Тема 2. Витоки української культури

1. Український народ – автохтонне населення України. Особливості трипільської та інших археологічних культур.

2. Культурний процес кіммерійського, скіфського і сарматського періодів. Зарубинецька і черняхівська культура та їх місце в культурному надбанні слов’ян.

3. Духовна культура давніх слов’ян. Торгові й культурні зв’язки з античними містами – державами Північного Причорномор’я.

1. Етнокультурні проблеми походження слов'ян постали перед наукою давно. Тривалий час, переважно в наукових колах проросійської орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграції. Роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися нанівець. Усі набутки українського народу, зокрема в культурі, подавались як випадкове явище, перехідний стан розвитку російської культури. Із такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не почутий. Наукові розвідки з питання етногенезу слов'ян, зокрема українців, були поодинокими, а з проблем культурогенезу і сьогодні немає жодної ґрунтовної праці.

Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій походження українського народу – міграційної та автохтонної. Вони мали як своїх прихильників, так і опонентів. Перша з них ґрунтується на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з цією теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони вирушили на південь у віслянсь-кий басейн, а пізніше – на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія – автохтонна, або аборигенна, стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. По історичній вертикалі зміцнювались культури, але етнос залишався той самий. Численні дослідження О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, В. Грекова, П. Третьякова, Б. Рибакова, В. Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, засвідчують численні писемні, лінгвістичні, археологічні, культурні пам'ятки, а також прямо й опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів – Йордана, Прокопія Ке-сарійського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Мав-рикія Стратега, Нестора.

Отже, слов'яни – це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Зазначимо, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. Грушевський називає добу українського розвитку (IV-IX ст.н.е.) «чорноморсько-дунайською».

Висувалася також як компромісна гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона – на західному Поліссі; І. Ляпушкін – на Прикарпатті; І. Вернер – у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов – у нижній течії Дунаю; М. Рудницький – на південному узбережжі Балтійського моря.

Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік і наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Головні з них такі: спільний фізично-етнічний тип; мовний фактор, ґрунтовно досліджений і вивчений мовознавцями, зокрема топоніми і гідроніми; археологічні пам'ятки, які мають спільні риси, характерні тільки для однієї території; основні види господарської діяльності – землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі; мистецькі твори, зокрема кераміка, які мають характерні ознаки лише певного географічного ареалу; світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала впродовж тривалого часу в праслов'янських і слов'янських народів.

Усе наведене дає змогу стверджувати, що на території України спостерігалися монолітна єдність культурних процесів, велика щільність населення, територіальне поширення культури. Сформувалася, збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу мова. її не знищили мігранти, як це трапилося в Європі у першій половині І тис. н.е., коли Рим в ім'я панування латині винищив тубільні мови саллів, іберів, норіків, фракійців та ін.

Основоположником теорії автохтонізму є видатний український археолог В. Хвойка (1850 – 1914 pp.). Внаслідок ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні лише території України особливості.

На основі автохтонної теорії вибудував фундаментальну «Історію України-Руси» М. Грушевський. Вона висвітлена в «Нарисі історії України» Д. Дорошенка, працях сучасних істориків М. Артамонова, Б. Рибакова, П. Третьякова, О. Удальцова, М. Брайчевського та ін. Одна з найґрунтовніших праць із проблем походження слов'ян належить відомому українському вченому В.Петрову. Поряд із дослідженням етногенезу він зробив спробу розглянути питання розвитку культурних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ України.

Трипільська культура – найвищий культурний вияв Європи в IV-III тис. до н.е.

Відкрита більше ста років тому, вона далі викликає безліч питань, на велику частину яких так і не знайдені відповіді. Розвиток Трипільської культури тривав близько двох тисяч років. Ареал її існування простягався від Дністра на заході і до Середнього Придніпров’я на сході.

Варто сказати, що ще й досі достеменно невідоме походження трипільців. Частина науковців переконана, що культура має автохтонне походження, інші ж вважають, що трипільці були прафракійцями, які прийшли з Балкан, а треті знайшли компромісне рішення: за їх гіпотезою Трипільська культура є наслідком взаємодії автохтонних культур із Балкано-Дунайськими.

Трипільська культура – надзвичайно особлива та багатогранна.

В економічній сфері її ознаками було зернове землеробство, поступове витіснення мотики ралом, приселищний характер тваринництва, поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам’яних та крем’яних.

