Історичний розвиток уявлень про культуру

З усього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів виділяють певну особливу сферу – культуру. Слово “культура” (лат. cultura) – у буквальному перекладі означає обробку, догляд, поліпшення, обробіток землі (лат. agri cultura). Але поняття еволюціонувало одночасно із розвитком людства, змінювало свій зміст та сутність. У класичній давнині вперше слово “культура” було зафіксоване у праці Марка Порція Катона (234-149 рр. до н.е) “De agri cultura”, присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності та нікому не довіряти.

З часом значення слова “культура” як “землеробство” відійшло у минуле. Так, римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н.е.) розуміють “культуру” як спосіб організації сільського господарства, який підвищив би продуктивність праці, зацікавленість рабів.

У подальшому слово “культура” набуло багатозначності у знаменитого римського оратора, політичного діяча і публіциста Марка Тулія Цицерона (106-43 рр. до н.е.), в роботі “Тускуланські бесіди” (45 р. до. н.е.). Цицерон (вперше в римській літературі) говорить про “культуру духу”, тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.

Латина, зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, донесла до нас слово “культура” через пітьму сторіч. Правда, вживалося воно в епоху Середньовіччя тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності у будь-якій галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris – вироблення правил поведінки, cultura scientiae – засвоєння науки, cultura literarum – вдосконалення письма). Так, в епоху Середньовіччя культура асоціювалась з особистими якостями досконалості.

В епоху Відродження культура – особиста відповідність гуманістичному ідеалу. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів, слово “культура” стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість – все те, що й зараз ототожнюють з культурністю. Для просвітителів XVIII ст. культура означала “розумність”. Так, завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три сторіччя скромне латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об'єктом наукових досліджень.

Сучасні дослідники шукають аналоги терміну “культура” в інших мовах. Так, у давньогрецькій вживалося слово “ пайдейя ” – виховання гармонійної особистості (в дитині), китайською мовою – “ жень ” і “ вень ” означали виховання благородної людини, у давньоіндійській літературі “ дхармашастра ” – вчення про життєві правила й обов'язки віруючого. Ця схожість виправдовує використання поняття “культура” для вивчення різноманітних історичних фактів.

Культурні процеси та явища відрізняються складністю і багатоплановістю. У сучасній науці нараховується декілька сотень визначень поняття “культура”. Деякі з них широко відомі: культура – це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об'єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду.

Таблиця 1.2.

Культура містить символічне значення, її можна визначити як сукупність знаків, об'єднаних у системи. Знаки – це сигнали, предмети, взагалі все, що може бути носієм значення (звуки, букви, цифри, геометричні фігури, зображення тощо). Розрізняють знаки “природні” – виникли стихійно і “штучні” – спеціально вигадані людьми для досягнення свідомо поставлених цілей (наприклад, математичні формули, знаки дорожнього руху, азбука морзе). Завдяки системній організації, яка властива всім знакам загального користування, соціальна інформація зберігається, нагромаджується і передається від людини до людини (від покоління до покоління). У зв'язку з тим, що обсяг соціальної пам'яті не безмежний, культуру також визначають як спосіб організації і відбору знаків відповідно до їх значущості для майбутньої діяльності людей. Однак, як і попередні визначення, знакова теорія спирається лише на зовнішні сторони буття культури. У разі відсутності людської спільноти всі створені людством і зафіксовані у знаках культурні цінності втрачають значення. Отже, існування знаків має сенс тільки тоді, коли живуть люди, які їх створюють, відтворюють і, головне, розуміють. Таким чином, культура – це поняття, яке означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у цінностях, які створюються ними.

Культура завжди цiкавила фiлософiв, соцiологiв, психологiв, icторикiв як феномен суспiльного життя, що розкриває особливостi поведiнки, свiдомостi та дiяльностi людей у конкретних формах життя (культура працi, культура побуту, художня культура, полiтична культура), а також як спосiб життєдіяльності людини, колективу та суспiльства в цiлому. Без світу культури важко собi уявити світ особистостi. Ще в давнiх мiфах є спроба вiдповicти на питання про початок культурної історії людства. У легендах i мiфах кожного народу є легендарнi герої, якi вчать людей оволодiнню культурними досягненнями (Прометей навчив людей користуватися вогнем, Гермес – виготовляти знаряддя, обробляти метали).

