Ліги Націй як організації, покликаної врегульовувати проблеми між державами повоєнного світу. Переможені держави спочатку повинні були сплатити репарації.

Коли мирні переговори з Угорщиною були близькі до завершення, угорські комуністи на чолі з Бела Куном захопили владу в Будапешті. Відтак підписання мирного договору було відкладено до повалення комуністичного уряду. Після того як це сталося, новий угорський уряд на чолі з майбутнім диктатором країни адміралом Міклошем Горті у березні 1920 р. у Тріаноні підписав мирний договір.

На чолі Турецької імперії впродовж багатьох століть перебувала Османська династія. Напередодні Першої світової війни країна значно ослабла і природно, що турецька армія зазнала в ній поразки.

У цілому Туреччина втрачала 1,2 млн км2 території з населенням понад 10,2 млн осіб. Більшість турків були обурені Севрським договором. Ці настрої поділяв І лідер турецької революції генерал Ататюрк, який у 1921 р. повалив Османську династію. Врешті-решт Севрський договір було скасовано, І в Лозанні (Швейцарія) у 1923 р. підписано новий договір, який фактично засвідчив міжнародне визнання нової Туреччини.

Основні положення Сен-Жерменського мирного договору з Австрією (1919 р.)

· Договір констатував розпад Австро-Угорської імперії па ряд самостійних держав: Австрію, Угорщину, Чехо-Словаччину, Королівство сербів, хорватів І словенців (з 1929 р. - Югославія), Західноукраїнську Народну Республіку.

· Заборонялася назва «Німецька Австрія».

· Австрія визнавала незалежність Югославії, Чехо-Словаччиии, а також усі мирні договори з Центральними державами, кордони Болгарії, Греції, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехо-Словаччиии І Югославії.

· Не могла об'єднатися (иім. - аншлюс) з Німеччиною або іншою державою.

· Зобов'язувалася виконувати всі ухвали держав-переможниць щодо її колишніх володінь. Це положення найперше стосувалося Галичини, яку невдовзі остаточно приєднали до Польщі.

· Визнавала незалежність територій, які раніше входили до їі складу, і право Росії на репарації від Австрії.

· Відмовлялася від прав у Марокко, Єгипті, Сіамі та Китаї.

· Богемія, Моравія І Сілезія з їх переважно німецьким населенням від Австрії переходили до Чехо-Словаччиии.

· Італія отримала за рахунок Австрії південну частину Тіролю.

· Українська частина Буковини, всупереч вимозі Буковинського народного віча у Чернівцях про приєднання до єдиної Української держави, передавалася Румунії.

· Закарпатська Україна, всупереч рішенню Собору русинів у Хусті про приєднання краю до УНР, була включена до складу Чехо-Словаччиии. Договір встановлював автономний статус Закарпаття у складі Чехо-Словаччиии. Українцям та Іншим національним меншинам на території Чехо-Словаччиии і Румунії договір гарантував захист їхніх прав.

· Чисельність австрійської армії обмежувалася ЗО тис. вояків.

· Країні заборонялося мати військово-морський флот і військову авіацію. Основні положення Нейїського мирного договору з Болгарією (1919 р.)

· Болгарія повинна була виплатити 2,25 млрд золотих франків репарацій.

· Економіка та фінанси були поставлені під контроль Міжсоюзної комісії з представників Великої Британії, Франції та Італії.

· Від Болгарії до Королівства сербів, хорватів і словенців (майбутньої Югославії) відійшли 4 райони загальною площею 2,5 тис. км2.

· Південна Добруджа залишилася за Румунією (до 1940 p.).

· Країна втратила Західну Фракію (8,5 тис. км2), яка переходила в розпорядження Великої Британії, Італії, Франції, США та Японії. У результаті Болгарія була відрізана від Егейського моря. В 1920 р. цю територію передали Греції.

· Обмежувалися види озброєнь, чисельність болгарської армії (до 20 тис), поліції та жандармерії. Основні положення Тріанонського мирного договору з Угорщиною (1920 р.)

· Дві третини угорської території передавалися Чехо-Словаччині, Югославії І Румунії. Підкарпатська Русь (Закарпаття) від Угорщини передавалася Чехо-Словаччині зі статусом автономії. Унаслідок територіальних втрат чисельність населення Угорщини зменшилася з 18 до 7 млн осіб.

