Правильно Неправильно 6 страница

Жаль, що лінгвіст-самозванець не заглянув до українсь­ких словників. У Словнику української мови читаємо: пожежник — працівник пожежної команди: «Метушились пожежники. Горів університет. Червоне полум'я виривало­ся з червоних вікон з тріском і глухим гудінням» (О. Дов­женко). «Пожежний — призначений для гасіння пожежі: «Пожежні розсохлися бочки»(С. Олійник); викорис­товуваний для повідомлення про пожежу: «Владно вдарив пожежний дзвін» (О. Гончар); уживаний для застерігання від пожежі: «На високій пожежній вежі ходить вартовий з гвинтівкою й пильнує небо» (Г. Тютюнник). А той, хто потерпів від пожежі, зветься по-нашому погорілець: «Самітно блимають на спаленій руїні вогники в церкві, де зійшлися на сум погорільці» (С. Васильченко).

Попит і пропонування (а не пропозиція)

Російське слово предложение українською мовою слід перекладати речення (граматичний і логічний термін), про­позиція (те, що виноситься на обговорення; порада, вка­зівка) і пропонування (економічний термін, уживаний у сполученні зі словом попит). Напр.: «За будовою й типами синтаксичних зв'язків речення поділяються на прості і складні» (підр.); «Хлопчик засипав письменника запитан­нями й пропозиціями щодо продовження оповідання» (О. Донченко); «Одним із важливих економічних законів є закон попиту і пропонування» (журн.); «У макроекономічному аналізі базовою моделлю інвестиційного попиту й пропонування є модель, у якій інвестиції є функцією відсоткової ставки» (підр.). Уживання в останньому зна­ченні слова пропозиція зумовлене негативним упливом росій­ської мови і не відповідає українським лексичним нормам.

Постачальник, а не поставщик

В українській мові є слово постачати зі значенням «давати кому щось, забезпечувати кого чимсь» та похідні від нього постачання, постачальний, постачальник, поста­чальниця, постачальницький тощо. Напр.: «Люди — мале й старе естафетою постачали солдатам воду» (Ірина Вільде); «Солод на той час працював у відділі постачання» (М. Руденко); «Відтепер Пугач став головним постачальником м'яса товариству» (В. Ґжицький). Уживане часом у засобах масової інформації слово поставщик є непотрібним запо­зиченням з російської мови.

Приморозки і заморозки

Яке з цих двох слів має більше підстав для називання невеликих весняних та осінніх морозів, що бувають удосвіта або вночі? Перше походить від приморожувати (злегка пошкоджувати морозом); а друге від заморожувати (дуже охолоджувати, доводити до замерзання). Пор.: «Ку­банка завжди сиділа на ньому чортом. Він її носив і в холод, приморожуючи вуха, і в спеку, обливаючись потом» (О. Гончар); «Мертва душа гляне в очі марою, в жилах мені заморозить всю кров» (Леся Українка). Виходить, слово приморозки семантично точніше, тож йому й слід віддати перевагу, як це робить більшість митців українського слова: «У середній смузі України від цього дня вже можуть починатися приморозки, а тому й кажуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про запас!» (О. Воропай); «Хоч приморозків у цьому році ще не було, трави під ногами вже хруптіли» (Ірина Вільде); «Прибитий ранніми приморозками паслін визирає з-поміж сизуватої лободи, мов десятки гострих зіниць» (М. Руденко).

Причинний і причиновий

У своїх мовних порадах я завжди посилаюся на тлу­мачні, перекладні, енциклопедичні та інші словники, які є невичерпним джерелом вивчення мови. Однак у слов­никах теж інколи трапляються недоладності. Приміром, основне значення слова причинний у нашій мові — «божевільний, несповна розуму». Це підтверджується уривками з творів Т. Шевченка, П. Грабовського, А. Крим­ського, П. Панча, О. Кундзича та інших українських письменників XIX—XX століть, але в багатьох лексико­графічних працях слово в такому значенні поставлено на друге місце та ще й з позначкою «розмовне». А яке ж нормативно-літературне? Виявляється, причинний як прикметник до причина в значенні «підстава, привід; явище, що породжує інше явище» (Словник української мови. Т. 8. С. 98). Словосполучення причинний зв'язок документується тут творами В. Леніна (котрий, як відомо, українською мовою не писав), а лінгвістичні терміни причинний сполучник, причинне підрядне речення не докумен­туються нічим. І слава Богу! Бо і сполучники, й речення в українській мові не причинні, а цілком нормальні. Причинний слід уживати лише в значенні «несповна розу­му», як, скажімо, в Т. Шевченка: «Не русалонька блукає: То дівчина ходить, Й сама не зна (бо причинна), Що такеє робить». Але причиновий зв'язок, причиновий сполучник, причинове речення.

