Тема XIV

План

1. Сталінські методи індустріалізації та їх здійснення в Україні.

2. Колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

а) причини, цілі, методи політики суцільної колективізації, етапи її здійснення;

б) трагічні наслідки колективізації. Голод у 1932-1933 рр. Ма­сові репресії, терор.

3. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель під владою Польщі в 20-30-х рр. Посилення репресій проти українського народу.

Розкриваючи перше питання плану, слід обґрунтувати об­ставини, які вмотивовували проведення індустріалізації в країні, а саме:

- до 1925 року, йдучи шляхом непу, країна досягла довоєнного (1913 р.) рівня, що давало підстави для подальшого розвитку;

- створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства;

- стимулювання неухильного зростання продуктивності праці й на цій основі підвищення матеріального добробуту і культур­ного рівня трудящих;

- значне відставання від економічно розвинутих країн диктувало потребу індустріального розвитку;

- існування одної соціалістичної країни в капіталістичному ото­ченні і потреба зміцнити оборонну промисловість до початку

нової війни.

Мета індустріалізації: перетворити країну з аграрної в індус­тріальну, із держави, що ввозить машини і обладнання, в державу, яка їх виробляє, забезпечити економічну самостійність і неза­лежність, зміцнити обороноздатність тощо.

Необхідно з'ясувати особливості індустріалізації в Україні, при цьому враховуючи її сприятливі природні умови, наявність основних виробничих фондів, кваліфікованих кадрів, робочої си­ли та ін.

Найважливішими з них є:

1. Залучення в промисловість республіки відносно більшої час­тини коштів, ніж в інші республіки [в першій п'ятирічці (1928-1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень у промисловість СРСР].

2. Побудова в Україні промислових гігантів (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін.)

3. Поява у республіканському промисловому комплексі нових га­лузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо.

4. Витіснення приватного сектору в економіці України йшло ви­щими темпами, ніж в цілому по СРСР.

5. Завдяки модернізації промисловість групи "А" (виробництво засобів виробництва) значно випереджала промисловість гру­пи "Б" (виробництво предметів споживання) (87,5% і 12,5% відповідно) тощо.

Бажано з'ясувати відмінність індустріалізації в СРСР (у тому числі в Україні) від цього процесу в країнах Заходу. В розвину­тих капіталістичних країнах вона розпочиналась з легкої промис­ловості і продовжувалась 50-100 років. Основними джерелами (коштами) проведення були: внутрішні накопичення від промис­ловості і торгівлі; зовнішні позики; грабунок колоній; анексії і контрибуції тощо.

Індустріалізація в СРСР (УРСР) розпочиналась з важкої про­мисловості при форсованих темпах її здійснення (10-15років). Джерелами (коштами) були: грабунок села; облігації внутрішньої позики; анульовані зовнішні борги; доходи від зовнішньої торгі­влі; монополія на горілчані вироби; знецінені (не забезпечені зо­лотом) гроші, інфляційне забезпечення потреб; продаж за кордон сировини; режим жорсткої економії тощо. Труднощі індустріалізації:

- швидкі (форсовані) темпи вимагали всезростаючих капітало­вкладень;

- нестача кваліфікованих кадрів;

- нестача сировини і коштів тощо.

Найбільшою проблемою була нестача коштів. Керівництво держави вирішувало цю проблему (в основному) шляхом перека­чування коштів із села в місто через підвищення податків і цін на промислові товари та зниження цін на сільгосппродукцію.

Спочатку курс на індустріалізацію передбачав напружені, але реальні плани. Проте незабаром Сталін проголосив форсований курс, не підкріплений ні коштами, ні взаємоув'язкою з іншими плановими показниками. Набирає обертів рапортоманія, офіційна пропаганда оголосила, що перша п'ятирічка виконана за чотири роки і три місяці, а насправді за багатьма показниками вона не була виконана взагалі.

Напружені плани вимагали інтенсифікації праці. Розпалюва­вся масовий ентузіазм через соціалістичне змагання, нагороди (запроваджено звання Героя Соціалістичної Праці), примус, страх тощо.

