Ораторське та військове мистецтво в Давньому Римі. Система освіти та виховання. Видовища

Громадянські війни I ст. до н.е. завершилися встановленням імператорської влади. Поступово Римська держава стає імперією рабовласницької знаті Середземномор”я, поширюються і міцніють господарські зв’язки її різних частин, посилюються культурні впливи країн Південного Середземномор’я. У цей час моралістична філософія, котра досить довго залишалася головною цариною духовного життя, поступилася місцем риториці, спрямованій на вихваляння чинного режиму. Це було пов’язано з тим, що нова влада, яка вже міцно стала на ноги, не потребувала повчань, а тим більше критики.

Навчання риториці було вплетене у систему римської освіти. У II – I ст. до н.е. в Римі утверджується грецька система освіти, щоправда, з деякими особливостями. Особливу роль у римлян відігравало сімейне виховання, беззастережне підкорення батьківській владі. Справжній громадянин у римлян – це слухняний син і дисциплінований воїн. Прадавнє законодавство передбачало суворе покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням громадянської і військової доброчесності.

Діти вільних громадян починали відвідувати школу, досягнувши шестирічного віку. Вступали вони до так званого лудусу – початкової школи. У ній вивчали латинську та грецьку мови, письмо, читання та арифметику. Більшість дітей закінчували лудус у віці 11 років і подальшу освіту здобувала вже вдома.

Досягнувши одинадцятирічного віку, хлопчики із заможних сімей переходили до граматики (середня школа), де вони вивчали такі предмети, як історію, філософію, географію, геометрію, музику і астрономію. Важливими предметами були також латинська і грецька мови. Твори римських і грецьких письменників вивчались дуже ретельно. Вважалося, що учні повинні вміти імітувати стиль знаменитих авторів. Грецька мова була необхідна римлянам тому, що більшість кращих книг із різних галузей знань були написані греками. На завершальному етапі навчання нерідко здійснювались освітні поїздки в грецькі культурні центри. Особливо популярними були Афіни.

На вищій стадії навчання особлива увага, на відміну від Греції, приділялась не філософії, а риториці. Саме риторські школи були своєрідними вищими навчальними закладами. В Римі замість математичних наук на перше місце вийшли юридичні. Одним із завдань середньої освіти була підготовка учнів до занять із учителем красномовства – так званим ритором. Кожний, хто хотів стати політичним, державним діячем або юристом, повинен був учитись умінню красиво, виразно й переконливо говорити перед публікою. Навчання ораторському мистецтву починалось із 16 років (коли юнак одягав чоловічу тогу) і могло продовжуватись дуже довго. Так, наприклад, Ціцерон – видатний римський оратор, учився цьому мистецтву до 30 років.

У стародавньому Римі система ораторських шкіл, де виховували ораторів, філософів-полемістів, була дуже розгалуженою. У своєму короткому огляді історії римського красномовства Ціцерон перелічує понад 200 ораторів, переважно епохи громадянських воєн. До цих шкіл юнаки вступали після закінчення граматичної школи. Крім риторики, у цих школах опановували на вищому рівні також право, філософію та поезію. Поступово юристи-вчителі утворили досить стійкі групи, які отримали назву «кафедр». За подібним принципом оформлювалися кафедри риторики, філософії, медицини та архітектури. Декілька вищих шкіл виникає у ІІ ст. н.е. (Рим, Афіни). Студенти, які приїздили здобувати освіту з різних частин Римської імперії, об’єднувалися у земляцтва – «хори». За доби імперії держава почала контролювати систему освіти. Вчителі перетворилися на оплачуваних державних службовців. Відповідно до розміру кожного міста встановлювалася кількість риторів і граматиків. Вчителі мали низку привілеїв, а в ІV ст. н.е. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором. Така система мала, як позитивні, так і негативні наслідки.

Яскравою частиною риторики у Стародавньому Римі було красномовство, що починалося у Римі з відвертого учнівства, пристосування грецького досвіду до власних можливостей і потреб. Жоден політичний діяч не міг розраховувати на успіх, не володіючи ораторським мистецтвом; судові процеси виливалися у справжні ораторські турніри.

