Обставини народження ізраїльської монархії. Перший цар Ізраїля

Остаточне усвідомлення своєї нездатності до самоуправління на засадах теократії вимагало централізації влади, породило бажання мати царя. Життя народу повністю занепало. Богослужіння звершувалось головним чином при скинії, однак жертви приносились також в інших місцях, що вело до марновірства і ухилення в ідолопоклонство. За відсутності твердої влади для нагляду за виконанням законів духовність ізраїльтян усе більше падала. Постійний тиск з боку филистимлян вимагав від Ізраїля нової тактики. Ні престарілий Самуїл, ні його безвідповідальні сини не могли забезпечити послідовне, тверде і мудре керівництво народом. Загроза з боку високо організованих филистимлян тепер могла бути відведена лише аналогічним чином. Ізраїлю потрібен був цар. “ І зібралися всі Ізраїлеві старші, і прийшли до Самуїла у Рамі, та й сказали до нього: “Ось ти постарівся, а сини твої не йдуть дорогами твоїми. Тепер настанови нам царя, щоб судив нас, як у всіх народів” (1 Цар. VIII, 4,5). За цей час значно зросла просвіта ізраїльтян. В особах пророків з’явились достойні вчителі, які, навчаючи народ закону Божому, пробуджували в його свідомості його вище призначення. Вказуючи на те, наскільки не відповідала цьому призначенню дійсність, вони змушували шукати вихід з цього принизливого для Ізраїля становища. І коли народ виявив нездатність до життя під безпосереднім богоправлінням, такий вихід вбачався йому лише у впровадженні твердої монархічної влади. Біблія виявляє негативне ставлення не стільки до самої царської влади, як до занедбання Божого закону в житті народу, що й було наслідком того катастрофічного становища, яке в цей час переживав Ізраїль. Господь, наказуючи Самуїлу послухатись голосу народу, вказує на причину, яка породила бажання реорганізації Ізраїля: “ Мною вони погордували, щоб Я не царював над ними” (1Цар. VIII, 7). Ізраїль як Царство Єгови з бажанням царської влади одночасно відвертався від свого Істинного Царя.

Саме в обранні за божественним повелінням першого ізраїльського царя в усій своїй глибині розкривається мудрість сентенції, що “народ вартий тієї влади, якої він заслуговує. Новообраний цар Саул уособлював в собі усі позитивні й негативні риси самого народу. Його добрі якості виявлялись головним чином у його величній зовнішності, яка особливо розташовувала народ на його користь. “ Був він вищий від усього народу на цілу голову. І сказав Самуїл до всього народу:“Чи бачите, кого вибрав Господь? Бо нема такого, як він, серед усього народу” (1 Цар. Х, 23,24). Внутрішні ж якості його розуму і серця повинні були поступово розвиватись у послусі волі Божій. І пророк Самуїл у своїх богонатхненних промовах до народу вказує, що Господь і надалі залишається єдиним істинним Царем Ізраїля, і Його свята воля повинна непорушно виконуватись як народом, так і його новообраним царем. “ Цар ваш – Господь, Бог ваш. А тепер ось той цар, якого ви вибрали, якого жадали, і ось дав Господь над вами царя. Якщо ви будете боятися Господа, і будете служити Йому, і будете слухати Його голосу, і не будете непокірні до Господніх заповідей, то будете й ви, і цар, що царює над вами, ходити за Господом, Богом вашим ” (1 Цар. ХІІ, 13,14). Таким чином, принципи теократії, богоправління повинні були залишатись непорушними в житті Ізраїля, не зважаючи на зміну політичного устрою. Усією своєю діяльністю цар мусів виявити глибоке усвідомлення висоти і відповідальності свого покликання; справедливим і богобійним царюванням повинен був виправдати своє обрання. Подібно до цього і ізраїльський народ міг стати істинно вибраним народом Божим лише через послух заповідям Божим і закону Мойсея.