У сфері суспільних відносин культура виявила себе у переході від матріархату до патріархату та зародженні міжплемінних об’єднань, формуванні ієрархічної структури родів та зародженні елементів приватної власності.

У сфері побуту характерними особливостями Трипільської культури були: побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських праміст, міграція поселень через виснаження землі кожні 50-100 років, розписна кераміка з орнаментом, в якому застосовувались жовтий, червоний та чорний кольори.

В духовній сфері культура відзначилась домінуванням символів родючості, матеріалізацією їх у символи побуту – зображення сонця, місяця, води, жіночі статуетки та фігурки тварин.

Безперечно, Трипільська культура цікава ще й тим, що вона була своєрідною ланкою між Заходом і Сходом. За рівнем свого розвитку ця культура впритул наблизилась до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту. Однак під тиском різних чинників: похолодання, порушення екологічного балансу, протистояння західних і східних трипільців, нападів скотарських племен тощо, Трипільська культура з часом занепала, не реалізувавши до кінця свої потенційні можливості.

Час іде швидкими темпами, залишаючи після себе глибинні сліди в історії, які тепер є предметом дослідження науковців, істориків та археологів. Сьогодні часто звертаються до витоків цивілізації, дають свої оцінки та аналізують певні історичні явища чи події, при цьому до таких заходів вдаються не лише справжні науковці, але й скажемо «любителі», які подають альтернативні версії і ставлять під сумнів уже існуючі. Добре це чи погано? Не можна сказати однозначно, адже нові теорії дозволяють по-іншому поглянути на стару проблему.

Саме про Трипільську культуру впродовж останніх років ведеться багато дискусій у наукових колах. Точаться суперечки і в середовищі її шанувальників. Слід зауважити, що вже понад століття вчені, не лише українські, а й інших країн світу, намагаються пояснити людству, як постала ця унікальна археологічна культура, що не тільки проіснувала близько трьох тисяч років винятковою етнокультурною цілістю, а й безсумнівно вплинула на формування та духовний розвиток європейських народів.

Варто відзначити,що Трипільська культура не лишила після себе ні пірамід, ні величезних храмів, ні кам'яних палаців, а її матеріальна спадщина, всі свідчення існування понад 6 століть заховані в землі. Ґрунтовні дослідження Трипільської культури розпочалися ще з початку ХХ ст., а вже повоєнні, масштабніші, що проводилися в 1945-1970-х р.р. відкрили Трипілля як цивілізацію мідного віку. У самій же суспільній свідомості вже не одне десятиліття стоїть закономірне питання: чи є Трипільська археологічна культура справді цивілізацією?

Надбання її не залишає байдужим дослідників не лише вітчизняних але й іноземних. Англійські та американські вчені вважають, що її археологічними ознаками є міста,монументальна архітектура (храмові комплекси), писемність, реміснича спеціалізація, суспільна диференціація. Трипільці володіли секретами високоякісного випалювання посуду, крім того існували спеціальні гончарні центри. Відомі спеціальні майстерні у трипільських селищах Уланівка, Шкарівка, Веселий Кут (Черкащина), Кліщів, Тростянець (Поділля). Велика кількість деревини давала змогу виготовляти ткацькі, кушнірські верстати, хатнє начиння.

2. В І тис. до н.е. в історії України почалася нова епоха, пов’язана з винайденням заліза. Використання заліза призвело до різкого зростання продуктивності праці. Відбувся другий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від сільського господарства.

З епохою заліза пов’язана поява перших державних утворень на території України, зокрема, серед кочових народів Півдня.

Кіммерійці є найдавнішим народом на території України, ім’я якого відомо за писемними джерелами. Про них згадував грецький поет Гомер в «Одісеї», історик Геродот. Давні автори вказували, що Північне Причорномор’я колись називалось Кімерією. Ще довгий час вживались назви: протока Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), давньогрецьке місто-колонія Кіммерік (на Керченському півострові) та ін.

Кіммерійці займали територію Північного Причорномор’я, Криму і Кавказу. Їх етнічність остаточно не з’ясована. Є підстави вважати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями.

Провідною галуззю господарства кіммерійців було кочове скотарство. Високий рівень його розвитку давав велику кількість додаткового продукту, а це, в свою чергу, дало змогу утримувати чисельні кінні військові загони, які здійснювали грабіжницькі військові походи аж на держави Ассирію та Урарту.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію виплавки заліза із болотяних руд та металообробку. Це дало змогу їм краще озброїти своє військо, яке тривалий час вважалося непереможним.

Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських кочових племен.

Войовничі іраномовні племена скіфів вторглися зі сходу в південноукраїнські степи в середині VІІ ст. до н.е. Скіфи зайняли великі простори між Нижнім Дунаєм та Доном і наприкінці VІ ст. до н.е. утворили велике об’єднання племен, відоме під назвою Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі. Геродот вважав, що Скіфія являє собою рівносторонній чотирикутник: одна його сторона простягнулась від Істра (Дунай) до Танаіса (Дон) вздовж Чорного моря. На таку саму відстань розкинулась Скіфія в глиб суші.

За своїм характером скіфська держава була великою мірою експлуататорсько-паразитарною, оскільки основним способом отримання додаткового продукту була експлуатація сусідніх землеробських племен та грабіжницькі війни. Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, яким належало панівне становище у суспільстві, скіфів-кочівників (мешкали в степах Подніпров’я), скіфів-орачів (зосереджувались на Лівобережжі) та скіфів-землеробів (оселились на Правобережжі). Вчені вважають, що власне скіфськими були тільки племена царських скіфів, скіфів-кочівників, калліпідів (або елліно-скіфів). На думку вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною землеробською культурою належали до праслов’янського кореня.

Переслідуючи кіммерійців, скіфи потрапили через Кавказ в Передню Азію. Вони активно втрутились у боротьбу між різними країнами. Це тривало 28 років, поки цар Мідії по-зрадницьки не вбив вождів скіфів на бенкеті. Скіфам довелося знову повертатись в Північне Причорномор’я. У 515-512 pp. до н.е. в Скіфію вдерлись полчища перського царя Дарія І, які, форсувавши Дунай, здійснили рейд у північно-східному напрямку. Скіфи обрали тактику заманювання ворога вглиб своєї країни. Вони вистояли також завдяки дуже сильному війську. Цьому сприяли: по-перше, ідеально пристосована до війни структура суспільства (роди і племена на час військових походів ставали військовими підрозділами); по-друге, досконале озброєння (більшість їхньої зброї була виготовлена із заліза, а скіфський лук за далекобійністю і вбивчою силою не мав собі рівних); по-третє, важливу роль у забезпеченні високої боєздатності відігравали жорстокі варварські традиції (скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальп і т.п.).

Суспільний лад скіфів характеризується двома головними історичними періодами: протягом першого періоду (до V ст. до н.е.) зберігався патріархально-родовий лад, але вже зароджуються класи; протягом другого періоду (з кінця V ст. до н.е.) в скіфському суспільстві сформувалися класові рабовласницькі відносини. Влада царів була необмеженою, вважалось божественною за походженням.

Розквіт скіфської держави припадає на ІV ст. до н.е., період правління царя Атея. У ІІІ ст. до н.е. почався занепад могутньої скіфської держави. Під натиском нових кочових племен сарматів основна частина «царських скіфів» і скіфів-кочівників відступила і осіла в Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму і утворила нову державу – Малу Скіфію, столицею якої було м. Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Але агресія з боку сарматів поставила Малу Скіфію між двох вогнів і фактично в ІІІ ст. до н.е. вона припинила своє існування.

Найбільш дослідженими пам’ятками Скіфії є кургани скіфських царів, споруджені переважно на рубежі V-IV ст. до н.е.: Солоха та Гайманова Могила (Запорізька область), Чортомлик (під м. Нікополем), Куль-Оба (в околицях м. Керч), курган у Мелітополі, Товста Могила (під м. Орджонікідзе). Більшість з них пограбовані в давнину. Не пограбовані «царські» кургани зберегли унікальні витвори мистецтва: вази та чаші з сплаву золота і срібла; дорогоцінну зброю; золоті нашивні бляшки для одягу й головних уборів та ін. Всесвітньо відомими є: золотий гребінь із зображенням бою між вершником і двома пішими воїнами (курган Солоха); нагрудна золота прикраса – пектораль з Товстої Могили.