Аналізуючи наслідки індустріалізації в Україні, слід вказати на їх суперечливість і неоднозначність: були як позитивні зру­шення, так і негативні тенденції.

До позитивних сторін можна віднести:

1. Докорінно змінилася структура народного господарства Укра­їни: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сіль­ського господарства у загальному обсязі валової продукції.

2. У розвитку промисловості домінує виробництво засобів виро­бництва. Дрібна (кустарно-реміснича) промисловість вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою.

3. Посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації ли­ше кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х - кожний 3-й.). Починається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та нау­ково-технічна інтелігенція.

4. За рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавлянням чавуну; 3-те місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі; 4-е - за видобутком вугілля тощо].

Негативн і тенденції у господарстві України, викликані інду­стріалізацією:

1. Домінування промисловості групи "А" над групою "Б" вело до нестачі на ринку необхідних товарів широкого вжитку, до то­тального дефіциту (з 1928 року - перехід до карткової системи розподілу в містах).

2. Гігантоманія привела до того, що будівництво сотень об'єктів було розпочате, але не завершене через нестачу коштів, сиро­вини, обладнання, робочої сили (близько 40% капіталовкла­день були заморожені).

3. Жорстка централізація управління промисловістю (так, 89% важкої промисловості було в загальносоюзному підпорядку­ванні), відмова від саморегулюючих механізмів, формування яких розпочалося в роки непу, орієнтація на адміністративно-командні методи управління.

4. Ставка на побудову підприємств-монополістів. Формування структури розміщення продуктивних сил. Значне переванта­ження екосистеми України, зростання техногенного наванта­ження на природу тощо.

Отже, процес індустріалізації в Україні мав свої особливос­ті, а її наслідки були суперечливими і неоднозначними, несучи як позитивні зрушення, так і негативні тенденції. Однак ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів було пограбоване і поневолене село, демонтовано неп, запрова­джено командно-адміністративні методи управління, створено атмосферу надзвичайного напруження, пошуку "шкідників", що спричинило масові репресії.

Друге питання плану. Для його розкриття слід з'ясувати при­чини колективізації. Потреби форсованої індустріалізації надзви­чайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці ко­рпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході. Єдиним джерелом одержання необ­хідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927-1928 рр. в С'РСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при ви­соких цінах на промислові товари - так звані "ножиці цін"). Шлях виходу з кризи сталінське керівництво вбачало не у підви­щенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів "воєнного комунізму", насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна почалися прямі реквізиції зерна.

У 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн. селянських дво­рів; більшість селянських господарств були малоземельними. Виробництво товарного зерна порівняно з дореволюційними ро­ками зменшилося майже наполовину. В основі такої відсталості були розпорошеність, роздрібненість і низький рівень напівнату­рального сільськогосподарського виробництва.

Виходом з такої ситуації було укрупнення господарств, зміц­нення матеріально-технічної бази села, справедливіша й гнучкі­ша політика цін. Керівництвом держави, більшовицькою партією було вирішено форсувати цей процес з допомогою колективіза­ції, тобто об'єднання господарств з відчуженням засобів вироб­ництва.

Окрім цього, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства, тоталітарна система зали­шалась недобудованою. Із створенням колгоспів змінювалась со­ціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колек­тивізації відбувався активний процес пролетаризації селянства. Все вищенаведене і було причинами колективізації.

Варто зазначити, що у 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що радянському керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листо­падовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної масової колективізації, який відкрив одну з трагічних сторінок української історії.

Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось. Особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації..." (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись навесні 1931-го. Місце керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тимчасом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радян­ської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала "ліквідація куркуля як класу". З цього приводу була прийнята спеціальна по­станова ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. "Про заходи в справі лік­відації куркульських господарств у районах суспільної колекти­візації". Термін "куркуль" окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезон­ний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які за­стосовували в своєму господарстві двигун або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями" і їх посібниками

"підкуркульниками" оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркуля як класу" зачепила широкі маси насе­лення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість ку­ркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дій­сності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.