Просвітитель чи просвітник?

Сучасна українська літературна мова досить рідко використовує старослов'янський суфікс -тель, наявний у словах учитель, засідатель та в деяких інших. Особливо помітна тенденція до заміни його власними наростками в зіставленні з російською мовою (яка зазнала далеко більшого впливу старослов'янської, ніж українська): писатель — письменник, читатель — читач, свидетель — свідок. Підтримуючи цю тенденцію, укладачі тритомного «Російсько-українського словника», що вийшов 1968 року, при перекладі російських слів просветитель, просветительница, просветительный, просветительство на перше місце поставили українські відповідники з суфіксами -н, -ник. Використовували такі утворення й класики україн­ського письменства: «Молодий лікар, вірний своїй ідеї, мав розгорнути свою лікарську та просвітню практику» (М. Коцюбинський). Період бурхливого розвитку науки й культури в Західній Європі XVII—XVIII століть одинадцятитомний «Словник української мови» (т. 8, с. 278) подає як Вік просвітництва. Проте на сторінках преси, в теле- й радіопередачах і в окремих творах письменників досі чо­мусь віддають перевагу словам із суфіксом -тель: просвітитель, просвітительство й под., нехтуючи закономірні українські відповідники просвітник, просвітниця, просвіт­ній, просвітницький, просвітництво.

Рублевий, а не рубльовий

Грошову одиницю колишнього Радянського Союзу в одних союзних республіках перекладали мовами корінних націй (укр. карбованець, узб. сум, каз. сом), а в інших уживали російської назви, пристосованої до фонетико-морфологічних особливостей місцевої мови (бр. рубель, молд. рублэ, ест. rubla). Коли той союз розпався, нові незалежні держави запровадили національні валюти, а Росія успадкувала рубль. Ми вживаємо назву російської грошової одиниці, як і годиться, без перекладу, але виник­ла проблема при утворенні прикметника. Багато газет та інших видань використовують російську форму рублёвий, відтворюючи її засобами української графіки — рубльовий. Але це суперечить нормам української мови, за якими прикметники такого зразка мають наголошений наросток -ев, а не -ьов: кришталь —кришталевий, мигдаль —мигда­левий, перкаль — перкалевий, квасоля — квасолевий (поряд із квасоляний), сталь — сталевий, тополя — тополевий (також тополиний). Напр.: «Мерехтіла кришталева пиш­ність люстр» (М. Стельмах); «Його очі блищали кришта­левими перлинами сліз» (О. Досвітній); «Дуже шкодить бобовим квасолевий зерноїд» (журн.). Отже, єдино можлива форма прикметника в українській мові — рублевий: рублева зона, рублева готівка, рублева маса тощо.

Свідоцтво і свідчення

Звукова близькість цих слів призводить до того, що їх помилково вживають одне замість одного. «Дільничому (треба дільничному. — О. П.) інспекторові не пощастило знайти переконливих свідоцтв про високу культуру батьків підлітка», — читаємо в одній із газет. Тут доречне слово свідчення, бо йдеться про факт, річ, обставину, які підтвер­джують щось. А свідоцтво, тобто офіційний документ, треба вживати в такому контексті: «Одержавши свідоцтво про закінчення школи, вона серйозно задумалась над тим, як їй бути далі» (Ю. Збанацький).