В III-II ст. до н.е. змінюється етнокультурна карта Південно-Східної Європи, що було пов’язано з появою кочових племен сарматів, які, вийшовши з волзько-уральського регіону, з’явились у степах Північного Причорномор’я і витіснили звідти скіфів. Сармати створюють великі союзи племен на території Західного Казахстану, Поволжя, Приуралля, Подоння, Північного Кавказу, Півдня України. Перші вторгнення сарматів у Північне Причорномор’я відносяться до IV століття до н.е. Масове переселення сарматів відбувається в II ст. до н.е. Сармати, які раніше звались савроматами, в часи Геродота проживали на схід від Дону. Як вважають, назва «савромат» означає «оперезаний мечем». Але це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Геродот передав скіфську легенду про те, що сармати походять від змішаних шлюбів скіфів та амазонок.

Античні автори спочатку знали про такі великі племена сарматів: сіраків, язигів. роксоланів. Трохи пізніше з’являються свідчення про аланів. Останні вважались найбільш войовничим народом свого часу.

Римські автори уявляли суміжні з Римською імперією території Європи як два великих етнічних масиви – Германію і Сарматію, кожен з яких мав у собі ряд великих і малих племен. Так само, як і «скіфи», термін «сармати» був збірним, що покривав не тільки власне сарматські, а й інші племена (слов’янські, фракійські). Сармати займались кочовим скотарством. Сарматська культура була дуже близькою до скіфської. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, але й інші народи (сарматська кіннота вважалась в ті часи непереможною).

Особливістю суспільного ладу сарматів було існування пережитків матріархату. Їхні жінки відзначалися войовничістю, вони володіли зброєю нарівні з чоловіками, їздили верхи, брали участь у військових походах, не вступали у шлюб, поки не вб’ють першого ворога.

У І ст. до н.е. окремі племена сарматів пройшли на землі Римської імперії, а грецькі міста-колонії Причорномор’я сплачували їм данину. А наприкінці І ст. н.е. сарматське плем’я аланів змусило платити данину і Римську імперію. Сармати зробили політичний вплив на всю античну культуру Північного Причорномор’я і на підкорені ним племена і, в свою чергу, запозичували кращі надбання у них.

У середині ІІІ ст. н.е. внаслідок вторгнення нових племен готів і гунів сарматський період в історії України закінчився.

3. Зарубинецька культура – нове історико-культурне явище, етнічна інтерпретація якого пов'язана з певними труднощами: у писемних джерелах ці племена не описані, тому важко визначити, чи належала зарубинецька культура відомому племені й чи далеко простягалась на схід слов'янська територія. Існує спроба визначити її як культуру слов'ян-венедів, хоча деякі дослідники вбачають у ній германців, інші – балтів. Поширення північно-західних елементів у першій чверті І тис.н.е. (насамперед пше-ворських) засвідчує, що східна межа розселення венедів сягає Подніпров'я значно пізніше, ніж зарубинецькі пам'ятки з'являються на цій території. Водночас зіставлення з даними лінгвістики дає змогу дійти висновку, що на території Середнього Подніпров'я і Полісся концентруються слов'янські гідроніми і невелика кількість фракійських. Основним аргументом на користь того, що зарубинецька культура має безпосереднє відношення до етногенезу середньопридніпровських слов'ян, може слугувати її зв'язок з пізнішою київською культурою.

Зарубинецькі поселення, розташовані по краях берегових терас, групувалися в кількості 10-15. Розміри поселень невеликі (до 2 га). В Подніпров'ї поселення мали оборонні споруди – земляні вали. Житла трохи заглиблені, квадратної форми, з каркасноглинобитними стінами, вогнищем у центральній частині. У Верхньому Подніпров'ї будували наземні житла зі стовбовою конструкцією. На Прип'яті відомі напівземлянки з дерев'яною обшивкою стін. Біля жител споруджувались і ями-погреби. Житла належали невеликій родині з самостійним господарством. Поширеним був обряд трупоспалення (ямні й урнові). Поховальний інвентар небагатий і одноманітний (кераміка, предмети особистого вжитку, прикраси).

З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура – черняхівська. Перші пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900-1901 pp. у Середньому Подніпров'ї (с.Черняхів на Київщині) В. Хвойкою, а в Подністров'ї – К. Гадачеком. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150-200 поселеннях і могильниках.

В етнічній інтерпретації черняхівської культури існують кардинальні розбіжності між прихильниками слов'янської (антської) та германської (готської) концепцій. Однак найвпливішою є концепція поліетнічного характеру згаданої культури стосовно її походження та складу носіїв.

