Тема XVI

План

1. Особливості та проблеми відбудови господарства на українсь­ких землях у повоєнний період. Опір тоталітарній системіназахідноукраїнських землях. Операція "Вісла".

2. Суспільно-політичне та духовне життя, відновлення сталінсь­кого режиму. Територіальні зміни на українських землях.

3. Спроба здійснення "нової" політики. Перші кроки десталінізації суспільного життя; суперечливі процеси в розвитку економіки, культури і науки.

Перше питання плану. Відбудова господарства України роз­почалася уже з 1943 року, після початку визволення частини те­риторії від фашистської окупації. Вона мала ряд особливостей, які відрізняли її від післявоєнної ситуації на інших територіях СРСР і західних держав:

1. Війна завдала величезних людських і матеріальних втрат. Майже половину (48%) довоєнного економічного потенціалу України було знищено, на руїни перетворено 714 міст, понад 28 тис. сіл (250 спалено повністю). Неушкодженими залиши­лось лише 19% довоєнних промислових підприємств. На УРСР припадало 42% знищених промислових об'єктів СРСР. Лише прямі матеріальні збитки, завдані господарству України, ста­новили 285 млрд. крб. Загальна сума втрат становила один трильйон 200 млрд. крб.

2. Процес відбудови господарства в республіці ускладнився го­лодом 1946-1947 років. Загроза голоду, викликана посухою і післявоєнною розрухою, не була своєчасно попереджена, ней­тралізована державою, а навпаки, посилена негативними суб'єктивними факторами. Державні хлібозаготівлі не змен­шились (у липні 1946 року план хлібозаготівель зріс з 340 млн. пудів до 360 млн. пудів). Зросли обсяги експорту хліба і про­дуктів харчування за кордон (так званим "братнім державам" вивезено 1,7 млн. пудів хліба). Таким чином, повторювався сценарій 1933 року. Від голоду в 1946-1947 роках померло близько 1 млн. осіб.

Радянський процес післявоєнної відбудови господарства мав

такі особливості:

1. Опора на внутрішні джерела, ресурси і сили.

2. Першочергове відновлення роботи великої промисловості - основи воєнно-промислового комплексу.

3. Накопичення коштів за рахунок сільського господарства та соціальної сфери.

4. Відбудова здійснювалася централізовано. На основі єдиного загальносоюзного плану відбувалася відбудова економіки України не як окремої території, а як частини загальносоюзно­го комплексу.

Суттєвою особливістю відбудовних процесів в Україні була дія командно-адміністративної системи, яка проявилася в насту­пному:

- повернення до гігантоманії, надання переваги кількісним по­казникам над якісними, відставання технологічного оновлен­ня;

- домінування ролі ідеології, проведення широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходів (рух ударників, пе­редовиків соцзмагання і т.д.);

- надмірний ріст оборонної промисловості за рахунок експлуа­тації селян-колгоспників. Село мало забезпечити потреби про­мисловості у сировині, постачати міста продовольством, екс­портувати продукцію в країни Східної Європи для підтримки прорадянської політики.

Результати відбудови господарства на початку 50-х років були вагомими і успішними:

- обсяг валової продукції промисловості України зріс за 1946-1950 роки у 4,7 раза і перевищив рівень 1940 року на 15%;

- відновили роботу 22 доменних, 43 мартенівських печі, 46 про­катних станів, металургійні заводи - Азовсталь, Запоріжсталь, Краматорський, Єнакієвський та інші;

- Радянська Україна знову стала однією з провідних індустріа­льних територій СРСР і Європи. Вона виплавляла більше ча­вуну на душу населення, ніж Велика Британія, Західна Німеч­чина та Франція.

Необхідно підкреслити, що результати відбудови господарс­тва були дійсно вражаючими, але для держави-гіганта, а не для людини, яка достатньо не відчула покращення свого добробуту.

Життєвий рівень людей у повоєнні роки був низьким. Перед відміною карткової системи (грудень 1947 р.) в країні було здійс­нено грошову реформу, яка, по суті, привела до втрати населен­ням своїх заощаджень. Рівень реальної заробітної плати, а також пенсій робітників і службовців був нижчим за довоєнний при­близно вдвічі. До того ж щорічно десятки мільярдів карбованців із зарплати доводилось віддавати на підписку по державних по­зиках.