Наскільки Саул у послусі волі Божій виправдав своє обрання, повинна була виявити його майбутня діяльність. Але тепер народ був задоволений його обранням: Самуїл викладає народу права “царства”, тобто права і обов’язки царя “ і записав те до книги та й поклав перед Господнім лицем ” (1Цар. Х, 25), тобто в скинії завіту. Тут потрібно зауважити, що “права царя”, записані Самуїлом і покладені перед ковчегом Господнім, треба відрізняти від прав царя, викладених у VIII розділі, де йдеться про царські привілеї, ідентичні тим, що мали усі східні володарі: “ Оце буде право царя, що царюватиме над вами: він візьме собі синів ваших і поставить в колесниці свої.. а дочок ваших забере на мироварниць і за кухарок… з вашого посіву та з ваших виноградників братиме десятину… він забере рабів ваших, і ваших невільниць, і найліпших ваших юнаків…” (1Цар. VIII, 9–18). В іншому випадку було б незрозумілим, чому принципи, характерні усім східним тираніям, отримали своє місце в Святая Святих разом з богооткровенним священним Писанням, яке тут зберігалось. Зважаючи на це, покладені Самуїлом у скинії “права царя” потрібно сприймати як зображення теократичного ідеалу богоправління, який повинен був лягти в основу ізраїльського царства (порівн.: Втор. XVII, 14–20).

Після свого обрання Саул з характерною патріархальною простотою повернувся в своє рідне місто Гів’у, де продовжував займатись землеробством.

Першим, життєвонеобхідним для країни завданням було створення постійного і сильного війська, як цього вимагали зовнішні політичні обставини. З цією метою цар Саул зібрав найхоробріших людей у тритисячний загін, який став його постійною гвардією і був розташований у головних містах коліна Веніамінового (з якого походив цар). За місцем перебування Саула центральним містом країни стає місто Міхмаш, звідки цар розпочинає походи з метою звільнення країни від филистимлян. Взагалі, все царювання Саула проходило під знаменом боротьби з цим противником Ізраїля. Дізнавшись про встановлення царської влади у своїх сусідів і не бажаючи зміцнення їх політичної і військової могутності, филистимляни вирішили з самого початку зруйнувати щойно народжену монархію. Наступне за цим вторгнення филистимлян відзначалось небаченими до цього масштабами, що викликало масову паніку і жах серед ізраїльтян, які втікали в гори і печери, шукаючи порятунку від ворога. Це пояснюється тим, що метою вторгнення було ще й захоплення якомога більшої кількості полонених для продажу на невільницьких ринках багатих сусідніх країн – Єгипту і Фінікії.

Щоб підбадьорити зібране в Гілгалі військо перед вирішальними військовими подіями, було вирішено принести жертви Богу. Для цього повинен був прибути сам пророк Самуїл. Однак стомлений від очікування Саул сьомого дня самовільно приймає на себе священні обов’язки і звершує жертвоприношення. Своїми діями Саул довів, що покладався не стільки на допомогу Божу, скільки на своє військо. Вчинком царя був перекреслений основний принцип ізраїльської монархії – підкорення царської влади волі Божій, що відкривалась через пророків і священиків. Порушивши цей принцип Саул порушив основну умову свого обрання на царство, оскільки виявив незаконне бажання діяти не як представник вищого Царя, а самовільно, як не зв’язаний ніякими законами абсолютний, повноправний володар. Саул виявляє претензії на поєднання в своїй особі не лише царської, але й священичої влади. А з цього випливала і загроза втрати священством своєї самостійності, і його залежності від державної влади. Вчинок Саула одразу показав, що подальша діяльність царя буде спрямована проти волі Божої, що цар і надалі нехтуватиме релігійними засадами Ізраїля заради політичних інтересів. Тому Самуїл справедливо і суворо вказує Саулу на те, що своїми беззаконними діями цар порушив міцність свого царювання, і Господь вже обрав Собі мужа за серцем Своїм, що буде володарем над народом (1Цар. ХІІІ, 13,14).