· Чисельність угорської армії обмежувалася Зо тис. вояків.

· Угорщині заборонялося мати на озброєнні авіацію, танки, важку артилерію.

· Військово-морський флот, у тому числі кораблі Дунайської флотилії, передавався союзникам. Основні положення Севрського мирного договору з Туреччиною (1920 р.)

· Відновлювався режим капітуляції; держави-переможниці отримали право втручатися у внутрішні справи Туреччини.

· Зона проток Босфор І Дарданелли підлягала повному роззброєнню І переходила під контроль міжнародної Комісії проток; договір позбавляв Туреччину виходу до Середземного моря.

· Усі турецькі територіальні володіння в Європі (Східна Фракія, м. Едірне (Адріанополь), Галліпольський півострів) передавалися Греції.

· Додеканеські острови передавалися Італії.

· Від Туреччини відокремлювався Курдистан, межі якого повинні були бути визначені англо-франко-італійською комісією.

· Туреччина визнавала незалежність Вірменії. Визначення кордону між Туреччиною І Вірменією надавалося третейському рішенню президента США.

· Туреччина визнавала англійський протекторат над Єгиптом та англійську анексію Кіпру.

· Країна відмовлялася від претензій па Аравійський півострів І країни Північної Африки.

· Палестина, Йорданія та Ірак потрапляли під контроль Великої Британії.

· Сирія І Ліван ставали підмандатними територіями Франції.

· Армію було обмежено 50 тис. солдатів І офіцеріа, у тому числі Зо тис. жандармерії, флот - 7 сторожовими кораблями і 5 міноносцями. Лозаннський договір з Туреччиною (1923 р.) Договір був підписаний Великою Британією, Францією, Італією, Японією, Грецією, Румунією, Югославією, з одного боку, і Туреччиною - з іншого. Умови договору:

· Встановлювалися нові кордони Туреччини, юридично оформляючи тим самим розпад Османської імперії. Питання про кордон між Туреччиною та Іраком відкладалося до визначення його Туреччиною та Великою Британією, а якби вони не змогли домовитися, то тоді питання передавалося б до Ліги Націй.

· Скасовувався режим капітуляції в Туреччині, економічні та політичні привілеї іноземців, міжнародний фінансовий контроль над Туреччиною.

· Туреччина погодилася виплатити частину зовнішнього боргу вже неіснуючої Османської імперії. Суперечності, що загострилися між провідними країнами світу стосовно розмежування сфер впливу на Тихому океані, на Далекому Сході та щодо морських озброєнь, покликана була усунути Вашингтонська конференція (листопад 1921 — лютий 1922 р.).

Учасниками конференції були СІНА, Велика Британія, Франція, Італія, Португалія, Бельгія, Нідерланди, Японія, Китай. Між ними було підписано низку багатосторонніх та двосторонніх договорів. Найважливішими з них були три: «договір чотирьох», «договір п'яти» і «договір дев'яти». «Договір чотирьох» (грудень 1921 р.) (США, Велика Британія, Франція, Японія)

• Японсько-англійський союз 1902 р. про поділ сфер впливу на Тихому океані скасовувався.

• Країни, що підписали договір, зобов'язувалися взаємно поважати права одна одної щодо їх острівних територій у Тихому океані та спільно захищати їх у разі нападу іншої держави.

• Такі ж гарантії надавалися тихоокеанським володінням Португалії і Голландії. «Договір п'яти» (лютий 1922 р.) (США, Велика Британія, Франція, Італія, Японія)

• Договір обмежував тоннаж лінійного флоту країн, що підписали угоду, у такій пропорції:

• Лінкори не повинні були перевищувати 35 тис. тонн водотоннажності.

• Встановлювався загальний тоннаж авіаносців (найбільший - для США і Англії).

• Корабельні гармати - калібру не більше 16 дюймів.

• Військово-морські бази не повинні були створюватися американцями та англійцями ближче, ніж за 5 тис. км від Японії. Оскільки договір не обмежував загальний тоннаж військово-морських флотів, то фактична перевага британського флоту зберігалася. «Договір дев'яти» (лютий 1922 р.) (США, Велика Британія, Франція, Японія, Нідерланди, Португалія, Італія, Бельгія, Китай)

• Держави, що підписали договір, визнавали суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність Китаю. Усі вони отримували рівні можливості в економічній діяльності в Китаї і торгівлі з ним.

