Виникнення й розвиток феодальної держави та права Польщі

Творцем польської держави був Мєшко І (бл. 960-992 рр.), князь із династії П'ястів. Він об'єднав польські землі в державне утворення. На території Польщі, що налічувала 250 000 км², на той час мешкало 1,2 млн. осіб. Син Мєшка - Болеслав Хоробрий (992-1025) став першим польським королем, коронованим у 1025 р. На початко­вому етапі існування польської держави володарі з династії П'ястів успадковували трон по прямій лінії (від батька до сина). Цей звичай було змінено в XII ст., коли в Польщі поширилася характерна для того­часної Європи феодальна роздробленість держави на князівства, якими управляли удільні князі. Незадовго до своєї смерті (1138 р.) король Болеслав Кривоустий визначив засади престолонаслідування, поділивши державу між синами. Титул сеньйора, тобто верховного князя, був пов'язаний із пануванням над Малопольщею зі столицею в Кракові. Відтак процес роздробленості поглибився, призводячи до появи дедалі дрібніших князівств, деякі намагалися навіть порвати зв'язки з Польщею.

Польські князі неодноразово вдавалися до спроб подолання удільної роздробленості через об'єднання деяких князівств під своєю владою. Одним з найважливіших етапів об'єднання польських земель можна вважати державу Генриків Сілезьких (1201-1241 рр.), кінець якій поклав напад монголів. Під кінець XIII ст. найамбітніші князі прагнули відбудувати Польське Королівство. Першим, хоча й нена­довго, цієї мети домігся Пшемисл II ( 1295-1296 рр.), якого коронували після об'єднання Великопольщі та Помор'я. Найбільших наслідків у об'єднанні роздріблених польських князівств досягнув Владислав Локєток, який правив Польщею в 1320-1333 рр. Об'єднання окремих уділів у єдине державне утворення продовжувалося за сина Влади-слава Локєтка - Казимира Великого (1333-1370), монархія якого простягалася на 244 000 км².

Подолавши удільну роздробленість, Польща перетворилася на станову монархію, в якій привілейоване місце належало духовенству та лицарському стану, що поступово став шляхетським (шляхтою). Два інші суспільні стани - міщани та селяни.

Казимир Великий не мав синів, тому, з огляду на попередні династійні вимоги, на польському троні його заступив Людовик Анжуйський (Угорський). Його донька Ядвіга, коронована на польський престол (1384 р.) через одруження з великим князем Литовським Ягеллом, прийняла рішення не тільки про зміну панівної в Польщі династії, але й про державний зв'язок Польщі та Литви. У 1385 р. у м. Креві було укладено польсько-литовську унію, що проявлялася в особі спільного володаря. Та все ж Польща й Литва зберігали певну незалежність держав.

Володіючи Польщею, династіяЯгеллонів (1386—1572 рр.)у XV— XVI ст. була однією з найзаможніших у Європі, її представники обіймали водночас трони Польщі, Литви, Чехії та Угорщини. Під кінець панування короля Казимира IV Ягеллончика ( 1447-1492) територія об'єднаних персональною унією Польщі та Литви стано­вила 1115 000 км². Це була найбільша держава Європи. На її тери­торії проживало близько 7 000 000 осіб. У 1509 р. столицею Польщі (замість Кракова) стає Варшава.

Унаслідок зміни панівної династії в Польщі утверджується принцип виборності володаря. Після смерті останнього з Ягеллонів принцип обирання монарха набере форми вільної елекції (виборів).

Важливим постійним органом влади Польщі, котрий сформувався приблизно в середині Х^ст., була Королівська рада. До неї належали: королівський (коронний) канилер і його заступник - підканцлер', коронний маршал (керував королівським двором, чинив суд над придворними) та його заступник — надвірний маршал', коронний

підскарбій (охоронець королівської скарбниці) та його заступник - надвірний підскарбій; воєводи, каштеляни, католицькі єпископи.