"Ліквідація" набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти-селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможні "куркулі", не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні - виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 ро­ку було введено систему внутрішніх паспортів, яка практично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації - 2 березня 1930 року в газеті "Правда" з'явилась його стаття "Запаморочення від успіхів". У ній демаго­гічне заявлялось, що "колгосп - справа добровільна", звинувачувався у "перекосах" в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось по­кинути колгоспи; близько 50% селян скористалися такою можли­вістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інші заходи (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і ху­добу, давались найгірші земельні наділи тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати бли­зько 70% господарств, а в 1935 році - 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет само­стійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству населення, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

Виникає запитання: якими були причини і наслідки голодо­мору 1932-33 років?

В історичній літературі немає одностайності щодо причин голодомору 1932-33 років. Радянська історіографія заперечувала існування голодомору, а мільйони селянських жертв називала ви­гадкою націоналістів. Представники української еміграції не тільки стверджували наявність голоду, а й наголошували, що "голод 1933 року був організований спеціально для України". У 1980 році думку про спеціально спланований проти українців го­лод детально аргументували два історики неукраїнського похо­дження - Роберт Конквест і Джеймс Мейс. Під впливом наданих документальних матеріалів у 1988 році спеціальна комісія амери­канського конгресу визнала факт існування голоду і ствердила, що український голод 1932/33 років за своїм характером і розма­хом рівнозначний етноциду. Подібного висновку дійшла у 1988-1990 роках незалежна Міжнародна комісія, створена із всесвітньовідомих юристів і вчених-правознавців. У результаті дискусій комісія визнала слушність думки, що сталінський режим хотів завдати смертельного удару українській нації як такій.

Отже, узагальнюючи, можна виділити в окрему групу дум­ки дослідників, які акцентують увагу на національно-політичних причинах голодомору (Дж. Мейс, Р.Конквест, А.Безансон, Д.Соловей). Так, Р.Конквест стверджував, що "голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були се­лянами, а тому, що були українцями-селянами".

Інша група (Н.Іваницький, В.Марачко, Н.Верт) наголошує на соціально-економічних причинах, "насильницьких хлібозаго­тівлях", "політиці продрозкладки" тощо.

Найбільш продуктивним і обґрунтованим видається синтети­чний підхід на основі зіставлення різних концепцій - тоді факти, пов'язані з голодом, логічно складатимуть цілісну картину.

Отже, причинами голодомору в Україні була сукупність на­ціонально-політичних та соціально-економічних чинників:

- необхідність знищення українського селянства як свідомої на­ціональної верстви, яка відкрито протистояла сталінському режиму;

- непосильні для селян хлібозаготівлі;

- надмірний експорт хліба (в 1933 р. продано за кордон 17,6 млн. центнерів);

- низький ентузіазм селян працювати в громадському господар­стві;

- "викачування" грошей із села для проведення форсованої ін­дустріалізації;

- економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будів­ництво воєнно-комуністичними методами.

Кількість жертв голодомору.

Радянський режим заперечував факт існування голоду, тому кількість жертв голодомору обчислити дуже важко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 році в СРСР був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 року. Однак ці результати перепису населення було знищено. Крім то­го, статистика ОДПУ не врахувала жертв, які вже були восени 1932 р., а статистичні дані, які велись до 15.04.1933 р. (за розпо­рядженням П.Постишева), були призупинені. Це пояснює, чому в цифрах істориків і демографів, які намагалися встановити число померлих на основі опосередкованих джерел, існують дуже сут­тєві розбіжності.

Так, Р.Конквест називає 7 млн. жертв, з них 5 млн. в Україні, 1 млн. - на Північному Кавказі, ще 1 млн. - в інших місцях.

Група російських статистиків на підставі підрахунку серед­ньомісячного рівня смертності визначає, що в Україні у 1932-33 рр. померло близько 2 млн. чоловік. Український історик С.Кульчицький оцінює прямі втрати від голоду 3-3,5 млн. чоловік, а де­мограф А.Перковський — в 4 млн. чоловік. Однак є серйозні під­стави вважати ці оцінки явно заниженими.