Черняхівська культура – це своєрідний місцевий варіант провінційно-римської культури, субстратом якої були пізньоскіфська культура Нижнього Подніпров'я, пізньозарубинецька, пшеворська, гето-дакійська культури.

Черняхівські поселення відрізняються від поселень попередньої доби топографією і розмірами, характером планування. З-поміж них трапляються достатньо великі поселення, довжиною 1,5 – 2 км. Зазвичай, вони розташовувалися вдалині від берегових терас, у глибині плато, на схилах ярів, поблизу чорноземів і луків. На поселеннях відкривають рештки різнотипних жител – наземних, одно- і двокамерних, з глинобитними стінами; заглиблених. Поблизу розміщувалися господарські споруди (повітки, ями, погреби), виробничі комплекси (гончарні горни, залізоплавильні печі, різноманітні майстерні). Черняхівські поселення не мали жодних укріплень.

Безперечно, це засвідчувало відсутність безпосередньої небезпеки з боку найближчих сусідів. Могильники були зазвичай великі, біритуальні – з обрядами інгумації та кремації. Характерною ознакою перших є поховання

3 північною і західною орієнтацією. Других – ямні й урнові трупоспалення. Структура черняхівських могильників характерна наявністю декількох (трьох і більше) груп поховань, що мали власні «центри» – поховання з багатим набором поховального інвентаря. Відмінності в поховальних обрядах засвідчують надзвичайно різноманітні коріння цих обрядів. У них відбились і багатоетнічні корені походження носіїв черняхівської культури.

З черняхівською культурою відбулися суттєві зміни у виробництві та економіці. Більшість знахідок, які становлять матерільний комплекс черняхівської культури, – вироби ремісників. Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло. Відомо понад 57 найменувань різних виробів із заліза. Окремі речі виготовлялись за допомогою термічної обробки, зварювання та інших прийомів. Половина виробів виготовлена зі сталі. Широко використовувались вироби з кольорових металів. Більшість предметів з бронзи – це прикраси і деталі одягу: фібули, пряжки, підвіски, шпильки тощо. Бронзу використовували також для виготовлення проколок, голок, пінцетів, хірургічних ножів; відомі й знахідки ливарних форм. Черняхівські бронзоливарники були зв'язані з двома центрами кольорової металургії – прибалтійською і причорноморською.

4. На межі III і II тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділяється гсрмано-балто-слов´янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов´янської історії. Протягом тривалого часу на українських землях формувалася праслов´янська культура, і в цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонного етносу, з іншого, – культурні зв´язки із сусідніми народами.

Суттєві зміни в історії давніх слов´ян приходять в І тис. н.е. Це пов´язано з їхнім великими розселенням, що стало вагомим фактор у формуванні етнокультурної та політичної карти слов´янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов´ян на території України виявися в зарубинецькій (II ст. до н.е. - II ст. н.е.) та черняхюськт´ (II-V ст. н.е.) культурах.

Слов´яни традиційно розвивали землеробство – провідну галузь господарства протягом тривалого часу. Воно було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувалися до повного виснаження. їхня родючість відновлювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу – залежно від потреб господарства. Перехід до інтенсивного землекористування відбувся у VIII ст. у зв´язку з поліпшенням кліматичних умов і збільшенням народонаселення. Невід´ємною складовою обробітку грунтів, особливо в Поліссі, була підсічна система – засіб розчищення нових земель під посіви.

Прогрес у землеробстві супроводився вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці. На межі нової ери носії зарубинецької культури користувалося дерев´яним ралом, а черняхівці – плужним ралом із залізним наральником і череслом. У VIII-X ст. збільшуються їхні розміри, вдосконалюється конструкція в напрямі до перевертання підрізаного пласта, збільшується глибина оранки до 10-15 см. Врожаї збирали невеликими серпами, відомі й залізні коси. На VIII-X ст. припадає масове використання жорен. Широке використання плуга із залізним лемешем підвищувало продуктивність хліборобської праці, значно збільшувало якість обробітку землі та спряло освоєнню цілини.