• Зобов'язалися не використовувати внутрішню ситуацію в Китаї (тут було два ворогуючі один з одним уряди: у Пекіні - монархічний, у Нанкіні - республіканський) з метою отримання одноосібної вигоди за рахунок інших учасників угоди. Рішення Вашингтонської конференції зафіксували нове співвідношення сил на Далекому Сході та в зоні Тихого океану. Очевидним стало зростання впливу США в цьому регіоні й у світі в цілому. Проте суперечності не були усунуті. Зокрема, США були незадоволені тим, що Японія зберегла сильні позиції в Китаї. Японія ж майже відразу після конференції розпочала перегляд її рішень.

Нове міжнародне правове поле, що утворилося внаслідок укладення низки міжнародних угод, починаючи від Версальського договору й до рішень Вашингтонської конференції, назвали Версальською (або Версальсько- Вашингтонською) системою. Сильні сторони Версальської системи Слабкі сторони Версальської системи

Новий міжнародний порядок:

- поклав край Першій світовій війні;

- розрядив повоєнну міжнародну напругу;

- заклав основи міжнародної стабільності;

- встановив цивілізовані засади нового міжнародного права.

Було проголошено право народів на самовизначення; відмова від війни як способу розв'язання міждержавних проблем. Було створено Лігу Націй – першу всесвітню організацію. Гарантовано цілісність Китаю. Ряд країн здобули незалежність (Польща, Чехо-Словаччина, Угорщина та ін.). За помилки і злочини своїх попередників тепер відповідали демократичні уряди і народи Німеччини, Австрії, Угорщини, Болгарії. Несправедливі щодо

Німеччини статті Версальського договору породили в Німеччині реваншистські настрої. Репарації, визначені для переможених країн, були несправедливими і нереальними. Кордони новостворених держав у Європі виявилися такими ж несправедливими, як і довоєнні кордони. Новий міжнародний порядок ігнорував Росію, штовхаючи її назближення з Німеччиною. Традиційна система економічних зв'язків виявилася зруйнованою, країни, як і до війни, далі боролися за ринки збуту товарів і ринки сировини.

Новий світовий правопорядок не розв'язав заплутаного клубка міжнародних проблем, що постали після завершення Першої світової війни, тому в нього були як палкі прихильники, так і послідовні критики. Узгодити позиції і прийняти виважені рішення в інтересах усіх країн були покликані міжнародні конференції, що відбулися в першій половині 1920-х років: Генуезька (1922 р.), у ході якої між Росією та Німеччиною було підписано Рапалльський договір, Гаазька (1922 р.), Лозаннська (1922-1923 рр.), Локарнська (1925 р.).

Генуезька конференція (м. Генуя, Італія. Квітень—травень 1922 р.) Брало участь 29 країн (з британськими домініонами - 34). Мета: пошук шляхів для економічного відновлення Центральної і Східної Європи. Головним стало питання, пов'язане з Росією.

Взаємні вимоги, пред'явлені, з одного боку, Росією, а з іншого — західними державами:

а) вимоги до Росії:

• Сплатити борги попередніх російських урядів (майже 18,5 млрд. золотих рублів).

• Повернути або відшкодувати вартість націоналізованих іноземних підприємств у Росії.

• Ліквідувати монополію на зовнішню торгівлю.

б) вимоги Росії до Заходу:

• Відшкодувати збитки, завдані інтервенцією Антанти в роки громадянської війни в Росії (за російськими оцінками 39 млрд. золотих рублів).

• Повернути або відшкодувати вартість націоналізованих іноземних підприємств у Росії.

• Ліквідувати монополію на зовнішню торгівлю. б) вимоги Росії до Заходу:

• Відшкодувати збитки, завдані інтервенцією Антанти в роки громадянської війни в Росії (за російськими оцінками 39 млрд. золотих рублів).

• Надати Росії економічну допомогу і дешеві кредити. Підписати з Росією вигідні для неї торговельні угоди. Конференція не змогла прийняти загального документа; було вирішено продовжити її роботу в Гаазі.

