Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Еемерєн Ф. ван, Гроотепдорст Р. Аргументация, коммуникация и опіибки. — - СІІб., 1992.— С. 127. 3 страница




і чтг _ а, який впливає насамперед па душу слухачів, важливим

і -м в яв душі. По-друге, важливим є також знання властиво •

і /і о з видів промов, як вони впливають на того чи іншого

і о третє, Платои пише й про доречність, що стосується

і і виступу перед аудиторією (оратор повинен і< і коли слід виступати, а коли слід утриматись), так і засобів н і,ешія впливовості свого виступу (коли слід застосувати стиг піГ,, калі слив їсть, запальність тощо). Щодо членування промови, то тут ви­діляються такі частини: вступ, розповідь із вміщеними в ній свід­ченнями, докази, правдоподібні висновки.

Однак головне, чим повинен володіти ритор,--- це знання, віистецтво пізнання складається, на думку Платона, з двох час­
тин: вміння звести до однієї загальної ідеї всі розрізнені поняття і вміння розділити все на види. Таке мистецтво у діалозі «Федр» називається ще діалектикою.


Таким чином, найважливішою думкою Платона, яка справила

велике значення для подальшого становлення риторики як теоре­тичної та практичної дисципліни, було те, що завдання оратора полягає не тільки в переконанні, тобто однобічному впливу па аудиторію, але й у пошуку істини. З іншого боку, видатний дав­ньогрецький філософ відкинув досить продуктивне для практики ораторського мистецтва положення софістів про те, що кожна людина може мати свої переконання.

і:' 6 2.1 Освітня сул.'па уз та

Ь з талі тс п ьпст/пу Платона проти риторики, що було моментом найвищого загострення ворожпечи між риторикою та філософією, в IV ст. до н. е. намічаються тенденції до примирення цих двох наук, У царині риторики це виразилось у творчості Ісок- рата, а в царині філософії — в творчості Лрістотсля. За переказа­ми, вони не дуже прихильно ставились один до одного, зокрема Арістотелю приписують таку фразу: «Соромно мивчан’ > дозволя­ти говорити Ісократамі», але прагнули, по суті, о

Ісокртп {436—-338 рр, до н. є.) був учнем Г-. па і прямим

спадкоємцем софістично? освітньої системи. У 392.............. --352 рр. до

н, с. Ісократ створює школу красномовства. Навчання в цій школі тривало 3—4 роки, коштувало дорого (приблизно 1 ОСО драхм) і було доступним тільки заможним людям.

 
 

Створюючи школу, Ісократ розглядає риторику як синонім знання, яким, можна оволодіти в процесі навчання. Мистецтво створення промов визначається ним як філософія. Звичайно, таке розуміння філософії відрізняється від розуміння філософії Сокра- том і Платаном. У житті доводиться мати справу не з істинами, а з думками, отже умоспопіядальиа філософ-я буть а; зовсім доре­чного для практичного життя, Тому Ісократ зосереджується біль[25]?,з.о на мисімцтві слова. Адже для переконання аудиторії слід бум, принаймні, зрозумілим, для більшості. Саме в школі Іоократа і з’являється таке поняття, як «думка більшості». Щоб виступ ора­тора був успішний, потрібно завоювати «думку більшості» тобто


 

вловити настрій аудиторії, встановити з нею контакт і тим самим

знайти схвалення своєї промови. Якраз ці ідеї і пов’язують.школу Ісократа з практикою софістичного навчання.

Ісократ підкреслював великі потенційні можливості, що за­кладені в красномовстві. Природа слова така, що:

«одне и тс само можна викласти різними спосооаші: велике представити незначним, незначне возвеличити, старе пред­ставити новим, а про недавні події р..повісти, так, ідо вони

'будуть здаватися давніми»[26].

Однак він, па відміну від софістів, наполягав на моральшсних аспектах риторики.

Слід зазначити, що сам Ісократ не виголошував промови пу­блічно, він навчав інших. Звичайно, така ситуація була неорди­нарною і стала предметом глузувань. Як свідчать джерела, коли Ісократа запитували, як це він, сам нездатний виголошувати промови, навчає інших, він відповідав, іцо гострильний камінь не може різати, проте робить залізо гострим.