У XV ст. сформувалася система польського парламентаризму - загальний (вальний) сейм. Сейм поділявся на де/ палати: Сенат (виріс із Королівської ради) та Посольську ізбу (з представників земської шляхти), збирався він щорічно. Сейм вирішував питання про по­датки, приймав законодавчі акти.

Важливе значення для формування державного ладу мала Конституція "ІЧіпії поуі" ("нічого нового") 1505 р., яка проголосила, що жоден новий закон не може бути прийнятий без згоди шляхти. З того часу для прийняття сеймової ухвали необхідно було отримати згоду трьох станів сейму: короля, Сенату та Посольської ізби.

Люблінська унія (1569 р.) об'єднала Польщу та Литву в одне держав­не утворення — Річ Посполиту (від польськ. ггесгро^роіііа— республіка). Вона мала спільного володаря, котрий польська та литовська шляхта обирала вільним голосуванням (для цього скликалися особливі сейми— конвокаційні, елекційні, коронаційні). Державу об'єднував спільний сейм і Сенат, оборонна та зовнішня політика, гроші. Самостійність Корони та Литви проявлялася в окремому для кожної держави центральному уряді, а також титулах і достоїнствах. Унаслідок пере­можних війн територія Речі Посполитої зростала й у 1634 р. становила 990 000 км², на яких проживало близько 11 000 000 осіб.

Згідно з прийнятими сеймом у 1572 р. "Генріковими артикулами" (названі на честь першого обраного короля Генріха Валу а, стали своєрідною конституцією держави), Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою на чолі з королем, якого обирали. Король визнавав вільну "елекцію", відмовлявся від успадкування трону, зобов'язувався без думки Сенату не вирішувати питань війни та миру, не скликати посполитого рушення і тримати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Законодавча влада належала сейму, що складався з короля, Сенату й Посольської ізби. Найупливовішою частиною сейму була Посольська ізба, до складу якої належало 170 делегатів - послів від земської шляхти. Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно (до 1791 р. діяло, так зване, правило "ІіЬегот уєіо").

У середині XVIII ст. розпочався процес реформування держави в дусі ідей Просвітництва. Імпульсом, який прискорив запровадження внутрішніх реформ у державі, став Перший поділ Польщі (1772 р.). Важливе значення мали й реформи, запроваджені Великим сеймом у 1788-1792 рр. і, зокрема, ухвалення ним 3 травня 1791 р. "Закону про управління" - першої офіційної конституції Європи (друга в світі після американської). Це був великий здобуток польської

політичної думки кінця XVIII ст., що запровадив реформу держави, яка могла зміцнити її структуру та вберегти перед загрозою з боку сусідів-загарбників. Ухвалення конституції з метою реформування та зміцнення Речі Посполитої, що перетворювалася на конституційну спадкову монархію, наштовхувалося на спротив частини магнатів, які за підтримки Росії зайняли урядові посади в Польщі. Конституцію та реформи Великого сейму було визнано недійсними. 1793 р. Росія та Пруссія здійснили Другий поділ Польщі, а в 1795 р. Австрія, Пруссія та Росія - Третій, останній поділ Польщі, що на 123 роки (до 1918 р.) втратила свою незалежність.

Спочатку в Польщі, як і в більшості країн, діяло звичаєве право. Згодом з'являються збірники - Польська Правда (Ельблонська книга) (XIII ст.), Статути Казимира Великого (1347 р.), три Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), збірники магдебурзького права. У цих джерелах були вміщені правові норми, що регулювали відносини власності, шлюбно-сімейні, спадкування, злочинів і покарань тощо.