Теорія красномовства засвоювалася за допомогою детально розробленої системи вправ, що спиралася на твори ораторів-класиків та відшліфовувалася у процесі соціально-політичної боротьби. Красномовство від початку було представлено двома напрямами: азіанським та аттичним. Для обох залишалися спільними чотири основні вимоги: бути правильним, зрозумілим, красивим та доречним. Стиль “аттицистів” вирізнявся дуже стислою, простою мовою, не перевантаженою словесними надмірностями. Серед його прихильників були Гай Юлій Цезар, Марк Юній Брут. Азіанський напрям характеризувався яскравістю, ефектністю, широким уживанням афоризмів. Із цього стилю розпочинав молодий Марк Туллій Ціцерон, але з часом узяв за зразок помірнішу форму азіанства, поширену на Родосі. Видатний оратор вважав, що надмірна пишність промов азіанців, як і підкреслен мовний аскетизм та лаконізм аттицистів мають бути подолані у стилі природному, виразному, стилістично гнучкому. Постійно вдосконалюючи його, Ціцерон не залишався байдужим до загальних проблем латини: він систематизував її лексику, граматичні форми та синтаксичні зв’язки відповідно до стилів та функцій мови, очистив стилістично нейтральний шар від грецьких запозичень, архаїзмів, просторіч, увів низку неологізмів. Глибоке знання теорії робило Ціцерона ще вимогливішим до якості власних промов, в яких органічно поєднувалися різні стилі – простий з його гумором та високий з його пафосом. Після Ціцерона одним із найталановитіших ораторів був Гай Юлій Цезар, відомий полководець і диктатор. “Коли б він мав більше часу для красномовства, – писав про нього оратор і педагог Квінтіліан, – то єдиний із римлян міг би позмагатись із Ціцероном”.

Стародавній Рим вузавоюванні інших територій і країн завдячує своїй добре навченій могутній армії. Захоплюючи нові території, римські солдати пройшлися майже всім світом. Спочатку служити в римській армії могли тільки ті люди, які мали майновий ценз (тобто володіли власністю). В кінці II ст. до н.е. полководець Гай Марій провів реформу, яка дозволяла вступати до армії тим, хто не володів майном. Поповнення римської армії чоловіками із бідних сімей призвело до формування на добровільній основі армії воїнів-професіоналів. І хоча військова служба не була легкою (тривала 25 років), за провинності дуже жорстоко карали, по закінченню військової служби (якщо воїн залишався живим, хоч і покаліченим) йому видавалася грошова винагорода чи невеликий наділ землі.

До часу Юлія Цезаря в Римі була дієздатна регулярна армія із найманців, які після здійснених військових походів розпускалися. В неї входили 60 крупних з’єднань (легіонів), що складалися переважно із піхоти. В римському легіоні було близько 5 тисяч солдат. Він поділявся на 10 частин – когорт, причому одна з них вважалася провідною і була чисельністю більша. Кожна когорта була розбита на 6 центурій. Спочатку в кожній центурії було по 100 солдат, але потім для підвищення ефективності управління ця кількість була скорочена до 80 чоловік. Центурії були поділені на відділення по 8 чоловік, які жили в одній палатці, їли із одного котла. На чолі кожної центурії стояв її командир – центуріон, поруч із ним завжди був прапороносець. Легіони мали власну срібну емблему із зображенням орла. Якщо в бою орел попадав до рук ворога, легіон розформовували.

Легіонери відправлялись у похід разом із усім своїм майном і зброєю. Крім зброї легіонери несли із собою їжу на три дні, шанцеві інструменти, потрібні для розбиття табору, проривання канав, прокладання доріг і будівництва мостів. Нерідко римські легіонери здійснювали будівництво величезних споруд. Наприклад, імператор Адріан наказав армії збудувати в Британії, на дальньому північному кордоні римської імперії, кам’яну стіну для захисту від варварських племен. Більша її частина була споруджена в 122 – 129 рр. н.е. Стіна простяглася на відстань 120 км. і з’єднала 14 фортів. Частина її збереглась і до цих часів.

Найбільш привілейованим родом військ у Римі вважалася кіннота (у кожному легіоні було приблизно 300 воїнів кінноти і 4200 піхотинців). На чолі війська стояли консули, які самі собі обирали помічників – легатів – з числа сенаторів або воєнних трибунів.

Бойовий порядок легіону складався з трьох ліній: у першій лінії билися наймолодші воїни до 24 років зі списами, в другій – воїни віком 24 – 30 років, у третій – найстарші і найбільш досвідчені, котрі звалися тріаріями. Відомий римський афоризм: «Справа дійшла до тріаріїв», що означає: становище дуже серйозне, критичне.

