Тема XV

План

1. Україна напередодні і на початку Другої світової війни:

а) українське питання напередодні війни. Плани фашистської Німеччини щодо України;

б) радянсько-німецькі договори (серпень-вересень 1939 р.) та їх наслідки для України;

в) політика радянської влади на західноукраїнських землях.

2. Україна в роки радянсько-німецької війни (1941-1945 рр.):

а) початок війни, бої на території України та трагічні наслідки для її населення;

б) окупаційний нацистський режим в Україні, масовий гено­цид гітлерівців. Утворення та діяльність УПА.

3. Завершальний етап війни. Вклад України в перемогу над фа­шизмом, уроки й наслідки.

Перше питання плану. З наближенням Другої світової війни українці, їх землі перебували під владою чотирьох держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії. Вони зазнавали чимало страждань, соціально-економічних і політичних утисків. Які ж були плани агресорів щодо України напередодні війни?

У загарбницьких планах країн-агресорів, насамперед Німеч­чини, українські землі представляли великий інтерес. Так, за день до нападу на СРСР 21 червня 1941 р. Гітлер довірливо писав Муссоліні: "Передусім я сподіваюся, що нам вдасться забезпечи­ти на тривалий час спільну продовольчу базу в Україні. Ця країна стане основним постачальником тих ресурсів, які нам знадоб­ляться в майбутньому". (Мусієнко О. Україна в завойовницьких планах гітлеризму.//Літературна газета, 1991, 20 червня).

Отже, загарбання України розглядалося як одна з основних цілей завойовницької політики німецького фашизму. Крім Німеччини, на українські землі зазіхали й інші країни. Зокрема, Угор­щина вважала несправедливим, що Закарпаття у 1919 р. відійшло до Чехословаччини. Румунія теж висунула претензії на частину тієї ж території. Закарпаття привертало увагу і СРСР, який вва­жав, що воно може бути використане гітлерівцями, щоб у майбу­тньому пред'явити претензію на всю Україну.

Велика Британія, Франція, частково - США використовували Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною і СРСР.

Бажано відмітити, що Закарпатській Україні, цьому віднос­но маленькому краєві судилося зіграти несподівано велику роль у міжнародних подіях напередодні Другої світової війни. 30 ве­ресня 1938 року, після укладання Мюнхенської угоди між керів­никами Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину своєї західної території. Скориставшись послабленням Чехословаччи­ни, українські лідери домоглись від чеського керівництва офіцій­ного надання Підкарпатській Русі (Закарпаттю) автономії (11 жовтня 1938 р.). Але наступні події розвивались не на користь українців. У листопаді німецько-італійський арбітраж у Відні присудив Угорщині велику частину Підкарпатської Русі з міста­ми Ужгород, Мукачеве, Берегове (до Угорщини відійшло 1856 кв. км з 180 тисячами населення).

Уряд на чолі з лідером українофілів Августином Волошином евакуювався до нової столиці - Хуста. Незважаючи на зовнішній політичний тиск, в автономії проводилась розбудова державних структур: було українізовано освіту і пресу, розширено мережу кооперативів, налагоджено комунікації і зв'язок, створено власні збройні сили - Карпатську Січ (приблизно 12 тисяч).

Велике значення мала перемога коаліції українських партій -Українського національного об'єднання (УНО) на виборах до ав­тономного сейму (12 лютого 1939 р.) - 86% голосів. 15 березня на засіданні сейму Карпатської України було прийнято історич­ної ваги документи (Закон), в яких вказувалось:

1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

2. Назва Держави є: Карпатська Україна.

3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним сеймом.

4. Державною мовою Карпатської України є українська мова.

5. Барва державного прапору є синя і жовта.

Схвалено герб і гімн; прийнято Конституцію; президентом обрано А.Волошина.

Однак події навколо Карпатської України розвивалися драматично. 14 березня 1939 р. угорське військо вчинило військовий і напад на Карпатську Україну (отримавши на це дозвіл від Німеччини). Карпатська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протягом п'яти днів чинила опір регулярній армії.

Отже, Карпатська Україна була першою, яка здійснила ^;

збройний опір угорсько-фашистській агресії, відкинувши дома­гання нацистської Німеччини капітулювати. Вона стала однією з перших жертв агресорів у переддень Другої світової війни. Вона допомогла закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.

Наступною після Закарпаття частиною українських земель, котрі розігрували, як карти, в своїх інтересах великі держави, стала Західна Україна. 23 серпня 1939 року були підписані ра­дянсько-німецький договір про ненапад і таємний додатковий протокол, так званий пакт Молотова-Ріббентропа. який Гітлер назвав "шлюбом за розрахунком".

Суть договору:

- угода укладалася на 10 років;

- сторони утримувалися від насильства одна проти одної;

- у разі нападу на одну із сторін не підтримувати державу, яка вчинила напад;

- проводилися консультації з питань, що мають спільні інтереси;

- зобов'язувалися не вступати до союзів, якщо вони будуть спрямовані проти СРСР або Німеччини;

- рішення суперечливих питань здійснювалося мирним шляхом.

Цей договір мав доповнення - таємний протокол, який збері­гся у вигляді копій і був опублікований у СРСР у 1989 р. Оригі­нали не збереглися ні в німецьких, ні в радянських архівах.

У таємному додатковому протоколі зафіксовані стратегічні наміри Сталіна і Гітлера щодо сфер впливу у Східній Європі. У ньому були пункти, які безпосередньо стосувалися українських земель. Так, у пункті 2 зазначалося, що "на випадок територіаль­них і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини на СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла, Сан". В пункті 3 було запи­сано: "Щодо Південно-Східної Європи Радянська сторона вказа­ла на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно за­явила про повну політичну незацікавленість у цих територіях".

Отже, як випливає з тексту таємного протоколу, Німеччина та СРСР поділили територію Східної Європи на свої сфери впли­ву за спиною урядів і народів інших держав.

