Перспективи розвитку вітчизняної соціальної педагогіки інформаційної епохи 1 страница

Перспективи розвитку соціальної педагогіки в Україні залежать від розвитку соціокультурної ситуації, а саме: зворотнім чи ні є процеси гуманізації та демократизації суспільного буття. Незважаючи на більш складне становище в порівнянні з іншими європейськими країнами, практичне трансформування вітчизняної соціально-виховної системи в Україні теж має грунтуватися на внутрішніх та зовнішніх потребах розвитку її культури. Поряд із об'єктивним глобальним завданням інформатизації суспільства (зовнішні культурні потреби) наша країна має розв’язувати суб'єктивну пострадянську проблему (внутрішні культурні потреби) демократизації країни, реалізації її статусу правової держави. Провідним завданням вітчизняного соціального виховання пострадянського періоду на рівні внутрішньокультурних потреб є гармонізація ставлення індивіда до суспільного життя та держави – до індивіда. Індивід має набути відчуття провідного соціального суб'єкта і навчитися діяти відповідно до цього статусу, щоб через об'єднання, групи, рухи уможливити створення суспільства, яке, у свою чергу, обмежить і спрямує діяльність держави, різних груп та індивідів на розкриття, вдосконалення сутнісних сил пересічного індивіда і всього українського народу. Розв’язання за допомогою соціального виховання внутрішньокультурних проблем України, а саме збудження її людського потенціалу, надасть можливість задовольнити і зовнішньокультурні потреби.

Проте перспективи розвитку соціальної педагогіки в Україні не є досить певними. Як ми вже відзначали, соціальна педагогіка як наукова галузь можлива лише в демократичному суспільстві. Необхідність гармонізації соціального розвитку людини, різних соціальних груп задля мирного прискорення культурної динаміки соціуму дістала своє відображення у виокремленні соціальної педагогіки в самостійну галузь педагогіки за індустріальної доби. Сучасна Україна вимушена розв’язувати досить схожі проблеми, але в умовах становлення нової – інформаційної – культури світу. Сучасні інтеграційні процеси поступово перетворюють індивіда на активний суб’єкт не лише певного релігійного, національного, регіонального соціуму, але й глобального, що зумовлює необхідність нового рівня соціального розвитку особи, який не забезпечується генетично. Однак те ж саме стосується і держави. Наскільки вона сформувалась як “особистість”, демократично вирішуючи проблеми внутрішнього соціального виховання своїх громадян, настільки вона просувається у засвоєнні цінностей країн свого регіону світу, що визначає її місце серед держав, які вдосконалюють цінності людства і тим самим відкривають нові обрії соціального, зокрема духовного, виховання всіх соціальних суб’єктів світу.

Таким чином, майбутнє соціальної педагогіки в Україні залежить не лише від визначеності її наукового апарату (це справа фахової компетентності вчених), але й від спрямованості суспільства, влади (яку воно обирає) на демократизацію культури, оскільки соціально-педагогічні технології потрібні для гуманізації соціального виховання людини, групи, а отже, і самовиховання суспільства. Якщо в країні переважать зворотні тенденції ставлення до людини не як мети, а як до засобу, то вітчизняна соціальна педагогіка стане непотрібною, навіть за ідеальної визначеності її об’єкта, предмета, категоріального апарату.

Сьогодення потребує не лише кількісного переліку населення (перепис), але й глибокого дослідження його якісного стану, оскільки для того, щоб усвідомлено спрямовувати свій подальший розвиток, і соціум, і індивід однаково потребують процесу самопізнання. Не випадково дедалі частіше з екранів наших телевізорів лунає вислів про те, що в Україні існує проблема не де взяти гроші, а кому їх доручити, щоб бути впевненим у використанні їх на добробут суспільства. Отже, без гармонізації вітчизняної культури, а саме підвищення рівня її духовної складової, не можуть бути розв’язані ані внутрішні, ані зовнішні проблеми інтеграції України до Європи.