Упродовж 12-ти віків види легіонів, їхня загальна кількість змінювалися, але висока мобільність, уміння битися на пересіченій місцевості, ешелонувати сили для бою, створювати та ефективно використовувати резерв, зводити грандіозні оборонні споруди залишалися неперевершеними. Не в останню чергу це забезпечувалося вкрай вимогливою системою попередньої підготовки. Римляни виявили велику майстерність у влаштуванні навчальних таборів. Тому й не дивно, що за імператорів більшість із них перетворилися на фортеці, започаткувавши спочатку колонії, а пізніше – великі міста. Три присяги: слухатися начальників, бути твердими й хоробрими, коритися дисципліні – виголошували ті, хто вступав до легіону, і дуже серйозне ставлення римлян до клятви цементувало, як армію, так і моральні засади римської спільноти у часи становлення Риму. Досить високий моральний стандарт підтримувався не лише нагородами, а й суворими покараннями. Найменший непослух, навіть той, що сприяв перемозі, карався на смерть. Звичними покараннями були догани, зменшення платні та їжі, позачергові наряди на роботи, переведення із кавалерії в піхоту, розжалування в нижчі чини, ганебне вигнання із служби, побиття. У випадку невиконання команди воєначальника здійснювалася децимація (кожного десятого воїна вбивали), а іноді страчували просто за жеребом.

Військові нагороди були доволі різноманітними. Найважливішими вважалися вінки: із польових трав – визволителю обложеного міста чи війська; із золота – першому, хто сходив на ворожий корабель чи стіну ворожого міста; із дубового листя – тому, хто врятував із ворожих рук одного чи кількох римських громадян; із мирти – полководцеві малого тріумфу; тріумфальний – тріумфатору. Нагородами слугували золоті браслети, ланцюги, пряжки, списи, прапори, прикраси для вершника й коня, а також прообрази сучасних орденів – нагрудні мідні дощечки. Полководців удостоювали тріумфу, рішення про який приймав Сенат. Добитися тріумфу було нелегко: право на нього мали полководці, що розширили межі держави чи здобули вирішальну перемогу, керуючи військами особисто, чи у бою поклали не менше півтисячі ворогів. Від часів Ромула тріумфатор (при великому тріумфі) урочисто в”їжджав на колісниці, запряженій четвіркою білих коней на вершину Капітолійського пагорба Священною дорогою. У руці він тримав жезл із зображенням орла; раб, що стояв за ним, тримав над його головою золотий вінець Юпітера Капітолійського. Менш значна перемога вшановувалась малим тріумфом або овацією: в цьому випадку полководець піднімався на Капітолій верхи або пішки у миртовому вінку й приносив у жертву богам не бика, а вівцю. Трофеї, зокрема золото, віддавали у загальну казну, частину ж роздавали солдатам. Вітчизна була для громадян-воїнів найвищою цінністю, вартою власного життя.

Із часів імператора Августа римські легіони, які стояли на кордонах імперії, охороняли Pax Romana – мирний порядок у країні. У самому Римі дислокувалася лише преторіанська гвардія, у складі якої було близько 9-ти тисяч солдат. Цю привілейовану військову частину створив Октавіан Август для захисту імператора й італійських областей імперії. Він же скоротив кількість легіонів до 28-ми. Їм на допомогу в провінціях надавались допоміжні війська із місцевого населення. Ці підрозділи мали у своєму складі як піхотні, так і кінні загони. Римська армія часів імперії вже не була найманою, такими були лише допоміжні війська. Легіони римської армії комплектувались із римлян, а не іноземних найманців, і не розпускалися після походів. Римська армія мала стійкі організаційні форми, ієрархію командного складу, добре налагоджену систему виховання, навчання. Це була постійна регулярна армія із суворою військовою дисципліною.

Армія була опорою імператорській владі і як така виступала самостійною політичною силою. Легіони часто проголошували імператорами своїх воєначальників.

Важливу роль у культурі Стародавнього Риму посідали видовища, котрі були необхідним елементом повсякдення кожного римлянина. Відомий давньоримський вислів «Хліба й видовищ!» яскраво демонструє місце цього вияву життя римського суспільства. Порівняно з давньогрецьким соціумом, де найбільшою популярністю користувалися театральні вистави та Олімпійські ігри, Рим і тут мав власну специфіку.

До найдавніших видовищ у Римі належали різноманітні змагання. Відбувалися вони у долині між Авентинським і Палатінським пагорбами, що зивалась Circus Maximus. Саме з цієї назви походить слово «цирк». Давньоримські циркові вистави складалися з кількох змагань: кулачні бої, перегони на колісницях, змагання з бігу, розігрування перед глядачами взірцевих боїв.

Крім циркових з’явилися й інші видовища, які пізніше стали відбуватися у римському амфітеатрі. Особливо популярними були гладіаторські бої, запозичені в етрусків, у яких вони були пов’язані із заупокійним культом. Гладіаторські бої вимагали великих грошей. Гладіатори набиралися із засуджених злочинців, військовополонених і рабів, що провинилися. Спеціальні наглядачі вчилися їх битися.

Гладіаторські ігри мали такий успіх у Римі, яким ніколи не користувалися драматичні вистави.

Дата добавления: 2014-10-15