Оскільки Гітлер розв'язав проблему війни на два фронти і отримав гарантії на Сході, він зміг розпочати Другу світову війну в сприятливих для себе умовах. Як відомо, 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина, здійснивши напад на Польщу, розпочала Другу світову війну. Трохи більше ніж за два тижні - 17 вересня, реалізовуючи таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа, Червона армія перейшла р. Збруч і вступила на територію Захід­ної України.

Як вказує історик В.Король, протягом 17 місяців після підпи­сання радянсько-німецького пакту Німеччина отримала із СРСР 865 тис. тонн нафти, 140 тис. тонн марганцевої руди, 14 тис. тонн міді, 3 тис. тонн нікелю, 101 тис. тонн бавовни-сирцю, понад 1 млн. тонн лісоматеріалів, 11 тис. тонн льону, фосфати, платину і майже 1,5 млн. тонн зерна. Через радянську територію здійсню­вався транзит стратегічної сировини і продовольства з країн Ти­хоокеанського басейну. Близького Сходу.

Такими були наслідки пакту про ненапад в серпні 1939 р. і вступу Червоної армії на українські землі.

28 вересня 1939 року було укладено новий німецько-радянський договір "Про дружбу і кордон" з двома таємними додатковими протоколами до нього. Договір остаточно розмежо­вував зони німецької і радянської території колишньої Польщі. Кордон проходив по так званій "лінії Керзона", визначеній краї­нами Антанти в 1919 році. Щоправда, етнічний принцип не був здійснений повністю. На німецькому боці залишились давні українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. (Див.: Історія України: Документи. Матеріали. (Уклад., комєнт. В.Ю. Короля). - К., 2001, с. 323-325).

Щоб надати легітимного характеру приєднанню західноукра­їнських земель до Української РСР, 22 жовтня 1939 року відбулися вибори до Народних Зборів Західної України. 27 жовтня 1939 року Народні Збори у Львові проголосили встановлення радянської влади. А через два дні (29 жовтня) вони звернулися з |проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі до складу УРСР, тим самим завершити возз'єднання західних українців у складі єдиної держави.

У відповідності з законом Верховної Ради СРСР від 1 листо­пада 1939 року Західна Україна стала складовою частиною Ра­дянської України. Було утворено шість нових областей: Волинсь­ку, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську. Їх сукупна територія складала 86 тис. - кв. км, на­селення - понад 8 млн. чол., в тому числі українців - 7,5 млн.

чол.

Наступним кроком у реалізації статей німецько-радянського договору, що стосувалися українських земель, було вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. 28 червня 1940 року Радянський Союз змусив Румунію віддати ці землі, заселені укра­їнцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року вони увійшли до складу Української РСР.

Отже, більшість західноукраїнських земель (крім Закарпат­тя та Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини), а також Північна Буковина і три повіти Бессарабії (Хотинський, Аккерманський. Ізмаїльський) були приєднані до Радянської України. Об'єднання українців в одній державі, звичайно, мало велике значення. Однак сам процес проходив із грубим порушенням міжнародного права, шляхом змови двох держав - фашистської Німеччини та СРСР, кожна з яких мала свої цілі.

З політичної та правової точки зору радянсько-німецькі до­мовленості були оцінені лише в роки "перебудови" в СРСР.

Радянізаиія західноукраїнських земель. Зміни, що відбулися в Західній Україні, мали суперечливий характер. З одного боку здійснювалась експропріація маєтків польських землевласників; проведено земельну реформу (конфісковано землеволодіння по­міщиків, монастирів і державних чиновників); до кінця 1939 року було конфісковано 2753 млн. га - майже третину всіх сільського­сподарських угідь, близько половини цієї площі роздали селянам, решта мала послужити основою для створення колгоспів і радго­спів тощо. Націоналізовано промисловість, торгівлю і банки. Введено 8-годинний робочий день; зменшено безробіття. Украї­нізовано державні установи і судочинство. Значно розширено мережу українських шкіл (якщо в 1939 році таких шкіл було ли­ше 139, то в 1940 році - 6000).

Для підготовки вчителів відкривалися педагогічні технікуми, вчительські інститути; у Львівському університеті навчання ве­лося українською мовою. Ліквідовувалась неписьменність серед дорослого населення. Поліпшувалось медичне обслуговування, особливо на селі (відкривалися нові лікарні, амбулаторії, медпу­нкти, пологові будинки тощо). Зі східних областей України сюди приїхало чимало медичних працівників. Розширювалась мережа культосвітніх закладів тощо.

Однак, на жаль, ці позитивні зміни затьмарились репресив­ним свавіллям, командно-адміністративними, тоталітарними ме­тодами, які ламали віками сформований уклад життя. Відбулась руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією: перестали функціонувати всі україн­ські партії; закрито "Просвіту"; ліквідовано Наукове Товариство їм. Т.Шевченка тощо. Насильно націоналізовано навіть дрібні підприємства; знищено розгалужену мережу кооперативів та споживчих товариств. Окрім конфіскації поміщицької землі, про­ведено "розкуркулення" заможних селян.

Варто зазначити, що на керівні посади було призначено чи­мало "перевірених" жителів Східної України, Росії, які слабо орі­єнтувалися в місцевих умовах. Проводились тотальні репресії проти національне свідомих представників західноукраїнського суспільства. Здійснено масові депортації населення (на 13 лютого 1940 року із Західної України було вивезено 17206 сімей, або 89062 особи). А всього із Західної України і Західної Білорусії за 1939-40 роки було депортовано 1173170 осіб, або 312800 сімей. Це майже 10% населення краю. За даними митрополита А.Шептицького, з однієї лише Східної Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців. Великим злочином стали репресії проти церкви - були закриті духовна академія, семінарія, релігійні школи, монастирі, припинилося видання релігійної лі­тератури тощо.