Усмішка і посмішка

Слово посмішка в основному своєму значенні пов'язане з поняттям глузування, кепкування; до нього пасують епітети іронічна, скептична, глузлива тощо: «Літній крем'я­зень теше собі весло, скептична посмішка гуляє в нього під вусами» (О. Гончар); «Солуха, знічуючись від гадючої посмішки отця Миколая, налив йому келих» (М. Стельмах). Натомість у публіцистиці, а то й у художніх творах, можна прочитати: «Її доброта світилася в ледь помітних зморш­ках, у м'якій посмішці» (газ.). За лексичними нормами української мови з епітетами м'яка, ласкава, приємна, при­вітна вживаємо слова усмішка: «Усмішка щастя розілля­лась по обличчю в старої» (М. Коцюбинський); «І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка» (А. Малишко).

Утаємничений (втаємничений) і таємничий

В одному поважному виданні пишуть: «Книжечка споживача з утаємниченими літерами». Утаємничений означає «прилучений до якоїсь таємниці, ознайомлений з чимось приховуваним», те саме, що рос. посвященный. Напр.: «Катерина просила родичів, які вже були втаємни­чені в захворювання Аркадія, поки що тримати язики за зубами» (Ірина Вільде). У цитованому тексті мова йшла про незбагненні, незрозумілі, тобто таємничі літери. Пор.: «Таємнича доля судила Олені опинитись на чужій стороні» (П. Куліш); «Ввесь світ був як казка, повна чудес, таєм­нича, цікава й страшна» (М. Коцюбинський).

Фатальний, а не роковий

При перекладі синтаксичних конструкцій, що містять у собі пароніми, стикаємося з певними труднощами, оскільки близькозвучні слова в одній мові не завжди є такими в іншій. Тож треба шукати засобів зберегти парономастичність, а, можливо, й відмовитися від неї, щоб не порушити лексичних норм однієї з контактних мов. Проте деякі автори не завдають собі клопоту щодо перекла­дацьких пошуків. Скажімо, до 50-річчя закінчення Другої світової війни в різних виданнях було опубліковано чимало матеріалів. В одній із двомовних газет такий матеріал вийшов під назвою Сороковые — роковые і Сорокові — рокові Якщо з російським варіантом усе гаразд, то україн­ський переклад заохочує читачів до порушення акцен­туаційних та лексичних норм. Під впливом рос. сороковые читають і укр. сорокові (замість правильного сорокові). Роковий у сучасній українській літературній мові є рідковживаним синонімом до слова річний: «На заході понад лісом шумує ярмарок, осінній, роковий — з волами, з козами» (С. Васильченко). А в російській назві публікації роковой означає «невідворотний, призначений долею, згубний»; український відповідник цього слова — фаталь­ний: роковая ошибка — фатальна помилка, роковой исход — фатальний кінець, роковая страсть — фатальна (згубна) пристрасть. «Омано дум, мого життя Ти помилко фаталь­на!» (І. Франко). Отже, згаданий матеріал правильно було б назвати фатальні сорок о ві, відмовившись від сліпого копіювання російської назви.

Чотириногий, а не четвероногий

У газетному матеріалі, спрямованому проти запрова­дження податку на собак, автор запитує: «А що ж робити напівголодній одинокій бабусі, останньою радістю для якої є четвероногий друг?» Як компонент складних слів збірний числівник четверо в українській мові не застосовуємо, натомість маємо форму чотири — чотиривимірний, чотириголосий, чотиригранний, чотиризначний... чоти­риногий (про тварин): «Під липою, над самим джерелом, стояв чотиригранний камінь» (І. Франко); «Не чотиринога — двонога небезпека підповзала. Із-за болотяного оситнягу підходив сам хазяїн — Кіндрат Комар» (О. Ковінька). Четвероногий є непотрібним запозиченням з російської мови.

Якович, Яківна, а не Яковлевич, Яковлівна

Від імені Яків словники подають дві різні форми по батькові: Якович, Яковлевич і Яківна, Яковлівна. Яковлевич і Яковлівна є застарілими, тому в сучасній мові їх треба уникати, бо і в усному, і в офіційно-діловому норма­тивному українському мовленні тепер уживані тільки Якович і Яківна. Мабуть, при перевиданні словників їх варто залишити як єдино можливі.