Риторика стояла в центрі освітньої системи Ісократа. Елемен­ти інших знань були тільки підготовкою до неї. Однак оратор по­винний знати й інші предмети (історію, міфологію, математику, астрономію тощо), адже невідомо па яку тему йому доведеться виступати.

Ісократ удосконалив риторичну теорію. В його школі були ви­роблені основні принципи композиції ораторської промови, яка повинна містити такі частини:

1) вступ, метою якого є привертання уваги й прихильності ау­диторії;

2) виклад предмета виступу з усією переконливістю;

3) спростування положень противника з аргументацією па ко­ристь власних;

4) завершення, яке підводить підсумок всьому, що було сказане.

Ідеалом в школі Ісократа було мовлення легке та вишукане,

яке проста людина зрозуміє, а фахівець оцінить.

; 6,2.4 ; Риторика Арістотеля

Систему філософської риторики створює Арістотель (384................ -

322 рр. до и. є.). Він присвячує цій науці спеціальний трактат під

1 Ціп м корчу,(>(><.! і Ь Риторика иеку і_ ьо >оеждагь. — -М.. 1998. — С. 44.

128 Розділ 6


назвою «Риторика». В ньому, зокрема, подається таке визначення риторики.'

«... здатність знаходити можливі способи переконання від­носна кожного даного предмета»1.

Велику увагу Арістотель приділяє також вирішенню питання про те, чим риторика відрізняється від інших мистецтв, які теж мають справу зі Словом, а саме: аналітики, діалектики, софістики та еристики. Аналітика у нього — це вчення про доведення. Діа­лектика— це певне мистецтво ведення бесіди, коли шукаються першооснови якоїсь науки, особливо філософії. Софістика й ери­стика дуже схожі між собою, відмінність полягає лише в меті: соф:-" ги прагнуть до позірної мудрості, а еристики — до позірної перемоги в суперечці будь-якими засобами

Крім того, у трактаті «Риторика» закріплюється уявлення про «риторичний трикутник». Стагиріт пише про те, що існує три ви­ди способів переконання. Перший вид залежить від характеру промовця, другий — від настрою слухача, а третій — від самої промови. Іншими словами, для досягнення переконання оратору необхідно продемонструвати свій етос, тобто викликати довіру до себе; скористатися пафосом, тобто вплинути на почуття ауди­торії; спертися на логос, тобто належним чином аргументувати свої положення.

Арістотель пропонує певну типологію промов. Це можна представити у вигляді таблиці:

  Критерій 131 іди промов
  дорадчі судові епідеикшчиі
  справа СХИЛЯТИ чи підхиля­ти ЧИ хвалити чи огуджа- тп
  час майбутній   теперішній
  мета користь або шкода справедливе або несправедливе прекрасне або гане­бне
  прийоме приклади, тому.по ‘і; промовах йдеться про майбутнє, але припущення роб­ляться на основі минулого ектпмеми, тому то минуле через свою неясність особливо п о тр е б у с в к а з і із к и на причину та дове­дення перебій І V іОМу що ора \і і(і ра­ну і діяннями що визнані беззастереж­но: він повинен лише представити їх у всій величі та красі
' Аристотель. Риторика // Лриспютсль. Опіка, іїолипіка. Риторика, Ночтика. Кате- п.рш]. -- Мпнск, 1998. — С. 751.

 

Стагиріт докладно аналізує також структуру промови. На його думку, вона повинна містити такі основні компоненти: вступ, оповідання, доведення, завершення. Крім того, Арістотель роз­глядає й інші питання риторики: поняття стилю, метафори, жар­ту; аналізує пристрасті.

Таким чином, «Риторика» Арістотеля— це, мабуть, єдина ґрун­товна й систематична праця з цієї дисципліни, що збереглася з часів Давньої Греції й не втратила своєї актуальності до нашого часу.

Для риторики як практичної дисципліни велике значення має ще й така робота Арістотеля, як «Про софістичні спростування». В ній Стагиріт намагається певним чином систематизувати захи­сні прийоми проти софістів.

: 6.2.5 ■ Видатні давньогрецькі огз пори

Слід зазначити, що період V—VI ст. до п. е. в Давши Греції був не лише періодом створення теоретичних праць з ри­торики, це був період також видатних ораторів.