У своїх історичних працях професор В.Король пише: "За підрахунками історика і очевидця тих трагічних подій П.Василевського, кількість жертв голоду становила 7125850 душ. Між­народна наукова конференція дійшла висновку, що кількість жертв від голоду становить 9 млн. чоловік. Результати перепису населення (січень 1937 р.), що показали зниження населення в країні на 15 млн. чоловік, було знищено, а учасників перепису - репресовано". (Король В.Ю. Історія України. -К., 1999, с. 249).

У зверненні Президента України до українського народу у зв'язку з 70-річчям голодомору вказується цифра понад 8 млн. жертв.

Отже, голод 1932-33 років став трагедією України:

1. Вперше в історії людства конфіскація продовольства була за­стосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою. Голодомор 1932-1933 рр., що став нелюдським засобом ліквідації мільйонів українців, є під­твердженням злочинної суті сталінського режиму.

2. Трагедія голодомору 1932-1933 рр. - причини, характер, меха­нізм організації і масштаби - ретельно приховувалися держав­ною правлячою верхівкою СРСР не тільки від міжнародного співтовариства, а й від кількох поколінь наших співвітчизни­ків. Однак спроби навіки замовчати і поховати у плині істори­чного часу правду про голодомор виявилися марними.

3. Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав непоправної шкоди українському націона­льному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилось колгоспне село, яке вже ніколи не повстало проти радянської влади.

4. Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина.

5. На декілька поколінь голодомор імплантував у свідомість се­лянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

6. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української наці­ональної еліти тощо.

Всі ці фактори вказують на те, що голодомор 1932-1933 років був геноцидом, спрямованим проти української нації, особливо селянства.

Сьогодні можна з упевненістю твердити, що слова правди про голодомор 1932-1933 рр. відіграли помітну роль у національ­ному відродженні, стали одним з важливих чинників здобуття незалежності України. У зверненні до українського народу учас­ників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 р. щодо вшанування пам'яті жертв голодомору вказується, що "в умовах незалежності України страхітливу правду про ті роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор 1932-1933 рр. був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством. Ми... чинимо це сьогодні, визнаючи голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду українського народу за диявольським задумом сталінського режиму". ("Голос України", 2003р., 17 травня).

Слід вказати, що з кінця 20-х років, після розгрому " ухилів" і опозицій та остаточного зміцнення Сталіна при владі, чітко окреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка, по суті, означала повернення до методів "воєнного комунізму" та масо­вого терору. Йшов активний процес утвердження тоталітарного режиму, який означав всеохоплююче (термін totalis - з латинсь­кої - весь, повний) одержавлення радянського суспільства, всебі­чний контроль над усіма сферами суспільного життя з боку па­нуючої партії. Ставка на масовий терор і репресії - невід'ємна ознака тоталітарного режиму.

Як уже відзначалось у попередній темі, згортання непівсько­го курсу насамперед проявилося у переслідуванні старої інтелі­генції ("Шахтинська справа" тощо). Сталін використав "Шахтин­ську справу" для обґрунтування тези про загострення класової боротьби в міру розгортання будівництва соціалізму.

Починаючи з 1929 року масові репресії в Україні прокотили­ся трьома хвилями:

1. 1929-31 роки (примусова колективізація, розкуркулення, лікві­дація Української Автокефальної Православної Церкви, про­цес СВУ тощо).

2. 1932-34 роки (голодомор, постишевський терор, "кіровська хвиля").

3. 1936-38 роки (великий терор, єжовщина тощо).

Процес терору буквально розчавив українську культурну і наукову еліту. За підрахунками Ю.Лавріненка - одного з небага­тьох, кому вдалося вижити, а пізніше виїхати на Захід, в УРСР у 30-х роках було ліквідовано майже 80 відсотків творчої інтеліге­нції. Масовий характер винищення національної еліти дав йому підстави назвати добу 20-30-х років "розстріляним Відроджен­ням".

Репресії були спрямовані також на робітників, селян, служ­бовців, апаратних працівників, членів компартії, військових.

