Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Комунікативна філософія




СТРУКТУРАЛІЗМ, ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ.

ТЕМА 9.

Мета заняття – розкрити особливості та характерні риси структуралізму, постструктуралізму, комунікативної філософії.

Основна проблема – становлення та розвиток структуралізму, постструктуралізму, комунікативної філософії.

Основні поняття та категорії – структуралізм, постструктуралізм, комунікативна філософія, постмодернізм.

 

План лекції

1. Структуралізм і постструктуралізм (Фердінанд де Соссюр, Клод Леві-Строс, Жак Дерріда, Мішель Фуко).

2. Комунікативна філософія (Юрген Хабермас, Карл Отто Апель, Джон Роулз, Ганна Арендт).

3. Постмодернізм. Ситуація постмодерна в філософії.

Рекомендована література

1. Апель К.-О. Трансформации философии: Пер. с нем. – М., 2001.

2. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. – К., 1996.

3. Леви-Строс К. Структурная антропология. – М., 1983.

4. Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы: Пер. с франц. - М., 1999.

5. Фурс В. Н. Философия незавершенного модерна Юргена Хабермаса. – Минск, 2000.

Структуралізм і постструктуралізм (Фердінанд де Соссюр, Клод Леві-Строс, Жак Дерріда, Мішель Фуко). Великий вплив на виникнення структуралізму справила заснована Фердінандом де Соссюром (1857—1913 рр.) структурна лінгвістика. Мова, за нею, — це система знаків, які перебувають у зв'язку один з одним. Знаки, в свою чергу, складаються з позначаючого та позначуваного. Зв'язок між цими двома величинами довільний. Тому значення знаку існує не самостійно, а визначається внутрішньою системою зв'язків мови. Мова як система лежить в основі фактичного вживання мови індивідів як неусвідомлена структура. Повністю вона існує тільки в сукупності мовців. У Соссюра мова вважається самостійним порядком внутрішніх зв'язків елементів (знаків), який розкривається через конкретну форму вираження. Оскільки і решта культурних явищ (мистецтво, ритуали, форми співжиття) теж є знаковими системами, то однаковою мірою можна досліджувати структури, що лежать у їхній основі.

Клод Леві-Строс (нар. 1908 р.) застосовує структуральні методи до етнологіїдля дослідження систем знаків і класифікаційних систем племінних культур. Він виходить з того, що в основі кожної інституції, кожного звичаю чи міфу лежить неусвідомлена структура, яку слід виявити, оскільки в ній розкривається форма активності людського духу взагалі. Структура — це сукупність елементів, між якими існують відношення, причому зміна одного елемента або зв'язку тягне за собою зміну інших елементів чи зв'язків. Так, родинні системи можна тлумачити як структуру, елементами якої є індивіди, а відношення визначаються шлюбними правилами. Система в цілому визначає соціальні відношення, тому що закріплює за індивідами становище в суспільстві та права.

Головною проблемою мислення Леві-Строс вважає протиставлення природи і культури. Це протиставлення закодоване в різних знакових системах:

— на рівні суспільної практики, наприклад, у шлюбних правилах чи ритуалах;

— на рівні тлумачення в міфах.

Теоретичні передумови постструктуралізму і деконструктивізму були розроблені Жаком Дерридою (нар. 1930), французьким філософом і літератором. Деррида розвиває ідеї Хайдеггера про «поетичне мислення», розглядаючи останнє як таке, що протистоїть традиційній метафізиці. В основу філософської роботи ставиться не раціональне дослідження, а інтерпретація, причому тлумачиться не в герменевтичному змісті, як засіб розуміння і пошуків змісту, а як вільна гра слів.

У зв'язку з цим зазнають критики структуралістські ідеї, зв'язані з пошуками деякої споконвічної культурної основи того чи іншого явища.

Завдання філософа — не пояснювати, тому що будь-яке пояснення являє собою форму упорядкованості, а інтерпретувати. Відповідно всі феномени культури розглядаються крізь призму свідомості людини, яку можна уловити лише в тексті. У цьому розумінні сукупність наявних текстів і є власне кажучи сукупністю свідомості людей, тобто свідомістю людства в цілому

Не можна тому протиставляти «серйозні» і «несерйозні» тексти. Філософія, що займається текстами, близька до поезії, представляючи собою лише різновид літературного листа. Тому, на противагу традиційному дослідженню текстів, Деррида пропонує їх структурну деконструкцію, тобто звільнення від логіцизму і раціоналізму в їхній побудові і тлумаченні.