Надзвичайно бідно жило село. На початку 50-х років селяни отримували за свою працю 16,4 крб. на місяць, або в чотири рази менше, ніж робітники і службовці. Поповнення державного бю­джету йшло за рахунок високих податків, що сплачували селяни за худобу, городину, фруктові дерева.

Як відновлювалась і утверджувалась радянська влада в захід­ноукраїнських землях?

Повернення радянської влади на ці землі мало свої особливо­сті:

- в довоєнний період радянізацію тут не встигли завершити;

- західноукраїнські землі повинні були стати плацдармом на­ступу СРСР і радянської системи на захід;

- поставлена мета - в найкоротші терміни і прискореними тем­пами зрівняти західноукраїнські землі в політичному і еконо­мічному аспектах із всією територією СРСР.

В сучасній історичній літературі загальний характер змін, що відбулися в процесі відбудови і утвердження радянської влади на території Західної України, оцінюється як суперечливий і неод­нозначний, особливо в соціально-економічній сфері.

До позитивних змін і наслідків можна віднести розвиток і модернізацію економічного потенціалу регіону, зокрема:

- було здійснено реконструкцію старих заводів і фабрик, відбу­довано і споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх проми­слових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості за післявоєнну п'ятирічку зріс у 10 разів;

- тут спостерігаються значно вищі, ніж у східних областях УРСР, темпи промислового розвитку (більше ніж у два рази);193

- відбулися якісні зміни у традиційних галузях господарства за­хідноукраїнських областей;

- переробка лісової сировини і розвиток місцевих галузей - де­ревообробної, паперової, хімічної, поява нових галузей проми­словості: машинобудівної, приладобудівної, легкої тощо. У Львові стали до ладу електроламповий, інструментальний заводи, а також заводи автонавантажувачів, телеграфної апара­тури, сільськогосподарських машин та ін.;

- відкриття і розробка в регіоні значних родовищ корисних копалин не тільки республіканського, а й союзного значення.

Негативні фактори і наслідки:

- тут повторилась сталінська модель індустріалізації: відставання легкої, харчової галузей промисловості, домінування валових, кількісних показників, відсутність закінченого технологічного циклу, повна залежність від союзного центру і т.д.;

- саме в 40-50-ті роки часто нераціонально вичерпувались природні багатства краю, особливо ліс і нафта;

- промисловий розвиток у західних областях був неоднаковий.

Фактично основна увага зверталась на розвиток Львова, тоді як інші землі краю (у великій мірі) залишались аграрними;

- матеріальна допомога, яка надавалась зі Сходу, виконувала дві функції: з одного боку, це дійсно було джерело відбудови і піднесення господарства, з другого боку, це робилося певною мірою з метою утвердження радянської системи в усіх сферах життя;

- з 1944 року відновлено процес примусової форсованої колек­тивізації, яка супроводжувалась насильством, масовими реп­ресіями, депортаціями населення краю.

Особливістю колективізації західноукраїнського села було те, що вона не здійснювалася пліч-о-пліч з голодом (як це було в східних областях України), а спонукала невдоволених селян по­повнювати лави УПА і вже зі зброєю в руках виступати проти політики радянської влади.

Отже, як і в довоєнні роки, радянська влада в західноукра­їнських землях утверджувалась, в основному, командно-адміністративпими методами, без відповідного врахування істо­ричних, природних, духовних традицій, без достатньої опори на місцеві кадри, корінне населення.

Виникає питання: як же розгортався на західноукраїнських землях рух опору радянській системі, який очолила ОУН-УПА?

В повоєнний час повстанський рух в західних регіонах умов­но можна поділити на два етапи:

перший (1945-1946 рр.) - відкрите збройне протистояння ве­ликих з'єднань;

другий (1947-1950 рр.) - перехід до підпільної боротьби, дія­льність невеликих бойових груп; гострота збройної боротьби по­чала спадати. На початку 1947 р. частина підрозділів УПА пере­йшла на територію Польщі, деякі через Чехо-Словаччину прорвалися (з великими втратами) в західну зону Німеччини.

Метою боротьби після 1944 року було:

- не дати можливості радянській владі швидко закріпитися у за­хідноукраїнському регіоні;

- утримувати під своїм контролем частину української терито­рії, створивши тут альтернативні радянським органам влади національно-державні структури;

- підтримати національний дух населення, вселяти віру у неми­нучість здобуття української самостійної держави.

