Тема 4. Основи цивільного права України

1. Поняття, принципи, функції і система цивільного права України

2. Загальна характеристика цивільного законодавства. Цивільний кодекс України

3. Цивільно-правові відносини.

4. Поняття і форми права власності в Україні.

5. Зобов'язальне право. Цивільно-правові договори

1. У процесі своєї життєдіяльності особи вступають між собою в певні відносини, які регулюються нормами права. Цивільне право впливає на суспільні відносини доведенням до їх учасників відповідних правових приписів, які забезпечені у своєму здійсненні державним примусом чи можливістю його застосування.

Цивільне право – одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

Цивільне право – це галузь права, сукупність правових норм, що становлять основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові та майнові відносини, що грунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.

Цивільне право характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами.

Цивільне право регулює широке коло різноманітних суспільних відносин, зокрема, такі групи відносин, як майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Майнові відносини – це цивільно-правові відносини, які виникають між суб'єктами з приводу володіння, користування і розпорядження майном.

Майнові відносини за змістом поділяються на два види:

– майнові відносини, пов'язані з належністю майна певним особам – це відносини власності (відображають існуючий розподіл матеріальних благ між конкретними особами, тобто закріплюють матеріальні блага за конкретним власником);

– майнові відносини, пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших – це відносини в галузі товарообігу (виникають на основі договорів купівлі-продажу, поставки, найму).

Особисті немайнові відносини виникають завдяки здійсненню особою її особистих прав та свобод щодо немайнових благ.

Особисті немайнові відносини поділяються на два види:особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими (авторське право на твір);особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими (захист честі, гідності й ділової репутації).

Цивільним правом регулюються вищезазначені відносини:юридичних осіб між собою;громадян між собою;громадян з юридичними особами;державою і фізичними або юридичними особами.

Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути:фізичні особи: громадяни України;іноземні громадяни чи піддані;особи без громадянства, юридичні особи:держава Україна;Автономна Республіка Крим;органи місцевого самоврядування;іноземні держави;інші суб'єкти публічного права (організації, підприємства, установи).

Однак наявність предмета правового регулювання є необхідною, проте не достатньою умовою віднесення певної сукупності правових норм до категорії правової галузі. Поряд з предметом, правова галузь повинна мати свій специфічний метод правового регулювання.

Поняття методу цивільно-правового регулювання охоплює сукупність прийомів і засобів, за допомогою яких здійснюється вплив на майнові та особисті немайнові відносини, що дістали відображення в цивільно-правових нормах.

Цивільно-правовий метод регулювання цивільних правовідносин характеризується такими ознаками:юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність; диспозитивність сторін;судове вирішення спорів;майново-компенсаційний характер примусового впливу на правопорушника.

З предметом і методом регулювання цивільно-правових відносин тісно пов'язані принципи цивільного права, які мають визначальне значення при застосуванні цивільно-правових норм.

У ст. З Цивільного кодексу України (далі ЦК України) закріплено такі цивільно-правові принципи:

– неприпустимість свавільною втручання у сферу особистого життя людини, тобто ніхто не мас права втручатися в особисте та сімейне життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України;

– неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законами України, тобто право власності в Україні є непорушним. Всі види власності мають рівний режим і рівно перебувають під охороною права;

– свобода договору, тобто сторони на власний розсуд у межах закону вирішують питання укладання договору та його змісту, керуючись при цьому власним інтересом;

– свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, тобто кожна особа вільна у виборі підприємницької діяльності, крім випадків, що передбачені законом;

– судовий захист цивільного права та інтересу, тобто у разі порушення цивільного права чи інтересу кожній особі гарантується судовий захист;

– справедливість, добросовісність та розумність, тобто встановлення нормами цивільного законодавства рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах.