У драматичні за напругою дні роботи Генуезької конференції в містечку Рапалло, що поблизу Генуї, дві країни - Німеччина і Росія на таємній нічній нараді (звідси назва — «піжамна нарада») 16 квітня 1922 р. уклали сепаратний договір. Документ підписали російський народний комісар (міністр) закордонних справ радянської Росії Георгій Чичерін і міністр закордонних справ Німеччини Вальтер Ратенау.

Основні положення Рапалльського договору:

• Між Німеччиною і Росією відновлювалися дипломатичні відносини

• Країни зобов'язувалися врегульовувати усі спірні питання шляхом взаємної відмови від претензій.

• Німеччина визнавала націоналізацію німецької власності в Росії і не вимагала її повернення чи відшкодування.

• Країни встановлювали режим найбільшого сприяння в двосто- ранніх торговельно-економічних відносинах.

• Країни взаємно відмовлялися від відшкодування будь-яких збитків, заподіяних одна одній у попередній період.

• Припиняли виплати за утримання військовополонених.

У 1925 р. цей договір було доповнено торговельною угодою між двома країнами, а в 1926 р. - пактом про ненапад.

Гаазька конференція (м. Гаага, Голландія. Червень—липень 1922 р.) Працювала у двох комісіях: російській і неросійській. Питання, що обговорювалися:

• Про іноземну приватну власність.

• Про зовнішні борги.

• Про надання кредитів.

Через те що учасники конференції не дійшли спільної думки з російською делегацією, конференція зайшла в глухий кут і не спромоглася прийняти заключний документ.

Лозаннська конференція (м. Лозанна, Швейцарія. Листопад 1922 — червень 1923 р.) Країни-учасниці: Англія, Франція, Італія, Росія, Греція, Румунія, Югославія, Японія, США. Міста: підготувати мирний договір з Туреччиною та встановити режим чорноморських проток Босфор і Дарданелли. Положення Лозаннського договору (1923 р.):

• Між Туреччиною і державами Антанти встановлювався мир.

• Узаконювалися нові кордони Туреччини.

• Встановлювався режим вільного проходу військових і торгових суден через протоки Босфор і Дарданелли.

• Жодна країна не мала права тримати війська і зброю в протоках.

• Скасовувався міжнародний фінансовий контроль над Туреччиною. Туреччина зобов'язувалася сплатити частину боргу Османської імперії.

Як вже зазначалося в статтях Версальського договору не було конкретно зазначено суму німецьких репарацій. Після війни це питання стало яблуком розбрату між Німеччиною та Францією. Для Франції «німецьке питання» було справою честі, але без підтримки чи хоча б згоди США і Британії вона не могла реалізувати жодного з рішень Версаля. Німецькі репарації були для Франції не тільки і не стільки питанням грошей, скільки проблемою відновлення «історичної справедливості» у французькому її розумінні. Від того, наскільки знову стане могутньою в майбутньому Німеччина, залежала безпека Франції, вважали французи.

На міжнародній конференції у бельгійському місті Спа (липень 1920 р.) за участю Німеччини було розподілено квоти на отримання репарацій від Німеччини. На думку французів, якщо дозволити німцям ухилитися від сплати репарацій, то вони згодом відмовляться і від військових, і від територіальних статей Версальського договору. На Лігу Націй французи тут особливо не покладалися. Під загрозою військових санкцій Німеччина пообіцяла щомісяця поставляти до союзних держав по 2 млн. тонн вугілля в обмін на кредит, вартість якого удвічі перевищувала вартість вугілля, що поставлялося німцями.

Наступного, 1921 р. репараційна комісія в Лондоні зменшила суму німецьких репарацій до 132 млрд. золотих марок. У разі несплати 1 млрд протягом 25 днів Німеччині загрожувала окупація Руру. Німці вимушені були погодитися на ці умови. До кінця 1922 р. Німеччина справно виплачувала репарації, але з часом, оголосивши, що більше не спроможна цього робити, припинила виплати. У відповідь у січні 1923 р. Франція і Бельгія окупували Рурську область «серце» німецької економіки. Французькі і бельгійські війська вступили до Руру для вилучення німецького устаткування і сировини в рахунок репарацій. Німецькі робітники оголосили страйк і відмовилися співпрацювати з французами, а німецький уряд закликав до пасивного опору в Рурі й розпочав друкувати паперові гроші для виплати допомоги по безробіттю страйкуючим робітникам Руру.