Про масштаби антирадянського опору можна судити з таких даних: за 1944-51 рр. бандерівським підпіллям проведено понад 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, у яких загинуло майже ЗО тис. військовослужбовців, працівників державних та охорон­них органів, місцевих жителів.

У боротьбі з підпіллям радянські органи держбезпеки та вну­трішніх справ розгорнули свої можливості на повну потужність. Надзвичайні права одержали так звані "особливі відділи НКВС". Своїм завданням вони вважали не тільки знешкодження збройно­го опору ОУН-УПА, а й залякування населення (оголошення сіл "бандитськими", прилюдне демонстрування вбитих повстанців, спалення та вирубування лісових масивів тощо).

Для здійснення заходів із блокування та прочісування вели­ких територій ("бунтівних районів") широко використовувалися і війська Прикарпатського округу. Це була війна між регулярними частинами Червоної армії, спецпідрозділами НКВС, бійцями ви­нищувальних батальйонів (із місцевого радянського активу) і ча­стинами УПА. Сили були нерівні, жертви незіставні: в післяво­єнні роки радянськими каральними органами знищено десятки тисяч учасників УПА і так званих "бандпособників". Як засіб бо­ротьби проти бандерівщини застосовувалися масові депортації населення. До Сибіру, Далекого Сходу, в інші східні райони СРСР лише протягом 1946-1948 рр. було депортовано майже 500 тис. західних українців. (Див.: Історія України: Документи. Ма- ^! теріали. (Уклад., комент. В.Ю. Короля). - К., 2001, с. 383, 384) Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. (Нові документи і матеріа­ли).-К., 1996, с. 171).

Слід вказати, що М.Хрущов, який у післявоєнні роки займав вищі посади в Україні, особисто (17 лютого 1948) запропонував Президії Верховної Ради Союзу РСР проект указу "Про виселен­ня з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової ді­яльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, па­разитичний спосіб життя", який був оперативно прийнятий - 21 лютого 1948 р. Згідно цього указу в селах України прокотилася хвиля депортацій селян у віддалені регіони колишнього СРСР. Тільки в Красноярському краї налічувалося більше 10 тис. селян, депортованих з України на підставі указу Верховної Ради СРСР. (Див.: Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія^. України. - К., 2002, с. 551).

Не все було справедливим і однозначним у цій боротьбі. Бу­ли і невинні жертви з обох сторін, були випадки, коли боївка дія­ла на свій розсуд, повстанці ставали на шлях зведення особистих рахунків, були зради серед своїх, але чимало було провокацій, організованих НКВС, - створення спеціальних псевдобоївок, за­вданням яких було скомпрометувати рух опору. Є дані, що есбісти, у свою чергу, створювали лжеенкаведистські спецбоївки для виявлення та знешкодження прихильників радянської влади.

Загибель командувача УПА Романа Шухевича (псевдонім Тарас Чупринка) 5 березня 1950 р. в с. Білогоща на Львівщині стала своєрідним поворотним пунктом, після чого фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча і окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля продовжували; ще діяти до середини 50-х років.

Отже, в післявоєнні роки УПА і її координаційний воєнно-політичний центр, утворений в липні 1944 року, - Українська Го­ловна Визвольна Рада (УГВР) були, по суті, єдиною силою в Радянському Союзі, яка організовано вела боротьбу проти сталініз­му і тоталітаризму.

Ця сторінка нашої історії ще чекає свого ґрунтовного, об'єктивного дослідження, але незаперечне - це була важлива бойова ланка в безперервному ланцюгу боротьби за українську державу в XX ст.

Характеризуючи трагічний повоєнний період українців Закерзоння, варто підкреслити, що операція "Вісла " - завершальний етап переселення українського населення із цієї території (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). До цього етапу прово­дилось так зване "добровільне переселення" (вересень 1944 серпень 1945 рр.), яке здійснювалось згідно з угодою між польсь­ким комітетом національного визволення та урядом УРСР. В цей період в Україну із Закерзоння переселилися лише 81 тис. осіб, переважно господарства, які були знищені війною, і ті сім'ї, яким загрожували дії польського підпілля.

