Римський період античного красномовства

Римляни мали право божественне (вос) та людське (юс): часом той, хто не міг виправдатися за правом людським, міг бути виправданим за "божим судом". У римському праві обгрунтована недоторканність особистості та її власності.

У II ст. до н. е. римляни, підкоривши Грецію та більшість елінізованих країн, переймають грецьку культуру. Саме за часів римського панування грецька риторика набула величезного авторитету в усій римській імперії (друга софістика II ст. до н. е.). Однак серед римлян були люди, що ворожо ставилися до грецьких впливів, прагнули захистити стародавні римські ідеали (Катон Старший), гаслом якого було: "Не погуби справи, а слова знайдуться". Закінчилося це змагання висланням у 161 р. до н. е. усіх грецьких вчителів риторики з Риму.

Після періоду недовіри до грецького риторичного досвіду римське суспільство кинулося його засвоювати, переймаючи всі види красномовства й основні типи промов (урочисті, політичні, судові). Римляни нічого нового до цієї класифікації не додали, а лише зміцнили її широкою практикою свого розвиненого суспільного життя.

У другій половині II ст. до н. е. греки відновили свій вплив і під їхньою егідою були виховані такі блискучі оратори Риму, як Ціцерон, який виступав у час громадянських війн і політичної боротьби між республіканцями та прихильниками диктатури цезарів (імператорів). Як республіканець Ціцерон наклав головою в тій боротьбі, але збереглося понад п'ятдесят його промов і навіть твори з теорії риторики. Ціцерон висунув ідеал освіченого орато-ра-філософа, полум'яного патріота.

Молодий Ціцерон був водночас судовим адвокатом і політичним оратором. Він утвердився як блискучий ритор під час мандрівки по Греції, де брав уроки у відомого оратора Аполлонія Солона. Замолоду Ціцерон почав складати підручник для риторів у грецькому стилі, але не закінчив його. А в зрілі роки написав у стилі критичного діалогу твір "Про оратора" (91 р. до н. е.). Основна теза Ціцерона, обстоювача ідеалів республіки, що ось-ось мала впасти перед цезаризмом: "у всякого вільного народу, особливо в мирних і спокійних державах, завжди процвітало й правило красномовство". Оратор в очах Ціцерона — не судовий інтриган, не шкільний декламатор, а, передусім, виразник інтересів і волі держави. Він мусить володіти всіма знаннями, які личить знати державному мужу.

На думку Ціцерона, красномовство "... народжується з великої кількості знань і старань <...> адже тут необхідно засвоїти найрізноманітніші знання, без яких спритність у словах є безглуздою і смішною; необхідно надати краси самій мові, і не тільки добором, а й розташуванням слів; і всі порухи душі, якими природа наділила рід людський, необхідно досконало вивчити, бо вся міць і мистецтво красномовства полягають у тому, щоб заспокоювати або збуджувати душі слухачів. До всього цього повинні долучатися гумор і дотепність, освіченість, гідна вільної людини, швидкість і стислість як в обороні, так і в нападі, пройняті витонченістю та добрим вихованням. Крім того, необхідно знати всю стародавню історію, аби черпати з неї приклади; не можна також забувати про ознайомлення із законами та громадянським правом. Чи ж треба мені ще говорити про саме виконання, яке вимагає стежити і за рухами тіла, і за жестикуляцією, і за виразом обличчя, і за звуками та відтінками голосу? <„.> Нарешті, що сказати мені про скарбницю всіх пізнань — пам'ять? Адже зрозуміло, що коли наші думки й слова, які знайдено і осмислено, не буде доручено їй на зберігання, то всі цноти оратора, якими б блискучими вони не були, пропадуть даремно.

Тому не будемо ремствувати, чому так мало людей красномовних: ми бачимо, що красномовство — це сукупність таких речей, які навіть поодинці є надзвичайно важкими для опанування"1 (з трактату "Про оратора").

Ціцерон виділяє дві ораторські позиції, представлені римськими красномовцями Крассом і Антонієм.

Антоній, за Ціцероном, традиційно вважає, що оратор мусить вміти говорити лише на політичні та юридичні теми, як це було заведено з давніх-давен.

А Красс стверджує, що оратор має бути освіченим філософом, який підносить будь-яке, навіть незначне, питання до рівня філософської проблеми. Але щоб вдало донести свою думку до аудиторії, слід знати й використовувати етику, психологію та логіку.