Еволюцiя природи та людини як особливого виду в природi є вихiдним моментом культурної icторії людства. Той чи iнший досягнутий piвень культури людство визначає щоразу заново, через що відбувається окультурення людської природи. Елементи людської природи являють собою єднicть природного i соцiального, або природного i окультуреного. Наприклад, фiзичне тiло людини – це не тiльки природне утворення, а ще й наслiдок багатовiкової трудової, тобто культурної дiяльностi. Навіть незважаючи на те, що фiзичне тiло людини з часом практично не змiнилося, рука сучасної людини icтотно відрізняється своїм умiннями вiд руки первicної людини. Потрiбнi були столiття розвитку культури, щоб рука сучасноїлюдини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати досконалi витвори скульптури, архітектури, живопису, музики тощо.

Ще бiльше це стосується духовного світу людини, який формується пiд впливом культурної дiяльностi та в процесi здiйснення культурних зв'язкiв і вiдношень мiж людьми. Кожна народжена людина повинна стати повноцiнною, бо вона має не просто успадкувати природнi задатки своїх батькiв, а й самостiйно засвоїти все багатство культурних цiнностей.

Одним з icтотних моментів культурної icторії людства є потреби, якi, на вiдмiну вiд потреб тварин, здатнi зростати. Зростання потреб i було першим iсторичним актом, що визначив суперечливу культурну icторiю людства. Одвiчно людина i людство не мали iнших потреб, крім тих, якi започаткувала в нас природа. Це насамперед потреба до самозбереження роду та окремого iндивiда. Але щоб зберегти себе як вид у природi, людина свої вiтальнi потреби може задовольнити лише способами принципово вiдмiнними вiд тих, за допомогою яких зберiгають себе тварини. Для людини в природi потрiбна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-icторичний акт був спрямований на виробництво засобiв, необхiдних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матерiального життя, або другої природи. Існують форми пояснень поняття “культура”:

Таблиця 1.3.

Акти людської дiяльностi слугували задоволенню природних потреб людського суспiльства, хоча й здійснювались у формi культурної творчостi окремих iндивiдiв, що реалізувалась у постiйно здiйснюваних актах спiлкування. Культурна творчiсть людей проявляється вiдразу як подвiйне вiдношення – природне i суспiльне.

Природне відношення пiдказала людськiй дiяльностi сама природа. Воно полягає в тому, що людинi потрiбно вирiшити питання, що їй робити, щоб вижити в природi. Суспiльне життя народжувалось через спiлкування iндивiдуумiв i зводилося до загального визначення, як здiйснити ту чи iншу дiяльнiсть.

Суспiльна потреба в працi та індивідуальна потреба в спiлкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують iндивiдуумiв у суспiльне ціле. Потреба в працi та спiлкуваннi – це потреба культурної iстopiї людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, спричиненого необхiднiстю й можливicтю самому обирати свiй спосiб життя, створювати самого себе i власний світ культури.

Протягом соціальної історії людство майже освоїло земну кулю, осягнуло космічний простір, тобто винайшло безмежні можливості реалізації способів діяльності. Якщо класифікувати цю діяльність, то культура як структурна одиниця суспільного простору поділяється на прикладні сфери людської діяльності:

Матерiальна культура – перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання, а також достатній набір технологій – для збереження та розвитку середовища. Матеріальна культура регулює рівень життя суспільства, формує матеріальні запити і пропонує засоби задоволення людських потреб.

Матерiальна культура включає фiзичнi об'єкти, cтворені руками людини (артефакти). Для артефактiв характерно те, що вони cтвоpeнi людиною, мають вiдповiдне символiчне значення, виконують вiдповiдну функцiю i є цiннicтю для колективу чи суспiльства (транспорт, знаряддя працi, книга, храм, житловий будинок і т.п.). Матерiальна культура характеризує дiяльнicть з погляду її впливу на розвиток людини і складається з різних елементів:

1) культура працi та матерiального виробництва;

2) культура та охорона навколишнього середовища;

3) культура топосу (мicце проживання);

4) культура вiдношення до власного тiла; фiзична культура;

5) інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності;

6) шляхи повідомлення і засоби транспорту;

7) зв'язок і засоби зв'язку;

8) техніка та технології – дане поняття включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки.