Однак незабаром добровільне переселення майже припиня­ється; причиною цього став страх перед сталінською тоталітар­ною системою. Тоді польський уряд за допомогою спецзагонів, міліції, військових частин розпочав здійснювати насильницькі методи виселення українців до УРСР. Ці терористичні акції часто підтримувались прикордонними військами НКВС. Внаслідок на­сильницької депортації (вересень 1945 - серпень 1946 рр.) в УРСР було переселено понад 480 тис. осіб.

Незважаючи на терор, масові облави, польській владі не вда­лося досягнути своєї мети. У Польщі залишилося близько 150 тис. українців, яких підтримувало українське революційне під­пілля, і насамперед збройні військові відділи УПА. Польська влада прийняла рішення про примусове виселення українського населення вже не до УРСР, а у так звані "повернуті" західні та північні райони. Ці репресивні дії відомі як акція "Вісла" (квітень - липень 1947 р.). Наслідки: було депорто­вано 140,5 тис. осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб та вбито понад 650 осіб.

Отже, операцією "Вісла" польська влада ставила насампе­ред мету знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншість. Переселенцям не давали можливості навчатися українською мовою, вступати до вищих навча­льних закладів, заборонялося жити у містах.

Необхідно зазначити, що Сенат Республіки Польщі прийняв З серпня 1990 р. спеціальну заяву про засудження акції "Вісла". В ній вказувалось: "... Комуністична влада, приступивши до лік­відації відділів Української повстанської армії, здійснила в той же час насильницьке переселення осіб, переважно української національності. Протягом трьох місяців було виселено з різних місць приблизно 150 тис. чол., позбавлених свого майна, будин­ків і святинь... Сенат Республіки Польща засуджує акцію "Віс­ла", характерну для тоталітарних режимів, і намагатиметься від­шкодувати образи, що випливають з неї". (Див.: Історія України:, Документи. Матеріали. (Уклад., комент. В.Ю. Короля). - К., 2001, с. 420, 421).

Верховна Рада Української РСР в заяві про ставлення Украї­ни до акції "Вісла" (9 жовтня 1990 р.) відзначила наступне: "... Визнання Сенатом протиправності акції "Вісла" Верховна Рада УРСР розцінює як серйозний крок до виправлення кривд, заподі­яних українцям у Польщі. Ми свідомі того, що з українського бо­ку через давні взаємні непорозуміння поляки так само зазнали в ті часи немало горя і страждань. Ми засуджуємо також страхітливі злочини сталінського режиму проти поляків.

Верховна Рада Української РСР висловлює впевненість у то­му, що спільними зусиллями українці та поляки подолають нас­лідки трагічної минувшини і започаткують новий етап відносин і між нашими народами і державами". (Див.: Історія України: До­кументи. Матеріали. (Уклад., комент. В.Ю. Короля). - К., 2001,, с. 420, 421).

Друге питання плану. В повоєнні роки важливі завдання стояли перед культурним, науковим життям, стан якого був незадо­вільний. Держава виділяла певні кошти з бюджету для їх відбудови і розвитку, але цього було мало. Тому в Україні розгорнувся рух з відбудови і ремонту шкіл, технікумів, вузів, приміщень культосвітніх установ власними силами і засобами. Відроджена промисловість постачала цим закладам, що ставали до ладу, при­ладдя, обладнання для кабінетів і лабораторій.

Через три роки після війни було не просто відбудовано, але й розширено науково-технічну базу, центр української науки – Академію наук. Проводився пошук у таких перспективних галу­зях науки, як атомна та теоретична фізика, металофізика тощо. Так, в Інституті електротехніки в 1948-1950 рр. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину; в Інституті фізики успішно йшли дослідження в галузі фізики атомного ядра; в Інституті електрозварювання АН УРСР (який з 1945 р. носить ім'я його організатора Є.Патона) досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварювальних мо­стів, суден тощо.

Разом з тим слід наголосити, що в повоєнні роки після вели­кої перемоги над фашизмом запрацювала сталінська машина ре­пресій проти власного народу, особливо в духовній, науковій, ідеологічній сферах. Проявом сталінізму стало некомпетентне втручання партійних органів у духовне життя, заперечення ху­дожньої свободи, насадження авторитарних думок, звинувачення в буржуазному націоналізмі, низькопоклонстві перед Заходом тощо.