Цивільне право виконує ряд функцій, властивих для нього як правового утворення, а саме:

– регулятивну, яка полягає в тому, що цивільне право здійснює регулювання правовими нормами відносин, що належать до його предмета;

– охоронну, яка полягає в тому, що забезпечує захист порушених суб'єктивних цивільних прав, шляхом їх відновлення чи еквівалентного відшкодування завданої шкоди;

– попереджувально-виховну, яка полягає в застосуванні до правопорушника засобів цивільно-правового захисту, чи здійснює виховний вплив на його подальшу поведінку та запобігає подальшим правопорушенням з його боку;

– попереджувально-стимулюючу, яка полягає в стимулюванні до правомірної поведінки інших осіб, а також запобігання здійсненню ними неправомірних діянь, внаслідок невідворотного застосування до правопорушників цивільно-правових санкцій.

До системи цивільного права належать:

а) цивільно-правові норми, тобто загальнообов'язкові, формально визначені, конкретні правила поведінки. Особливість цих правил поведінки полягає в тому, що переважна більшість цивільно-правових норм має диспозитивний характер, тобто дає особам можливість вибору варіантів поведінки. А це істотно впливає і на структуру цивільно-правової норми, адже такого її елементу, як санкція або немає, або він мас більш універсальний характер, аніж в інших галузях права;

б) цивільно-правові інститути, тобто сукупність відокремлених, взаємопов'язаних цивільно-правових норм, що регулюють якісно однорідні суспільні відносини;

в) цивільно-правові підгалузі, тобто сукупність інститутів, що регулюють суспільні відносини певного виду.

Викладена система цивільного права є структурою галузі цивільного права, окремі її інститути узгоджені й становлять єдину цілісність, яка основується на ЦК України.

Цивільне право складається з:

Загальної частини, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою дію на весь спектр цивільних правовідносин і стосуються джерел цивільного права, суб'єктів, об'єктів, змісту та підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, здійснення цивільних прав та їх захист тощо;

Особливої частини, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою дію лише на конкретні правовідносини.

2. Поняття цивільного законодавства тісно пов'язане з поняттям цивільного права як галузі права. Якщо цивільне право – це система цивільно-правових норм, то цивільне законодавство – це система нормативних актів, у яких дістали своє втілення цивільно-правові норми.

Цивільне законодавство – це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Вони регулюють особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності її учасників.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України. В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності, особистих немайнових прав, відносин інтелектуальної власності, підприєм­ницької діяльності тощо. Конституція наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 року і який набрав чинності з 1 січня 2004 року. ЦК України є однією з форм кодифікації цивільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, в якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається з шести книг, що охоплюють 90 глав, 1308 статей.

Окрім ЦК України актами цивільного законодавства є також інші кодекси і закони України, що видаються відповідно до Конституції та ЦК України (Сімейний кодекс України, Земельний кодекс України, Закони України «Про власність», «Про заставу», «Про цінні папери і фондову біржу» та інші).

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори, що регулюють цивільні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому міжнародний договір має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то відповідно до ст.10 ЦК України застосовуються правила відповідного міжнародного договору.

Елементами структури цивільного законодавства є також підзаконні нормативно-правові акти.

Окрім цивільного законодавства до джерел цивільного права ЦК України вперше віднесений звичай, в тому числі звичай ділового обороту (ст. 7 ЦК) та договір (ст. 6 ЦК).

Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

При укладанні договору законодавець дозволяє врегульовувати не лише відносини, які не врегульовано актами цивільного законодавства, а також і відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

3. В основі цивільно-правового регулювання лежать передусім майнові відносини, предметом яких можуть бути конкретні речі, майно, а також інші блага, роботи, послуги. Право власності фактично є серцевиною цієї галузі права.

Цивільно-правові відносини – це особисті немайнові та майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, які є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, що виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту.

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в певні стосунки з привода майна чи особистих немайнових прав. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. У цивільних правовідносинах завжди повинно бути не менше двох суб'єктів (дві сторони), тому що це відносини між особами.

Людина, як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (ст. 24 ЦК).

До фізичних осіб належить громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для того, щоб виступати суб'єктом цивільних правовідносин, фізичні особи повинні володіти цивільною правосуб'єктністю, яка включає в себе правоздатність та дієздатність.Цивільною правоздатністю називається здатність фізичної особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки.Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народжен­ня і припиняється в момент її смерті. Цивільна правоздатність, як суспільно-правова якість, визнається за всіма громадянами України, які мають бути рівними перед законом.