Отже, чи оцінку приєднанню Західної України до скла­ду Української РСР, доцільно визначити, що незважаючи на злочини тоталітарного режиму, які, звичайно, нічим не можна виправдати, сам факт об'єднання українських земель заслуговує позитивної оцінки. Цього український народ чекав багато століть.

Друге питання плану. Оцінюючи перемогу, радянська історіографія часто пропускала найважливіший, найтрагічніший період боротьби з фашистами - початковий. В 1941 році українські землі опинилися в епіцентрі військових дій. Німеччина хотіла вико­ристати українську територію, перетворити край на аграрно-сировинний придаток рейху, який повинен був "постачати продовольством населення великого рейху на тисячу років наперед", і на плацдарм для наступу фашизму на Схід.

Перший рік війни з 22 червня 1941 року до 22 липня 1942 року привів до повного захоплення німецькими окупантами українських земель. Найсуттєвішими ознаками цього періоду війни на українських землях були:

- відчайдушний опір і величезний героїзм воїнів Червоної армії, особливо на західних кордонах України. Так, втрати гітлерівської армії за період з 22 червня по 30 липня 1941 р. (тобто за

39 днів) становили: офіцерів 3292 вбитими і 7964 пораненими, унтер-офіцерів і рядових - 64778 вбитими і 224364 пораненими; пропало безвісти - 315 офіцерів, 17670 унтер-офіцерів і рядових. Всього втрати становили 318333. (Див.: Брицький П.П. Україна у Другій світовій війні. - Чернівці. 1995, с. 48);

- справді самовіддана, кровопролитна оборона міст-героїв: Києва - липень-вересень 1941 р., Одеси - серпень-жовтень 1941 р.;

- евакуація промислових та сільськогосподарських об'єктів, на­селення України в глибокий тил. На схід було перевезено 550 великих заводів і близько 3,5 млн. населення України, 70 вузів, 50 театрів тощо;

- знищувались промислові, транспортні об'єкти, зібраний уро­жай і запаси продовольства, затоплювались шахти, зруйновані усі 54 домни Донбасу, тобто застосовувалась тактика "спале­ної землі";

- після грудневого успіху в битві під Москвою війська Західного і Південного фронтів у січні 1942 р. тимчасово визволили час­тину Харківщини і Донбасу, але весняний наступ Червоної армії 1942 року провалився, війська зазнали ще одної тяжкої по­разки. 22 липня 1942 року після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області вся територія Української РСР була остаточно окупована;

- перший період війни призвів до величезних військових і циві­льних втрат, до прорахунків, помилок політичного і військово­го керівництва. За перші тижні війни Червона армія втратила 850 тис. воїнів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, тобто половину довоєнного потенціалу.

Які причини трагедії і невдач першого періоду радянсько-німецької війни?

Сучасна історична наука розвінчує сталінську оцінку невдач у перший період війни: нібито це був наслідок раптовості нападу, неготовності СРСР до війни, тимчасових прорахунків команду­вання.

Насправді історичні факти підтверджують, що СРСР мав об'­єктивні передумови для належної відсічі агресору, особливо кі­лькісну перевагу над ворогом. Наприклад, лише за танками і лі­таками Червона армія майже удвічі переважала Німеччину, Японію, Італію, Румунію, разом узяті. Однак 80 % цієї техніки було застарілих конструкцій.

Київський військовий округ переважав німецьку групу "Пів­день" у співвідношенні в живій силі - 1,2:1, в танках - 4:1, в авіа­ції-2,5:1 іт.д.

Отже, причини трагедії криються в основному не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму.

1. Сталін і його керівництво вперто ігнорували численні попере­дження про підготовку нападу на СРСР, надіючись виграти час для підготовки превентивного удару по Німеччині. Так бу­ла ігнорована інформація Р.Зорге, якого вважали агентом-двійником. У записці керівника військової розвідки П.Голикова, розісланій в усі розвідки, з приводу повідомлення Л.Треппера (керівника майже всієї радянської розвідки в Єв­ропі) про наближення війни писалось: "Всі документи, що вка­зують на близький початок війни, повинні розглядатися як фа­льшивки, які походять з британських або німецьких джерел".

2. Згубно позначилося на обороноздатності масове знищення Сталіним і його оточуючими військових кадрів. Протягом 1937-1938 років були репресовані близько 44 тис. командирів;

та політпрацівників, з кожних трьох осіб вищого командного складу Червоної армії жертвами стали двоє.

3. Трагічну роль відіграла наступальна концепція Москви, згідно з якою збройні сили були підтягнуті впритул до західних корч донів (керівництво готувало армію до війни на чужій території, "війни малою кров'ю"). Вони зазнали раптового і нищівно­го удару в перші години війни..

4. Сталін, який зосередив у своїх руках всю політичну владу припустився прорахунків у строках війни (вважав, що раніше 1942 р. Німеччина не нападе на СРСР) і напрямках наступу гітлерівських військ. Головним напрямком він вважав південний. Крім цього, занедбали підготовку до зміцнення обороноздатності країни. До червня 1941 р., як зазначив начальник Генштабу Г.Жуков, "мобілізаційний план щодо військової продукції так і залишився незатвердженим. І тільки тоді, коли вибухнула війна, все стало робитися поспіхом, розпорядженнями, котрі часто-густо йшли на шкоду одне одному".

5. Помилкою було й те, що, не завершивши будівництва укріп­лених районів біля нових кордонів, було наказано зняти арти­лерійське озброєння з укріплених районів на старому кордоні (по р. Збруч) і передати його в нові укріпрайони. Під час відступу Червоної армії колишні укріплення вже були непридатними для організації оборони.

6. Радянське керівництво недооцінило німецьку армію, її можли­вості, досвід, майже дворічну практику ведення війни в Європі.

7. Врешті, народ, який відчув на собі жорстокість сталінізму, йо­го тоталітарного режиму (форсована індустріалізація, приму­сова колективізація, голодомор, масові репресії тощо), особли­во на західноукраїнських землях, не міг одностайно підтримувати і захищати режим, який знищив до 1941 року мі­льйони людей. Були розпач, пасивність, нейтралітет і навіть сприяння німцям.