Щодо аксіологічної складової вітчизняної культури, то, на нашу думку, соціально-педагогічні технології мають подолати кризу переходу від одних цінностей до інших. В Україні традиційно домінували соціоцентричні цінності. Століттями українці виборювали національну самостійність, відстоювали право розмовляти рідною мовою, зберігати свої звичаї, вірування. Зі здобуттям незалежності та ствердженням державності логіка розвитку соціоцентричних цінностей, як провідних в нашому суспільстві, досягла свого апогею. Тому сучасній соціальній педагогіці, на наш погляд, слід будувати соціальне виховання на підвищенні антропоцентричної ієрархії цінностей, саме з її позицій долаючи невирішені питання реалізації попередніх. "Благо кожного, що зміцнює благо всіх", очевидно, може стати девізом соціального виховання на перехідний період, який згуртує суспільство.

Сьогодення потребує від соціального виховання утвердження ідеї про те, що головною цінністю в Україні є благополуччя людини, звільнення її сутнісних сил, незалежно від національних, расових, релігійних, ідеологічних, політичних, статевих, соціальних, сексуальних, вікових ознак та здоров'я. Ця ідея має реалізуватися в суспільній та індивідуальній свідомості через політику, економіку, право, мистецтво, освіту, виробництво, ЗМІ, суспільну думку, родину, медицину, дозвілля, тобто через всі без винятку сфери культури. Інакше лише силовими методами можна буде відвернути людей із позиції, що стихійно набрала сили і зміцнює відцентрові спрямування в країні: "моє особисте благо (частіше матеріальне) понад усе і за будь-яку ціну". Проте, коли справа вирішується за допомогою сили, навіть з благородною метою, тоді вже не може бути мови про демократію в соціумі, зокрема і соціально-педагогічну. Адже сутність суспільного (на відміну від державного) виховання в тому і полягає, що його цілі реалізуються не кимсь зовні чи обраними всередині, а спільно самим населенням країни. У процесі реалізації цілей і цінностей формується та згуртовується суспільство, яке не прислуговується державі, а спрямовує держапарат на створення сприятливих умов для кожного і всіх громадян України разом.

З огляду на це, завданням сучасної соціальної педагогіки в соціальному розвитку вітчизняного є, насамперед, подолання очікування населенням визначення майбутнього України президентом, Верховною Радою, урядом (тими, кому "видніше"). Всенародне обговорення образу суспільства, в якому ми хочемо жити та на побудову якого не шкода зусиль, сприяло б усвідомленню соціальних цінностей, зумовило б перехід від держави "людини при владі" до суспільства "рівних можливостей". Зрозуміло, що в світі сягнули вищих духовних висот, проте ми зможемо усвідомити потребу в антропоекосферних цінностях, тільки коли засвоїмо та хоча б частково реалізуємо ієрархію антропоцентричних цінностей. Без усвідомлення індивідом своєї соціальності, своєї провідної ролі в суспільстві нам не "перестрибнути" до прекрасного культурного майбутнього, оскільки людина не зможе зрозуміти своєї нової ролі на планеті та відповідальності за неї.

Однак, щоб соціально-педагогічна система України змогла вирішити завдання трансформації духовної культури країни, вітчизняна соціальна педагогіка сама має відповідно, але із значним випередженням, реформуватися, долаючи при цьому непрості проблеми авторитарного соціального виховання попереднього періоду, серед яких "найболючими" є такі:

- подолання недовіри суспільства до виховання;

- формування позитивного іміджу виховання через ствердження його сприйняття як залучення людини протягом життя "до системи вироблених людством цінностей, організація умов для їх духовного зростання, формування основ ціннісного ставлення до дійсності" [27,6];

- подолання верховенства державного різновиду соціального виховання;

- ствердження суспільного виду соціального виховання через виховання відповідального ставлення кожного громадянина, всіх соціальних структур, інституцій, груп до соціального виховання як до засобу звільнення сутнісних сил людини та стабільного розвитку культури суспільства, через поширення соціально-педагогічних знань, умінь, навичок серед всього населення, через його залучення до регуляції соціального виховання країни;

- відтворення та трансформування відповідно до потреб демократичного суспільства всіх видів соціального виховання в соціокультурній дійсності країни, об’єднання їх в єдину соціально-виховну систему України.