Цивільною дієздатністю фізичної особи називається її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання.

Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього розрізняють декілька різновидів цивільної дієздатності:часткова цивільна дієздатність (ст. 31 ЦК); неповна цивільна дієздатність (ст. 32 ЦК);повна цивільна дієздатність (ст. 34 ЦК);обмежена цивільна дієздатність (ст. 36 ЦК);недієздатність фізичної особи (ст. 39 ЦК).

Часткова дієздатність характерна для фізичних осіб віком до 14 років (малолітня особа), які мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, що задовольняють їх потреби та стосується предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовому чи соціальному розвитку малолітнього.

Неповна цивільна дієздатність характеризується тим, що за фізичною особою, у віці від 14 до 18 років (неповнолітня особа), визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії передбачені законом. Вони мають право учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, здійснювати свої авторські або винахідницькі права на свої твори, винаходи, право вносити вклади до банківських та інших фінансових установ і розпоряджатися ними тощо. Неповнолітня особа відповідає за заподіяну нею шкоду, якщо вона має майно чи заробіток. Коли у неї цього немає, заподіяна нею шкода повинна бути відшкодована її батьками (усиновителями) або піклувальниками.

Повна цивільна дієздатність – це здатність фізичної особи своїми діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'язки.

Повну цивільну дієздатність набуває фізична особа з досягненням повноліття, тобто з 18 років.

Обмежена цивільна дієздатність визначається судом щодо фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоров'я, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчинюються особою, яка обмежена у дієздатності, за згодою піклувальника. Особа, яка обмежена у цивільній дієздатності, самостійно відповідає за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я чи недоумства нездатна усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Над фізичною особою, яка визнана недієздатною, встановлюється опіка, що приводить до втрати нею можливості вчиняти будь-який правочин.

Регулювання цивільних відносин передбачає участь у них фізичної особи (громадянина). Однак, досить часто виникають ситуації, коли громадянин зникає і місце його перебування невідоме. Розшуки не дають позитивних наслідків. Між ти тривала відсутність громадянина на місці його постійного проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, вимагає вжиття відповідних заходів. У таких випадках настає необхідність визнати громадянина безвісно відсутнім, а потім оголосити його померлим.

Визнання громадянина безвісно відсутнім провадиться лише за таких умов:на місці постійного проживання громадянин відсутній протягом року; про його місцезнаходження протягом цього самого строку на місці його постійного проживання нічого не відомо;вжиті заходи для встановлення місця перебування цього громадянина не дали результатів.

Визнання громадянина безвісно відсутнім здійснюється в судовому порядку за місцем його постійного проживання і тягне за собою такі правові наслідки:над його майном встановлюється опіка;з майна, належного безвісно відсутньому, видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній за законом зобов’язаний утримувати.

Оголошення людини померлою провадиться в судовому порядку за таких умов:громадянин відсутній у місці постійного проживання протягом трьох років; якщо протягом того ж строку на місці постійного проживання громадянина немає відомостей про це місце його перебування;вжиті заходи для виявлення місцеперебування громадянина і одержання відомостей про нього не дали позитивних результатів.

Коли громадянин пропав безвісно за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку (аварія літака, обвал в горах та ін..), то трирічний строк скорочується до шести місяців. Громадянин, що пропав безвісно у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошений судом таким, що помер, не раніше як після закінчення двох років з дня припинення воєнних дій. Днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання законної сили рішенням суду або день його гаданої загибелі.

Правові наслідки оголошення особи такою, що померла, прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті (відкриття спадщини, припинення шлюбу та ін..). Спадкоємці особи, яка оголошена такою, що померла, не мають права відчужувати (продавати, дарувати, міняти) протягом п’яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщини. Якщо особа, яка була визнана такою, що померла, з'явилася, то вона може зажадати від будь-кого повернення майна, що збереглося та безоплатно перейшло до нього.