В другій половині 40-х років ухвалено 12 партійних постанов про так звані помилки і перекручення в ідеологічній сфері. В них, як правило, домінували три тези:

- критика "проявів буржуазного націоналізму" в галузях літера­тури, мистецтва, науки;

- недостатнє висвітлення в художній творчості "проблем радян­ської дійсності, соціалістичного реалізму", їх переваг над захі­дними;

- заклики до розгортання "більшовицької критики, самокритики, виявлення ворогів народу, класової боротьби".

Саме у 1946-1948 рр. прийнято ідеологічні постанови ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда й Ленинград", "Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення", "Про кі­нофільм "Большая жизнь", "Про оперу "Великая дружба" В.Мураделі".

Перебуваючи у фарватері такої політики, ЦК КП(б)У ухва­лив постанови "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури", "Про журнал сатири і гумору "Перець", "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення".

Кампанія критики була поширена й на істориків. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інсти­туту історії України Академії наук УРСР" нищівно були розкри­тиковані праці Інституту історії України.

Після вересневого 1947 року пленуму правління Спілки письменників України посилилось відверте публічне цькування і пряме звинувачення у націоналізмі, за "відхід від радянської іде­ології і здачу класових позицій" М.Рильського, Ю.Яновського, І.Сенченка, О.Довженка, В.Сосюру та ін.

Одночасно з критикою "українського буржуазного націона­лізму" розгорнулося цькування "безрідного космополітизму", яке мало відверте антисемітське спрямування.

У 1947 р. була започаткована дискусія щодо питань філосо­фії, яка пропагувалася як "зразок більшовицької критики і само­критики". Подібні дискусії проводилися в мовознавстві, політ­економії, інших науках. Їх мета - залякати наукову інтелігенцію, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя.

Яскравим прикладом такої "дискусії" була сесія ВАСГНІЛ (серпень 1948 р.) у Москві, яка довершила розгром радянської школи генетики. Окремі галузі наук взагалі було заборонено, се­ред них кібернетику, яку оголосили "буржуазною лже-наукою". (Див.: Історія України: Документи. Матеріали. (Уклад., комент. В. Ю. Короля).-К., 2001. с. 373-380).

Отже, і в повоєнні роки тоталітарна сталінська система про­довжувала діяти, вона завдала великої шкоди українському сус­пільству, національній культурі, освіті, науці.

Варто відмітити негативні, жорстокі дії сталінізму проти на­ціональне свідомої інтелігенції, особливо духівництва, на захід­ноукраїнських землях. До встановлення радянської влади греко-католицька конфесія мала тут 4440 церков, духовну академію, п'ять духовних семінарій, 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн. віруючих.

Після смерті в листопаді 1944 року митрополита А. Шептицького радянська влада почала активний наступ на УГКЦ. Не­зважаючи на певну лояльність нового митрополита Й. Сліпого до влади, уже в квітні 1945 року органи держбезпеки заарештували

всіх українських греко-католицьких священиків на чолі з митро­политом.

За вказівкою і сприяння НКВС була створена ініціативна група (Г.Костельник, М.Мельник, А.Пельвецький), яка мала за­вдання розірвати унію з Римом і возз'єднати Греко-Католицьку Церкву з Російською Православною Церквою. 8-Ю березня 1946 року так звана "ініціативна група із самоліквідації УГКЦ" скли­кала собор у Львові е храмі св. Юра. Згідно з його рішенням Бе­рестейська унія 1596 року скасовувалась, а "греко-католицька церква возз'єднувалась з російською православною церквою".

Наслідком цих дій стала жорстока розправа із греко-католицьким духовенством: 1400 священиків, 800 монахів засла­но в Сибір, понад 200 розстріляно. За таким же сценарієм в 1947-1949 роках було ліквідовано Українську Церкву на території За­карпаття.

Але навіть такі жорстокі методи не зламали сили духу захід­ноукраїнської інтелігенції, духівництва. Вони продовжували бо­ротьбу словом і думкою і в неймовірно тяжких умовах виховали покоління нинішніх провідників нації, церкви, культури.

Територіальні зміни в Україні. Найсуттєвішими територіаль­ними та геополітичними змінами, що відбулися в післявоєнний період, були завершення процесу об'єднання українських земель та формування сучасної території України, активізація зовніш­ньополітичної діяльності УРСР.

Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін мож­на назвати:

По-перше, врегулювання територіального питання з Поль­щею.

У вересні 1944 року за угодою між Польщею і УРСР спокон­вічні українські землі, 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тисяч українців, переда­валися Польщі.

16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою укладено договір щодо радянсько-польського державного кордо­ну. який закріплював кордон в основному по "лінії Керзона", хо­ча і тут Москва пішла на поступки прорадянській політиці поль­ського уряду - на окремих ділянках відхилення на схід (на користь Польщі) було до 30 км.

Остаточно процес польсько-українського розмежування за­вершився в 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.

По-друге, приєднання Закарпаття до УРСР.

В листопаді 1944 року І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачевому ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні '945 року договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це рішення.

По-третє, остаточно крапку у визначенні повоєнних кордо­нів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час підпи­сання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тоб­то юридичне визнані кордони, встановлені в червні 1940 року.

Отже, західні кордони УРСР і СРСР у післявоєнні роки ви­значалися не з волі народів та історичної справедливості, а з волі прорадянських систем, хоча в основному цей процес мав позитивні наслідки, бо:

- відбулося остаточне визнання кордонів республіки, які зафіксовані Актом про державну незалежність України в 1991 році; |

- відбулося збільшення території УРСР (з 470 тис. кв. км до 601 тис. кв. км) та її демографічного потенціалу на 8 млн. чоловік;

- відбулося об'єднання земель у складі однієї держави (УРСР), | завершилося формування сучасної території (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 році Кримської області до складу УРСР). На початку 1945 р. територія УРСР стабілізувалася. Її площа складала 603,7 тис. кв. км. Вона була поділена на 25 областей, межувала на сході з РРФСР, на півночі з

БРСР, на заході з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, *Румунією. Оцінюючи міжнародне становите України, необхідно підкреслити, що авторитет її у воєнні і повоєнні роки значно зріс. У квітні 1945 року Україна (як і Білорусія), разом із СРСР, була включена до складу 47 країн-засновниць 00Н. В 1944 році було створене Міністерство закордонних справ республіки. Її предста­вники з'явились у різних міжнародних організаціях (Юнеско, Міжнародна організація праці та ін.). Україна підписала у 50-х

роках 60 міжнародних угод та конвенцій (договір з конкретного питання, наприклад, з освіти і т.д.). Її посланці працювали в 16 міжнародних організаціях.

Однак слід зауважити, що ці акції не означали переходу УРСР до власної (самостійної) зовнішньої політики. Вони прово­дились цілком і повністю згідно з зовнішньополітичним курсом СРСР. І все-таки навіть така діяльність України на міжнародній арені в повоєнні роки свідчила, що сталінське керівництво не мо­гло цілком ігнорувати прагнення українців до створення своєї державності.

Третє питання плану. Доба Хрущова в СРСР (1953-1964 рр.) ввійшла в історію радянської влади як чергова і невдала спроба повернутися до цивілізованих політичних і економічних методів державного керівництва.

На початок 50-х років радянська система зайшла в черговий тупик, тому без певної демократизації, десталінізації політичного і економічного життя рух уперед був неможливий. Цей процес був надто суперечливим і неоднозначним. В чому це проявилось, зокрема, в Україні?

До позитивних політичних, ідеологічних факторів можна віднести:

- припинення кампанії "боротьби проти націоналізму", часткове сповільнення процесу русифікації, зростання ролі українсько­го фактора у різних сферах суспільного життя;

- на словах засуджено тоталітарну державну систему, названо деякі злочини 30-40-х років, частково реабілітовано жертв ста­лінських репресій (у 1956-1959 роках реабілітовано 205 тис. чоловік, звільнено з таборів 66 тис. в'язнів, у т.ч. 6,5 тис. чле­нів ОУН).

Але, з іншого боку, процеси десталінізації, демократизації в цій сфері залишились незавершеними, половинчатими:

- основним винуватцем названо Сталіна, а не тоталітарну дер­жавну систему; всі звинувачення приписувались культу особи;

- перелік і засудження злочинів були далеко не повними, та й сам М. Хрущов був прямо причетний до злочинів системи;

- гостра критика, яку містили партійні документи (постанова ЦК КПРС від 30 червня 1956 року), не зачепила суті командно-адміністративної системи, не викрила її соціальної природи.