Наразившись на осуд світової громадської думки і віддаючи собі звіт у тому, що силовими методами проблему не вирішити, восени 1923 р. французький уряд вивів війська з Руру. Події у Рурі спонукали Лігу Націй до розроблення міжнародного механізму врегулювання економічних проблем у повоєнній Європі. У результаті з'явилися «план Дауеса» і «план Юнга». Стабілізація та відновлення Німеччини, а відтак - стабільність в Європі, у значній Чарльзом Дауесом і британським мі- ністром закордонних справ Джозефом Остіном Чемберленом (останнього було за це відзначено Нобелівською премією) було розроблено план економічного оздоровлення Німеччини, названий «планом Дауеса». У серпні того ж року його затвердила Лондонська міжнародна конференція. План складався з трьох частин і мав на меті забезпечити сплату Німеччиною репарацій через відновлення її господарства. Для цього, насамперед, потрібно було зміцнити німецьку марку і забезпечити ви- конання країною бюджету.

Основні положення «плану Дауеса»

• Франція виводить свої війська з Руру;

• Німеччина щорічно сплачує певну суму репарацій (5,4 млрд. - до 1928 р., з 1929 р. - 2,5 млрд. марок щорічно);

• Джерелом покриття репарацій мають бути прибутки Німеччини за рахунок встановлення високих податків на товари широкого вжитку, а також прибутки від важкої індустрії і залізничного транспорту;

• США надають Німеччині значні позики (близько 800 млн золотих марок) для сплати перших внесків.

Відповідно до «плану Дауеса», кредити були спрямовані насамперед на подолання інфляції та відбудову економіки. Більшість із цих короткотермінових кредитів німецький уряд спрямовував на житлове будівництво і громадські роботи, щоб зменшити в країні безробіття. Природним ринком збуту німецьких товарів була радянська Росія. Це, з одного боку, зближувало дві країни, а з іншого США, Англія і Франція позбувалися в Європі конкуренції якісних німецьких товарів. На перших порах безробіття в Німеччині продовжувало зростати і більшість простих німців не відчували, що в їхньому житті сталися зміни на краще. Власне, відбудову країни вони оплачували зі своїх гаманців. Ці зміни стали помітними тоді, коли було двічі скорочено суму репарації. Першим з необхідних кроків до оздоровлення політичного клімату в Європі було відновлення німецької економіки. Складність полягала в тому, що німецький міністр закордонних справ Густав Штреземан і французький прем'єр Арістід Бріан вкладали різний зміст у слово «безпека». Для Франці. воно означало бездіяльність Німеччини у кордонах, накреслених у Версалі, а для Німеччини - свободу дій. Г. Штреземан не бачив іншого шляху для відновлення величі Німеччини, як мирні переговори. Виступаючи в 1924 р. на засіданні німецького Рейхстагу, він заявив: «Німеччина повинна грати картою примирення з Францією». А. Бріан, природно, дбав насамперед про безпеку Франції. Він був зацікавлений, щоб на кордонах Франції була миролюбна, а не агресивна Німеччина. Третій впливовий учасник європейської політики британський міністр закордонних справ консерватор Остін Чемберлен стояв на тій позиції, що єдиним засобом зберегти в Європі мир є замирення з Німеччиною. У цілому виконання «плану Дауеса» дало добрі результати: до Німеч- чини прийшов іноземний, в основному американський, капітал, сума якого перевищувала репарації; виплативши 7,5 млрд марок репарацій, Німеччина отримала позик на 21 млрд. Без загальної нормалізації міжнародних відносин неможливо було остаточно розв'язати й репараційні питання. У жовтні 1925 р. за ініціативою Г. Штреземана в м. Локарно (Швейцарія) було скликано міжнародну конференцію, яка повинна була врегулювати міжнародні протиріччя. Основні рішення Локарнської конференції Краіни-учасниці: Англія, Франція, Бельгія, Чехо-Словаччина, Поль ща, Німеччина, Італія.