Міжмовна паронімія

Близькоспоріднені мови мають таку лексико-семантичну особливість: у них є майже тотожні за звучанням слова того самого кореня, які позначають різні, часом навіть протилежні поняття. Скажімо, укр. уродливий (вродливий)і рос. уродливий, ч. čerstvỳ означає «свіжий», тобто є антонімічним українському черствий. Для людей, що не досить досконало опанували одну з цих мов, такі випадки можуть стати джерелом неправильного сло­вовживання, особливо тоді, коли йдеться про службові частини мови. Наприклад, українські прийменники у і в за значенням нічим не відрізняються один від одного. Їхнє вживання залежить від позиції в тексті: «У мене була книжка; Була в мене книжка; Був у мене підручник». Тобто на початку речення і в середині між приголосними пишемо у, а після голосного — в. Російські прийменники у та в мають різне значення. Коли б наведені речення довелося перекласти російською мовою, скрізь був би доречний прийменник у. Під упливом російської мови в українських писаних та усних текстах з'являються помилкові конст­рукції: «Сьогодн і у нас в с тудії представник нової організації...» Треба: «Сьогодн і в нас у с тудії...»

Серед кількох значень російського прийменника у є таке: «поблизу, біля чогось», якому в українській мові відповідають коло, біля, край, перед та ін.: быть у власти — бути при владі, у входа — біля (коло) входу, у берега — при березі, біля (коло) берега, у дороги — край дороги, при дорозі, у руля — за кермом, у рояля — за роялем, при роялі, у микрофона — перед мікрофоном. У кожному з цих випадків прийменник у в українській мові неприпустимий.

Основне призначення прийменника з-за (фонетичний варіант із-за)— вказувати на просторові відношення: «Найбільш блукали по Кубані, А рід їх вийшов з-за Дністра» (І. Котляревський); «Із-за лісу, з-за туману Місяць ви­пливає» (Т. Шевченко); «Був він родом десь із-за Карпат» (О. Гончар). Синонімічний йому прийменник з-поза тепер незаслужено забутий, хоч його полюбляли класики: «Блиснуло сонце з-поза гір» (А. Кримський); «Усі гості з-поза столиків вовком на мене глипали» (Лесь Мартович). У просторовому значенні прийменники з-за (із-за)та з-поза збігаються з рос. из-за. Але російський прийменник від­творює також відношення причини й мети, які без­підставно переносяться в українську мову: «Провали в економіці сталися з-за розриву міжреспубліканських зв'язків; Працюють із-за шматка черствого хліба». Нор­мативними українськими висловами є «через розрив міжреспубліканських зв'язків; заради (задля)шматка чер­ствого хліба». Тобто і в народній, і в книжній українській мові основний прийменник, що відтворює причиновий зв'язок, — через: «Через ту дівчину бандуристом став; Через свою неньку нежонатий ходжу» (нар. пісня); «Зрештою копач погиб (тобто загинув. — О. П.) через власну не­обережність» (І. Франко). Відношення мети передається прийменником заради, задля: «Працювати вдвоє стала, Все заради немовлят» (П. Грабовський); «Широкоплечі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любу­валися та видивлялися в їх чистих, прозорих водах» (Панас Мирний).

ОСОБОВІ ІМЕНА ТА ПРІЗВИЩА

Газета «Вечірній Київ» багато років веде рубрику «Бо то не просто мова, звуки...», під якою виступають мово­знавці, вчителі, письменники, публіцисти, інженери, робітники, селяни — люди з різних куточків України, об'єднані щирим уболіванням за долю української мови. Проте трапляються дописи, автори яких уболівають не зовсім переконливо. Одна дописувачка, що назвалася просто мамою, просить допомогти, бо вже, мовляв, «нервів не вистачає доводити свою правоту». У чому ж річ? Ша­новна мама зокрема пише: «Десять років тому я мала необережність назвати свою дочку найулюбленішим для мене ім'ям Аннушка, що перекладається з давньоєврейсь­кої мови як Божа благодать. Свідоцтво про народження дитини виписали, як і всі тоді документи, російською мовою. Все було добре». Уявляєте, яке своєрідне вболі­вання за українську мову? А далі в школі, в загсі та в інших установах тій пані почали доводити, що Анна українською мовою звучить як Ганна, але мама запевняла й запевняє: «У моєї дівчинки ім'я Анна, а не Ганна, бо я назвала її запозиченим ім'ям, а не українською Ганною».

