Розвиток права Росії наприкінці XVII -у першій половині XVIII століть

Соборне уложення 1649 р. та його загальна характеристика

Під натиском дворянства в умовах бурхливих соціальних заворушень у 1648 р. розпочинається підготовка нового зводу законів, який мав взяти до уваги станові інтереси землевласників і посадської верхівки та сприяти подальшому зміцненню самодержавного ладу. Над його підготовкою працювала спеціально створена комісія "Приказ князя та ближнього боярина Миколи Івановича Одоєвського". Нове Уложення було прийняте під час роботи Земського собору 1648-1649рр.усічні 1649р. Це був, фактично, універсальний кодекс законів феодального права, що не мав аналогів у попередній законотворчій роботі.

За структурою Уложення поділялося на 25 глав і 967 статей (про масштабність цього акта свідчить довжина стовбчика (сувою), на якому викладено його зміст, - 309 м). Джерелами Уложення, що було засадничим законом російського самодержавства аж до середини XIX ст., стали Судебники 1497 і 1550 рр. та нормативна база візантійського й литовського законодавства, указні книги приказів, царські укази, рішення Земських соборів, Стоглав. В Утюженні регламентувалися буквально всі сфери державного та суспільного життя, зокрема, судово-адміністративні, соціально-економічні, військові, духовні й навіть сімейні відносини. Особлива увага приділялася охороні "честі та здоров'я государя", царської влади, представників "государевого двору", церкви.

Загалом, більшість законодавчих норм Соборного уложення 1649 р. було розроблено в інтересах дворянства, вони сприяли його консолі­дації як основного опертя самодержавства.

Основними джерелами права в період абсолютизму були:

1) Соборнеуложення 1649р., правова сила якого неодноразово
підтверджувалася указами;

2) регламенти-акти, що визначали загальну структуру, штати,
функції та напрямки діяльності державних органів. Загалом було за­
тверджено сім регламентів (Крігс-комісаріату (1711р.), Штатс-контори
(1719 р.), Коммерц-колегії (1719 р.), Генеральний регламент (1720 р.),
Головного магістрату (1721 р.), Духовний (1721 р.);

3) маніфести - видавалися монархом і за його підписом та були
звернені до всього населення й усіх установ (про вступ монарха
на престол, початок війни, підписання миру тощо);

4) статути — збірники, що містили норми, які стосувалися пев­
ної сфери державної діяльності (Військовий статут (1716 р.),
Морський статут (1720 р.), Вексельний статут (1729 р.) та ін.);

5) іменні укази - видавалися та підписувалися монархом і адресу­
валися конкретним державним установам або посадовим особам
(Сенатові, колегіям, губернаторам).

У другій половині XVII ст. було здійснено часткову системати­зацію та кодифікацію галузевих норм. Укладено: Новоторговий статут (1667 р.), Новоуказні статті про розбійні, татебні справи і вбивства (1669 р.), Новоуказні статті про помістя (1676 р.), Ново­указні статті про вотчини (1680 р.) та ін.

Кодифікаційні роботи були продовжені й у першій половині XVIII ст.: Артикул військовий (1725 р.), що був, фактично, кримінальним

кодексом; Генеральний регламент (1720 р.) — збірник адміністратив­ного законодавства; Пункти про вотчинні справи (1725 р.)—узагальнен­ня судової практики й тлумачення законів про спадкування та ін.

У цей же час завершується процес ліквідації правової відмінності між помістям і вотчиною. Указ 1719р. "Про порядок спадкування нерухомого та рухомого майна" називає їх нерухомістю. Щоб запобігти дробленню земельних володінь, нерухоме майно пере­давалось у спадок тільки одному синові. У 1731 р. на вимогу дворян­ства Указ про єдиноспадкування було скасовано.

Були введені обмеження й на право користування землею. Так, відповідно до Указу 1719р., добування корисних копалин на приват­них землях ставало прерогативою держави. Деякі породи дерев, які використовувались у суднобудуванні, було оголошено заповід­ними. Таке становище зберігалося до царювання Катерини II, яка, йдучи назустріч побажанням дворян, скасувала всі ці обмеження в користуванні власністю.

Значна увага приділялася правовим гарантіям розвитку промисловості й торгівлі. Майстрові люди звільнялися від сплати податків і військової служби, держава надавала кредити на будівництво заводів з переробки золота, срібла, міді.

У сфері зобов'язального права слід назвати норми, що розвивали наявні та регламентували раніше невідомі форми договірних відносин: договір постачання; договір особистого найму; договір майнового найму; договір поклажі; договір займу. Закладати можна було тільки власне майно. Заборонявся заклад казенної зброї, мундира.

Петро І вніс суттєві зміни в законодавство про сім'ю та шлюб. Був підвищений шлюбний вік для чоловіків з 15 до 20 років, а для жінок —з 12 до 17 років. Законну силу мали тільки церковні шлюби. Заборонялося одружуватися особам з психічними вадами. Указ від 6 квітня 1722 р. "Про освідчення дураківу Сенаті" забороняв одружуватися "дуракам". Не могли одружуватися близькі родичі. Закон забороняв одружуватися понад три рази. Законодавство вимагало також згоди на шлюб не лише тих, хто одружувався, а і їхніх батьків. Для військовослужбовців при одруженні вимагався дозвіл начальства, а для дворян - знання арифметики та геометрії.

Приводи до розлучення були такі: політична смерть (тобто по­збавлення всіх громадянських прав) і заслання на вічну каторгу, без­вісна відсутність одного з подружжя протягом трьох років, перелюб, невиліковна хвороба, замах одного з подружжя на життя іншого.