Після вбивства С. Кірова (1934 р.) репресії набули нечуваного розмаху. Жертвами стали: Ю. Коцюбинський (син письменни­ка М. Коцюбинського), Є. Квірінг (один із організаторів компар­тії України), X. Раковський (з січня 1919 р. по липень 1932 р. очолював раднарком України) та ін. Із 62 членів ЦК КП(б)У, об­раних ХШ з'їздом партії у червні 1937 р., були звинувачені у во­рожій діяльності 55. Із 11 членів політбюро загинуло 10.

Величезні втрати понесли військові кадри. Були розстріляні М.Тухачевський, І.Уборевич, командуючі військами Київського і Харківського військових округів Й.Якір та І.Дубовий. В резуль­таті масових репресій серед військових лише в сухопутних війсь­ках України не вистачало понад 10 тисяч командирів і 850 політпрацівників.

Позначились на обороноздатності репресії проти керівників виробництва. Були репресовані керівники Дніпрогесу, Запорозь­кого металургійного заводу, "Азовсталі", Краматорського мета­лургійного заводу, Харківського тракторного заводу та ін.

За підрахунками М.Максудова - колишнього радянського демографа, який виїхав за кордон, людські втрати від репресій у 1937-38 роках становили щонайменше 4,5 млн. чоловік. Якщо порівняти це число із загальною кількістю українців у Росії й Україні, Польщі, Румунії, Чехословаччині (близько 40 млн. чоло­вік), то можна твердити, що сталінський терор призвів до загибелі кожного деся­того українця. (Див.: Історія України: Документи. Матеріали. (Уклад., комент В.Ю. Короля). -К., 2001, с. 317,318). 157

Підсумовуючи трагічну історію 20-30-х років, слід наголоси­ти, що масовим терором була фізично винищена найбільш актив­на та інтелектуальна частина нації і здійснено моральне розтління тих, хто вцілів. У душах надовго поселився страх, а страх перед владою - невід'ємний атрибут тоталітарної сталінської си­стеми. Було утверджено тоталітарний сталінський режим із всеохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян. до виконання партійної владної волі.

Отже, встановлення і панування тоталітарного режиму в Україні у 20-30-ті роки було великою трагедією українського на­роду, спричинило величезні людські жертви, деформацію приро­дного плину історії.

Третє питання плану: короткий аналіз становища українців Західної України в 20-30-х роках.

Західна Україна не є сталим історико-географічним понят­тям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянського Союзу. Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини.

У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того, часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість україн­ців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта -, на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14-16%).

У Румунії серед національних меншин українці за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям, євреям. За офіційною статистикою їхня загальна кількість становила 582 тисячі осіб (приблизно 3% населення), тимчасом українські демографи твердять, що насправді вона наближалась до 1 млн. чоловік. Основним районом проживання українців була Буковина, менша частина заселяла територію Бессарабії біля Хотина і Акермана.

У Чехословаччині згідно зі статистикою проживало 549 тисяч українців. Близько 80% українців мешкало в Закарпатті, ще 5% - у Пряшівщині, окрім цього, численна українська громада проживала в Празі. Таким чином, всього у міжвоєнну добу на за­хідноукраїнських землях проживало від 6 до 7 млн. чоловік, тоб­то в 4-5 разів менше за число українців, які проживали в УРСР наприкінці 20-х років.

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Загалом воно відображало особливості соціально-економічного і політичного життя цих держав.

Становище українців у Польщі. Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Поль­ща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядуван­ня. Було заборонено вживати назви "Західна Україна" і "Східна Галичина". Замість цього вживався термін "Малопольська Всходня". Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році - парламентські вибо­ри, включаючи окуповані землі. Українці на знак протесту бой­котували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила УВО (Українська військова організація), утворена у Відні в 1920 році (очолив Є.Коновалець). До 1923 року у Відні існував еміг­раційний уряд ЗУНР, очолюваний Є.Петрушевичем.

Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти бі­льшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розви­тку і надати Галичині автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національних мен­шин, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році мініс­терство освіти заборонило вживати слова "українець", "українсь­кий". Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний ма­теріал для розбудови польської нації. А міністр освіти С.Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою поль­ської мови. За 20 років польського панування кількість українсь­ких шкіл зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах.