Насамперед, як зазначалося вище, ораторське мистецтво було тісно пов’язане з політичною діяльністю. Відомим політичним оратором був Перікл. Його промови не збереглися. Однак можна говорити про його красномовство на основі відгуків сучасників. Зокрема, Перікл завжди готувався до виступів. Коли з аудиторії лунали заклики до виступу, то він нерідко відмовлявся, посилаю­чись па те, що не встиг підготуватися. Під час промови Перікл тримався спокійно, вираз його обличчя майже не змінювався, він не жестикулював, ніколи не сміявся і не смішив аудиторію заба­вними розповідями.

Про Перікла як видатного оратора свідчить така історія того часу: спартанський цар Архідам запитав Фукідіда — представни­ка аристократичної партії, політичного противника Перікла — про те, хто з них є більш вправним у боротьбі. Фукідід відповів:

«Якщо я у боротьбі повалю Перікла, то він скаже, ідо не впав, через це виявиться переможцем і переконає в цьому тих, хто це бачив»[27].

Найбільш відомими давньогрецькими ораторами були Лісій і Демосфен. Лісій (приблизно 459—380рр. до н. е.) був змушений


стати 'Т'нг-'-гом через життєві негаразди. Свою першу промову ВІН ВИ1 " 1 ІіВ, коли йому вже йшов шостий десяток. Внаслідок:.зл і перевороту (404 р. до и. е.) Лісій розорився і був

зм ' >■ і виступити як обвинувач па процесі проти винуватця заі ч її свого брата.. Потім він обрав собі професію логографа. Логограф —- це ті лмди па, яка створювала промови для інших.

Серед переваг б • ч ■ лід відмітити його здатність готувати {ма­теріал у^,досить тгіиькі строки, що встановлювались афіпським судом. Його промови відрізнялись стислістю й чіткістю думки. Це забезпечувалось прагпеипям використовувати слова в їх влас­ному значенні, уникати сміливих метафор, поетичних виразів Пізніше стиль Лісія був визнаний зразком аттикізму і став адом для наслідування.

йбільш цікавим' оратором Давньої Греції був, напевно, Де-?/*• (З84-—322 рр. до и. є), його постать, зокрема,.засвідчує, ія успіху оратора природні задатки не є головними. Голо- є постійне тренування як думки, гак і слова. З дитинства

1 <- і сфен володів слабким голосом і шепелявив. Ці недоліки, а нерішучість, з.якою він тримався перед публікою, призве-. провалу перших його виступів. Однак він був дуже наполе- ю людиною: свої фізичні недоліки вій долав постійними вправами. Свою невиразну вимову Демосфен намагався виправи­ти тим, що набирав у рот камінці й намагався ясно та розбірливо читати уривки з поезій. Слабкий голос поліпшував там, що вихо­див па берег моря і звуком свого голосу намагався заглушити шум прибережних хвиль.

Відомий оратор вважав, що переконливості словам надають манера виголошення. У зв’язку з цим Плутарх у біографії іосфепа згадує такий випадок. Одного разу до Демосфена зве- я грек з проханням виступити в суді й захистити його, бо юбили:

«Але ти по постраждав від цього!» — - сказав йому оратор. «Нічого собі не постраждав!» ■— вигукнув грек у весь голос.

«Ось тепер, •— відповів Демосфен, • я дійсно чую людину,

яка постраждала»’.

Крім цього, Демосфен ретельно вивчав промови, які чув і по пам’яті намагався відновити хід міркувань. До власних слів або слів інших людей вигадував можливі поправки та способи вирази­ти ті самі думки іншими словами. Він ніколи не виступав без по­передньої підготовки. Сам Демосфен визнавав, що хоча й не пише всієї промови повністю, однак зовсім без попередніх начерків не виступає. При цьому він говорив, що той, хто готує промову напе­ред, по-справжньому відданий народу, що в цьому і полягає слу­жіння йому. На думку Демосфена, виявляти байдужість до того, як сприйме промову більшість аудиторії, значить співчувати олігархії та розраховувати більше па примус, ніж па переконання.

Ця постійна попередня підготовка до виступів ще раз свід­чить, що для ораторської майстерності важливим є не тільки природне обдарування, але й наполеглива праця. Зрештою Демо- сфеп подолав свої фізичні недоліки.