Духовна культура – продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття й переживання, що доступні свідомості та розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей (норми, правила, еталони, моделi поведiнки, закони, обряди, ритуали, символи, мiфи, знання, iдеї, звичаї, мова). Це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Вона виступає складним утворенням i включає в себе пiзнавальну та iнтелектуальну культуру. Вона також є результатом дiяльностi людей, але творiнням не рук, а розуму. Духовна культура icнує в свiдомостi i пiдтримується людським спiлкуванням.

Стародавнi греки сформулювали класичну трiаду духовної культури людства: icтина – добро – краса. Вiдповiдно були видiленi три найважливiших цiннicних абсолюти людської духовностi: теоретизм – з орiєнтацiєю на icтину та створення особливого сутнісного буття, протилежного звичним проявам життя; етизм – пiдкорення моральному змicтy життя ycix iнших людських намагань; естетизм – досягнення максимальної повноти життя з опорою на емоційно-чуттєве переживання.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах та комп'ютерній (віртуальній) мережі духовна культура стає відносно самостійною від свого творця (людини). У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості.

Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності проявляються в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння, включаючи регулювання суспільного життя, здійснюється в політиці, праві, морально-етичних нормах і показує соціальні процеси, що вiдбуваються в суспiльствi. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія.

Наслiдки матерiальної культури (мости, храми,) iснують дуже довго, а духовної (церемонії, обряди) – тiльки в той час, поки їх дотримуються чи мають в них нормативну потребу. Будь-який об'єкт нематерiальної культури потребує матерiального носiя.

Вивчення та упорядкування досягнень матеріальної культури, збереження й систематизація знань духовної культури вимагає наявності методологічних підходів до вивчення культури. Так, визначено основні:

Таблиця 2.2.

Будь-яка культура є процесом і результатом зміни, впровадження до навколишнього середовища. Культура не існує поза діяльністю людини і соціальних спільностей, або саме діяльність людини створила нове "надприродне" середовище існування – четверту форму буття – культуру (М.С. Коган). Нагадаємо, що три форми буття – це "природа – суспільство – людина". Звідти витікає, що культура – світ людської діяльності, тобто світ артефактів[1], це перетворення людиною природи за законами суспільства. Це штучне середовище називають "другою природою" (А.А. Гуревич та ін.).

Німецький філософ ХХ ст. М. Хайдеггер пише: “... людська діяльність розуміється і організовується як культура. Культура тепер – реалізація верховних цінностей шляхом культивування вищих людських якостей. Із сутності культури витікає, що в якості такого культивування вона починає у свою чергу культивувати і себе, стаючи таким чином культурною політикою”.

Але культура – це не просто сукупність артефактів, подібно до світу речей, створеного руками людини, це світ смислів, які людина вкладає в продукти своєї діяльності і в саму діяльність. Створення нових смислів стає смислом діяльності в духовній культурі – в мистецтві, релігії, науці. Світ смислів – це світ продуктів людської думки, царство людського розуму.

Цивілізація – (лат. civilis –– цивільний, громадянський, суспільний) – форма icнування істот, надiлених розумом. Цивілізація багатозначне поняття, яке використовується в культурології та політології. Поняття виникало у XVII ст. Тоді цивілізованість розумілась як протилежність дикості, тобто фактично була синонімом культури. Розрізняти ці два терміни вперше почали в кінці XIX ст. у німецькій науковій літературі. Під цивілізацією почали розуміти сукупність матеріальних і соціальних благ, які набувало суспільство завдяки розвитку суспільного виробництва. Культура ж визнавалася духовним змістом цивілізації. Проблемою співвідношення цих двох понять займалися О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Бердяєв, П. Сорокін та ін.

Так, поняття “цивілізація” використовується за ознаками:

· як синонім поняття “культура” (сукупнicть духовних i матеріальних досягнень);

· як наступний за варварством ступінь розвитку культури, котрий поступово привчає людину до планових, упорядкованих сумісних дій;

· як симптом розпаду культури;

· як тип органічної цілісності, наступна форма прояву культури та її підйому.

· як процес становлення громадянського суспiльства;

· як вiдносно самостiйне соцiально-icторичне утворення, локалiзоване в просторi й часi, що може мати iєрархiчнi рівні.