Усі батьки мають право називати своїх дітей бозна-якими іменами (правда, не всі діти потім, коли виростуть, дякують татусеві й матусі за надмірну оригінальність). Але чи можна собі уявити, щоб, скажімо, англійська мати патетично вигукувала навіть спересердя: «Я назвала свою дочку запозиченим ім'ям (наприклад, Лисавета), а не англійською Елізабет!»? Полишмо на особистий смак ша­новної мами те, що їй миліша Аннушка, ніж Ганнуся. Завважмо тільки, що слова Аннушка (-ушк є суто росій­ським суфіксом) у гебрайській (давньоєврейській) мові не було. Там було ім'я Hannah, пов'язане зі словом hanan «він (Бог) був милостивий (ласкавий, благодатний)». За іншою етимологічною версією, ім'я походить від гебрайського слова hen «грація, миловидність». Гебрайське ім'я Hannah через грецьку мову з прийняттям християнства пошири­лося в багатьох народів світу, пристосувавшись до фоне­тичних законів кожної мови. У слов'ян воно має такі форми: болг., рос. Анна, п. Hanna, ч., влуж. Hana, срб. Ана, укр., бр. Ганна.

Ім'я Ганна одне з найпоширеніших серед українок, про що свідчить велика кількість пестливих утворень від нього: Ганка, Ганочка, Ганнуся, Нуся, Нюся, Ганця, Гандзя (згадай­мо відому народну пісню про Гандзю) тощо. Це ім'я оспіване в численних народних піснях і в творах майстрів українського слова. Напр.:

Сіла Ганочка край віконця,
Всі гадочки перегадала,
Дружечок позбирала (нар. пісня).

Ой сяду я під хатою,

На вулицю гляну,

Як то тії дівчаточка

Без своєї Ганни,

Без моєї Ганнусеньки

У хрещика грають (Т. Шевченко).

Є в нас і Анна, але це фонетичний варіант, поширений на західноукраїнських теренах. Скажімо, героїня дра­матичного твору Івана Франка «Украдене щастя» зветься Анна. Але офіційна українська форма — Ганна. Тож мають цілковиту рацію і вчителі, і працівники загсів, коли в документах записують Ганна, а не Анна. Коли ж мамі, про яку йдеться, більше подобаються запозичені, а не українські Імена, то вона може заспокоїтися тим, що Ганна й Анна, як зазначено вище, різні форми того самого гебрайського (запозиченого!) імені.

А взагалі якщо говорити про походження, то переважна більшість українських імен є іншомовними. Вони при­йшли до нас із прийняттям християнства в X столітті і сягають трьох етимологічних джерел: грецького (Агатангел, Андрій, Антін, Аркадій, Василь, Гарасим, Дмитро, Євген, Леонід, Макар, Микола, Олексій, Олександр, Степан, Агата, Анастасія, Галина, Оксана, Олена, Раїса, Текля, Тетяна тощо), латинського (Валентин, Валерій, Віктор, Віталій, Сергій, Марина, Мокрина, Мотрона, Наталя і под.) та гебрайського (Адам, Гаврило, Данило, Іван, Максим, Михайло, Оверкій, Яків, Ада, Аза, Ганна, Марія, Сусана, Тамара й ін.). З дохристиянських імен канонізовано скан­динавські — Ігор, Олег, Ольга, Оскольд (Аскольд) та слов'янські — Богуслав, Бронислав, Всеслав, В'ячеслав, Мирослав, Ростислав, Святослав, Станіслав, Людмила, Світлана та інші, частина з яких є кальками з грецьких — Богдан (гр. Theodotos), Богодар (гр. Theodoros), Віра (гр. Pistis), Любов (гр. Charis), Надія (гр. Elpis). Без перекладу лишилася Софія (гр. Sophia<sophia «мудрість»).