Достатньо відомими є промови Демосфена проти македонсь­кого царя Філіпа. За переказами, сам Філіп Македонський, коли прочитав одну з них, зауважив: «Якби я чув Демосфена, я сам би проголосував за нього як за вождя у боротьбі проти мене».

:■ 6.3 І'.ОСОбш чт И '-"('-ЗІ • лш

Як відомо, Арістотель у своїй творчості виділив три ви­ди промов: політичні, судові та епідейктичні (урочисті, похвальні). У Давній Греції класичного періоду провідну роль відігравали по­літичні промови. В період еллінізму ця роль переходить до урочи­стих промов. У системі античної риторики відбуваються значні зміни[28]. Насамперед змінюється естетичний ідеал красномовства. Метою політичної промови було переконання слухачів, а урочис­тої— сподобатись аудиторії. І грецьке красномовство шукає па­фосу, вишуканості, пишноти, блиску. В промовах з’являються рід­кісні слова, пишномовні метафори, підкреслений ритм.

Особливо це виявилось в аз'итськоліу стилі — напрямі в ри­ториці, що утворився в риторичних школах і досяг найбільшої досконалості в містах Малої Азії в III ст. до н. е. Риторика тепер була позбавлена гострого змісту політичної боротьби, що насна­жувала політичних ораторів минулого. В риторичних школах культивувалось урочисте панегіричне красномовство на честь монарха, а також судові ораторські промови на обрану тему. За відсутності живого змісту риторика звертається переважно до формальних ефектів, серед яких розрізняли два стильові напря­ми — «ошатний» і «високомовний».

Характерна ознака «ошатного» стильового напряму полягає у пошуках слухових ефектів, під впливом яких в аудиторії склада­лось враження співу. Представники «високомовного» стилю тя­жіли до емоційної патетики та пишномовності. Обом відгалу­женням було притаманне намагання максимально піднести навантаження кожного елементу фрази.

Інший елліністичний напрям у риториці отримав назву атпт- кізм. Він набув розвитку в II—І ст. до п. е. й орієнтувався на ар­хаїчну па той час мову та стилістику аттичної прози, зокрема, на твори Лісія, а також Фукідіда.

Крім зміни естетичного ідеалу зростає також значення теоре­тичних приписувань для красномовства. Це зумовлюється тим, що, на відміну від політичних промов, які повністю залежать від неповторної конкретної ситуації, зміст урочистих промов більш одноманітний і тому його можна підготувати наперед. Відповід­но до цього розробляються теоретичні системи риторики, що прагнуть охопити якомога більше різноманітних випадків, з яки­ми доводиться мати справу оратору.

Зразком для риторів епохи еллінізму виступали давньогрецькі оратори класичного періоду. В III ст. до н. е. у Пергамській біб­ліотеці створюється відомий канон десяти аттичних ораторів, до складу якого увійшли Аитифонт, Андокід, Лісій, Ісократ,

І сей, Лікург, Делівсфен, Гиперід, Дипарх, Есхін. До цього кано­ну пізніше часто звертались видатні оратори, теоретики й вчителі ораторського мистецтва.

Якщо говорити про співвідношення риторики та філософії в епоху еллінізму, то слід зазначити, що елліністична риторика все більше відмежовується від філософських інтересів. Риторичні шко­ли цього періоду більшу увагу приділяють саме мистецтву слова. В них поступово виробляється тип оратора, що здатний промовля­ти на будь-яку тему, але при цьому майже не знати нічого.

Саме шкільна риторика ще з часів Ісократа стала основою ан­тичної освіти. У риторичних школах поширюються вправи, які називаються декламації— промови на вигадані теми. Спочатку цим терміном позначали суто вокальні вправи, а вже згодом вони виступають як специфічні вправи у риторичних школах. Існувало два види декламацій: контроверсії та суазорії. Контроверсії— це судові промови по вигаданих справах, а суазорії— промови на вигадані політичні теми.

Якщо говорити про ставлення філософських шкіл епохи еллі­нізму до риторики, то варто зупинитися на двох школах. Особли­вий інтерес викликає ставлення академіків, спадкоємців Платона,


до риторики. Деякий час вони відхиляли цю дисципліну. Однак з її ст. до д. е. в Академії панує вже скептицизм. Представники цього покоління академіків охоче залучають до викладання рито­ричні прийоми. А саме: «про будь-який предмет говорити і за, і проти» й тим самим підводити слухача до потрібних висновків. Філософ Карнеад,.який очолював Академію у 160—-129 рр. до п. е., навіть стаг; у такий спосіб відомим оратором.