Подібні беззаконня мали місце і в подальшій діяльності Саула. Для повного захисту країни від зовнішніх ворогів потрібно було нейтралізувати одного з найнебезпечніших ворогів – амаликитян. Саулу було наказано знищити цей жорстокий, кочовий народ, що живився головним чином грабіжницькими нападами на своїх сусідів. Саул справді переміг амаликитян, але при цьому знову порушив волю Божу, оскільки винищив найгіршу частину здобичі, а найкращу залишив собі. Цар залишив також в живих царя амаликитян – Агага. Через свої перемоги цар настільки вознісся у власних очах, що самовільно поставив собі пам’ятник на горі Карміл. Вказуючи на сам факт вияву Саулом своєї гордині, Біблія не вдається до опису самого пам’ятника. Зрозуміло, що це не був пам’ятник на кшалт пам’ятникам “вождям народів”, відомих з новітньої історії. Пам’ятники в ознаменування військової перемоги були загально–розповсюдженим явищем в історії світових імперій. Так у Римі кам’яними свідками славетних перемог своїх полководців і імператорів ставали тріумфальні арки. У випадку з Саулом стає беззаперечним те, що цар у своїй діяльності найменше покладався на Бога, а у військових перемогах бачив лише власну силу і міцність свого війська. Залишений в живих цар Агаг також повинен був доповнювати тріумфат Саула. Подібних прикладів також багато в історії, і ось один з них: “ Біля воріт Ніневії (столиця Ассирії) нас зустрічає страшне видовище: в дерев’яних клітках сидять напівголі, брудні люди з безумними очима. Один коливається, лязкаючи цепами, інший ричить на перехожих, третій плаче, закривши обличчя руками, четвертий спить, забившись у куток клітки. Хто вони, ці жахливі подоби людини? Це свого часу знамениті царі, переможені під час останніх ассирійських походів; недавно цар Ассирії запрягав їх у свою колісницю, коли їхав до храму святкувати перемогу. Переможені царі зобов’язані були в спеціальних ступках перетирати вириті кістки своїх пращурів ”1. Невідомо в яких формах переможений Агаг повинен був підкреслювати велич Саула, так як пророк Самуїл, що знову з’явився перед царем зі словами суворого докору за непослух, власними руками заколов Агага. Саул намагався виправдатись перед пророком, вказуючи на те, що залишив велику частину здобичі амаликитян для звершення жертвоприношень Богові. На це Самуїл відповів словами, сповненими глибокої істини, яку потім упродовж віків розкривали в своїх писаннях пророки, і котра в усій своїй повноті була проголошена Спасителем: “ Чи жадання Господа цілопалень та жертов таке, як послух Господньому голосу? Тож послух ліпший від жертви, покірливість краща від баранячого лою ” (1Цар. XV, 22)! Саул не став покірною зброєю волі Божої, яким повинен був бути цар вибраного народу. Тому Самуїл з сумом залишає Саула, виголошуючи йому суворі слова Божого присуду: “ Через те, що ти відкинув Господні слова, то Він відкинув тебе, щоб не був ти царем ” (1Цар. XV,23). З цього часу пророк не бачився з царем до самої своєї смерті. Однак Саул у глибині свого серця все ж не переставав благоговіти перед пророком, що помазав його на царство.

Филистимляни, помітивши внутрішній безлад в ізраїльському царстві, вирішили скористатись слушним часом для вторгнення в країну. В цей час Саул вже чітко усвідомлював, що Бог від нього відвернувся, тому перед навалою противника перебував у повному відчаї. Це підштовхнуло його до ще одного переступу – бажаючи дізнатися про свою долю, він вдався до чаклунства.

Битва між обома військами відбувалась в Ізраельській долині. В перший день битви ізраїльтяни, не витримавши натиску залізних колісниць противника, змушені були відступати на гору Гілбоа, всіявши шлях свій убитими. Сини Саула, а між ними також хоробрий Іонафан, загинули під ударами ворогів. Лучники неприятеля вже досягли самого Саула, осипаючи його хмарою стріл. Зранений і виснажений він зрозумів, що загибель стала неминучою. Однак гордовитий цар не хоче вмирати від рук необрізаних і наказує зброєноші заколоти його. Зброєноша не сміє підняти руку на помазаника Божого, і тоді нещасний цар звершує останній злочин у своєму житті – самогубство.

Так трагічно закінчилось життя першого царя Ізраїля, яке можна поділити на два періоди. Перший з них служить виявом найкращих якостей його душі – смирення і надії на Бога, послуху волі Божій, за якими слідували успіх та перемоги. В цей час було багато зроблено для політичного зміцнення держави. Однак другий період перекреслив усі здобутки першого. Тепер ми бачимо царя високомірного, гордовитого, самонадіяного, непокірного волі Божій. І за цим неминуче наступали поразки, відчай, марновірство і самогубство. У всьому цьому він був немов відображенням свого народу. Участь першого царя стала суворим уроком для Ізраїля, який усю свою надію повинен був покладати не на людину, якщо вона була навіть царем, а лише на Бога – єдиного Помічника і Покровителя. Без Нього вибраний народ ставав безпомічною і жалюгідною здобичою сусідів. Цей урок глибоко закарбувався в душі Давида, наступника Саула на ізраїльському престолі.

Дата добавления: 2014-10-15