Коли ж тепер говоримо про якесь ім'я, що воно запозичене, маємо на увазі його належність до тих не освячених традицією антропонімів, що з'явилися в нас у 20—30-х роках: Адольф, Альберт, Артур, Аделіна, Гертруда, Женев'єва, Люсьєна, Матильда й под. Вони й тепер вида­ються не цілком звичними на українському ґрунті, особливо в поєднанні з нашими прізвищами та іменами по батькові (напр., Альварес Микитович Гарбуз, Матильда Харитонівна Підтикайло). Тож вибираючи ім'я дитині, батьки мають добре зважати на умови його функціону­вання в майбутньому.

Імена, як і прізвища, є частиною лексичного складу мови. Серед українських прізвищ є загадкові, незрозумілі без етимологічного дослідження запозичення з інших мов. Проте більшість наших прізвищ утворено на українському ґрунті, вони тісно пов'язані з лексико-словотворчою системою рідної мови. Скажімо, від слова коваль як назви професії утворено прізвища Коваль, Ковалик, Коваленко, Ковалів, Ковальчук, Ковальський, Ковалівський; від ткач — Ткач, Ткачик, Ткачук, Ткаченко.

Упродовж кількасотлітньої розкиданості нашого наро­ду по різних державах українські прізвища зазнавали російщення, полонізації, мадяризації та іншої денаціона­лізації, тобто втрати національного обличчя. Особливо модним цей процес був у Московській імперії до- і пожовтневих часів: Майборода ставав Майборода, Сірко — Сєрков, Дубина — Дубін, Федина — Федін, Гайовий — Гаєвой, Кучма — Кучма, Олексійчук — Алексєйчук тощо.

Більшість носіїв таких прізвищ протестувала й протес­тує проти спотворення. Але окремі власники прізвищ-покручів (здебільшого люди з утраченим національним корінням) задоволені такими метаморфозами і з гордістю заявляють: «А в міня так записано в паспорті, прошу не перекручівать!» Як ото Голохвостий із п'єси «За двома зайцями»: «Натурально мая хвамілія Ґалахвастов, ето необразованиє мужики перекручівають!»

У засобах масової інформації можна натрапити на багато спортворених прізвищ. Існує кілька способів пере­кручення.

Перший. Зміна наголосу, що робить прізвище (на думку його носія) не схожим на слово-апелятив: Баран, Коваль, Кравець, Лопух, Дубіна, Драбіна (хоч усі, безпере­чно, здогадуються, що йдеться про такі слова, як баран, коваль, кравець, лопух, дубина, драбина й под.). Отже, наго­лошуймо правильно — Баран, Коваль, Кравець, Лопух, Дубина, Драбина. Так ведеться в усіх цивілізованих народів, що не соромляться рідної мови. Скажімо, жодному з німців не спадає на думку міняти наголос у слові Báuer (селянин), коли воно вживається як прізвище.

Другий. Прикметникові прізвища набувають не­українського звучання: Рябой, Рудой, Сухой, навіть Швидкой. Оскільки таких парадигм відмінювання немає в українській мові, то відмінювати, либонь, треба Рябоя, Рудоя, Сухоя, Швидкоя? Щоб уникнути таких парадоксів, варто повернутися до звичайних українських форм Рябий, Рудий, Сухий, Швидкий.

Третій. Заміна закономірного звука і на недо­речний у таких позиціях е (є): Бєлік, Бєлошапка, Вєнік, Гнєдаш, Охремчук, Пасєка, Сєрік, Стрельчук, навіть Поєхало. Аби не нагадувати подруги Голохвостого Проні Прокопівни, котра казала, що вона не Сіркова, а Сєркова, носіям згаданих прізвищ краще надати їм літературного українського звучання: Білик, Білошапка, Віник, Гнідаш, Охрімчук, Пасіка, Сірик, Стрільчук, Поїхало.