Французький учений Мішель Фуко (1926—1984), що вийшов з лона класичного структуралізму, поставив проблему виявлення специфіки гуманітарного знання, зайнявши при цьому більш радикальну позицію.

Популярність ідей Фуко була зв'язана з тим, що він став розглядати текст як вторинне утворення стосовно соціокультурних обставин. У зв'язку з цим він дає власне уявлення про історичний еволюційний процес, що розглядається їм не як загальний ланцюг взаємозалежних явищ, а як випадкова сукупність замкнутих і різнорідних подій. Історичний аналіз, пропонований класичною традицією, говорить Фуко, завжди заснований на пошуках деякої загальної вихідної точки (основи). Це базується на уявленні про існування деякої «культурної цілісності». А знайшовши цю основу, вся історія інтерпретується як єдиний спадкоємний процес. Однак, ставить запитання Фуко, чому ідея наступності має примат перед ідеєю переривчастості і чи так це є насправді?

Отже, Фуко наголошує на перервності історії. Тому його вчення відносять до постструктуралізму. У своїх перших працях з археології знання Фуко досліджує впорядкування "епістем", які визнаються як сукупність дискурсивної практики, тобто зв'язної множини висловлювань певної доби.

Лише в кінці ХVIII ст., вважає Фуко, людина посіла в цьому дискурсі ключову теоретико-пізнавальну позицію як "емпірично-трансцендентальний дублет", оскільки вона діє і як об'єкт, і як суб'єкт пізнання. Ставши таким чином предметом гуманітарних наук, людина почала знову "щезати" в науках, котрі досліджують несвідомі структури. Головна тема — спосіб, у який людина як суб'єкт конституюється і знову розчиняється у зв'язку зі своїм місцем у мережі дискурсів. При цьому дискурс виявляється засобом здійснення влади, котра формує знання, суспільний порядок та індивідуальне саморозуміння. Цей дискурс не зосереджений у якихось суб'єктах, а розпорошений у зовнішніх формах висловленого. Генеалогіястратегій влади досліджує не першоджерела, а "джерела". "Виникнення" сучасного індивіда фуко розглядає як наслідок поширення практики нагляду та "визнання", у якій беруть участь медики, судді, педагоги. Відповідаючи на вимогу "розкриття", індивід конституює себе як "Я сам", який тепер може бути предметом контролю. На противагу цьому в античному піклуванні про себе самого Фуко вбачає етичну "естетику екзистенцій", яка протистоїть стратегічному контролю за суб'єктом.

Комунікативна філософія (Юрген Хабермас, Карл Отто Апель, Джон Роулз, Ганна Арендт). Філософ Юрген Хабермас (нар. 1929 р.) досліджує засади критичної теорії суспільства. У книзі "Пізнання й інтерес" (1968 р.) він доводить, що будь-яка на перший погляд об'єктивна наука мотивована пізнавальними інтересами. В основі емпірично-аналітичнах наук лежить технічний інтерес, спрямований на гарантування дій успішного контролю. У історико-герменевтичних наук — практичний інтерес, орієнтований на розширення можливостей порозуміння. Ті й інші відчувають тиск умов суспільного життя.

Критична наука, яку необхідно обґрунтувати, рухається інтересом до емансипації. Ідея особистісної зрілості як уміння розбиратися в ідеологічних колізіях закладена, на думку Хабермаса, вже в структурі мови. Хто взагалі мовить, той уже припускає можливість вільного консенсусу. Тому критична теорія суспільства має зосередитися на універсальних умовах можливого порозуміння. Вихідний пункт такої універсальної прагматики полягає в тому, "що кожен, хто вступає в комунікативну дію, мусить у будь-якому акті мовлення висувати універсальні претензії на значимість і передбачати їх виконуваність". Хабермас визначає чотири види претензій на значимість: зрозумілість вираження, істинність висловлювання, правдивість наміру і коректність норм.

Комунікативна дія має бути в змозі виправдати свої претензії на значимість у формі дискурсу, що є ідеальною мовною ситуацією, в якій кожен учасник має однакову можливість висловитися і яка вільна від внутрішнього і зовнішнього тиску. Реальна комунікативна дія в ідеальному випадку сама є успішним дискурсом, якщо не здійснюється жодної дії, не заснованої на консенсусі.