Отже, провина командно-адміністративної системи в траге­дії першого періоду радянсько-німецької війни і очевидна, і зрозуміла. Але - сьогодні це може здатись дивним і несприйнятним - була і її заслуга. В чому?

На нас пішов фашистський тоталітарний режим, і йому було протиставлено тоталітарний сталінський режим, який здатний швидко приймати рішення і, головне, оперативно і жорстко орга­нізовувати їх виконання. Наприклад, мобілізація сил і трудових ресурсів, евакуація заводів, налагодження їх роботи на нових мі­сцях, організація оборонних і наступальних операцій усе це бу­ло зроблено рішуче, жорстко, блискавично.

Західні демократії луснули під фашистським чоботом, а Ра­дянський Союз вистояв і переміг. Звичайно, переміг подвиг на­роду, солдата, але не слід відкидати і організуючу потужність то­талітарного режиму в таких екстремальних умовах.

Характеризуючи фашистський окупаційний режим на тери­торії України, необхідно підкреслити, що під ногою фашистсько­го окупанта українські землі перебували від червня 1941 р. до повного його вигнання - жовтня 1944 року.

Вже перші дні окупації показали: ворог прийшов на нашу землю не для визволення від більшовизму чи дарування незалеж­ності. Фашизм мав одну мету - нищення народу і перетворення його на рабів.

Україна була поділена на кілька окремих частин:

1. Дистрикт "Галичина" (Львівська, Станіславська, Тернопільсь­ка (за винятком її північних районів) і Дрогобицька обл.), який було приєднано до Краківського генерал-губернаторства і означено як територію рейху.

2. Рейхскомісаріат "Україна" у складі 12 областей (Правобереж­жя, Полтавської і Запорізької), який очолив лютий ворог укра­їнства Ерік Кох.

3. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

4. Закарпаття фюрер подарував Угорщині як окрему адміністра­тивну одиницю "Підкарпатська територія".

5. Південні землі між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворили "Трансністрію", яку разом із Північною Буко­виною і Бессарабією передали Румунії. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

1. Забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ре­сурсами потреби фашистської воєнної машини.

2. Фізичне знищення українського населення, депортацію та ви­везення на роботу до Німеччини з метою створення "життєво­го простору" для арійської раси.

3. Сприяти колонізації значної частини окупованих земель, засе­ленню цілих районів німецькими переселенцями. Для реалізації цієї мети окупанти здійснили наступне:

- усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари,які спиралися на поліцію безпеки і гестапо. Українцям була забо­ронена будь-яка політична діяльність. Тільки в генералгубернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем. Його діяльність поширювалась в основному на громад­ську опіку і просвітницьку роботу;

- найбільші підприємства України були поділені між німецьки­ми магнатами. Окупанти нещадно грабували міста і села, пере­творювали колгоспи і радгоспи на "общинні господарства", і запроваджували в них кріпосний режим;

- під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля, терор були підняті в ранг; державної політики. Лише за період з 1943 по березень 1944 р., в Німеччину було вивезено 9,2 млн. тонн зерна, 622 тис. тонн м'яса та мільйони тонн інших продуктів, навіть чорнозем, для перевезення було використано 1418 тис. вагонів. Рейхскомісар України безжальний і жорстокий Ерік Кох у вересні 1941 р. в своєму кредо щодо політики в Україні заявив: "Наше завдання, полягає в тому, щоб висмоктати з України всі товари, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення". (Див.: Історія Українського війська. - Вінніпег, 1953, с. 659);

- здійснювався шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Окупанти дозволили відкрити в Україні лише почат­кові школи. Відбувалось повальне пограбування пам'яток істо­рії та культури, національних реліквій. Міністр окупованих східних територій А.Розенберг заявляв: "Слов'яни покликані працювати на нас. Коли ми перестанемо потребувати їх, вони можуть спокійно помирати... Німецька система охорони здо­ров'я для них зайва. Розмноження слов'ян небажане... Освіта небезпечна. Цілком достатньо, якщо вони навчаться рахувати до 100... Кожна освічена людина - це наш майбутній ворог... Ми - пани. Ми понад усе" (Див.: Мірчук П.С. Нарис історії ОУН. Т. 1.-Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968, с. 18);

- вершиною жорстокості окупантів був наказ про "знищення на­селення більшовицької імперії", в т.ч. України. Планове зни­щення населення було частиною державної політики третього рейху. Першою жертвою геноциду стало єврейське населення. Тільки у Львові знищено в гетто, розстріляно десятки тисяч євреїв, у Бабиному Яру під Києвом - тільки в перші п'ять днів з 29 вересня 1941 р. фашисти розстріляли понад 150 тис. євре­їв. Всього там у роки окупації було знищено більше 220 тис. людей різних національностей.

Не менш жорстоким було ставлення окупаційних властей до українців, масові розстріли відбувалися у Києві, Львові, Станіс­лаві та інших містах. Фашисти вщент спалили 250 населених пунктів України, розстріляли там все мирне населення. В Україні фашисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів.

Жорстоко гітлерівці поводилися з військовополоненими. Фа­ктично не відома доля майже 665 тис. військовополонених солда­тів і офіцерів частин Південно-Західного фронту. 1366 тис. осіб було замучено у львівському, славутському, кам'янець-подільському, житомирському, уманському, володимир-волинському, кі­ровоградському, сирецькому (в Києві), дарницькому та інших концтаборах військовополонених.

За неповними даними історика В.Короля, із 6,2 млн. радянсь­ких військовополонених на травень 1944 р. було винищено бли­зько 3,3 млн. чоловік; на території України - близько 1,8 млн. військовополонених.

Фашисти примусово вивозили на каторжні роботи в Німеч­чину жителів України починаючи з 14 років. Всього протягом 1942-1944 рр. з України було вивезено понад 2,4 тис. осіб. Щоб поповнити робочу силу "великого рейху", окупанти влаштовували облави на вулицях, ринках, навіть у церквах. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб і травм.