Четвертий. Уставляння зайвих звуків, зміна закінчень: Гавва, Ліппа, Салло, Куппо, Неллін, Дьяченко, Третьяк, Ільєнко, Касьяненко, Татьянич, Ульяненко. За до­помогою цих хитрощів можна (але чи варто?) затемнити зміст хіба що в прізвищі Неллін (від нелин — дуб, що не линяє, тобто не скидає листя на зиму). Щодо решти — всім одразу спадають на думку слова ґава, липа, сало, купа, дяк, третяк, Ілля, Касян, Тетяна, Уляна. Не смішімо ж людей і пишімо: Ґава, Липа, Сало, Купа, Нелин, Дяченко, Третяк, Іллєнко, Касяненко, Тетянич, Уляненко.

П'ятий. Нехтування правила чергування о з і: Бєловол, Рябоконь, Кот, Поп, Дробноход. Виходить, що для того самого слова існують різні правописи, залежно від вико­нуваних ним функцій? Але така практика суперечить «Українському правописові», тому слід писати Біловіл, Рябокінь, Кіт, Піп, Дрібнохід (не забуваючи, однак, про чергування — Біловола, Рябоконя, Кота, Попа, Дрібнохода).

Шостий. Винайдення нових антропонімічних су­фіксів: Калініченко, Резніченко, Огороднік, Вєдєніч, Варєнік, Кірік, Мечніков і под. В українській мові закономірними є суфікси -ик, -ич, після голосних -їк, -їч (Котик, Галич, Слоїк, Груїч); суфіксів -ік, -іч немає. Тож правильні на­писання згаданих прізвищ такі: Калиниченко, Різниченко, Огородник, Веденич, Вареник, Кирик, Мечников.

Сьомий. Написання на кшталт: Дєнісов, Данілов, Лєбєдєв, Шумілова, Архіпова. Жодними міркуваннями внутрішньомовного характеру такого виправдати не мож­на. У близькоспоріднених мовах (і не тільки в слов'янсь­ких), які користуються однією графікою, основи спільних слів пишуться однаково, а вимовляються по-різному, згідно з законами кожної мови. Скажімо, ім'я Ізаура французькою мовою пишеться Isaure, португальською Isaura, а вимовляється відповідно Ізор та Ісаура. Тож нам треба писати Денисов, Данилов, Лебедєв, Шумилова, Архипова, бо вимова типу Лєбєдєв, Дєнісов — справжнє знущання з фонетичної системи української мови.

Перелічені сім способів не вичерпнуть списку перекру­чень українських прізвищ. Є такі спотворення, що не вкладаються в жодні рамки: Алексєєнко, Алексієнко, Аніщенко, Вєрємєєнко, Гріщук, Зимніч... Найсумніше в цьому, ще раз наголошу, те, що носії прізвищ змирилися з пере­крученням їх. Одні вперто повторюють, що в них «так записано в паспорті», інші намагаються навіть застосувати власну етимологію: мовляв: Грищук походить не від Гришко, а від гріх, Зимнич не від зимний (як Дивнич від дивний, а Білич від білий), а від зима й піч (але ж тоді відмінювати прізвище Зимніч треба Зимночі, Зимніччю!), Куцовіл не від куций віл, а від куца воля, через це —Куцевол. Затемнюють прозору етимологію, наводять туману, якщо висловлю­ватися фразеологізмами.

Не варто обстоювати спотворені історичними обста­винами форми прізвищ. Треба відродити справжні прізвища, як і цілу націю. Це явища одного порядку.

Чимало непорозумінь маємо з відмінюванням україн­ських прізвищ. Здавалося б, тут усе зрозуміле: чоловічі прізвища відмінюються всі, жіночі також усі, крім тих, які закінчуються на приголосний та на о: Іван Кушнір, Петро Левченко, Євген Покотило — Івана Кушніра, Петра Левчен­ка, Євгена Покотила, але Марія Кушнір, Ганна Левченко, Катерина Покотило — Марії Кушнір, Ганни Левченко, Катерини Покотило і т. д. Однак нерідко трапляються випадки, коли чоловіки — носії українських прізвищ на кшталт Бойко, Вареник, Лихопій запевняють, що їхні прі­звища не відмінюються і пишуть: виступ Василя Бойко, спортивні успіхи Максима Вареник, заява Миколи Лихопій.

