Наукова революція XVI—XVII ст. та її вплив на розвиток філософії

Теми рефератів

Запитання. Завдання

1. Розкрийте філософські джерела теоцентризму.

2. Чому саме Августин Блаженний є автором розуміння часу як од­нолінійної перспективи?

3. Що зближує Августина і Платона і що їх роз'єднує.

4. Чому й нині не припиняється суперечка між номіналістами та реалістами?

5. Проаналізуйте філософський сенс заповідей Христа.

6. Які риси середньовічної філософії зберегли свою актуальність? Аргументуйте відповідь.

1. Філософська система Ф. Аквінського.

2. Августин Аврелій — засновник християнської антропології.

3. Віра і знання: проблеми розмежування.

4. Релігія в системі культури.

5. Наука і релігія: протистояння і точка дотику.

6. Ідея безконечності М. Кузанського і сучасні досягнення науки.

Література

Августин Аврелий. Исповедь. — М., 1991.

Горфункель А. X. Философия эпохи Возрождения. — М., 1980.

Гуревич А. Я. Средневековый мир. — М., 1990.

Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978.

Соколов В. В. Европейская философия XV—XVII веков. — М., 1984.

Соколов В. В. Средневековая философия. — М., 1979.

2.4. Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

Новим часом називають епоху, яка розпочалася бур­жуазними революціями в Західній Європі (наприкінці

XVI — на початку XVII ст. в Нідерландах, у середині

XVII ст. — в Англії). Ідеологією ранніх буржуазних рево­люцій був протестантизм, а в XVIII ст. нею стає значно радикальніше та матеріалістичне за своєю суттю Просвіт­ництво.

Проблематику філософії Нового часу визначили такі фундаментальні чинники, як наукова революція, що три­вала протягом XVI—XVII ст., та формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Цим зумовлене домінування гносеології, зокрема проблеми методу пізнан­ня на першому етапі (XVII ст.) розвитку тогочасної філо­софії і соціально-політичної проблематики на другому (XVIII ст.), в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. - - це підготовча фаза Просвітництва, зароджен­ня ідей, які набули пізніше більш окресленої форми.

Відрізок часу приблизно від опублікування праць М. Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543) до виходу «Математичних засад натуральної філософії» Ісаа-ка Ньютона (1687) називають епохою наукової революції. Суть цієї революції визначали такі особливості:

1. Відмежування наукового знання від релігії та філо­софських вчень минулого. Релігія, стверджує один з твор­ців нової науки Г. Галілей, вчить, як потрапити на небо, а не як воно влаштоване, бо це є справою науки. Галілей рішуче заперечував авторитет Арістотеля для розбудови нової науки. З часом наука поступово ставала самостій­ною сферою професійної діяльності й особливим типом знання.

2. Піднесення досвіду до рангу експерименту. Першим почав регулярно вдаватися до експерименту Галілей. На відміну від простого спостереження експеримент є актив­ним втручанням у природу, яке можуть повторювати без­ліч разів різні люди. Дані, отримані під час експерименту, не є випадковими, вони — наукові факти. Експеримент

Історичні типи філософії

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

пов'язує ідею, що виникла під час логічних міркувань, з чуттєвим досвідом, внаслідок чого він або стверджує, або заперечує цю ідею. Експеримент передбачає застосування інструментів, що зближувало науку і техніку, ремісника і вченого.

3. Проголошення математики мовою науки. Галілей, Кеплер, інші вчені були неоплатоніками та піфагорійця­ми. Вони вірили, що Бог творив світ на основі математич­ної гармонії. Галілей розмежував об'єктивні та суб'єктивні якості речей. Розмір, форма, місце, рух, час — все, що мо­жна кількісно виміряти, — є об'єктивними якостями, а запах, звук, колір — суб'єктивними, які не здатні існува­ти самі по собі. Об'єктивні якості можна звести до мате­матичних відношень, їх повинна вивчати наука. Застосу­ванню математики в природознавстві сприяло і вчення Галілея про «ідеальні фізичні тіла» (абсолютну пустоту, абсолютну круглість), властивості яких легко математи­зуються.

4. Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. Вчені почали ці­кавитися не тільки знанням про природу, але й знанням про саме знання. Формування науки як самостійної сфери логічно доказового і емпірично підтверджуваного знан­ня мало вирішальний вплив на подальший розвиток фі­лософії. Почала втрачати позиції філософія, яка вибудо­вувалась на правдоподібності, ґрунтувалась на буденно­му досвіді, а то й релігійних догмах. Філософія стала наслідувати науку, чиї ідеї сягають за горизонт буденного досвіду. Відтоді при поясненні світу філософія змушена була узгоджувати свої конструкції з науковими концепці­ями. Більше того, в раціональному поясненні світу філосо­фія отримала конкурента — науку, якого сама ж і вирос­тила, їй довелося шукати відмінний від наукового спосіб бачення світу. У процесі цього пошуку сформувалася ме­тафізика.