Домінування державного виду соціального виховання спричинило споживацтво та безвідповідальність, зокрема за соціальне виховання і соціодуховний розвиток країни. Тому перед вітчизняною наукою та практикою постають завдання створення і реалізації таких соціально-педагогічних технологій, які би спрямували соціальне виховання на відновлення цієї відповідальності в суспільній свідомості, особливо інтелігенції.

На межі 90-х років з’явилися реальні передумови відродження і подальшого розвитку демократичного досвіду соціального виховання, накопиченого до 1917 р. та у 20-30-ті роки:

- політичні (відмова від тоталітарної системи);

- соціальні (переструктуризація населення, нові соціальні відносини);

- економічні (стало “важко” жити, з’явилася потреба у “буфері” і економічному вихованні);

- аксіологічні (поява ціннісного плюралізму).

Ці та інші чинники сприяли відтворенню вітчизняної соціально-педагогічної теорії та практики. На терені України працювали експериментальні соціально-педагогічні майданчики в Запорізькій та Донецькій областях, діяли Постанова Держкомітету СРСР з народної освіти “Про введення інституту соціальних педагогів” (липень 1990 р.) та кваліфікаційні характеристики соціального педагога (березень 1991 р.). Проте з розпадом СРСР розвиток соціальної педагогіки в Україні уповільнився. Головними причинами, що заважали розвиткові вітчизняної соціальної педагогіки, на наш погляд, були такі:

- відсутність спочатку республіканського, а потім національного науково-методичного центру та інформаційного органу з соціальної педагогіки;

- відсутність загальної концепції розвитку соціальної педагогіки як науки та соціального виховання як галузі її практичної діяльності, хоча розроблялися більш детально її складові (Концепція соціальної роботи з дітьми та молоддю України, Концепція реабілітації дітей-інвалідів та дітей з обмеженими фізичними та розумовими можливостями тощо);

- повільне створення законодавчої бази. В Україні не були продубльовані союзні документи у сфері соціальної педагогіки, як це зробили, наприклад, в Росії. Тому в Законі “Про освіту”(1991) йшлося про соціально-педагогічний патронаж, що здійснюється соціальними педагогами, але кваліфікаційні характеристики соціального педагога були затверджені Кабміном України лише 1994 р., а статус соціального педагога як педагогічного працівника – лише в редакції Закону “Про освіту” 1996 року;

- несформованість іміджу соціальної педагогіки та соціального педагога в соціумі, що є наслідком насамперед недостатньої кількості експериментальних майданчиків ТНДК в Україні за радянських часів;

- недостатня увага держави та суспільства до проблем духовного виховання людини упродовж усього життя.

Організацією, що сприяє розвиткові вітчизняної соціальної педагогіки, є Українська Асоціація соціальних педагогів та спеціалістів з соціальної роботи (1992). З 1994 року вона є повноправним членом Міжнародної Федерації Соціальних Працівників. Найбільш ефективним є їх спільний проект, створений за підтримки ЮНІСЕФ та Християнського Фонду, – “Соціальна освіта в Україні”.

Значною мірою прискорив би процес трансформування соціально-виховної системи України, на нашу думку, якщо не інститут, то хоча б міжвідомчий науково-практичний центр соціальної педагогіки, який би ініціював увагу суспільства до соціально-педагогічних проблем, обговорюючи найболючіші питання з представниками уряду, парламенту, науки та мистецтва, з населенням через ЗМІ, досліджував би шляхи їх розв’язання, аналізував впливи різних сфер суспільства на розвиток морально-духовного рівня громадян протягом життя тощо, але найважливіше – створив би єдину соціально-педагогічну концепцію України та програму її реалізації, координував би соціально-педагогічні дослідження, сприяв практичній трансформації вітчизняного соціального виховання.