Карл Отто Апель (нар. 1922 р.) сходиться з Хабермасом у розумінні значимості, заснованому на консенсусі, але відрізняється тим, що вважає можливим остаточне обґрунтування. Тому його трансцендентальна прагматикапрагне продемонструвати, що існують не лише універсальні, а й необхідні умови значимості норм.

Вихідним пунктом для нього є комунікативна спільнота людей, яку неможливо ввести в оману. Кожен, хто щось висловлює і висуває претензії на значимість, повинен уже раніше визнати умови можливості комунікації і не може їх відхилити, не вступивши в суперечність із самим собою. Принципи аргументації мають у собі й основи нормативної етики, оскільки ті, хто висуває аргументи, вже визнали правила інтеракції співробітництва людей. Звідси й основні норми:

– збереження людства як реальної комунікативної спільноти;

– прагнення ідеальної комунікативної спільноти у вільних від тиску суспільних умовах, в результаті якого має виробитися загальний консенсус шляхом розумно виправданих претензій.

У центрі уваги книги " Теорія справедливості" Джона Роулза (нар. 1921 р.) стоїть питання, на яких засадах мають регулюватися в суспільстві права та свободи громадян і розподіл благ між ними. Щоб це з'ясувати, Роулз вдається до масленого експерименту в теорії договору. Уявімо собі первісний стан, коли люди сходяться, щоб виробити основні правила свого майбутнього суспільного життя. Щоб забезпечити дотримання морального принципу безпристрасності, люди первісного стану перебувають за "заслоною незнання", тобто не знають своїх можливостей, соціальної позиції тощо. На цій підставі вони погодилися б на соціальну структуру, в якій враховувались би інтереси всіх. Таким чином визначаються два принципи:

1. Кожен повинен мати однакове право на всеохоплюючу систему одних і тих самих основних свобод, пов'язану договором з аналогічною системою — для всіх інших.

2. Соціальні та економічні нерівності слід формувати таким чином, щоб: а)можна було розумно сподіватися, що вона служитиме для блага кожного; б) що вони пов'язані зі становищем і посадами, відкритими для кожного.

Другий, так званий принцип диференціації, передбачає, що соціальна нерівність легітимна лише тоді, коли забезпечує блага для найслабших (принцип максиміну).

Ганна Арендт ( 1906—1975рр.) будує свою політичну філософію на базі теорії дії Аристотеля. З-поміж трьох основних видів діяльності — роботи, відпочинку, дії — останній є справжньою ареною політичної дії. Дія і мовлення утворюють вільний від панування простір, у якому люди зав'язують стосунки, домовляються та переконують одне одного. Відповідно політична влада визначається як здатність до комунікативної дії, несумісна з насиллям. Завдяки високій цінності праці в новий час звужується поле дії. Бюрократизація, техніка і буття мас посилюють деполітизацію, що прокладає шлях тоталітарним системам влади.

Постмодернізм. Ситуація постмодерна в філософії. Філософський постмодернізм включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософськими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окультурювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодерністів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі - і філософією. Тому фунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ культури,а не якихось первинних, до - або позалюдських реалій. Філософствувати сьогодні - це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невимушений діалог із культурними нашаруваннями усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодернізму взяв на озброєння методологічні розробки філософської герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті деконструкції Ж. Дарриди:йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семантичних полів. Основні принципи постмодернізму:

антшогіцизм (антипанлогізм) – протест проти будь-яких, а по-перше, логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності;

– антидемаркаціонізм – протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному вторинне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури;

– вільний герменевтичний дискурс –відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності.

Основними представниками постмодернізму кінця XX ст. вважають французьких філософів Ж. Дарриду та Ж. Дельоза, швейцарського філософа П. Слотердайка, американця Р. Рорті (у ранній період його діяльності). Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодернистів оцінюють по-різному, проте, переважно, - досить критично, але в цілому не можна не визнати, що йдеться не стільки про епатаж, тобто про бажання сказати щось "гірше, аби - інше", скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творення із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо використовувати біблійну символіку творення світу). Для представників постмодернізму принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні, - з другого боку.


Розділ 3. ТЕОРЕТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 

ТЕМА 10.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-10-15; Просмотров: 2102; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.029 сек.