Метафізика (грец. теїа — після, через і рпезііїе — природа) -умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.

Основним поняттям метафізики XVII ст. є субстан­ція. Субстанція — те, що існує само із себе, тобто абсо­лютне (нестворене і незнищуване), самодетерміноване (не­залежне ні від чого). Вона визначає все суще, лежить в основі сущого, породжує його. В середньовічній філосо­фії єдиною субстанцією визнавався Бог, у Новий час за­вдяки науці поступово почали вважати субстанцією природу. Принцип інерції (Ісаак Ньютон - - 1643—1727), за­кон збереження імпульсу (Декарт), збереження речови­ни (Антуан Лавуазье — 1743—1794) відкрили можли­вість і природу розглядати з позиції збереження, незниЩЄННОСТІ.

Метафізика була першою спробою філософії Нового часу розмежуватись з наукою у пізнанні світу. Наука пізнавала його на основі фактів та узагальнень. Метафізика конс­труювала світ на основі умоглядного знання (через суб­станцію та її атрибути — невід'ємні властивості). Часто вони перетиналися в доробку одних і тих самих мислите­лів (Декарт, Лейбніц), але іноді вступали в суперечність. Звідси і вислів Ньютона: «Фізико, остерігайся метафізи­ки!» Але й у фізиці Ньютона не обійшлося без «метафі­зичних» допущень (такими виявились, зокрема, поняття абсолютного часу і простору). Суперечність природознавс­тва і метафізики стала особливо очевидною в епоху Про­світництва (XVIII ст.), коли більшість філософів виступи­ла проти метафізики.

І все-таки чільне місце у філософії XVII ст. посідала не метафізика, а гносеологія.

Для підтвердження достатньо навести назви провідних праць мислителів, які започаткували основні напрями роз­витку філософії того періоду — «Новий органон» (органон-метод) Френсіса Бекона і «Роздуми про метод» Р. Декарта.

Сама гносеологія під впливом розвитку науки також якісно змінилася. Тепер вона стала перейматися не пізнан­ням взагалі, як це було в попередній філософії, а науко­вим пізнанням. (Тепер на означення теорії наукового пі­знання іноді вживають термін епістемологія). Філософи мали намір пояснити механізм формування загальнозна-чущих наукових істин (законів науки) і розробити метод ефективного та економного відкриття цих істин.

Поява науки нового типу зумовила і докорінне пере­осмислення відношення людини до світу. В буденному знан­ні і в релігійному світогляді доводиться мати справу з ре­чами, смисли яких формуються на основі їх функцій. Вода тамує спрагу, сонце посилає світло, дерево є будівельним матеріалом або паливом тощо. На рівні буденного досвіду речі сприймаються суб'єктивно -- під кутом зору прак­тичної доцільності: для чого вони, яку роль вони викону­ють. Звідси походить їх «смисл», «значення». І в релігії явища природи, будучи зведеними до засобів комунікації людини і Бога, також суб'єктивні, позбавлені самості, суб-станційності.

Історичні типи філософії

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

Наука натомість формує відношення до світу як до чо­гось самосущого, позбавленого людських вимірів. Вода втра­чає своє «олюднене» значення, вона постає як рідина з пев­ними хімічними та фізичними властивостями. Завдяки на­уці світ перетворився на об'єкт. Сприймання сущого як об'єкта (об'єктивний підхід до сущого) означає «очищен­ня» його від суб'єктивних якостей (вимірів, смислів), прий­няття його як незалежної від суб'єкта самості. Це стає можливим за умови, коли річ визначається через річ, че­рез експеримент, коли суб'єкт виключається із взаємодії речей. Це намагання «очистити» об'єкт від суб'єктивних «домішок» буде супроводжувати філософію впродовж всьо­го Нового часу.

Перетворення речей на об'єкт відбувається паралельно з перетворенням цих же речей на об'єкти технологічних маніпуляцій. Якщо в попередні епохи вважали, що світ складається з тіл, з певних цілостей, з якими людина раху­валась як з творіннями Бога, то за Нового часу світ постає як речовина, маса, енергія, як щось безлике, позбавлене са-моцінності, чим можна маніпулювати.

Перетворення світу на об'єкт пізнання діалектичне по­в'язане з перетворенням людини на суб'єкт пізнання. У філософії Нового часу внаслідок розвитку середньовічної концепції внутрішньої «духовної особи» виникає поняття «свідомість» (Декарт), якій приписують насамперед гно­сеологічні, тобто пізнавальні властивості. Свідомість як щось принципово відмінне від зовнішнього світу (об'єкта) і постає суб'єктом пізнання. При цьому подібно до того як об'єкт «очищувався» від суб'єктивних домішок, так і сві­домість філософи намагались «очистити» від усього, що може викривити процес пізнання — від вірувань, автори­тетів, неперевірених думок, недостовірних фактів.

Дата добавления: 2014-10-31