За змістом його діяльність має бути спрямована на об’єднання та організацію суспільних сил, відповідних державних структур, на оновлення соціальних ціннісних орієнтацій людини, а саме на формування і розвиток почуття власної гідності, оскільки через призму ставлення до себе особа ставиться до навколишнього світу. Центр мав би спрямувати соціальне виховання на подолання недоліків нашої ментальності, насамперед відцентрових настроїв, і сприяти усвідомленню того, що вижити і квітнути ми можемо лише разом, тільки підтримуючи і допомагаючи один одному, не ображаючи почуття власної гідності навіть маргіналів і жебраків, безпритульних і інвалідів, зокрема людей з психічними вадами. Водночас соціальне виховання має бути скерованим на переборення споживацьких нахилів на всіх рівнях, на ствердження впевненості, що наше (як особисте, групове, так і суспільне) сьогодення та майбутнє залежить від нашої активності, від спроможності адаптуватися до змін, що всі наші негаразди – це випробування нашого суспільства та нашої культури на життєздатність, долаючи які разом, ми разом будемо і духовно міцніти.

Вітчизняна соціальна педагогіка як стратегія багатосторонньої, міжвідомчої діяльності, зверненої до всіх вікових і соціальних груп, щоб забезпечити свій випереджальний характер, має грунтуватися не лише на внутрішніх, національних потребах, але й на глобальних цінностях людства. Отже, вона має сприяти усвідомленню та зміцненню в серцях, розумі та вчинках людей культури миру, що починає ототожнюватися з культурою в цілому. Зокрема, для вітчизняного соціального виховання вже сьогодні є доступною, оскільки збігається з внутрішньокультурними потребами, поступова активізація: "1) трансформації цінностей, ставлення і поведінки з метою суспільної взаємодії на принципах свободи, справедливості і демократії всього комплексу прав людини ("всіх прав, всіх людей"), терпимості і солідарності; 2) навчання і засвоєння навичок вирішення проблеми за допомогою діалогу й переговорів, що передбачає відмову від насильства та намагання запобігти розвиткові конфліктів шляхом звернення до їх початкових причин, а також гарантує повне здійснення прав конфліктуючих сторін; 3) використання засобів повної участі в процесі розвитку свого суспільства"[374,286]. Зрозуміло, що кожна національна соціальна педагогіка при трансформації глибинних культурних коренів своєї країни зважає на свої соціокультурні особливості.

При розробці соціально-педагогічних технологій реформування соціально-виховної системи країни маємо зважати на те, що розпочинати треба з вдосконалення освітньої системи – єдиної суспільної інституції, субкультури людства, створеної спеціально для культивування нової генерації, тим більш, що значення молоді в суспільній життєдіяльності дедалі зростатиме. Сьогодні освітні заклади мають покласти на себе обов'язок відновлення культуротворчого потенціалу людей другого та третього віку через прискорену динаміку культури протягом життя однієї людини. На наш погляд, культурологічною проблемою вітчизняної освіти є її розбюрокрачення та одухотворення антропоцентричними цінностями. Система освіти має бути зразком для всього соціуму в здійсненні соціального виховання, побудованого на принципах культуровідповідності й, природно, наступності.

Аналіз законодавчих актів, провідних документів освіти [27;153-157;358] дає змогу констатувати, що в цій галузі поступово відбуваються позитивні зміни в бік демократизації, гуманізації, гармонізації індивідуальних та соціальних потреб в освіті громадян країни. Позитивним є й те, що внутрішньонаціональні освітні тенденції визначаються в останніх документах, відштовхуючись від цінностей авангарду світової спільноти, а саме: стратегії сталого людського розвитку, орієнтації у бік демократії, піднесення авторитету особистості, культури миру, толерантності і ринкових відносин. Найсучаснішою є стратегія освіти України - "прискореного, випереджального розвитку освіти і науки, фізичних, інтелектуальних, моральних та інших сутнісних сил особистості, які забезпечують її самоствердження і самореалізацію"[358]. На жаль, ціннісні орієнтації особистості, її духовність, яка визначає мету та спрямування використання фізичних, інтелектуальних, моральних здібностей, не висувається як стратегічно значуща в освіті нашої країни на перше місце (хоча саме так сприймається і обґрунтовується передовою науково-педагогічною громадськістю [452,242]), а сподіваємося, ховається під висловом "інші сутнісні сили особистості". Незважаючи на це, така стратегія свідчить про затвердження державою особистісно-орієнтованої моделі освіти, що, до речі, проголошується і першим за порядком пріоритетом державної політики в розвитку освіти, і це є неабияким досягненням країни, що лише 10 років тому звільнилася від тоталітарного режиму. Радикальною зміною статусу освіти в нашій країні, безумовно, є визнання, нарешті, державою того факту, що саме "розвиток освіти є стратегічним ресурсом подолання кризових процесів, поліпшення людського життя, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності української держави на міжнародній арені,... утвердження України на світовому ринку високих технологій". Сподіваємося, що наступні кроки держави (економічні, політичні, юридичні, соціальні тощо) сприятимуть усвідомленню цього всім суспільством і кожною особистістю. На наш погляд, реалізація такого ставлення до освіти в дійсності та подальше визнання її пріоритетною галуззю економіки стане тим кільцем, потягнувши за яке, можна буде витягнути в інформаційну епоху весь ланцюг української культури.