Спочатку термін використовувався для означення епохи, якiй передували дикунство i варварство. Сучасний рівень цивілізації – це ступінь комфорту, який надає у розпорядження людства науково-технічний прогрес, а також наявність певних ознак, основними з яких є: урбанізація, соціальна стратифікація, господарська та політична активність, типізація людської особистості, зовнішня життєдіяльність. На побутовому рівні пiд терміном “цивiлiзацiя” розумiють найвищий ступiнь роз витку певної спiльноти.

Розмежовуючи поняття культури i цивiлiзацiї, можна вiдмiтити деякi xapaктepні для них риси:

· культура – внутрiшнє надбання людини, що розкриває міpy її духовного багатства та цінностей. Цивiлiзацiя являє собою зовнiшнiй по вiдношенню до людини світ;

· культура тісно пов'язана з расовою й нацiональною специфікою людських спільнот. У цивiлiзацiї переважають загальнолюдськi глобальнi інтереси;

· культура передбачає наявнicть у нiй релiгiї, без якої неможлива будь-яка духовнicть (як рушiйна сила культури);

· цивiлiзацiя безрелiгiйна.

За точним висловленням М. Бердяєва: “культура мaє душу, цивiлiзацiя – тiльки методи i способи”. У сучасній науці цивілізації розподіляють на типи: локальна (регіональна), світова, техногенна, традиційна (космогенна).

		Виникла разом із становленням капіталістичних економіко-соціальних відносин. Свобода, рівноправність, регламентованість стосунків соціуму та індивіда, мобілізація творчого потенціалу, влада над природою, науковотехнічний прогрес, урбанізація, господарська та політична активність, типізація, зовнішня життєдіяльність
		Суспільство, що має високу ступінь залежності від природи, географічного середовища, жорсткий зв’язок індивіда з соціумом, що обумовлений рівнем економіко-соціального розвитку

Таблиця 3.1.

Знайомства з історією культури показує, що її явища постійно змінюються під впливом певних чинників. Відповідь на те, як і чому змінюється культура намагається надати вчення про динаміку культури. Термін “динаміка” (від грец. dynamis) означає “сила”, отже “культурна динаміка” – поняття в культурології, що описує зміни або модифікацію рис культури у часі та просторі.

Також даним терміном визначають розділ теорії культури, в межах якого вивчаються процеси змінюваності в культурах, їх зумовленість, спрямування, характер впливу, а також закономірності адаптації культури до нових умов, чинники, що обумовлюють зміни в культурі та механізми, які регулюють ці зміни..

Термін “культурна динаміка” ввійшов у науковий обіг у 30-х роках ХХ ст. з виходом у світ 4-х томної праці П. Сорокіна “Соціальна і культурна динаміка”. Проблемам культурної динаміки також присвячені роботи А. Моля та ін. Культурна динаміка досліджує соціокультурні зміни з позиції розрізнення типів культурного впливу і характеру культурних змін. Соціодинаміка досліджує зміни, які відбуваються в культурі і людині під впливом зовнішніх та внутрішніх сил.

Розрізняють три типи культурної динамiки:

· фазовий (етапний) – передбачається, що вci культури поступово проходять по одномушляху;

· циклiчний – кожна культура мaє свiй цикл – вiд народження до загибелi;

· iнверсiйний – розвиток здійснюється за типом маятника – вiд одного полюса до iншого i навпаки.

Аналіз взаємовідносин культури та суспільства вимагає розуміння поняття “суспільство”. Суспільство – (лат. socium – спільне, загальне) соціокультурна система, що являє сукупність історично складених форм спільної діяльності людства. Суспільство відзначається тривалістю існування та самодіяльністю, воно володіє достатніми ресурсами для свого відтворення та позитивного розвитку.

За типологічним принципом суспільство поділяється на типи:

· традиційне – характеризується слабкою (початково розвиненою) диференціацією соціальних інститутів (первісне суспільство). Панування релігійних цінностей забезпечує високу соціальну згуртованість, регламентує поведінку індивіда традиціями, звичаями та ритуалами;

· сучасне – характеризується розвиненою диференціацією та спеціалізацією соціальних інститутів; високим рівням промисловості, науки, техніки, економіки; відкритою системою соціальної мобільності; демократизацією політичної системи.