Страшною і жорстокою була ніч німецької окупації для укра­їнців. "Народ мій український, - записав у щоденнику 21 червня 1942 року Олександр Довженко, - чесний, спокійний і працьови­тий, який ніколи в житті не прагнув чужого, страждає і гине, по­шматований, знедолений в арійських застінках".

Рух опору проти фашизму на українських землях. Архівні до­кументи, історичні факти, об'єктивні наукові дослідження пере­конливо засвідчують, що в русі опору проти фашизму на україн­ських землях було дві течії:

- радянський партизанський та підпільний рух;

- повстанський рух, в основі якого була політична організація -ОУН і військова - УПА.

В роки боротьби проти німецьких окупантів у них були різні підходи до проблеми державності України.

Радянські партизани і підпільники виступали за Радянську Україну в складі СРСР.

Повстанці - за створення незалежної, самостійної Українсь­кої держави.

Якщо порівняти масштаби цих рухів, то, звичайно, треба врахувати, що перших підтримували Москва і влада в тилу "за лінією фронту", другі орієнтувалися на власні сили, допомогу мі­сцевого населення, вони ніде не мали своїх власних державних структур.

Радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів, які мали свої особливості:

І етап - зародження і становлення - тривав з початку війни до кінця 1942 року. Його змістом було збирання сил, визначення організаційних форм, ефективних методів боротьби у ворожому тилу. В складних умовах наприкінці 1941 р. утворюються парти­занські загони О.Федорова на Чернігівщині, С.Ковпака на Сум­щині, кілька десятків невеликих загонів у прифронтовій смузі Харківщини і Донбасу.

У липні 1942 року утворено Український штаб партизансько­го руху (начальник штабу Т.Строкач). Улітку 1942 р. окремі партизанські загони злилися у партизанські частини, згодом навіть у з'єднання чисельністю до 3-5 тис. чол. під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Наумова, М.Шукаєва. У Захід­ній Україні діяли також диверсійно-розвідувальні загони Д.Медведєва, Ю.Себесяка та ін.

ІІ етап - стабілізація - триває до середини 1943 р. Партизан­ські з'єднання відбивають каральні акції фашистів і тримають під контролем цілі райони, здійснюють рейдові операції, хоча пев­ною метою рейду на захід була й боротьба з націоналістичними формуваннями УПА.

ІІІ етап - участь в активних наступальних діях. Він триває до повного розгрому фашистів. Для цього періоду характерні чи­сленні рейди в тил противника, активна взаємодія з формування­ми Червоної армії, наступальна тактика бойових дій. Всього про­тягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км.

Партизанський рух, попри розбіжності в статистиці, був од­ним з фронтів, які виборювали перемогу й винесли на своїх пле­чах страшний тягар війни. У 1941-1945 рр. у партизанських заго­нах та з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб (у тому числі ті, хто брав участь у боротьбі на території країн Південно-Східної та Центральної Європи). 30% із них загинули. За німець­кими даними, він прикував до себе 10% сил вермахту на Східно­му фронті. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гар­нізонів, підірвали 158 еталонів з військовим вантажем. Всі учас­ники боротьби з фашизмом ризикували своїм життям і заслуго­вують пам'яті нащадків.

Отже, в роки фашистської окупації український народ не скорився жорстокому ворогові, боротьба проти нього продовжу­валась всіма формами і засобами, всіма силами, які захищали свою землю, хоча були між ними суперечності, проблеми, поми­лки, породжені тоталітарною системою.

Найскладнішими і актуальними проблемами історії повстан­ського руху в роки Другої світової війни є:

- суперечлива ситуація, що склалася в рядах ОУН напередодні і

на початку радянсько-німецької війни;

- взаємовідносини ОУН-УПА і Німеччини на різних етапах Другої світової війни;

- становлення, озброєння, чисельність та участь у бойових діях УПА;

- вклад і оцінка національно-визвольного руху в перемогу над фашизмом і боротьбу проти тоталітаризму.

Зупинимося коротко на з'ясуванні цих проблем в сучасній іс­торичній науці.

1. Міжфракційні суперечності в повстанському русі загострились після вбивства лідера ОУН Євгена Коновальця в 1938 р. Їх суть полягала в тому, що ветерани Проводу українських наці­оналістів (ПУН) А.Мельник, Я.Боровиковський, М.Сціборський та ін., які перебували в еміграції, схилялися до більш по­міркованих дій, робили ставку на поступове "повзуче" встано­влення української державності, відстоювали пронімецьку орі­єнтацію. Молоді радикали, які очолювали підпільну боротьбу на західноукраїнських землях, - С.Бандера, Я.Стецько, Р.Шухевич та ін. вимагали від лідерів ПУН зосередити всі зу­силля на боротьбі, власне, в Україні, розгорнути самостійну революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій. В лютому 1940 року молоді радикали скликали в Кракові власну конференцію, яка сформувала революційний провід ОУН на чолі із Степаном Бандерою.

Так почалося паралельне існування двох українських націо­налістичних організацій: ОУН-Б - революційна, або бандерівська і ОУН-М - мельниківська.

Мета в них була одна - незалежність України, шлях її досяг­нення відрізнявся в залежності від конкретних історичних умов і ситуації.

2. Із наближенням радянсько-німецької війни обидві течії ОУН орієнтуються на Німеччину, сподіваючись, що ця подія при­скорить становлення української державності.

З метою створення осередку власних збройних сил ОУН-Б укладає угоду з німецьким військовим командуванням про фор­мування легіону українських націоналістів, який складався з двох підрозділів - "Нахтігаль" і "Роланд", що в складі німецької армії взяли участь у боротьбі з радянським активом. Звичайно, кожна сторона намагалась використати іншу у своїх власних, часто про­тилежних цілях.