Однак мета освіти стосовно індивіда, на наш погляд, свідчить не про самоцінний розвиток особистості, про що йшлося в документах ЮНЕСКО, а про перевагу, пріоритет в індивідуальному розвитку саме його громадянської складової: "головна мета української системи освіти - створити умови розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України...". Те саме підкреслюється й у визначенні національного характеру освіти: "освіта виховує громадянина і патріота України, прищеплює любов до української мови і культури, повагу до народних традицій. Вона підпорядкована формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури особистості". Треба підкреслити, що в Доктрині віддається належне регіональним та глобальним цінностям. Наприклад, в пункті "Мета освіти..." пропонується забезпечити усвідомлення "професіоналом - патріотом України" своєї належності до сучасної європейської цивілізації, а в "Національному характері освіти" додається до вище переліченого те, що освіта "сприяє оволодінню багатствами світової культури, вихованню поваги до народів світу,... не допускає поширення шовіністичних, расистських та інших антигуманних ідей та поглядів"[358].

На нашу думку, така актуалізація громадянських, тобто соціоцентричних, цінностей в освіті не лише Доктриною, а й створеною напередодні “Концепцією громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності” [227] у нашій країні виправдовується затяжним характером перехідного періоду. За 10 років незалежності досі не відбулася "консолідація українського народу в українську політичну націю", ще поки не існує міцного суспільства, яке спрямовує державу, без чого неможливим є формування демократичного устрою країни. Отже, в освіті нашої країни визнано стратегічними цілями антропоцентричні, а тактичними - поки ще соціоцентричні цінності. Цей шлях є випробуваний (німцями наприкінці XIX - початку XX ст.), оскільки без просоціального спрямування і соціальної відповідальності людини за постійне вдосконалення соціуму не можна створити сприятливих умов для розвитку сутнісних сил кожної особи країни. Головне тут, щоб не впасти в націоналізм, – втриматися "на лезу бритви" солідарності зі "своїми" без протистояння "чужим". На наш погляд, запобігти цьому зможе саме суспільний характер соціального виховання та поширення регулювання суспільних відносин освітянським законодавством у галузі виховання громадянина на всі сфери життєдіяльності країни, причому не формальне, а змістовне поширення з розцінюванням його як вирішення провідної потреби вітчизняної культури на внутрішньому рівні.

Отже, нагальна соціальна потреба освіти – виховання творчого, відповідального громадянина має вирішуватися за допомогою соціально-педагогічного підходу до неї на суспільному, а не державному рівні. За Б.Бітінасом, громадянська позиція – це складова системи соціальних орієнтацій, а саме відчуття себе громадянином певної країни, позитивне ставлення до якої сприймається через приписування собі відповідальності за все, що в ній відбувається. Відсутність громадянської позиції або негативне ставлення до країни призводять до заперечення індивідом залежності того, що відбувається, від власних дій [47,24 ]. Як відомо, системи стосунків, зокрема громадянських, любові до країни навчити не можна. Формальне нав'язування цих соціальних цінностей лише через знання в освітніх закладах швидше призведе до зворотного ефекту, тому копітка виховна (а отже, неформальна) діяльність всього суспільства (тобто соціально-виховна) під керуванням освіти є єдино можливим (у специфічних вітчизняних умовах) способом формування патріотизму та громадянської відповідальності. Головним засобом цієї діяльності є демонстрація повсякчасної поваги до кожної особи країни, піклування про її добробут, щастя. Лише від громадянина, що сформувався в таких стосунках з державою, суспільством, можливо і потрібно очікувати любові та відповідальності за країну. Однак за цю справу треба братися не формально і не лише освітянській системі, а через її керування цим процесом.