Учасниками майнових і особистих немайнових відносин, що регулюються чинним цивільним законодавством, крім фізичних осіб, виступають різноманітні організації – державні, кооперативні, громадські, господарські товариства та інші організації. Але для того, щоб ці організації стали суб'єктами цивільних правовідносин, вони повинні бути юридичною особою.

Ознаки юридичної особи:

– організаційна єдність, тобто юридична особа повинна мати певну структуру, яка характеризується наявністю системи соціальних взаємозв'язків членів юридичної особи та їх структурною і функціональною диференціацією (органи управління, структурні підрозділи), певну мету і завдання, які закріплені статутом або іншим установчим документом;

– реєстрація у встановленому законом порядку, тобто юридична особа має бути легалізована державою, шляхом засвідчення факту її створення. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації та внесення до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, і з цього часу вона може бути суб'єктом цивільних та інших відносин;

– наявність цивільної правоздатності та дієздатності, тобто юридична особа повинна мати соціально-правову можливість бути визнаною учасником цивільних правовідносин;

– наявність майнової відокремленості, тобто юридична особа повинна мати своє майно, відокремлене від майна колективу, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади та інших юридичних осіб і володіти ним за правом власності. Крім того, юридична особа повинна мати самостійні фінансові документи (баланс чи кошторис, рахунок у банку);

– самостійна майнова відповідальність за зобов'язаннями, тобто юридична особа повинна нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями всім своїм майном, якщо інше не встановлено законом;

– участь у цивільному обігу від власного імені, тобто кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму та характер її діяльності. Юридична особа, крім повного, може мати скорочене найменування. Юридична особа, що с підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування;

– здатність бути позивачем і відповідачем у суді, тобто юридична особа від свого імені має право бути учасником цивільного процесу, захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобов'язання.

Отже, ст. 80 ЦК України встановлює, що юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Цивільна дієздатність юридичної особи виникає одночасно з виникненням у неї цивільної правоздатності і здійснюється через систему органів юридичної особи або через своїх учасників. Юридична особа може мати як один орган (директор, президент), так і декілька одночасно (спостережна рада, правління, загальні збори). Зазначені органи можуть бути як колегіальними, так і одноособовими.

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на:юридичних осіб приватного права (створюються на підставі установчих документів); юридичних осіб публічного права (створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування).

Порядок створення, організаційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права встановлюються ЦК України, а порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією та законами України.

Юридична особа підлягає державній реєстрації органами юстиції у порядку, встановленому законом. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місце знаходження, органи управління, філії та представництва, предмет діяльності товариства чи мета установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, передбачених законом.

Види юридичних осіб:

1) залежно від форм власності розрізняють приватні, комунальні і державні юридичні особи;

2) залежно від характеру діяльності розрізняють комерційні і некомерційні. Комерційними є суб'єкти підприємницької діяльності, ціль якої прибуток (підприємства, господарчі товариства). Некомерційними юридичними особами є об'єднання громадян, благодійні організації, органи державної влади і місцевого самоврядування;

3) залежно від складу установчих документів розрізняють: договірні, статутні, договірно-статутні юридичні особи, що діють на підставі Положення.

Діяльність юридичної особи може бути припинено в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) чи ліквідації юридичної особи. Загальні засади припинення юридичної особи визначаються ст.ст. 104-112 ЦК України.

Для припинення юридичної особи передбачено чітку процедуру.

Першим етапом є прийняття рішення про припинення, яке можуть приймати учасники юридичної особи, суд або відповідний орган. Вказані особи зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення діяльності.

Другим етапом є призначення зазначеними органами за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісії з припинення юридичної особи та встановлення порядку і строків припинення юридичної особи. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Вона виступає в суді від імені юридичної особи, публікує у засобах масової інформації повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк пред’явлення кредиторами вимог до неї.

Третім етапом є внесення до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи. І саме з цього моменту юридична особа є такою, діяльність якої припинено.

Об'єктами цивільних правовідносин стає все те, з приводу чого виникають та здійснюються цивільні права та обов'язки, тобто все те, що є предметом або результатом діяльності учасників цивільного обороту. Отже під об'єктом цивільно-правових відносин розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою в зазначені правові відносини. Основним критерієм даного об'єкта є його оборотоздатність, тобто можливість вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином.