Було попередньо підписано такі договори: Рейнський гарантійний пакт: (між Англією, Францією, Бельгією, Німеччиною, Італією):

• Німеччина, з одного боку, і Франція з Бельгією, з іншого, вза-ємно визнавали існуючі кордони.

• Ці кордони також гарантувалися Англією, Францією й Італією.

• Сторони зобов'язалися не нападати одна на одну. Спірні питання мали розв'язатися через міжнародний арбітраж.

• У разі порушення попередньої угоди однією з країн інші по- винні були надати допомогу жертві неспровокованої агресії.

• Рейнська зона залишалася вільною від військ і озброєнь. Франко-польський, франко-чехословацький договори: (16 жовтня 1925 р.) Було заявлено, що угоди Франції з Польщею і Чехо-Словаччиною не спрямовані проти східних кордонів Німеччини.

• Франція, з одного боку, та Польща і Чехо-Словаччина, з іншого, зобов'язувалися надати взаємну допомогу в разі нападу Німеччини на одну з цих країн. Локарнські договори не були ідеальними домовленостями. Зокрема, вони недостатньо задовольняли поляків і чехів, оскільки в разі нападу на них Німеччини Англія разом з Італією могли й не допустити, щоб Франція стала на їхній захист, мотивуючи такі свої дії «турботою про недопущення новоїсвітової війни». Становище Польщі ускладнювалося ще й тим, що в разі її війни з Радянським Союзом (утворився в 1922 р.) Франція могла допомогти полякам лише провівши свої війська через територію Німеччини. Природно, німці такого ніколи б не дозволили.. Штреземан відмовився визнати кордони Німеччини на сході незмінними, але заявив, що із часом вони можуть бути змінені мирним шляхом. Це, у свою чергу, непокоїло французів. Локарнські договори підвели остаточну риску під Першою світовою війною. Вони стали тим штрихом, який не було зроблено у Версалі, на загальній картині європейського миру. Локарно повернув європейцям надію на тривалий мир. У 1926 р. Німеччину прийняли до Ліги Націй, а в 1928 р. 65 країн підписали договір, названий за іменами його ініціаторів «пактом Бріана—Келлога». Країни - учасниці пакту взяли на себе зобов'язання ніколи не вда- ватися до війни, окрім як для «самозахисту». Для підписів навіть було виготовлено спеціальну золоту ручку, але й вона не могла усунути недоліків договору. Наступного року Арістід Бріан на засіданні Ліги Націй запропонував план створення Сполучених Штатів Європи. Так, кожна країна могла на свій розсуд тлумачити поняття «самозахист». А. Бріан сподівався, що німці тепер задоволені й забудуть образи, а Г. Штреземан — що французи й далі йтимуть на поступки. Рано чи пізно це мало зробити Версальський договір непотрібним. З часом стало очевидним, що з кожною французькою поступкою німці хотіли дедалі більше. Ні США, ні Росія не були присутні в Локарно. Американська допомога Європі зводилася до значних позичок Німеччині, а Росія була заклопотана внутрішніми справами. Через відсутність у цей час на сцені європейського дипломатичного театру таких двох важливих персонажів — Сполучених Штатів і Радянського Союзу – було безпідставно переоцінено вплив Італії на європейські справи, ніби вона й справді була сильною країною і від неї багато що залежало у справі збереження миру. 1929 р. «план Дауеса» було замінено «планом Юнга», названим на честь голови комітету експертів з репараційної проблеми Ліги Націй американця Оуена Юнга. Головна ідея плану полягала в зменшенні загального розміру німецьких репарацій. 1929 р. розміри виплати Німеччиною репарацій за «планом Юнга» знову було зменшено, а наступного року війська союзників на п'ять років раніше встановленого терміну було виведено з Рейнської зони. Проіснував план фактично до 1931 р., хоча формально був скасований в 1932 р.

Головні положення «плану Юнга»

• Німеччина зобов'язувалася до 1988 р. сплатити 34,5 млрд золотих марок. Репарації сплачуються Німеччиною винятково за рахунок надходжень до її бюджету та прибутків залізниць.

• Відрахування від прибутків промисловості скасовувалися.

• Фінансовий контроль і контроль над економікою Німеччини скасовувався.

Головні дати

Листопад 1921 — лютий 1922р. - Вашингтонська конференція

Дата добавления: 2014-10-15