Складовою землеробства було тваринництво й птахівництво Уже в перших століттях нової ери з´явилися пружинні ножиці для стрижки овець. Серед промислів, що також займали певне місце в господарстві землеробів, слід назвати мисливство. Від нього мали доповнення до продуктів харчування та отримували хутра і шкіру для шиття одягу чи взуття. Шкурки пухнастих звірів часто йшли на обмін. За свідченням східних авторів, у І тис. н.е. хутро було одним із ходових товарів, яким торгувало слов´янське населення на причорноморських і прикаспійських ринках. Хозари отримували данину від слов´янських племен також хутром. Одним з найдавніших занять слов´ян було бортництво – збирання меду диких бджіл.

Розвиток землеробства визначив прогрес інших галузей господарства, в тому числі й ремесел: металургійна справа, ковальство, гончарство, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне виробництво. Провідним у господарському житті східних слов´ян було залізне ремесло (добування заліза та його оброблення), що одно з перших виділилося в окрему галузь. Вражає асортимент залізних виробів, їх досить високий технічний рівень. Давньослов´янським металургам була відома сталь та різні способи її виплавлення. У VII-IX ст. у слов´ян з´являються спеціальні поселення металургів.

Значних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської – із сірої глини за допомогою гончарного круга. Починаючи з II ст. н.е., гончарне виробництво стає масовим, орієнтуючись на ринок. Особливо високим технічним рівнем відзначалась черняхівська кераміка (кожна обпалювальна піч могла одноразово пропустити близько сотні виробів). їй була притаманна висока художня якість в оформленні керамічних виробів. Керамічні вироби прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями, що мали не лише естетичний, а й магічний зміст. Окремі екземпляри є справжніми витворами декоративного мистецтва.

Важливе місце у виробничій діяльності слов´ян займала деревообробна справа. Археологічні знахідки дають підставу вважати, що токарний верстат, з´явившись у III-IV ст., вже не зникає з виробництва. Деревооброблення досягло високого рівня спеціалізації в галузі будівельної та столярної справи.

У середині І тис. н.е. значного розквіту набула ювелірна справа. Асортимент виробів сягав сотні найрізноманітніших предметів, що вписуються в коло євразійської групи ювелірного мистецтва. У VI-VII ст. з´являються виїмчасті емалі, пальчасті фібули, застосовуються складні технології: чернь, зернь, філігрань, інкрустація, різні види позолоти. Поряд із штампованими ювелірними виробами масового вжитку виготовлялися високохудожні речі із золота та срібла, виконані в складних технологіях.

Територія між Дніпром, Карпатами і Дунаєм досить густо заселялася давньоукраїнськими племенами. Поселення розташовувались на відстані 3-5 км. Тут були прості будинки з дерева і глини, вкриті соломою та очеретом. Усі будівлі ховалися за земляним валом, огороженим великими гострими кілками; будували дерев´яні вежі та укріплення. Так виникали міста-городища (від слова «городити»). Звідси походить старослов´янська назва міста - град.

Животворним джерелом і основою духовної культури слов´ян була усна народна творчість, що зародилась в давні часи. У чудових поетичних творах – історичних і обрядових піснях (весільних, поховальних тощо), в казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах – народ оспівував свою працю, любов до рідної землі, її захисників, непримиренність до несправедливості й неправди, виливав свою радість і тугу.

Особлива сторінка духовної культури слов´ян – міфологія. Життя слов´ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями. Особливий інтерес становить Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів.

Стовпоподібна триярусна конструкція Збруцького ідола та ієрархічність його окремих частин ілюструють космогонічні уявлення східних слов´ян. Всесвіт розподілявся ними на небо – світ богів, землю – світ людей та підземний світ. Головне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості, бог Перун, зображений як воїн із шаблею, та ще дві фігури із суворими очима. Богів верхнього ярусу об´єднує шапка, що, можливо, відображує різні іпостасі єдиного слов´янського бога. У середньому ярусі зображена земля з хороводом жінок і чоловіків, у нижньому – підземні боги.

Міфологічні персонажі за характером їхніх зв´язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов´ян-язичників – Сонце, або Дажбог. Пізніше – це Хоре. На честь Сонця слов´яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру – Стрибог, покровителем скотарства – Велес, богом вогню та ковальства – Сварог, богинею мудрості й краси – Лада.

У складних історичних умовах слов´янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Стародавня слов´янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу; у цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів, передусім антів, з іншого, - культурні зв´язки із сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України. Як органічна частина античної цивілізації, вони жили і розвивались у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє ж впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що безперечно прискорило їхній соціально-економічний і культурний розвиток.

Дата добавления: 2014-11-06