Такими ж суперечливими і неоднозначними були рішення і дії в сфері соціально-економічної політики. З одного боку - розширились права УРСР: із союзного у республіканське під­порядкування перейшли десятки тисяч підприємств, організа­цій, більше як у два рази зріс бюджет республіки, розширено юридичну компетенцію, склад і права місцевих органів влади;

- історичне значення мав Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до УРСР" (19 лютого 1954 р.), враховуючи спільність економіки, тери­торіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. 26 квітня 1954 р. прийнято Закон з цього питання. (Див.: Історія України: Документи. Матеріа­ли. (Уклад., комент. В. Ю. Короля).-К., 2001, с. 372, 373);

- в середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей в єдиному господарському механізмі СРСР. За кількістю ви­робленого чавуну на душу населення Україна випереджала всі держави світу, а за видобутком вугілля вийшла на друге місце в світі. Сільськогосподарське виробництво вперше за довгі роки стало рентабельним. Виробництво валової продукції сільського господарства за 1954—1959 роки порівняно з попе­редньою п'ятирічкою зросло на 35%;

- З лютого 1957 року була впроваджена нова система управлін­ня господарством, її суть - територіальний принцип управлін­ня через ради народного господарства (раднаргоспи). Це сприяло поліпшенню розподілу праці, її кооперації в межах економічного регіону, кращому використанню місцевих ре­сурсів, зменшенню диктату центру. З іншого боку, ці успіхи не були закріплені, вони були недов­готривалими; офіційна політика залишалася непослідовною, суперечливою, волюнтаристською, елементи ринкової, цивілі­зованої економіки вступали в протиріччя з плановою соціаліс­тичною економікою.

Зокрема, це проявилося в зменшенні і обмеженні розмірів присадибних господарств, встановленні грошових податків з громадян, які тримали худобу, розробці і прийнятті волюнтари­стських програм у господарстві.

Україна стала експериментальним майданчиком надпрограм у галузі аграрної політики:

1. Освоєння цілинних земель у Казахстані та інших регіонах СРСР, куди з України виїхало до 100 тис. осіб і відправлено 90 тис. тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, вичер­пувало людські і матеріальні ресурси, суттєво послабило сіль­ське господарство республіки.

2. Постійне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших культур. Посіви кукурудзи в УРСР збільшились з двох до п'яти млн. га, але результат був абсолютно непропор­ційний затраченим зусиллям і ресурсам.

3. Грандіозним хрущовським проектом стала надпрограма у тва­ринництві. її суть полягала у тому, щоб у найближчі роки на­здогнати і перегнати США у виробництві м'яса, масла і моло­ка на душу населення. Ця гонка виснажувала сили, енергію, ресурси і закінчилася тим, що виробництво продукції тварин­ництва на початку 60-х років не збільшилось, а зменшилось.

Отже. чергова спроба змін у радянській системі в другій по­ловині 50-х років зазнала невдач. Основна причина їх полягала в тому, що навіть незначні зміни, які впроваджувались у політич­ній і економічній сфері, вступали в протиріччя із програмними цілями радянської системи.

Суперечливий характер особливо чітко простежується у сфе­рі культури, науки, літератури. Проголошений Хрущовим курс на перебудову народної осві­ти (1958 р.) мав поєднати загальноосвітнє і політехнічне навчан­ня. Проте матеріально-технічна база шкіл, педагогічні кадри були неспроможні повною мірою реалізувати ці завдання. Якість під­готовки спеціалістів у вузах і технікумах відставала від кількіс­ного їх зростання. Шкільний закон, прийнятий Верховною Радою УРСР (квітень 1959 р.), став інструментом русифікації українсь­кої школи (в 60-х роках у Києві і в обласних містах українські школи становили 28%, російські - 72%).

В період "відлиги" активізувалась робота творчої інтеліген­ції, науковців. Цікаві дослідження здійснювали історики, етно­графи, археологи, літературознавці, мистецтвознавці. Засвітився талант поетів і прозаїків Д.Павличка, Р.Лубківського, І.Драча, Ю.Мушкетика, Д.Іваничука, композиторів А.Кос-Анатольського, С.Людкевича, П.Майбороди та ін.

Друком вийшли: "Український історичний журнал", багато­томні видання "Українська Радянська Енциклопедія", "Словник української мови", "Історія українського мистецтва", "Історія міст і сіл України" тощо.