На прізвища, як і на решту слів, поширюються фонетичні, граматичні та інші мовні закони. Якщо в нашій мові в загальних назвах наявні випадні голосні е та о (голець — гольця, стрілець — стрільця, заєць — зайця, дубок — дубка), то вони мусять бути й у прізвищах: Голець — Гольця, Стрілець — Стрільця, Заєць — Зайця, Ємець — Ємця, Дубок — Дубка, Бурячок — Бурячка. А деякі мовці помилково кажуть і пишуть Заєця, Ємеця і под.

Український правопис у всіх його виданнях, спираю­чись на мовну практику українського народу (а не на окремих індивідів, котрі не опанували всіх тонкощів нашої мови), вимагає дотримуватися правил чергування о, е з і у відкритому й закритому складі: Кривоніс, Перебийніс — Кривоноса, Перебийноса; Біловіл, Чорновіл, Рябокінь, Сивокінь, Дерикіт — Біловола, Чорновола, Рябоконя, Сивоконя, Дерикота. Жодних інших варіантів у прізвищах такого типу не допускається.

Прізвища, котрі мають форму присвійних прикмет­ників на -ів, так само зазнають чергування: Ковалів — Ковалева, Лесів — Лесева, Гнатів — Гнатова, Михайлів — Михайлова, Прокопів — Прокопова. У прізвищах цього типу останнє видання «Українського правопису» допускає та­кож варіант без чергування: Михайліва, Олійниківа, Прокопіва тощо, хоч такі форми мають яскраво виражений розмовний характер. Ми ж поки що (слава Богу!) не пишемо Львіва, Могиліва-Подільського замість нормальних форм Львова, Могилева-Подільського.

На сторінках преси трапляються помилки в написанні українською мовою російських прізвищ: Васил'єв, Порфирьєв і под. Тут правило таке: після б, п, в, ф, м, задньо­язикових г, х, ґ, к та після р пишемо апостроф: Аляб'єв, Астаф'єв, Артем'єв, Лук'янов, Григор'єв, Порфир'єв; після решти приголосних — м'який знак: Ананьєв, Васильєв, Панасьєв і т. д.

Кілька слів про відтворення українських прізвищ російською мовою. Прізвища, як і інші слова, належні до іменних частин мови, засвоюються здебільшого в формі називного відмінка однини: Перебийнис, Черновил, Дерикит, Лесив, Михайлив. Оскільки російській мові, на відміну від української, не властиве чергування голосних у за­критому й відкритому складі, при відмінюванні треба зберігати фонетичне оформлення називного відмінка українських прізвищ: Перебийниса, Перебийнисом, Черновила, Дерикита, Лесива, Михайлива тощо.

ПРО ТЕРМІНОЛОГІЮ

Чимало термінологічної лексики утворено шляхом ме­тафоризації — перенесення назви з одного явища або предмета на інший на підставі подібності ознак чи функцій. Такий спосіб творення термінів спільний для всіх мов. Наприклад, поширений у техніці термін сорочка (ізольована порожнина в машинах та апаратах для цирку­ляції охолоджувальної чи обігрівної речовини) передається в слов'янських мовах так: укр. сорочка, рос. рубашка, п. koszulka, ч. košile і т. д. Тобто для називання спільного поняття кожна мова знаходить власні лексичні засоби.

Але бувають випадки, коли в природні мовні процеси втручаються позамовні чинники. У період прискореного зближення мов народів колишнього Радянського Союзу ознакою гарного тону було впровадження запозичень з російської мови без огляду на те, існувала така потреба чи ні. З цих міркувань при загальнонародному українському слові черевик для називання приладу, що накладається на рейку з метою гальмування вагонів, до нашої мови введено російський термін башмак. Невже черевик не міг набути нового значення (як сорочка)?Таке саме відбулося зі словом спідниця (вид жіночого одягу), яке в технічному вжитку поступилося місцем російському юбка (нижня частина бокових стінок циліндричного виробу). Не взято до увага навіть те, що укр. юпка означає «верхній жіночий одяг з рукавами», тобто ознака суперечить назві.

Дата добавления: 2014-10-31