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б пере­йшла до реалізації своєї мети: 30 червня 1941 року у Львові, захо­пленому німцями, бандерівці провели Українські національні збо­ри (установчі), які ухвалили "Акт про відновлення Української держави". Обрано українське державне правління на чолі з Я.Стецьком. Реакція Берліна на відновлення української держав­ності була швидкою, різкою і негативною. Невдовзі С.Бандеру, Я.Стецька та інших лідерів ОУН було заарештовано і ув'язнено в концтабір Заксенхаузен. (Див.: Історія України: Документи. Ма­теріали. (Уклад., комент. В.Ю. Короля). -К., 2001, с. 346, 347).

Невдачею закінчилися всі спроби ОУН-мельниківців, спря­мовані на "повзуче" відновлення української держави через лоя­льне ставлення до німецької окупаційної влади. У жовтні 1941 р. прихильники Мельника виступили з ініціативою створення (в ос­новному зі східних українців) Української національної ради, розраховуючи перетворити її згодом на урядовий орган. Була на­дія, що гітлерівці дозволять створити Українську самостійну державу. Проте такі дії суперечили планам гітлерівців; вже у ве­ресні 1941 р. пройшла хвиля арештів, а в грудні розпочались реп­ресії і проти мельниківців. Була заборонена діяльність УНРади, заарештовано й розстріляно працівників редакції газети "Україн­ське слово". Арешти проводилися у Києві, Харкові, Дніпропет­ровську, Полтаві, Чернігові та інших містах України. Було зни­щено понад 40 керівників ОУН-М, серед них і поетесу Олену Телігу, звільнено з органів управління і поліції їх прихильників. ОУН переходить у підпілля, її провідні лідери переконались, що окупант коричневий ще більш жорстокий, ніж червоний.

3. Становлення оунівського підпільного руху почалося в середи­ні 1942 р., повстанці виконували функції оборони місцевого населення від окупаційних властей, зривали акції вивезення молоді до Німеччини.

Офіційною датою народження УПА став день 14 жовтня 1942 р., приурочений до дня покровительки Війська Запорозько­го Покрови Святої Богородиці. З серпня 1943 року роз'єднані українські військові формування (загони Т.Боровця, А.Мельника і Р.Шухевича) об'єднуються у єдину військову силу.

УПА вела активні форми боротьби на три фронти - проти німецьких окупантів, радянських партизан (часто відбувалися і спільні, погоджені акції) та польських формувань Армії Крайо­вої.

Варто підкреслити, що Армія Крайова прагнула контролюва­ти Волинь, Полісся, Холмщину. ОУН вважала за необхідне висе­лити поляків з територій, де компактно проживала більшість українців. Суперечності були дуже гострі. Сталося так, що за­мість боротьби з окупаційними нацистськими військами в 1943-1944 рр. відбувалося взаємознищення людей української та поль­ської національностей.

У спільній заяві "Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині" президенти України і Республіки Польщі від імені українського і польського народів проголосили: "Схиляючи голови перед жертвами злодіянь та всіх трагічних подій, що мали місце в спільній історії, ми висловлюємо переконання, що взаєм­не прощення буде першим кроком до повного примирення моло­дих поколінь українців і поляків...". ("Голос України", 2003, 15 липня).

Швидке зростання УПА викликало необхідність розширення її політичної бази, тому з ініціативи ОУН-Б у липні 1944 р. була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) як політич­ний провід УПА. Заслуговує на увагу і програма УПА, що скла­далася з 13 пунктів. В ній чіткі орієнтири і мета. Ось деякі важ­ливі її пункти. Боролися:

- за безплатну передачу селянам західних українських областей всіх поміщицьких, монастирських та церковних земель;

- за обов'язкове середнє навчання;

- за всебічний гармонійний розвиток молодого покоління - мо­ральний, розумовий і фізичний;

- за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань люд­ства, вищих навчальних закладів

- за рівність усіх громадян України незалежно від їх національ­ності в державних та громадських правах і обов'язках, за рівне

право на працю, заробіток та відпочинок тощо.

В 1942-1944 рр. УПА мала всі ознаки українських національ­них збройних сил, не маючи за собою власної держави. Документи підтверджують, що в її лавах боролися всі, хто відстоював са­мостійну Українську державу, незважаючи на політичні погляди, переконання, партійну приналежність і національність (до 20% бійців становили неукраїнці). За підрахунками вчених-істориків, загони УПА в 1942-1943 роках провели 1,5 тис. бойових опера­цій проти німецьких окупантів. Лише в липні-листопаді 1943 р. українські повстанці провели 120 боїв, знищили близько 4,5 тис. гітлерівців, втративши 1,6 тис. своїх вояків і старшин. Вони здій­снювали успішні напади на німецькі гарнізони, поїзди, якими гі­тлерівці вивозили населення до Німеччини, зривали каральні операції проти місцевого населення і навіть повністю контролю­вали окремі райони Волині, Полісся і Галичини.

Щодо чисельності УПА, то є різні твердження. Згідно з німе­цькими даними, в УПА воювало 80-100 тис. повстанців; в 90 тис. чоловік визначив чисельність УПА НКДБ; історик О.Субтельний називає цифру в 30-40 тис. бійців. Зіставляючи різні дані, очеви­дно, можна погодитися з тим, що через УПА протягом 1942-1952 рр. пройшло близько 90-100 тис. чоловік.

Звичайно, об'єктивні, виважені оцінки всіх фактів і подій, неупереджені глибокі історичні дослідження ще попереду, але маємо незаперечний факт — український повстанський рух (ОУН, УПА) відстоював інтереси українського народу, вніс свій вклад у боротьбу з окупантами, незважаючи на те, що йо­го не підтримала жодна з держав.