У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. і польських осадників. Зазнавала репресій і Українська Православна Церква, особливо на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію, насильницької "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було передано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939- му залишилась лише 51.

Найкричущим порушенням прав українців була "пацифіка­ція" (заспокоєння), яка охопила близько 500 сіл. Армійські заго­ни і поліція руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна польських осадників, застосовували принцип колективної відпо­відальності всієї української громади за дії її окремих представ­ників. У 1934 році створено спеціальний концентраційний табір Береза Картузька (нині м. Береза в Білорусі), в якому утримували дві тисячі політв'язнів, переважно українців. Мав рацію історик І.Лисяк-Рудницький, коли характеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Палейрана: "Це гірше ніж зло­чин, це - дурість". І все-таки слід зазначити, що політична систе­ма Польщі ґрунтувалась на конституційних засадах. Це давало можливість українцям, незважаючи на дискримінацію, обстоюва­ти власні інтереси через легальні, офіційні установи державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр (від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації). В економіці протидія польському офіційному курсу здійснюва­лась через український кооперативний рух. Як слушно відзначає О.Субтельний, "кооперативний рух став розглядати себе як зна­ряддя самоврядування та економічного самозахисту". Так, у 1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів.160

Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція україн­ського населення дедалі більше почала відходити за межі легаль­них, мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді екстремістського. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація украї­нських націоналістів), яка була створена у січні 1929 року у Відні (очолив Є.Коновалець).

Становище українців у Румунії. Подібною до польської була політика щодо українців уряду Румунії. Українці усувалися з адміністративних посад, було закрито українську кафедру у Че­рнівецькому університеті, православну церкву на Буковині пе­рейменували у "православно-румунську" і підпорядкували ру­мунському патріархату. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 року трактував українців як "румунів, які забули свою рідну мову". До 1928 року на Буковині було скасовано дію Конституції 1923 року і встановлено відкритий реакційний режим.

Українські землі у складі Чехословаччини. З трьох держав-наступниць Австро-У горської імперії, що успадкували від неї за­хідноукраїнські землі, єдина Чехословаччина забезпечувала більш-менш демократичний устрій, який хоч і не був ідеальним, але все-таки давав деякі реальні можливості українцям. Вона принаймні визнавала за українським населенням право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці Підкарпатської Русі (з 1928 року офіційна назва - Підкарпатська Руська земля), правда, падання автономії було відкладено аж до 1938 року. Чехословач­чина дала притулок і фінансову допомогу декільком українським навчальним закладам - Українському вільному університетові, Високому педінститутові ім. М.Драгоманова, Українській госпо­дарській академії у Подєбрадах тощо.

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу, польська і румунська політика (чехословацька в більшій мірі ста­новила тут виняток) щодо українців загалом мало відрізнялась і зводилась до стратегічної мети асиміляції українців. Відповіддю українського населення західноукраїнських земель на асиміля­торський державний курс стала активна протидія, що виявилась у різних формах боротьби - як легальних, так і нелегальних.

Які політичні сили очолювали український визвольний рух у Західній Україні (20-30 рр.)?

В боротьбі проти панування в західноукраїнських землях ді­яли три основні течії: легальні партії, націоналістичне підпілля та комуністичний рух.

Легальні українські партії в своїй стратегії ставили за мету встановлення незалежної Української держави. В своїй діяльнос­ті вони широко використовували парламент, легальну пресу, ві­ча, демонстрації. З часу окупації Польщею Галичини тут працю­вали такі основн і українські партії: Українська народно-трудова партія (УНТП), Українська радикальна партія (УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП) і Українська християнсько-суспільна партія (УХСП). На Волині - Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соці­алістів-революціонерів (УПСР) та ін.

Влітку 1925 р. в результаті об'єднання УНТП з іншими орга­нізаціями Галичини та Волині створена найчисельніша, найваж­ливіша політична партія - Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО).

Найстаріша на Галичині УРП після об'єднання з УПСР (1926р.) утворила Українську соціалістично-радикальну партію. (УСРП), яка проповідувала немарксистський соціалізм; своєю метою проголошувала об'єднану суверенну Українську Соціаліс­тичну Республіку.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) була мало-чисельною і не мала великого впливу на населення.