Ціцерон вважав, що гідним оратором, може бути той, хто:

"будь-яке запропоноване йому питання, що вимагає словесної розробки, зуміє викласти розумно, струнко, красиво, так, що воно запам'ятається, і в достойному виконанні";

має "природне обдарування" — "адже для красномовства необхідна особлива грайливість розуму і почуття, яка забезпечує у промові пошук усякого предмета швидким, розвиток і прикраси — багатими, запам'ятовування — правильним і міцним";

— оратор мусить мати любов до справи, вивчати правила оратор-ського мистецтва, бути добрим практиком.

На думку Ціцерона, ораторові постійно доводиться вирішувати такі завдання:

— він має визначити зміст своєї промови;

— зваживши і оцінивши кожен доказ, розташувати їх за порядком;

— одягти і прикрасити все це словами;

— закріпити промову в пам'яті;

— виголосити її з гідністю та приємністю3. А саме красномовство, за Ціцероном, повинно: довести, насолодити, схвилювати (вплинути).

Полемізуючи з тими, хто прагнув до класичної чистоти стилю, Ціцерон стверджував, що необхідно однаково володіти всіма стилями красномовства: високим (епідектичне красномовство), низьким (здатним добре переконувати) й середнім (найбільш придатним для судових промов).

Такі промови, як звинувачення чиновників-самодурів, викриття претендентів на імператорський трон (Катіліна та ін.), принесли йому славу як класику римської ораторської школи.

Прикладом ціцеронового красномовства є його промова проти намісника Верреса, який грабував підданих, порушуючи закони:

"Що можеш ти сказати з цього приводу, ти, позбавлена розуму людино; окрім того, про що я тебе не питаю, про що в такій злочинній справі, хоча немає сумніву, й не треба питати, якщо навіть виникають сумніви, — що ти отримав, скільки і яким чином? У те все я не заглиблююся й позбавляю тебе того клопоту. Й без цього — я то певний — всі зрозуміють, що на таку справу, на яку ніхто, окрім тебе, не пішов би ні за які гроші, ти задурно наважитися б не міг. Але я нічого не кажу про твій спосіб красти й грабувати; я обговорюю тепер твої заслуги як воєводи. Що ж скажеш ти тепер, доблесний оборонцю і захиснику провінції?"!.

Промова не була суцільним текстом — занадто багато було звинувачень. Протягом 110 днів судового засідання було виголошено кілька промов: на першій сесії звучали загальні звинувачення, було окреслено моральний портрет підсудного; на другій — описано, як він крав предмети мистецтва; на третій — йшлося про беззаконні страти.

Ціцерона вважають нормотворцем латинської мови. Опирався він на середній стиль, стилістично нейтральний, що став основою для гнучкого й виразного прозового слова. Ціцерон відкинув грецизми, поетичну лексику, простомовну говірку. Він виходив з гуманістичного ідеалу захисту людського права на життя й свободу. Його звинувачення свавільного можновладця є прикладом громадянської мужності й поваги до республіканських ідеалів.

А з настанням епохи цезаризму політичне життя в Римі стає таким же скрутним, як у Греції за часів панування македонян. Звужується й сфера правосуддя. Відповідно вихолощується й громадянський пафос риторики. Вона все більше зосереджується на суто "шкільних" питаннях (промови навчальні, урочисті — зовнішньо ефектні, але біднуваті за змістом). Такими є деякі твори Сенеки Старшого та Квінтілліана (автора 12 книг "Настанова оратору").

У II ст. н. е., на тлі занепаду всієї античної культури, формується архаїзуючий напрям (Фронтон та Вера); традиції Ціцерона остаточно занепадають, розквітає пишнота, а риторика зливається з філософією та літературою.

Азіанізм пізньої античної літературної традиції прислужився під час опанування населенням римськоГ імперії вчення Біблії. У пізньому античному суспільстві (в часи "другої софістики") риторика й ритори користувалися неабиякою популярністю:

"... Далекі мандри софістів рознесли її [тобто софістику] до останніх кордонів імперії. Мандрівки були необхідні для софіста: як ритор він мусив шукати нової публіки, як філософ потребував численних учнів. Поїздки та виступи були розкішними, слава передувала ораторові й ішла за ним по п'ятах, оплески на його виступах доходили до справжніх овацій. Оратор вважався втіленням людського ідеалу, тому й уклінність перед ним була загальною, римські намісники поступалися йому на шляху, а народ обирав його своїм депутатом у найважливіших справах. Звідси — нечуваие марнослівство софістів: так, за словами Елія Арістіда, сам бог уві сні оголосив йому, що він рівний геніям, Платону та Демосфену. Звідси — небувалі приклади заздрості й конкуренції, наприклад» між софістом-фі-лософом Фаворіном та софістом-ритором Поле моном".