До 1721 р. було заборонено шлюби християн з представниками інших конфесій. Дружина повністю підпорядковувалася чоловікові, котрий мав право її карати. Майнові права та правоздатність дружини не обмежувалися.

Батьки користувалися великою владою стосовно своїх дітей. Вони могли їх карати, віддавати в найм, до монастиря. Батько повинен був утримувати й своїх незаконнонароджених дітей та їхню матір.

Опіка призначалася над малолітніми дітьми та продовжувалася до їхнього повноліття.

Спадкове право передбачало спадкування за законам і за заповітом.

Злочином визнавалося суспільне небезпечне діяння, що завдавало шкоди державі. Держава ж захищала інтереси дворян. Усі злочини поділялися наумисні, необережні та випадкові. Кримінальна відпо­відальність наставала тільки при вчиненні умисного чи необереж­ного злочину. Злочин поділявся на стадії: намір, посягання на злочин і закінчений злочин. У деяких випадках закон установлював покарання вже за намір (наприклад, державні злочини). Посягання на злочин могло бути закінченим і незакінченим.

Як пом'якшуючі обставини визнавалися: стан аффекту, психічна хвороба, малолітство злочинця, невідання та давність. Стан сп'яніння, що раніше розглядавсь як пом'якшуюча вину обставина, почав розглядатись як обставина, що обтяжує покарання.

Законодавство вводило поняття крайньої необхідності та необхідної оборони. Злочини, вчинені за таких умов, не каралися.

Інститут співучасті було ще недостатньо розроблено, тому, зазвичай, співучасники злочину каралися однаково.

Виділяли такі основні види злочинів: протирелігії(чаклунсг[во, ідолопоклонство, богохульство та ін.); державні (задум вбити чи захопити царя; словесна образа монарха, заколот, збройне повстання тощо); посадові (хабарництво, казнокрадство, несплата податків); військові (зрада, ухиляння від служби чи вербування, дезертирство, порушення військової дисципліни та ін.); проти порядку управління та суду (зривання й знищення указів, підробка печаток, фальшивомонетство, лжеприсяга, лжесвідчення); проти благопристойності (переховуван­ня злочинців, утримування притонів, виконання непристойних пісень і виголошення нецензурних слів); проти особи (вбивство, дуель, побої, брехня, образа словом); майнові (крадіжка, грабіж, підпал, знищення чи пошкодження чужого майна, шахрайство); проти моральності (зґвалтування, розпуста, двоєженство, перелюб тощо).

Основною метою покарання було залякування, відплата, ізоляція злочинця та його експлуатація. Основні види покарання на той час: смертна кара; тілесні покарання; каторжні роботи; тюремне ув'язнення; позбавлення честі та гідності; майнові покарання (конфіскація майна, штраф, вирахування з жалування); церковні покаяння. Покарання призначалися згідно з класовою належністю злочинця. Страти здійснювалися публічно.

• консервативний характер англійської революції, що пояснюється тривалим союзом між буржуазією та більшою частиною великих землевласників. Основне завдання,що стояло перед англійською революцією, -це ліквідація феодальної влади та встановлення буржуазного панування, забезпечення переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. У своєму розвиткові вона пройшла такі чотири етапи: 1) конституційний (1640—1642 рр.); 2) Перша громадянська війна ( 1642—1646 рр.); 3) боротьба за поглиблення демократичного змісту революції (1646-1649 рр.); 4) індепендеитськареспубліка (1649-1653 рр.). 15.2. Перший період англійської буржуазної революції та виникнення конституційної монархії Англійським королям з династії Тюдорів певний час вдавалося маскувати абсолютизм парламентськими формами правління. Стюарти, що утвердилися в Англії після смерті Єлизавети І Тюдор (1603), у період кризи та розпаду абсолютизму перейшли до режиму відкритої диктатури, вступивши в гострий конфлікт з Парламентом. Три перших Парламенти Якова І (скликані в 1604, 1614, 1621 рр.) були розпущені через відмову Палати общин надати королеві право збирати податки. Яков І (1603-1625) почав шукати "поза­парламентські шляхи" поповнення казни (запровадження нових податків, стягнення старих феодальних повинностей, торгівля титулами, посадами, монополіями тощо). Такою ж неприйнятною для Парламенту була й зовнішня політика короля - намагання зблизи­тися з "національним ворогом" англійської буржуазії-Іспанією За наступника Якова - Карпа І ( 1625-1649) - політичний шантаж, інтриги, свавілля ще більше загострили конфлікт між королем і Парламентом. 7 червня 1628р. королеві була подана так звана "Петиція про право", що була спрямована на обмеження королівського свавілля. У відповідь Карл І розпустив Парламент і не скликав його 11 років. У квітні 1640 р.,щоб отримати субсидії для ведення шотландської війни, король скликає Парламент,який виявився неслухняним і був розпущений. Цей Парламент дістав назву "короткого"(проіснував з 13 квітня до 5 травня 1640 р.). Однак відсутність грошей, незадоволен­ня не тільки народних низів, але й серед фінансистів та купців Сіті (центральна частина Лондона, в якій зосереджені контори та правління найбільших банкірів і страхових компаній тощо), частини перів зробили положення Карла безвихідним. Був скликаний новий Парламент, який пізніше почав називатися "довгим" (з 3 листопада 1640 р. до 1653 р.).

ТЕМА 15

Дата добавления: 2014-10-23