Співіснування суспільства і культури формує культурні норми людських відносин, які складають сферу культури людської діяльності. Ця сфера охоплює схему суспільних відносин, здійснюючи розмежування духовного та матеріального. Культура людських відносин визначається звичаями, традиціями, нормами поведінки, існуванням соціальних інститутів: держава, церква, школа, бібліотека, що здійснюють навчання, виховання, підтримують наступність та наслідування культур різних народів.

Культурою людської діяльності називають культуру мислення, праці, поведінки, політичну та правову культуру. Для вивчення й осягнення співвідношення культурного та суспільного використовують антропологічний підхід, що дає розуміння людини як носія та творця культури, враховує систему взаємовідносин людини і культури та їх мінливість під впливом конкретно-історичних і соціально-психологічних умов.

Суб'єктом культурної творчості виступає носій предметно-практичної діяльності та пізнання, тобто джерело активних соціокультурних дій. В культурології істотним є те, що суб'єкт культури (суспільство, колектив або індивід) не заданий природою, як продукт біологічної еволюції. Він є продуктом історичного процесу, активним агентом якого суб’єкт стає в міру оволодіння знаряддями праці, розвитком мови, спілкуванням за допомогою символів (знаків). Враховуючи це, можна стверджувати, що суб'єктом культури є людство (народна маса) минулого, сучасного і майбутнього, як творець культурних універсалій.

Щоб підкреслити активну роль деяких культурних інститутів, їх наділяють рисами суб'єкта культури: зокрема, кажучи про культуру України, Росії або Франції, мають на увазі діяльність держави. У мусульманській, католицькій або православній культурах суб'єктом вважають релігійну спільноту віруючих, церкву.

Важливу роль в культурі відіграють професійні групи і сім'я, які забезпечують стійкі механізми передачі культурної інформації. У сімейному вихованні завдяки зв'язку поколінь дитина засвоює рідну мову, сімейні традиції, народні обряди та інші цінності. У цьому творчому процесі зусилля сімейного колективу забезпечують основу всього подальшого життя людини в суспільстві.

Ставши дорослим, кожен підкоряється суспільному розподілу праці. Через існуючу номенклатуру професій бачимо певний розподіл культурних обов'язків між соціальними групами. Так, спеціалізація підвищує ефективність культурних установлень.

Безпосереднім, хоча і не автономним суб'єктом культурної творчості є окрема особистість, а також особливі соціокультурні групи, які називаються елітою. Еліта покликана зберігати спадкоємність, традиції культурної творчості і здійснювати відбір найбільш значущих зразків. Еліти, як правило, займають привілейоване місце в структурі суспільства. Розрізняють еліту політичну, наукову, бізнесову, художню, релігійно-духовну, спортивну тощо. Знищення еліти може викликати занепад і деградацію суспільства.

Співіснування суспільства, культури та природи створює систему людських культурних цінностей, які мають віковічне значення для людини та суспільства: добро і зло, прекрасне і потворне, любов і ненависть, життя і смерть. Дані цінності відбивають характерні риси процесу розвитку будь-якої соціальної організації. Розуміння принципів співіснування суспільства, культури та природи припускає використання філософського підходу, що дозволяє забезпечити суспільство теоретичними поясненнями процесів розвитку фізичної та духовної діяльності.

Цінності виникають у результаті осмислення людиною значущості для неї тих чи інших об’єктів (матеріальних або духовних). Кожна сфера культурної діяльності людини набуває притаманні їй ціннісні категорії, які можна умовно класифікувати на основі сфери життя, в яких вони реалізуються:

Отже, зрозуміти сутність культури можна крізь призму діяльності людини та при аналізі взаємовідносин індивіда в суспільстві. В культурі розкривається духовний світ людини: творчі здібності, естетичні потреби, світогляд, знання, художнє світосприйняття, національний характер тощо.

ЦІННІСНІ КАТЕГОРІЇ КУЛЬТУРИ

Августин Блаженний (354-430) стверджував, що “без віри немає знання, немає істини”. Історія людства (“Про град Божий”) в його розумінні є боротьбою двох ворожих царств – світського (civitas terrena або diaboli) та божого (civitas dei): “гріховному” світському граду протиставлений “град Божий”, утверджуючи пріоритет церкви. Так, світова історія є результатом божественного визначення, а людині заздалегідь визначено Богом блаженство або прокляття.