У Римі та провінціях аж до занепаду античної цивілізації викладали латинську та грецьку риторики. Так, відомий оратор тої пори Авсоній із вдячністю згадує своїх викладачів у Бурдігалі (Галлія), відзначаючи, що вони, звичайно, досягали багатства, слави та спокійної старості.

Останні століття Римської імперії позначені зрощенням риторики з античною системою життя та владою, що в очах християн було свідченням "реакційності" традиційного красномовства. Одним із свідчень цього є змагання в красномовстві між поетом Немесіаном та імператором Ну-меріаном, що відбулося в 284 р. Навіть

після Міланського едикту про рівноправність поган і християн (313 р.) надаються привілеї риторам і лікарям (321 та 333 pp.). Визначною подією стало викладання риторики в Римі Патерою (338 р.) та Мінервієм (352 p.). У 362 р. імператор Юліан Відступник намагається заборонити християнам вивчати граматику та риторику; наступного року ритор Алкін, його вчитель, складає йому панегірик. Приблизно в 364 р. до імператорського двору — вже знову християнського — запрошено ритора Авсонія, якого осипано щедротами. У 383 р. сенатор Сіммах, тогочасний письменник і красномовець, виступає на захист язичницького вівтаря Перемоги в римському сенаті. У 392—394 pp. ритор Євгеній узурпує владу в Римі та намагається знову відновити язичництво. Так тривало до 416 p., доки язичникам не було заборонено займати державні посади.

Але недаремно і наступне, IV ст. М. Гаспаров називає риторичним століттям: риторика домінує в освіті, побуті, поезії. На відміну від елементарних шкіл, граматичні та риторичні школи (що виникли як наслідування грецьких) були школами вищого типу, розрахованими на дітей знаті, і поступово перетворилися на заклади, що готували чиновників для імперського бюрократичного апарату. Навчання граматики та риторики звелося до засвоєння культурного потенціалу, який давав змогу відчувати себе римлянином. Красномовство вважалося вищою здатністю людини: адже воно об'єднувало людей, на відміну від спеціальної освіти.

У V ст. риторичні школи були витіснені християнськими: їхній вплив був ширший, оскільки вони зверталися до кожної людини, а не лише до знаті. Але довго ще, особливо в провінціях, риторична програма слугувала освіті, навіть коли на місці Західної Римської імперії постали молоді напівварварські держави.

У пізній античній риториці виділяли:

1. Три джерела красномовства — дар, навчання (в тому числі й наслідування зразків), вправи.

2. Три мети красномовства — переконати, насолодити, схвилювати.

3. Три види промов — урочисті (епідектичні), політичні (дорадчі) судові.

Кожний риторичний текст містив 5 моментів:

1. Інвенція — пошук матеріалу.

2. Диспозиція — розташування матеріалу (вступ, виклад, розробка теми, висновки).

3. Елокуція — стилістичне оформлення тексту (з орієнтацією на зрозумілість та вишуканість слів, що досягають добором і поєднанням слів, використанням різноманітних фігур мови).

4. Меморія — запам'ятовування чи вивчення промови напам'ять.

5. Акція — виголошення (манера оратора промовляти і триматися перед аудиторією).

Риторичні тексти будувалися за такою схемою:

1. Ексордіум — вступ.

2. Наррація — виклад суті справи.

3. Аргументація — виклад системи доведень.

4. Перорація — висновок.

Крім того, пізня антична риторика стала виділяти в мові й так звані три стилі — високий, низький і середній. Це використали класицисти, в тому числі М. Ломоносов, виробивши "російський" варіант "трьох штилів".

На відміну від поетичного таланту, дарованого Богом, ораторства можна навчитися; казали ж в античну пору: поетами народжуються, а ораторами стають.

Ключові слова: софістика, евристика, евристична бесіда, логографи, апологія, горгієві фігури, азіанізм, інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція, ексордіум, наррація, аргументація, перорація, високий, середній та низький стилі.

Дата добавления: 2014-10-31