У травні 1945 року командуючий УПА генерал Роман Шухевич (псевдо Тарас Чупринка) дав таку оцінку українським повс­танцям в роки Другої світової війни: "Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли і ви, українські повстанці. Ви не допус­тили, щоб німець вільно господарював на українській землі і вповні використовував її для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому грабувати українські села, не допускали вивози­ти людей до Німеччини. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і спалення сіл. У боротьбі з Німеччиною наша УПА зорганізувала і пройшла першу бойову школу".

Необхідно відзначити, що політика окупанта завжди спира­ється на принцип "Пануй і поділяй", тому, на відміну від україн­ців на Сході, галичанам дозволили утворити у Львові представ­ницький орган - Український земельний комітет (очолив К.Паньківський). Цей орган у березні 1942 р. перейшов у підпорядкування Українського центрального комітету (УЦК) Кубійовича у Кракові. У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Оскільки СРСР являв собою більшу й тривалішу загрозу, майже всі українські організації уТретьому рейху в той чи інший час співпрацювали з німцями (колабораціонізм), хоч із суто тактичних міркувань.

Одним із проявів такої співпраці стало створення дивізії СС "Галичина". Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво ве­рмахту врешті схвалило проект створення українського збройно­го формування, але тільки з населення Галичини. Цей проект од­разу був підданий жорсткій критиці з боку ОУН-Бандери, бо він вносив розкол у національний рух опору, перетворював галицьку молодь на гарматне м'ясо, значно обмежував національні і війсь­кові інтереси українства, протиставляв "галичан" і "українців-наддніпрянців", давав підставу радянській пропаганді говорити про співпрацю українського націоналізму з німцями.

Але в ситуації, коли нависла загроза повернення радянського тоталітаризму, коли появилася знову наївна надія на допомогу розуміння української справи з боку німців, коли, як зауважив митрополит А.Шептицький, "немає майже такої ціни, яку не тре­ба б дати за створення української армії", лідери мельниківської фракції ОУН пішли на цей крок.

В квітні 1943 року почалось формування дивізії, яка нарахо­вувала 16-18 тис. осіб і отримала назву 14 Галицька добровольна дивізія СС. Невдовзі її було відправлено на фронт. У липні 1944 року під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і |розгромлена, втратила 7 тис. воїнів. До кінця війни вона так і не стала омріяним зародком української національної армії, хоча на початку 1945 р. командуючий дивізією генерал П.Шандрук само­вільно змінив її назву на Першу українську дивізію; вона брала участь у боях в Австрії й здалася в полон союзникам. Після війни дивізія була інтернована до Італії і перекинута до Англії.

Участь в організації дивізії СС "Галичина" 1943 р. не може бути розцінена інакше як військове співробітництво з німецькою владою, що відображає політичну обмеженість галицького наці­оналістичного консерватизму; та кожна крапля крові, пролита бійцем за свою землю і на своїй землі, рано чи пізно дає сходи, вона має свою найвищу ціну - довгождану свободу і незалеж­ність держави.

Третє питання. На завершальному етапі радянсько-німець­кої війни українські землі і народ пережили великий подвиг сол­дата і великі жертви, руїни, спустошення, тактику "спаленої зем­лі" уже з боку німецьких окупантів, які, відступаючи, застосову­вали її.

Початком визволення території України стала Сталінградська битва, внаслідок якої розпочато контрнаступ і 18 грудня 1942 року визволено перший український населений пункт -с.Півнівку Міловського району Ворошиловградської (нині Лу­ганської) області.

До лютого 1943 року визволено значну частину Донбасу, Ха­рківщини (16 березня 1943 р. Харків знову було захоплено фаши­стами).

Розвиваючи успіх після перемоги на Курській дузі, війська Південно-Західного фронту на початку вересня 1943 р. визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту визволили Маріуполь і підійшли до Меліто­поля. Війська Воронезького фронту визволили Суми і вийшли до Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького.

На світанку 6 листопада 1943 року визволено Київ, хоча ці­ною величезних втрат, тільки в районі Букрина загинуло 40 тис. радянських воїнів.

У січні 1944 року розпочалося визволення Правобережної України та Криму. Звільнено від окупантів: 5 лютого - Луцьк і Рівне, 20 березня - Вінницю, 25 березня - Проскурів (Хмельни­цький), З0 березня - Чернівці, 15 квітня - Тернопіль, 10 квітня -Одесу, травень - Крим, 27 липня - Львів і Станіслав (Івано-Франківськ).

На початку жовтня 1944 року завершилось повне визволення території України від фашистів, 28 жовтня війська 4-го Українсь­кого фронту вибили ворога із останнього населеного пункту За­карпаття; вся українська земля була звільнена від німецьких оку­пантів.

Визволення Правобережної України Червоній армії дісталось дорогою ціною. Тільки з грудня 1943 р. по квітень 1944 рр. в бо­ях загинуло 1 млн. 300 тис воїнів. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 рр. в ході однієї оборонної та одинадцяти наступальних операцій радянські війська втратили близько 3,5 млн. чоловік. Лише в бойових операціях на території Західної України загину­ло 527 тис. воїнів.

Слід відмітити, що після відступу фашистських сил за межі України провід ОУН прийняв рішення продовжити боротьбу проти радянської влади. Відповідно до нових умов було виріше­но змінити структури і тактику УПА. Великі формування було поділено на окремі загони. За даними НКВС УРСР, у 1944-1945 рр. налічувалося 379 таких формувань, які за цей час провели 6148 операцій.

Для ліквідації УПА війська НКВС тільки у воєнні роки про­вели 26685 операцій; організовувалися блокади повстанських те­риторій, створювалися спеціальні винищувальні батальйони то­що. Поступово сили УПА виснажувались, проте боротьба продовжувалася ще тривалий час у повоєнні роки.

Необхідно зазначити, що ще раніше, до повного визволення радянською армією території України у серпні-вересні 1944 р., гітлерівські загарбники були вигнані з території Румунії і Болга­рії. Пізніше - з території Чехословаччини, Югославії, Албанії, Угорщини, Польщі, і воєнні дії перенеслись на територію Німеч­чини. У розгромі гітлерівського рейху брали участь і війська со­юзників - США і Англії, які ще на початку червня 1944 р. виса­дились на території Франції.