Поєднати аристотелізм і християнство спробував католицький теолог-реаліст, перший схоластичний вчитель церкви Фома Аквінський (1225/26-1274). Основний принцип – гармонія віри та розуму, оскільки розум здатний раціонально довести існування Бога. Підтримував ідею створення світу з “нічого” та безсмертя душі (яка створюється Богом і як “чиста форма” не може бути зруйнована).

Душа набуває знання через чуттєвого сприйняття, яке містить пізнання ідеї інтелектом (при цьому інтелект підкорений волі). Філософ проводить чітку межу між вірою та знанням. У розробленій ним системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність.

Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал, для якого культура – результат вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж. Манетті пише трактат “Про гідність і довершеність людини”, спрямований проти Папи Інокентія III. Італійський філософ-гуманіст Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494) створює “Промову про гідність людини”. Вільна творчість і гідна поведінка стають обов'язковим змістом морально-етичних міркувань і концепцій епохи.

АНТИЧНІСТЬ  

РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО КУЛЬТУРУ

Таблиця 2.1.

Принципово по-новому культурний досвід, причини виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються Просвітництвом (ХVІІ – ХVІІІ ст.). Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття “культура” і “природа” протиставляються.

Усуненню опозиції “культура – природа”, пошуку шляхів їх гармонічного поєднання присвячені роботи засновника німецької класичної філософії, основоположника критицизму (трансцендентальної філософії) Іммануїла Канта (1724-1804). За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Творення прекрасного – є метою культурної діяльності. Знання підкорені досвіду та чуттєвому сприйняттю. В етиці Кант вводить категоричний імператив, тобто обов'язкове і безумовне моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає будь-яке зло.

За теорією німецького філософа-просвітителя та історика Іоганн Готфрид Гердера (1744-1803) культура є наслідком здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім’ї. І. Гердер вперше визначив культуру як необхідну і невід'ємну реальність людського суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує (є більш і менш культурні народи). Рівень культури пов'язував із прогресом освіти. У роботі “Про походження мови” (1772) І. Гердер пов'язує появу мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю до мислення, у розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших зацікавився вивченням національних культур як форм існування світової та виділив етапи, через які проходить національне відродження:1) вивчення історії, етнографії; 2) формування національної літературної мови; 3) виникнення національних політичних організацій, боротьба за незалежність. Науковець підтримував ідею становлення й розвитку світу як органічного цілого, заснував філософію культури, дотримувався ідеї загальнолюдського гуманізму та надісторичної моральної мети людства. В роботі “Ідеї до філософії історії людства” зафіксована цілісна програма наук про культуру та представлена їх розробка, відокремлюючи три компоненти: 1) найбільш точне описання культур та народів; 2) аналіз різних культур як альтернативних відповідей на вимоги пристосування людської природи до навколишнього середовища; 3) пізнання власної культури крізь інші.

Французький історик, політичний мислитель, сенсуаліст-позитивіст, один із засновників теорії прогресу Марі Жан Антуан Кондорсе (1743-1794) намагався довести, що первісна доброта людини (людства) здатна на постійне та безмежне удосконалювання, бо людина дозволяє панувати своєму розуму. Його культурологічні ідеї співзвучні Просвітництву і вплинули на формування культурологічного знання наступних епох.

Французький філософ-позитивіст Огюст Конт (1798-1857) доводив, що людський дух проходить три стадії розвитку: 1) теологічну – панування духівництва та військової влади, явища природи пояснюються як породження волі речей або надприродних сутностей (політеїзм, монотеїзм); 2) метафізичну – явища природи пояснюються абстрактними причинами, надфізичними “ідеями” (“силами”); 3) позитивну – характерне поєднання теорії та практики завдяки спостереженню та експерименту. Науковець був прихильником ідеї прогресу, для прискорення якого вважав необхідним активізацію почуттів за допомогою релігії, найвищим предметом якої (grand etre) є людство. Вимоги до релігії – любов як принцип, порядок як основа, прогрес як мета.

Німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) на об’єктивно-ідеалістичній основі створив систематичну теорію діалектики, розробив її закони та категорії. Його цікавили проблеми культури з точки зору розуму, як фундаментальної сили історичного процесу. Принципом європейського духу вважав розум. Європейська культура – канон, який наслідують інші (європоцентризм). Остаточно опозиція “природи” і “культури” знімається саме в філософії Г. Гегеля, для якого “культура є… звільнення і робота вищого звільнення”, що розуміється як поетапний рух від природної безпосередності до вищої духовності. Історія людства за Гегелем – це сходи вгору, по яким людина, звільнюючись, підіймається шляхом пізнання абсолютного духу. Гегель зводить культуру до духовного розвитку людства, розуміючи творчість як діалектичне сходження духу.

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ТЕОРІЙ

		Всі нації розвиваються за циклами: 1) “Вік богів” – відсутність держави; символічні уявлення, домінування релігійних структур; 2) “Вік героїв” – аристократична держава, символізація соціокультурних уявлень у формах героїчного епосу; 3) “Вік людей” – демократична республіка (монархія) та історична форма осягнення соціокультурних процесів.
		Природа – продукт довершеного божественного розуму, а культура – недосконалого людського, негативно ставиться до культурного прогресу та впливу мистецтва на мораль. Творіння Бога мають позитивний характер, але вироджуються під впливом людства. Вирішення проблеми – повернення до природи.

Причина виникнення культури – суспільна сутність людини. Існує 2 реальності: світ природи (тваринний жорстокий) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються 2 протилежності – уявлення про прекрасне й утворення прекрасного (мета культурної діяльності). Людина – найвища культурна цінність.

		Культура – здатність людини до творчо-розумової діяльності (мова, наука, ремесла, мистецтво, релігія). Засновник філософії культури. Культура - невід'ємна реальність суспільства, рівень прогресу і освіти. Програма наук про культуру: 1) точне описання культур і народів; 2) аналіз культур як альтернатив на вимоги пристосування людської природи; 3) пізнання власної культури крізь інші.
		Сенсуаліст-позитивіст, один із засновників теорії прогресу. Намагався довести первісну доброту та безмежну здатність людини до постійного удосконалювання, бо людина дозволяє панувати розуму.
		Людський дух проходить 3 стадії: 1) теологічна – панування духівництва та військової влади, явища природи –породження волі речей або надприродних сутностей (політеїзм, монотеїзм); 2) метафізична – явища природи пояснюються абстрактними, надфізичними “ідеями”; 3) позитивна – поєднання теорії й практики через спостереження та експеримент. Прихильник ідеї прогресу, прискорення якого активізує почуття через релігію, де людина – найвища цінність.
				На об’єктивно-ідеалістичній основі створив систематичну теорію діалектики, розробив її закони. Проблеми культури розглядав з позиції розуму, як фундаментальної сили історичного процесу; принцип європейського духу – розум. Європейська культура – канон, який наслідують інші (європоцентризм). Зводить культуру до духовного розвитку, розуміючи творчість як діалектичне сходження духу.
			Визначив “науки про культуру” – дисципліни, що розуміють життєву дійсність у культурному значенні. Пізніше, дисципліни, які практикували опис та аналіз культури (етнографія, культурна та соціальна антропологія, соціологія, філософія культури).

Таблиця 2.2.

В історії розвитку світової культури давно було помiтно великi вiдмiнностi. У концепцiї німецького філософа та історика Освальда Шпенглера (1880-1936) вони абсолютизувались, тобто різні типи культур iсторично не змінювались, а лише спiвicнували одна з iншою, залишаючись непроникливими одна для iншої. О. Шпенглер видiлив 8 рiвноцiнних за зрiлicтю культур, що охоплюють основні частини планети – Європу, Азiю, Африку, Латинську Америку: єгипетську, iндiйську, вавилонську, китайську, “аполонiвську” (греко-римську), “магiчну” (вiзантiйсько-арабську), “фаустiвську” (західноєвропейську), культуру майя. Також вчений припускав народження та розвиток росiйсько-сибiрської культури. Згiдно О. Шпенглеру, кожна культура icнує приблизно 1000-1200pоків, потім вироджується в цивiлiзацiю, тобто “бездушний iнтелект” (О. Шпенглер), “масове суспiльство” (Ф. Нiцше). Перехiд вiд культури до цивiлiзації розглядається як перехiд вiд творчостi до “механiчної працi”.

Дата добавления: 2014-10-17