З 1930 р. діяла Українська католицька народна партія ^;

з 1931 р. - Українська народна обнова (УНО), що була схильна до порозуміння з Польщею.

З 1919 р. діяла Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ); з 1923 р. - Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Ця партія працювала в підпіллі і була складовою части­ною Комуністичної партії Польщі (КПП), маючи широку авто­номію. Виконком Комінтерну розпустив КПП, а разом з нею і КПЗУ, звинувачуючи їх керівництво у фашистській агентурі.

Влітку 1920 р. в Празі була утворена Українська військова організація (УВО). Очолив УВО полковник Є.Коновалець. УВО працювала нелегально як військова організація і ставила своїм завданням військову підготовку юнаків, вела виховну, ідейно-політичну роботу, особливо серед школярів. З 1923 п починається так звана "еволюція" УВО до націоналізму.

У 1926-1929 рр. відбулося об'єднання націоналістичних в Західній Україні та за її межами (Див.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали — Мюнхен: Сучасність. 1983. - Т. 2, с. 279-281). В січні 1939 р. відкрив­ся І Конгрес українських націоналістів у Відні, де було проголо­шено утворення Організації українських націоналістів ОУН» Вся влада зосереджувалась в руках вождя - Є-Коцовальця Серед найважливіших програмних вимог ОУН були:

1. Боротьба проти польської окупації.

2. Боротьба з більшовизмом.

3. Утворення самостійної соборної Української держави з ритарним, тоталітарним устроєм.

4. Складові ідеології ОУН - крайні форми націоналізму що ско­нцентровані в гаслі "Україна для українців".

Керівництво ОУН вважало, що тільки суверенна держава яка найбільше відповідає національним інтересам Українського роду, є "умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі". Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу аж до відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу.

У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику "перма­нентної революції", що передбачала постійні збройні терористи­чні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став С. Бандера (вбивство професора Бабія у Львові; в Трускавці -польського журналіста Т. Голувка; у Варшаві - міністра внутрі­шніх справ Б. Пєрацького та ін).

На початок 30-х років відбувся розкол між ОУН в еміграції і ОУН в західноукраїнських землях (ЗУЗ) в питаннях тактики (ле­гальних і нелегальних засобів) боротьби. Найактивнішою радикальною частиною ОУН в ЗУЗ був так званий Академічний Дім до якого входила молодь, особливо студенти Львова. Їх ватажком був С. Бандера.

Розкол у двох частинах ОУН посилився після смерті С.Коновальця (1938 р.) з приходом до влади в Провід українських націоналістів (ПУН) А.Мельника. Це не сприяло визвольній

антипольській боротьбі.

Отже, 30-ті роки для історії України - дуже складний пері­од. Обидві частини ОУН знаходились в умовах авторитарних держав, і це накладало сильний відбиток на її подальшу долю.

Проблемні питання і завдання для самостійної роботи

1. Які характерні риси утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні?

2. Якими були наслідки сталінського "стрибка в індустрі­алізацію"?

3. В чому суть сталінської "суцільної колективізації"? Які її нас­лідки?

4. Які причини голоду в Україні у 1932-33 рр.?

5. Чого домагався сталінський режим, організовуючи політичні процеси проти української інтелігенції?

6. Які були наслідки репресій, терору для української культури?

7. Що означав перехід до командної централізованої економіки?

8. Охарактеризуйте національно-визвольний рух в західне українських землях у 20-30-ті роки.

Україна у Другій світовій війні (1939-1945 рр.)

Мета і завдання

Показати плани агресорів щодо України напередодні війни, складність і суперечливість політики радянської влади в Західній Україні. Проаналізувати суть радянсько-німецьких договорів (серпень-вересень 1939 р.) та їх наслідки. Охарактеризувати ста­новище України в роки радянсько-німецької війни (1941-1945рр.). Висвітлити рух опору гітлеризму та діяльність УПА. Показати вклад України в перемогу над фашизмом, уроки й нас­лідки.

Дата добавления: 2014-10-15