Ідеальним варіантом є той, коли позитивне ставлення до країни, в якій живеш, закладається на рівні підсвідомості з дитинства через відповідне ставлення членів сім'ї, які, в свою чергу, сприймають соціальну підтримку країни через економічну, політичну, юридичну, медичну, освітню, мистецьку тощо сфери суспільства. Потім це ставлення закріплюється через систему дошкільної освіти, а в шкільних закладах воно усвідомлюється через знання цих цінностей та зміцнюється через вміння, навички громадянської поведінки у "шкільній державі дітей", через спроби громадянської діяльності в реальному навколишньому середовищі під патронатом соціальних педагогів. Підсистема вищих освітніх закладів насамперед мала б виховувати громадянську відповідальність за майбутню професійну діяльність в суспільстві. Якщо лише одна освіта навіть і виконає свої безпосередні функції, вони не будуть достатніми для формування "професіонала-патріота України", якщо в реальному житті не будуть підтримані прогромадянські дії кожної особи, не припиняться в суспільстві будь-які і будь-де зневажання громадянських прав індивіда. Якщо в суспільній свідомості громадянином буде вважатися не той, хто завжди підносить взагалі все українське тому, що воно "наше", а той, хто виявляє недоліки (навіть в менталітеті), щоб, долаючи їх, насправді піднести і українців, і Україну на новий рівень буття. Саме для цього, вважаємо, освіта має поширити регулювання не лише на внутрішньоосвітні суспільні відносини, але й в цілому на внутрішньокультурні виховні впливи. Тож всі політичні, економічні, інформаційні тощо закони, плани, дії мають "зважуватися" та контролюватися освітою з метою з’ясування їх виховного впливу в даному випадку на формування громадянської позиції кожного індивіда країни і виноситися, у разі негативного впливу, на всенародне обговорення, щоб суспільство мало можливість само вирішувати і реально здійснювати напрями свого самовиховання через заборону антигуманних, антигромадських заходів окремих осіб, політичних та інших угруповань, держави. Саме в цьому, вважаємо, є соціально-виховна місія освіти в інформаційному майбутньому нашої країни, крім, зрозуміло, підвищення соціально-виховного рівня самої освітянської системи на внутрішньому рівні. Підсилення такої зовнішньої суспільної діяльності освіти потребує, звісно, поповнення структурних підрозділів керівних органів освіти на всіх рівнях соціально-педагогічними аналітичними одиницями, поступової фахової підготовки соціальних педагогів-аналітиків для всіх галузей народного господарства. Організатором цієї діяльності міг би бути згаданий вище міжвідомчий соціально-педагогічний центр.

Соціально-педагогічне регулювання освітою умов виховання в суспільстві не повинно мати каральний характер. Воно мусить полягати в підтримці та сприянні державі, суспільству, групам, особам в цілеспрямованому демонструванні їх реального, а не формального, позитивного ставлення до громадянина і збудження соціальної активності, спрямованої на припинення їх антигуманних, антигромадянських рішень, вчинків. Хтось мусить у державі аналізувати, як державна, суспільна діяльність впливає на людину, на розвиток її людяності. Освіті це під силу (особливо за допомогою міжвідомчого соціально-педагогічного центру), оскільки саме тут згуртовані фахівці (науковці, менеджери, практики) з виховання. Лише таким чином, можливо відновити соціально-виховну систему країни, яка існувала за радянських часів, але на демократичних засадах, антропоцентричних цінностях, та забезпечити підсистемі освіти тут належне провідне місце.