Великі досягнення відбулися в науково-технічній сфері. У 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший у світі (на той час) прискорювач електронів; розши­рилися дослідження у галузі фізики твердого тіла, матеріалознав­ства, біофізики, астрофізики тощо.

Україна була одним із центрів розвитку кібернетики; зали­шилася центром розвитку у галузі електрозварювання (під керів­ництвом академіка Б.Патона); академік М.Боголюбов розробив нові методи квантової теорії поля та статистичної фізики та ін.

Послабилась самоізоляція країни. Республіка ставала все відкритішою для іноземного туризму. Почастішали візити радянсь­ких громадян за кордон. Так, у 1958 р. 326 зарубіжних учених і спеціалістів відвідали АН УРСР, 257 осіб - Українську сільсько­господарську академію.

Однак слід наголосити, що на початку 60-х років політичний курс Хрущова зазнає суттєвих змін. Почався погром лібералів в Україні, який часто прикривався боротьбою з так званим україн­ським буржуазним націоналізмом. Активно йшла русифікація ре­спубліки.

У цих умовах на захист української мови, національної куль­тури, вітчизняної історії стали кращі представники творчої моло­ді - шістдесятники. Це було нове покоління письменників, худо­жників: Л.Костенко, Б.Олійник, В.Симоненко, М.Вінграновський, І.Драч, Є.Сверстюк, В.Стус, І.Світличний, І.Дзюба, А.Горська, П.Заливаха та ін. Проте творити їм доводилось в умо­вах всезростаючого опору влади (посилення цензури видань то­що). (Див.: Є. Сверстюк. Блудні сини України. - К., 1993, с. 24, 25.) Як протест проти антинародних дій тоталітарного режиму, недотримання ним конституційних положень, особливо прав лю­дини, став розвиватись дисидентський рух (питання висвітлюєть­ся в наступній темі).

Отже, оцінюючи українську історію середини 50-х - почат­ку 60-х років, можна відмітити:

- це була спроба очищення суспільства від жорстокого сталінсь­кого режиму. Припинились масові арешти, менше стало пере­слідувань "вільнодумства". На деякий час творча інтелігенція, діячі культури, науки дістали більшу свободу для самовира­ження;

- все ж зберігалось багато рис тоталітарної системи: життя і дія­льність людини регламентувались цензурою і органами КДБ; монополію на владу й далі мала Комуністична партія; інтереси України і її народу цілком підпорядковувались інтересам Ра­дянського Союзу; - активні виступи шістдесятників, дисидентів, прогресивної громадськості підготували глибокі демократичні зміни для на­ступного періоду історичного розвитку України.

Проблемні питання і завдання для самостійної роботи

1. Назвіть шляхи повоєнної відбудови господарства України. Що вам відомо про відбудову господарства рідного краю? Підго­туйте повідомлення на цю тему.

2. В чому суть труднощів повоєнного села? Які причини голоду 1946-47 рр.?

3. Чому населення Західної України продовжувало чинити опір радянській владі? Які його результати?

4. Визначте сутність "самостійності" зовнішньополітичної діяль­ності України.

5. Чим характерний був повоєнний період для національно-культурного життя? Чому він увійшов в історію як період "відлиги"?

6. До яких наслідків призвів ідеологічний наступ сталінізму?

7. Які територіальні зміни відбулися в Україні в середині 40-х -на початку 50-х років?

8. З якою метою здійснювались примусове переселення україн­ського населення з Польщі до СРСР та операція "Вісла"?

9. Якими були наслідки часткової реабілітації жертв "культу особи" та політичних і соціально-економічних реформ Хрущо­ва?

10. Поміркуйте, наскільки радикальною була спроба змінити політичний режим в Україні після смерті Сталіна.

Соціально-економічне і політичне становище України в 1965-1990 рр. Україна на шляху до свободи і незалежності.

Мета і завдання

Висвітлити основні напрямки дисидентського руху, русифі­каторської політики в УРСР у 60-х - на початку 80-х рр. Розкри­ти основні причини кризи ладу, курс на "перебудову" всіх сфер суспільного життя. Проаналізувати виникнення та діяльність так званих неформальних організацій. Українського народного руху, політичних партій та громадських організацій.

Дата добавления: 2014-10-15