Поняття міжнародного спору

Усі держави, вступаючи у світове співтовариство, бе­руть на себе зобов'язання здійснювати свою міжнарод­ну діяльність відповідно до основних принципів між­народного права. Одним із таких принципів є обов'я­зок держав вирішувати свої «міжнародні спори мир­ними способами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість» (п. З статті 2 Статуту ООН).

Проте з моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфлік­тів, включаючи такі великі, наприклад, як війни Ізраї­лю із сусідніми арабськими державами, участь СРСР у громадянській війні в Афганістані, війна західних кра­їн проти Іраку, збройне втручання країн Заходу в гро­мадянську війну в Югославії, а також збройні конфлік­ти в Закавказзі, Молдові і Чечні.

Водночас міжнародне співтовариство напрацювало і використовує певні механізми у збереженні міжнарод­ного миру і безпеки. Сукупність цих механізмів нази­вається правом міжнародної безпеки. Воно містить у собі правові способи, що відповідають основним прин­ципам міжнародного права, спрямовані на забезпечен-

ня миру і застосування державами колективних захо­дів проти актів агресії, що загрожують миру і безпеці. До міжнародно-правових способів забезпечення між­народної безпеки належать:

— мирні способи вирішення спорів;

— загальна і регіональна безпека (колективна без­
пека);

— роззброювання;

— заходи для ослаблення напруженості і припинення
гонки озброєнь;

— заходи для запобігання ядерній війні;

— неприєднання та нейтралітет;

— заходи для припинення актів агресії (самообо­
рона);

— дії міжнародних організацій;

— нейтралізація і демілітаризація територій (лікві­
дація військових баз);

— створення зон миру в різних районах земної кулі;

— заходи для зміцнення довіри між державами.
Незважаючи на наявний широкий перелік способів

підтримки міжнародного миру і безпеки, у міжнарод­ному житті нерідко в результаті зіткнення інтересів виникають конфліктні ситуації між державами.

Відповідно до Статуту ООН міжнародні конфлікти діляться на:

— ситуацію, тобто конфлікт, що у випадку його роз­
витку може загрожувати міжнародному миру і безпеці
(наприклад, ситуація з Іраком);

— спір, тобто ситуацію, коли сторони пред'явили одна
одній взаємні претензії (наприклад, спір Англії з Іспа­
нією з приводу Гібралтару). У спорі завжди є учасники,
у яких претензії завжди сформульовані і збігаються з
предметом спору. При цьому держави свої претензії
обґрунтовують законними інтересами і нормами між­
народного права.

Якщо претензії держав не збігаються з предметом спору, то вони так і залишаються претензіями, без надії інституціоналізації (формування і розвитку) спору (на­приклад, претензії Японії на російські острови півден-

ної частини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що «односторонні претензії не утворюють спору».

Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним є наявність розбіжностей з питання фак­ту або норми права, тобто конфлікту інтересів між дво­ма суб'єктами міжнародного права.

Використання термінів «ситуація» і «спір» є право­мірним із позицій сучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять у понятійний апарат Стату­ту ООН (положення Глави VI «Мирне вирішення спо­рів» (статті 33-38) і Глави VII «Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії» (статті 39-51) — багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично всі держави світу.

Правда, у жодній статті Статуту ООН не міститься дефінітивна характеристика цих термінів. Статут ООН указує лише на те, що ситуації і спори можуть бути двох видів:

1) ті, що загрожують міжнародному миру і безпеці;

2) ті, що не несуть такої загрози.

Існування міжнародного спору зобов'язує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжна­родного права держави зобов'язані свої спори вирішу­вати мирними способами.

Слід мати на увазі, що інститут мирних способів ви­рішення міжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у праві міжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнарод­них договорів, а також ще в цілому ряді галузей міжна­родного права.

Основними джерелами цього інституту є: — Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 року;

— Переглянутий загальний акт про мирне вирішен­
ня міжнародних спорів 1928 року (у редакції 1949 року);

— Статут ООН;

— Статути регіональних міжнародних організацій;

— Декларація про принципи міжнародного права
1970 року;

— Заключний акт НБСЄ 1975 року;

— Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ
1989 року й інші документи уже ОБСЄ;

— міжнародні порядки.

При виникненні конфлікту звичайно держави вико­ристовують міжнародні засоби вирішення спорів, вихо­дячи з визначених підстав:

— субординаційної, коли дії суб'єкта спору підпо­
рядковані нормі внутрішнього права (застосовується пе­
реважно усередині держави);

— координаційної, коли для держави є обов'язковим
лише те, із чим вона погодилася. Ця підстава має місце
в міжнародному праві, тому що ніхто в міжнародному
праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити пози­
цію держави у відношенні предмета спору. Можна тіль­
ки презюмувати її сумлінність у відношенні предмета
спору.

Дата добавления: 2014-10-23