Однак, перш ніж виходити на загальнокультурний рівень, освіта має впорядкуватися на внутрішньому освітянському субкультурному рівні, зокрема реалізувати принцип єдності та наступності закладів освітньої системи у розвитку соціальності, становленню духовності громадян. На наш погляд, державні документи різних ланок освіти навіть останніх років свідчать про недотримання цього принципу, наприклад, у дошкільній та шкільній освіті.

Визначною подією, вважаємо, для соціального виховання, зокрема дошкільної його ланки, стало затвердження Колегією Міносвіти і Президією АПН України Базового компонента дошкільної освіти (1998) [27]. Цей довгоочікуваний за спрямованістю та змістом документ був першим реальним кроком трансформації вітчизняної освіти згідно з вимогами інформаційної епохи на рівні розширення професійної свідомості і досі є теоретичним підґрунтям початку розбудови оновленого стосовно цінностей соціального виховання кожної дитини дошкільного віку. Документ містить найкращі педагогічні досягнення людства: соціокультурний підхід до освіти, особистісно-зорієнтовану модель дошкільного виховання, дбайливе ставлення до дитячої субкультури, пріоритет ціннісного, морально-соціального розвитку особистості з перших років її життя.

На нашу думку, цей документ має загальнопедагогічне, внутрішньо-дошкільне та загальнокультурне значення. Так, визначенням провідних для педагогіки термінів – розвиток, виховання, навчання, освіта – Базовий компонент кладе край розриву між феноменами культури і педагогіки, відновлює розуміння освіти як "культивування", тобто творення особистості в умовах культури, відмовляється від концепції освіти як "накачування" знаннями, спрямовує на озброєння дитини наукою життя. Крім того, трактування терміна "освіта" як "процесу набуття особистістю в ході виховання і навчання духовного обличчя під впливом моральних цінностей, вироблених людством і зафіксованих у культурі"[27,6], припиняє за суттю суперечки дилетантів щодо того, "чи то виховання є засобом навчання, чи то навчання – засобом виховання". Сподіваємося, що і цілком сучасне розуміння виховання, наведене нами вище, подолає існуюче в багатьох загальноосвітніх закладах ставлення до нього як до низки позакласних заходів, покладе початок, хоча б теоретичний, припиненню кризи виховання в освіті. У цьому загальнопедагогічне значення Базового компонента.

Реалізація цього документа на практиці, безумовно, просуне вперед до загальносвітового рівня дошкільну ланку соціального виховання, а разом з нею і суспільство. Природно, що цей документ перш за все розрахований на працівників дошкільних закладів, спрямовує їх на реформування цінностей та змісту виховання дітей. Виокремлення серед виховних сфер не лише "Природа", "Культура", "Люди", а ще й "Я сам" є свідченням не декларованої, а реальної переорієнтації соціального виховання, починаючи з дитинства, на антропоцентричні цінності, дитино-центровану дошкільну педагогіку, що, у свою чергу, закладає підвалини оновлення суспільства на якісно новому рівні.

Проте Базовий компонент, на наш погляд, має і велике соціокультурне значення. Дбайливе ставлення до дитячої субкультури неможливо здійснити лише за безпосередньою допомогою фахівців дошкільних закладів. Більшість соціальних інституцій, закладів, товариств, посадових осіб, фахівців, пересічних громадян України, що оточують дітей, мають поважати в них Людину, сприяти її духовному зростанню. Найбільше це стосується батьків.

Дедалі зростає відсоток дітей дошкільного віку в нашій країні, які не відвідують дошкільні заклади як з об'єктивних, так і суб'єктивних причин. Проте дошкільне соціальне виховання, з точки зору соціокультурного підходу, передбачає виховання людяності, соціальної компетентності, створення умов для духовного розвитку кожної дитини країни, а не лише тих, хто відвідує дошкільні заклади. Таким чином, Базовий компонент дошкільної освіти за суттю призначається всьому суспільству і, зокрема родині. Сім'я, яка зробила вибір на користь самостійного або за допомогою сучасних Мері Поппінс виховання своїх дошкільнят, має бути відповідальною перед суспільством за різнобічний розвиток, підготовку до школи і життя, за засвоєння ними означених в Базовому компоненті мінімальних обов'язкових вимог.

Дата добавления: 2014-10-31