До об'єктів цивільних правовідносин відносять:

– речі, тобто предмети матеріального світу, які перебувають у натуральному стані в природі або створені працею людини і здатні задовольняти певні потреби людей, і щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки. Вони складають матеріальну основу життєдіяльності суспільства;

– гроші, валютні цінності та цінні папери;

– дії та послуги, які виникають з договорів чи іншого юридичного факту;

– результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація;

– особисті немайнові блага, до яких належать житія, здоров'я, честь, гідність, ім'я, ділова репутація, свобода та особиста недоторканність, безпека людини.

Змістом цивільно-правових відносин є цивільні суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів таких відносин.

Право, що належить конкретній особі, називається суб'єктивним цивільним правом, а відповідний цьому праву обов'язок іншої особи – суб'єктивним цивільним обов'язком. Здійснення суб'єктивного цивільного права - це реалізація його змісту через вчинення уповноваженої особи дій, що визначають можливість певної поведінки. Особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд як особисто, так і через інших осіб-представників. Цивільний обов'язок має виконуватися в межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства, забезпечуватися відповідними засобами заохочення та застосування санкцій.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Розрізняють дві основні форми захисту – юрисдикційну та не юрисдикційну. До юрисдикційної форми захисту відносять діяльність уповноважених державою органів – суд, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріусів. Так, згідно ст. 16 ЦК України особа може звернутися до суду з позовами про:визнання права; визнання правочину недійсним;припинення дії, яка порушує право;відновлення становища, яке існувало до порушення;примусове виконання обов'язку в натурі;зміна правовідносин;відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;відшкодування моральної (немайнової) шкоди;визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Не юрисдикційна форма захисту цивільних прав полягає в особливих діях громадян і організацій, що здійснюється ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів. Ст. 19 ЦК України розкриває поняття та форми самозахисту цивільних прав.

4. Однією з фундаментальних підгалузей цивільного права є речове право, тобто сукупність правових норм, які забезпечують задоволення інтересів особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її панування.

У системі речового права право власності є одним із основних інститутів. Його значення обумовлене тим, що право власності юридично закріплює сформовані в суспільстві економічні відносини. Право власності належить до природних прав людини, є абсолютним правом і ніхто не може його порушувати. Поняття права власності відображено у ст. 316 ЦК України: «Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб».

Характерною ознакою права власності с те, що воно існує само по собі незалежно від відносин між особами. Окрім ЦК України додаткове регулювання відносин власності здійснюється Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 року.

Право власності – це приватне право, але воно має забезпечувати і публічний інтерес, і тому мас свої межи. Згідно ст. 41 Конституції, ст. 319 ЦК України власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини щодо володіння, користування та розпоряджання майном.

Право власності в суб'єктивному значенні – це закріплення в нормах права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися майном.

Зміст права власності згідно зі ст. 317 ЦК України складаються з трьох прав власника:

– права володіння – це юридично закріплена можливість фактич­ного господарського панування власника над річчю (майном). Володіння може бути законним та незаконним. Законне володіння передусім належить власнику майна, а також може надаватись на підставі договірних відносин, в силу адміністративного акту чи на підставі, передбаченій у законі. Володіння без правових підстав є незаконним, яке поділяється на добросовісне незаконне володіння (якщо особа,яка володіє майном, не знає і не могла знати про його незаконність, наприклад, придбала річ на речовому ринку, яку булу до того вкрадено у власника) і недобросовісне незаконне володіння (якщо особа, яка володіє майном, знала чи повинна знати про незаконність свого володіння, наприклад, якщо особа знайшла чужі речі і не передала їх відповідним державним органам);

– право користування – це юридично забезпечена можливість вилучення з речі (майна) корисних властивостей, шляхом її використання для задоволення потреб власника чи інших осіб або одержання від неї плодів і прибутків. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій, а також шляхом вчинення юридичних дій (вести самостійне господарство, створювати приватні підприємства, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для продажу її іншим особам;

– право розпоряджання – це юридично забезпечена можливість визначити фактичну і юридичну долю речі (майна). Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення.