ТЕМА 14

Держава та право Федеральної Росії

14.1. Виникнення й державний лад Росії в XIV— XVI століттях

Ядром майбутньої російської держави стало Московське князівство, котре ще в XII ст. виділяється з Володимиро-Суздальського. Навколо Москви, перша літописна згадка про яку датується 1147 р., наприкінці XIII ст. розпочинається й наприкінці XV - на початку XVI століть закїнчується процес об'єднання земель. Під час централізації відбува­ється перетворення всієї політичної системи. На місці великої кількості самостійних князівств утворюється єдина держава. Змінюється вся система сюзеренно-васальних відносин: колишні великі князі самі стають васалами московського великого князя; формується складна ієрархія феодальних чинів. Великий князь став називати себе царем (за анало­гією з ординським ханом і візантійським імператором, "государем всієї Русі") та мав широкі права в галузі управління, законодавства й суду. Та влада Великого князя не була абсолютною, позаяк він не міг управ­ляти державою без Боярської думи. Члени Думи "жалувались" князем із середовища князівсько-боярської аристократії. Крім цього, князеві доводилося зважати на систему намісництва. Феодальні з'їзди хоча й збирались, але вже не відігравали важливої ролі.

У цей період ще продовжувала діяти двірцево-вотчинна система управління, в якій основне місце відводилося князівському двору

та двірцевим відомствам ("путям"). Існували конюший, сокольний та інші "путі" під керівництвом "путнга" бояр, у віданні яких перебували села, землі й угіддя, приписані до певної галузі.

З централізацією держави компетенція двірцево-вотчинної системи зросла: у підпорядкуванні "путних" бояр перебували численні штати дяків, приказчиків, ключників та ін. Князівський (великий) палац тепер став центральним відомством, якому підпорядковувалися "путні". Для управління приєднаними землями з кінця XV ст. почали створюватися "обласні" палаци - Рязанський, Новгородський та ін. Зміна характеру великокнязівської влади, необхідність управляти більшими, ніж раніше, територіями держави вимагали створення спеціального апарату. Тож з кінця XV ст. починають виникати прикази - постійні установи, повноваження яких поширювалися на територію всієї держави. Вони мали спеціальні приміщення, штати посадовців, діловодство, архіви тощо. Одними з перших виникають прикази Великого Палацу та Казенний. Пізніше з'являються Розряд­ний (управління військовою службою), Посольський (дипломатична служба), Розбійний (каральний орган) прикази та ін. На початку XVI ст. їх було вже близько десяти. Згодом система приказів охоплює всі галузі державного управління.

До кінця XV ст. зберігається система кормління, запроваджена ще в період Київської Русі. Та з централізацією держави становище тих, хто кормився, суттєво змінюється, їхні права значно розширювалися (тепер їм було підсудне все населення), була здійснена спроба реоргані­зувати систему кормління з більш чітким визначенням їхніх обов'язків і запроваджується контроль за ними. Наприкінці XV ст. система кормління була обмежена виборною адміністрацією.

На початку XV ст. виникають губні та земські "ізби" - виборні органи, що виконували поліцейсько-судові функції та фінансову службу. Міста були вилучені з відання удільних князів і перейшли під владу Великого князя. Там були призначені міські приказчики, котрі збирали податки, виконували поліцейські функції та були чимось на кшталт воєнних комендантів, очолювали збройні сили міста.

Як і раніше, спеціальних судових установ не існувало. Суд не був відокремлений від адміністрації. Існувала також вотчинна юстиція та церковний суд. Однак уже визначаються судові інстанції: центральні органи почали розглядати скарги на рішення місцевих судів.

Збройні сили на кінець XV — початок XVI століть були суттєво реорганізовані. Формувалося дворянське помісне ополчення. Дворянські полки, що служили переважно в кінноті, стають надійною опорою великокнязівської влади. У разі потреби могло скликатися народне ополчення.

Важливі зміни відбуваються в системі фінансів. З палацової скарб­ниці виділяється державна скарбниця, котрою відав Казенний приказ. Прибутки з палацових земель зосереджувалися в палацовій скарбниці. До державної скарбниці надходили загальнодержавні податки, кількість яких поступово збільшувалася. Скасовується фінансовий імунітет старої феодальної знаті та запроваджується загальний податок — із сохи. Важливе значення мала й грошова реформа, проведена на початку XVI ст., згідно з якою запроваджувалася єдина грошова си­стема, а право чеканити монету належало тільки Великому князеві.

Дата добавления: 2014-10-23