У 156/155 рр. до н. е. Карнеад разом з ллькома філософами відвідав Рим у складі дипломатичної місії. Там вігі протягом двох днів проголосив блискучу промову про справедливість. У пер­ший день він доводив, що справедливість закладена в самій при­роді людини і тому гідна прагнення до неї сама по собі. На дру­гий день Карнеад показав, що справедливість — це умовна настанова, яку придумали слабкі люди на противагу сильним. Для сильних справедливість зовсім не обов'язкова. Відомий дав­ньоримський політичний діяч того часу Катон Старший, почу­вши ці. промови, наказав вигнати грецьких філософів з Риму. На його думку, така «гра» з істиною загрожувала римській молоді.

Представники ще однієї елліністичної філософської школи -— стоїчної— вважали, що риторика складає необхідну частину знань справжнього мудреця. Вони виходили з внутрішньої єднос­ті риторики та діалектики. Риторика є наукою витончено говори­ти за допомогою складних міркувань, а діалектика — наукою правильно сперечатися за допомогою міркувань у вигляді запи­тань та відповідей. Крім того, вони дотримувались аристотедів- ського поділу промов на політичні, судові й урочисті; сама ж ораторська промова, на їх думку, складається із вступу, опові­дання, заперечення й завершення. Щодо загальної структури ри­торики, то стоїки виділяли чотири частини: винахід, виклад, по­будова й виконання.

6.4 і Риторика у Давньому Римі

Стосовно розвитку риторики в Давньому Римі, слід за­значити, що для епохи республіки не був характерний культ чис­того слова, звукової гармонії, насолода від витонченості оратора. Коли римляни звернулись до грецької риторики, то вони були за­чаровані її красою. Відбувся рух від простоти промови до нагро­мадження, до азіанства.

У цей період загострюється ворожнеча між риторикою та фі­лософією. Адже більшісії рг іських учнів пішли навчати ід

їзд ""............................................... ""........................... (риторів і лише одиниці — до філософів. Філософи вважали, що риторика — не наука, весь позитивний зміст викрала у філософії, тільки філософ може бути по-справжньому красномовним. У творі Цицерона «Про оратора» один із персонажів (Марк Анто- ній) згадує такий випадок. Коли він затримався в Афінах, то міс­цеві філософи, дізнавшись про те, що він є відомим оратором, за­вели перед ним бурхливу суперечку і доводили, що для оратора філософія набагато важніше риторики[29].

І ст. до її. е. характеризується тим, що в цей час був створений підручник з риторики, який називається «До Гереннія» (Ай Негеппіит). Довгий час вважалося, що він належить Цицерону, однак подальші дослідження показали, що відомий римський сратор не був автором цього підручника. Проте спроби встанови­ти автора ні до чого не призвели. Автор цього підручника, на відміну від Цицерона, виступає проти грецької риторики та її зв’язку з філософією. У вступі зокрема зазначається:

«Вміння говорити і витонченість промови приносять велику користь, якщо вони керуються правильним розмірковуван­ням та стриманою поміркованістю душі. Тому ми опустили все те, що грецькі автори у своїй марній пихатості видають за своє. Адже вони, щоб ие здавалося, що вони знають до­сить мало, взяли й те, що справи зовсім не стосується, щоб мистецтво це здавалося більш складним для осягнення; ми ж вз; ли тільки те, що, на нашу думку, відноситься до мис­тецтва промови»[30].

Сучасні дослідники цієї пам’ятки вважають, що авторство да­ного підручника належить представнику латинської риторичної школи, яка в ті часи орієнтувалася насамперед на вміння оратора вести політичну боротьбу.

; 6.4.1 і Риторика Цицерона

На відміну від автора риторики «До Герепнія» відомий

римський оратор та філософ Марк Туллій Цицерон наполягає на зв’язку риторики та філософії. Хоча його філософія являє собою філософію під знаком риторики. В діалозі «Про оратора» він, зо­крема, пише:


«Філософія не схожа на іпигі науки. В геометрії, наприклад, або в музиці, що може зробити людина, яка не вивчила цих наук? Тільки мовчати, щоб її не прийняли за божевільну. А філософські запитання відкриті для будь-якого проникливо­го та дотепного розуму', що вміє на все знаходити правдопо­дібні відповіді й викладати їх у майстерній та рівній промо­ві. І тут самий пересічний оратор, навіть і не дуже освічений, але маючий досвід у промовах, переможе філо­софів цим своїм нехитрим досвідом ■ не дозволить себе об­разити та зневажити»1.