В Україні існують такі форми власності:

– власність Українського народу, тобто земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;

– приватна власність, тобто майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (житлові будинки, транспортні засоби та інше майно споживчого й виробничого призначення, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури, мистецтва, винаходи та відкриття, при цьому вартість та кількість майна, яке може бути у приватній власності, законом не обмежується);

– державна власність, тобто майно, в тому числі грошові кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (єдина енергетична система, системи зв'язку, транспорт загального користування, кошти державного бюджету);

– комунальна власність, тобто майно, що належить територіальній громаді села, селища, міста і необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території (житлові будинки, підприємства міського транспорту, водопостачання, теплопостачання, побутового обслуговування, культурні заклади, заклади освіти, охорони здоров’я та ін.

Цивільний Кодекс України називає суб'єктів права власності в Україні, до яких відносяться:

1) український народ, який здійснює свої права власника через референдум, Верховну Раду України, місцеві ради;

2) фізичні особи - громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими й особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі: юридичні особи – вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; держава Україна, яка здійснює свої права власника через органи державної влади; Автономна Республіка Крим; територіальні громади села, селища, міста; іноземні держави та інші учасники цивільних відносин.

Усі суб'єкти права власності є рівні перед законом.

Конституція України встановила принцип непорушності (недоторкан­ності) приватної власності, сутність якого полягає в тому, що ніхто не може бути протиправно позбавлений прав власності. На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного права, а й інших галузей права, зокрема, кримінального, адміністративного, трудового, сімейного, житлового тощо.

Цивільне законодавство забезпечує громадянам та іншим власникам рівні умови захисту права власності. Захист, як правило, здійснюється судом, господарським або третейським, шляхом подання позову, які поділяються на речово-правові та зобов'язально - правові.

До речово-правових позовів відносять: віндикаційний позов, тобто витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння; негаторний позов, тобто вимога власника до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном; позов про визнання права власності, тобто позадоговірна вимога власника майна про визнання його права власності, якщо це право є спірним або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Щодо зобов'язально-правових способів захисту права власності, то вони, здебільшого, засновані на договорах, але можуть бути пов'язані з позадоговірним зобов'язанням. До них відносять позови про відшкодування збитків; про повернення речей, відданих у користування за договором і таке інше.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і повернення його майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.

5. Зобов'язальне право – це підгалузь права, сукупність правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини у сфері товарообігу, а також майнові відносини з покриття заподіяної шкоди за участю юридичних і фізичних осіб.

Цивільні зобов'язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Зобов'язання складається з суб'єктів, об'єктів і змісту.

У зобов'язанні, як і в будь-яких інших цивільних правовідносинах, беруть участь не менше двох осіб, які іменуються його суб'єктами. Згідно і 1.509 ЦК України суб'єктами зобов'язання є кредитор, тобто сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або утримання від неї, і боржник, тобто сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора. Об'єкти зобов'язань – це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовано права та обов'язки суб'єктів. Зміст зобов'язання складають права та обов'язки сторін.

Зобов'язально-правові відносини, як правило, встановлюються на певний, конкретно визначений строк. Підставою виникнення зобов'язання є передбачені законом юридичні факти.

Зобов'язання виникають з таких підстав: за договорами (договірні зобов'язання) та іншими правочинами; безпосередньо з акту цивільного законодавства (акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, рішення суду); настання або ненастання певної події (охорона і рятування суспільного майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі).

Зобов'язання є правовідносинами, тому вони охороняються засобами примусового характеру, до яких можна віднести так звані загальні міри, що застосовуються у всіх випадках, за винятком тих, що виключені законом, договором або характером встановлених відносин та так звані спеціальні забезпечувальні міри, що застосовуються лише для забезпечення тих зобов'язань, для яких вони безпосередньо встановлені законом або договором. Останні називаються способами (видами) забезпечення виконання зобов'язань.