Після капітуляції фашистської Німеччини (8 травня - Акт про капітуляцію) у серпні 1945 р. СРСР взяв участь у воєнних діях проти Японії. З її капітуляцією (2 вересня 1945 р.) була закін­чена Друга світова війна.

Висновки:

1. Радянсько-німецький фронт був основним фронтом Другої світової війни. Втрати в основному складі, яких зазнали з двох сторін на цьому фронті, були значно більшими, ніж на захід­ноєвропейському та середземноморському театрах воєнних дій.

2. У всесвітньоісторичній перемозі над фашистською Німеччи­ною і її сателітами великий внесок народу України. Її економі­чні й людські ресурси відіграли велику роль у розгромі фаши­стів. Понад 7 млн. громадян України воювали в діючій армії.

Український народ дав радянським збройним силам полковод­ців і флотоводців. Серед армійського генералітету в роки війни налічувалось близько 300 українців. Більше ніж половину з фронтів, що діяли в період війни, очолювали маршали та гене­рали - українці за походженням (А.Єрьоменко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, Р.Черняховський, П.Рибалко, К.Москаленко та ін.).

За мужність і відвагу в боях проти фашистських військ понад 2000 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед 113 двічі Героїв - 32 з України, а льотчик І.Кожедуб - три­чі Герой. Понад 2,5 млн. - нагороджені орденами і медалями.

Десятки тисяч українців діяли у складі загонів, частин і з'єднань радянських партизан; з них 96 стали Героями Радянсь­кого Союзу.

Великим був внесок України у створенні матеріально-технічної бази перемоги над Німеччиною. Підприємства з Украї­ни, евакуйовані вглиб СРСР, швидкими темпами випускали про­дукцію для армії.

Україна зазнала найбільше людських втрат - 48% усіх втрат СРСР (дані Державного архіву Російської федерації (Колекція документів). У зоні окупації загинули 5,5 млн. осіб (у тому числі 3,9 млн. мирних жителів, решта - військовополонені). Разом із загиблими на фронтах це становить близько 8 млн. чоловік, або 16,7% довоєнного населення України.

Всього ж разом із депортованими, емігрантами, тими, хто не повернувся з евакуації, втрати становлять 14,5 млн. чоловік. Фа­шисти знищили в Україні близько 1 млн. осіб єврейської націо­нальності.

Визнанням заслуг наших співвітчизників у боротьбі з фаши­стською Німеччиною є те, що міжнародне співтовариство держав 1945 р. надало право Україні бути співучасницею в створенні Організації Об'єднаних Націй (00Н).

3. Національним натхненником у боротьбі за визволення України була УПА. ОУН втратила 18-20 тис. членів, УПА - близько 57 тис. Користуючись певною підтримкою народу, частини УПА контролювали значні території Західної України, зберігали ви­соку боєздатність.

4. Найголовніший позитивний підсумок війни - крах фашистсь­ких планів про перетворення України в колонію Німеччини, а її населення - в рабів.

5. У результаті звільнення Західної України вперше за багато століть усі українці з'єдналися в межах одного політичного ці­лого - УРСР. У серцях багатьох українців зародилась надія, що після такої жахливої війни все стане інакшим, кращим.

Однак очікування народу України (як і інших народів СРСР] на соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя не справдилися. Навпаки, багатьох людей було піддано утискам беріївських каральних органів, під підозрою знаходилось насе­лення, яке перебувало на окупованій території. Жорстким репре­сіям піддавалася значна частина військовополонених. За "нелоя­льність" до сталінського режиму була застосована масові депортація національних меншин. Так, у 1944 р. таку акцію про­ведено в Криму: виселено 191 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12, тис. болгар, 10 тис. вірмен. З січня 1944 р. з Західної України була розпочата депортація осіб, підозрюваних у зв'язках із націоналістичними організаціями.

Виникає ще одна болюча проблема. Істина незаперечна - головною причиною перемоги над фашизмом було бажання врятувати і очистити рідну землю від фашистського окупанта, тому незважаючи на історичну правомірність називати події 1941-і 1945 рр. радянсько-німецькою війною, все ж таки для солдата це була війна Велика Вітчизняна, оскільки українці, росіяни, білоруси, грузини і т.д. - всі вони воювали найперше за свій край свою Батьківщину, свою Вітчизну, за свою родину, сім'ю, матерів і дітей. Очевидно, що при такому підході не варто відмовлятися від установленої назви радянсько-німецької війни - Великі Вітчизняна.

Проблемні питання і завдання для самостійної роботи

1. Що являли собою таємні протоколи пакту про ненапад і дого­вору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною 23 серпня і 28 вересня 1939р.?

2. Назвіть причини Другої світової війни.

3. Які плани щодо України виношувала фашистська Німеччина?

4. Чому німецьким військам у перший місяць війни вдалося за­хопити значну частину території України?

5. Покажіть на карті, на які адміністративні одиниці була поділе­на територія України в час фашистської окупації.

6. Доведіть, що УПА була воюючою проти фашистів армією і складовою частиною українського національно-визвольного руху.

7. Яку політику здійснювали гітлерівці в Україні?

8. Що вам відомо про рідний край в роки радянсько-німецької війни?

9. Охарактеризуйте внесок українського народу в розгром фаши­стської Німеччини.

Україна в повоєнний період (1945-1964 рр.)

Мета і завдання

Охарактеризувати людські і матеріальні втрати України у війні та швидкі темпи відбудови господарства, труднощі і недо­ліки. Розкрити причини опору радянській владі населенням за­хідноукраїнських земель, загонами ОУН-УПА. Звернути увагу на відновлення сталінського режиму, репресій проти науки культури. Проаналізувати процеси суспільного життя в період

"відлиги". Дати оцінку шістдесятникам, дисидентському руху.

Дата добавления: 2014-10-15