Цицерон залишив після себе чималу кількість промов, а також кілька теоретичних творів, присвячених ораторському мистецтву: «Про оратора», «Брут», «Оратор» та ін.

Видатний давньоримський оратор вважав, що для красномов­ства необхідними є:

© природне обдарування;

® навички;

® знання.

При цьому перевагу він віддавав третьому компоненту, оскі­льки першість належить освіченому оратору. Зокрема, свої ора­торські успіхи він пов’язував не з талантом, а з освітою. Без знань немає справжнього красномовства. Цицерону належать та­кож відомі слова про те, що багатство змісту породжує й багатст­во вираження. Якщо зміст значний, то він викликах; природний блиск і в словах.

Цицерон удосконалив розробку риторичної техніки. Зокрема, у творі «Оратор» він характеризує турботи ідеального оратора таким чином: «що сказати», «де сказати», «як сказати». «Що ска­зати» означає винахід матеріалу. Тут оратор, на думку Цицерона, має керуватись розумом. «Де сказати» означає розташування ма­теріалу. Тут римський оратор пропонує сильні аргументи ставити на початку та в кінці, а слабкі — посередині. «Як сказати» стосу­ється і виголошення, і викладу. Щодо виголошення, то оратор, на думку Цицерона, повинен володіти голосом, рухами та обличчям. Однак основним завданням оратора є словесне вираження (ви­клад). Саме в цьому пункті Цицерон вбачає схожість грецького терміну «рг)ісор» та латинського «еіоциепз»2. Він розробляє тео­рію трьох стилей. При виборі стилю оратор повинен керуватись


доречністю. Взагалі ідеальний оратор— це «такий оратор, який вміє говорити про низьке просто, про високе яскромовпо й про середнє помірно»[31].

Стосовно ж співвідношення риторики та філософії відомий римський оратор відмічає, що філософія — цс найважливіша час­тина освіти оратора, але частина. Він вважає, що в Римі настали часи для створення ідеального освіченого оратора, орахора- політика, який був би одночасно й філософом. З цього приводу Цицерон пише:

«Якщо мова йде про тс, що насправді прекрасне, го пальма першості належить тому, хто і вчений, і красномовний. Як­що ми погодимось називати його і оратором, і філософом, то й сперечатися нема про що. Якщо ж ці два поняття розді­лити, то філософи опиняться нижче ораторів, тому що до­сконалий оратор володіє всіма знаннями філософів, а філо­соф далеко не завжди володіє красномовством оратора: і дуже шкода, ідо філософи цим. нехтують, бо воно, думаєть­ся, могло б слугувати завершенню їх освіти»'-.

Таким чином, давню суперечку між риторикою та філософією Цицерон вирішує на користь риторики, його філософія — це фі­лософія під знаком риторики.

З переходом від республіки до імперії латинське красномовст­во повторило ту ж еволюцію, яку свого часу зазнало грецьке кра­сномовство під час переходу від еллінських республік до еллініс­тичних монархій. Значення політичного красномовства знизи­лось, а урочистого — зросло. Судове красномовство продовжу­вало процвітати. Римське право складається в систему. І тепер судові оратори прославляються вже як прокурори чи адвокати.

ма освіти тіліаня

Якщо в бурхливі р^ч С і.і г г и і часи красномовство було знаряддям політичної боротьби, то в період імперії воно втратило що свою функцію і стало вченою розвагою, своєрідним

літературним продуктом та з їм професійного оратора, що

заробляє собі на життя. Мара Кеіптілши (приблизна 35

100 рр. и, є.) — ще один в ідо х тор Давнього Риму — не був


1 Цинерон. Об ораторе /7 Цииерон. Три трактата об ораторском искуеетве. — М.,

1. Прокоментуйте з точки зору модусів публічного виступу наступ­ний фрагмент:

«Коли ділишся якою-небудь думкою з англійцем — а це, треба ска­зати, завжди велика необачність, — то його мало цікавить, вірна ця ду­мка, чи невірна. Для нього важливе інше: чи переконаний ти в тому, що говориш, чи ні. А між тим важлива сама думка, незалежно від того, на­скільки щира людина, яка її висловила. Більше того, цінність будь-якої думки тим вища, чим менше щирий той, у кого вона з’явилась, адже в такому випадку вона не відображає його особистих інтересів, бажань і забобонів. Втім, не бійся, я не збираюсь говорити з тобою на політичні, соціологічні чи метафізичні теми. Люди мене цікавлять більше, ніж принципи, а люди без принципів мене просто захоплюють» (О. Уайльд. «Портрет Доріана Грея»),

2. Продумайте і напишіть промову на тему: «Риторика: наука чи мистецтво?»

МлмскЛіЧН:. Г. <=Ч)]'.

б,: деяких випадках оратор може насправді к по подітттт ду­го: д ззгтрктетппв джерел, зднвк віп ртзрвгвву'; на те, що с.тр:гот ■ і; ЗТОЗНОЛТСТ СПОреЧяТйОЯ З ЗВІЗ:ВОЛ ОВЛОТЗЗППаТТТ АрГЗОіеПЗ' до

1 Лі’йбніш і В. Новьіє опьітьі о человеческом разуменни автора системи предуста- новлен кяі і зрмопии /7 Лелюниц Г. В. Соч. в 4-х т. — ’Г. 2. - ••• М., 1983. - С. 507,

їнве

(опер Ч Л. Основьі искусства речи. - Ростов-на-Дону, 2002. — С. 209.

і покуція 85

1 Блакар Р. М. Язик как инструмент социальной власти // Психология влняшія і Сост. Морозов А. В. — СПб., 2000. — С. 61—62.

НОЗОІЛ 4

7. Основою поділу риторичних фігур на власне фігури і фоии є мінімальний об’єкт перетворення:

А) так; ь) ні.

Iі і акція

4. «Магічне число» дорівнює:

A) 3 ± 2; Б) 5 ±2;

B) 7 ± 2.

1 История греческой литсратурьі. — Т. 2. — М., 1955. — С. 228.

1 Див.: Гаашров М..//. Цицерон и античная риторика // ІНніерои М. Т. Три трактати

об ораторском искусстве. — М., 1972. -— С. 13- --І5.


' Ребрик С. Презентацій: 10 уроков. — М., 2004. — С. 9.

Розділ 1

[2] Аркстотель. Риторика //' Аристотель. Зтика. Политика. Риторика. Позтика. Кате­горій. — Мннск, 1998. — С. 753.

[3] Т

Предіі ики

[4] Іредмег риторики

[5] 772. —-С. 1.02.

“ Див.: Мо ідовап В. В. Судова риторика. - - К., І 998; Сагач Г. Хі. Похвальне красно-.монетно. — К.. 1996 та ін.

і іре&мзт риторики 17

[6] а.уусР/іторіпсу //.}і)пггпопіс:іі>. '3і":їла. Політика. Р'іторнілт Шптнка. Кпте-

[7] Саме такі терміни застосовують в сучасній теорії аргументації (див. Еемерен Ф. вин, Гроотеидорст Р.. Хенкеманс Ф. С. Аргументацпя: анализ. ироверка. представле- нис. --- СГіб.. 2002. — 67- -73 ).

[8] Леіюниц Г. В. іїовьіе опьітьі о чсловечсском разумении автора системи предуста- новлснной гармонии // Лейотпі Г. В. Соч. в 4-х т. — Т. 2. —- М, 1983. —- С. 534.

Шопнигауо!) ні. Зрпстич^схгім дна'іектпка /7 Логнка и риторика. Хрестом а гц>н 'Иілп'кй 1997. — С. 436.

[10] Див.: Баєва О. А. Оратопское искусство и деловос общение.— Минск, 2001. — С. 100.

[11] Цииерон М. Т. Первая речь против Лушія Ссргия Катилшш /У Ціщерон М. Т. Речи. І. І. М„ 1962.— С. 292.

[12] Отзвук слова. Из оивіта работм спичрайтеров первого президента России. — М„ 1999.— С. 90.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-10-31; Просмотров: 1950; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.082 сек.