Забезпечення виконання зобов'язань – це традиційний інститут цивільного права і відповідно до ст. 546 ЦК України може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Неустойка – це визначена договором чи законом сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання зобов’язання, зокрема, у разі прострочення виконання. Право на неустойку в такому випадку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків. Кредитор не має права на неустойку лише в разі якщо порушення боржником зобов’язання стало наслідком випадку або непереборної сили;

Застава – додатковий до основного договір між кредитором і боржником, за яким кредитор у разі невиконання зобов’язання боржником має право повернути стягнення на обумовлене цим договором майно боржника.

Завдаток – це грошова сума або рухоме майно, що видається однією з договірних сторін (боржником) другій стороні (кредитору) на підтвердження договору і забезпечення його виконання.

Порука – це договір, за яким поручитель бере на себе обов’язок відповідати перед кредитором за виконання зобов’язання основним боржником. Отже, у договорі поруки беруть участь три суб’єкти – кредитор, боржник з основного договору і третя особа – поручитель, з якою кредитор укладає додатковий договір – договір поручительства.

Гарантія – це письмові зобов’язання банку, іншої фінансової установи, страхової організації (гаранта), яке видається кредитору (бенефіціару) на прохання боржника (принципала) і за яким гарант бере на себе відповідальність за порушення боржником умов договору з кредитором.

Притримання – це право кредитора, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові, в разі невиконання останнім у строк зобов’язання, притримувати річ у себе до виконання боржником зобов’язання.

Правовий зв'язок, що існує між суб'єктами зобов'язань, ніколи не може бути довічним. Тобто виникають ситуації, коли права й обов'язки, що пов'язували учасників того чи іншого зобов'язального правовідношення, перестають існувати і, як наслідок, правовий зв'язок між цими учасниками, що існував раніше, також втрачається.

Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється:якщо виконання проведено належним чином; за домовленістю сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, майна тощо);при зарахуванні зустрічних однорідних вимог;внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від зобов'язання;поєднання боржника та кредитора в одній особі;за неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає;зі смертю особи боржника або кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з їх особою;з ліквідацією юридичної особи-боржника чи кредитора.

Договір – одна з центральних категорій цивільного права. Згідно ст.626 ЦК України договір – це домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договір вважається дійсним за дотриманням таких умов:законної дії; волевиявлення сторін;дотримання встановленої законом форми договору;право та дієздатності сторін.

Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить закону.

Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Відповідно до ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Класифікація договорів:

– залежно від розподілу обов'язків між сторонами договори поділяються на односторонні та двосторонні. В односторонньому договорі одну сторону наділено лише правом вимоги, а іншу – лише обов'язком задовольнити цю вимогу. У двосторонньому договорі, яких у цивільному праві переважна більшість, обидві сторони наділено взаємними правами та обов'язками. Договори, в яких беруть участь більше ніж дві сторони, що наділені взаємними правами та обов'язками є багатосторонніми;

– залежно від наявності зустрічного відшкодування договори поділяються на відплатні та безоплатні. До відплатних належать договори, в яких одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування. Договір вважається відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з суті договору. Безоплатним визнається договір, за яким майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено (договір дарування);

– залежно від моменту виникнення договору договори поділяються на реальні та консенсуальні. Реальними є договори, які набувають юридичного значення з моменту фактичного здійснення певних дій, тобто передача контрагенту певного майна, грошей. Консенсуальними є договори, що набувають сили з моменту досягнення сторонами згоди. Більшість цивільно-правових договорів є консенсуальними;

– залежно від юридичної спрямованості договори поділяють на основні та попередні. Основними вважають договори, які безпосередньо спрямовані на виникнення прав та обов'язків між учасниками конкретного договору. Ст.635 ЦК України вперше дало визначення поняття попереднього договору. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором;

– залежно від наявності волі осіб на укладання договору договори поділяються на договори, що укладені на користь контрагентів, та договори, що укладені на користь третьої особи. Переважна більшість договорів укладається на користь контрагентів. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь не контрагента за договором, а третьої особи, яка встановлена або не встановлена законом;

– залежно від способу укладання договори поділяються на взаємоузгодженні договори та договори приєднання. У взаємоузгоджених договорах враховується воля обох контрагентів, а у договорах приєднання в формулюванні умов договору бере участь тільки одна сторона, а інша може або прийняти ці умови в цілому, або ні. Сформульовані цією однією стороною умови вказують у формулярах або інших стандартних формах.

За формою договори можуть бути усними та письмовими. Усна форма договору виконується при здійснені усних домовленостей сторін (усно укладається договір купівлі-продажу рухомої речі).

Письмова форма договору поділяється на:просту письмову форму, яка застосовується у разі укладання договорів між юридичними особами, між фізичною та юридичною особами, крім договорів, що виконуються під час їх укладення;нотаріально засвідчену письмову форму, яка обов'язкова у випадках, передбачених законом (договір купівлі-продажу житло­вого будинку).

За невиконання або неналежне виконання зобов'язання відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства настає цивільно-правова відповідальність, лише при наявності певних умов:вини; протиправності дії (бездіяльності);наявності шкоди (майнової, моральної);причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою.

Різновидами цивільно-правової відповідальності є:

– договірна та позадоговірна. Договірна відповідальність настає в разі порушення договору, це обов’язок однієї сторони відшкодувати збитки, завдані іншій стороні неналежним виконанням або невиконанням умов договору. Позадоговірною відповідальністю визнається відповідальність, що настає у зв’язку із заподіянням шкоди однією особою (правопорушником) іншій особі (потерпілому), між якими відсутні договірні відносини. Делікт – правопорушення, яке є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності.

Деліктна відповідальність є наслідком позадоговірного заподіяння шкоди і настає за таких умов:

а) заподіяння майнової шкоди (збитків);

б) протиправність діяння особи, яка заподіяла шкоду;

в) наявність причинного зв’язку між протиправними діями особи, яка заподіяла шкоду, і цією шкодою;

г) наявність вини особи, яка заподіяла шкоду.

За деліктним зобов’язанням той, хто заподіяв шкоду, зобов’язаний у повному обсязі відшкодувати її, а інша сторона має право вимагати від правопорушника виконання його зобов’язання. На відміну від договірної відповідальності, деліктна відповідальність є порушенням загального правила не завдавати шкоди іншому;

– часткова та солідарна. За часткової відповідальності кожна із зобов'язальних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці. За солідарної відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них;

– основна та субсидіарна (додаткова). Субсидіарна відповідальність має місце за наявністю крім основного боржника ще й додаткового. У разі неможливості відшкодування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий, наприклад, відповідальність батьків за шкоду, заподіяну неповно літнім сином;

– відповідальність особи без вини – це відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Джерелом підвищеної небезпеки є предмети матеріального світу (транспортні засоби, механізми, шкідливі викиди підприємства, вибухові речовини, отрута та ін.), які через свої специфічні особливості не піддаються повному контролю людини, що використовує ці предмети у своїх інтересах, і тому становлять підвищену небезпеку для оточення, оскільки мають високий ступінь імовірності заподіяння йому шкоди. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, як правило, покладається на власника цього джерела, а не на особу, що безпосередньо ним керувала. Ця відповідальність настає незалежно від вини особи, що керувала джерелом підвищеної небезпеки, і вини його власника. Якщо джерело підвищеної небезпеки належить підприємству – юридичній особі, то вона й відповідає за заподіяну шкоду. Власники джерела підвищеної небезпеки звільняються від відповідальності за заподіяну шкоду, якщо доведуть, що шкода настала внаслідок не переборної сили або умислу потерпілого.

Особа не несе відповідальності, якщо в її діях нема складу правопорушення. Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є, зокрема, випадок (казус) та непереборна сила. Казус – це випадкова дія особи, яка має зовнішні ознаки правопорушення, але позбавлена елементу вини (умислу чи необережності) і не тягне юридичної відповідальності. Казус не залежить від волі особи і за існуючих умов не може бути передбачений. Непереборна сила – це надзвичайна і невідворотна за певних умов подія. До таких подій належать землетруси, повені, урагани, лісові пожежі та інші стихійні лиха. Також непереборною силою можуть вважатися певні суспільні явища – воєнні дії, страйки тощо.

Дата добавления: 2014-10-31