Темперамент 3 страница

Психологи також визначають рівні спілкування:

· маніпулювання (від грубого поводження з людиною до такої поведінки, де зовнішні прояви мають навіть приємний характер);

· конкуренція,суперництво (від спілкування на основі принципу “людина людині – вовк”, до такого, коли чесне суперництво сприяє певному рухові вперед);

· співробітництво (спілкування на основі принципу “людина людині – людина”). Спілкування, в якому виявляються гуманістичні установки, високий рівень його культури.

Основні поняття і ключові слова: спілкування, функції спілкування, види спілкування, вербальна комунікація, невербальна комунікація, рівні спілкування.

3.2. Спілкування і взаєморозуміння

Взаєморозуміння – це таке розшифрування партнерами повідомлень і дій одне одного, яке відповідає їх значенню з погляду їхніх авторів.

Рівні взаєморозуміння:

· згода;

· розуміння як осмислення;

· співпереживання.

Згода – достатньо взаємопогоджені ситуації та правила поведінки кожного учасника спілкування. Це зовнішній формальний рівень взаєморозуміння. Уміння зрозуміти ситуацію і підпорядкувати свої емоції та поведінку відповідно до ситуації та поведінки інших – необхідна умова спільної діяльності.

Розуміння як осмислення – це такий стан свідомості, коли у суб’єкта виникає впевненість в адекватності своїх уявлень і дібраних засобів впливу.

Взаєморозуміння як співпереживання передбачає здатність ураховувати стан співбесідника. К. Станіславський писав, що зрозуміти – означає відчути.

Взаєморозуміння – це сфера людських взаємин, де тісно переплітаються пізнавальні процеси та емоції, соціально-психологічні правила та етичні норми. Це не тільки розуміння інформації, її передавання, приймання, а й розуміння іншого як особистості з її потребами, інтересами, установками, переживаннями, досягненнями і недоліками, з її бажанням виглядати гідно та привабливо в очах інших, бути значущою фігурою для них і т. ін.

Бар’єри на шляху до взаєморозуміння

Розуміння інформації іншими залежить від бажання співрозмовника зрозуміти інформацію, що передається, від повноти інформації, логіки викладу, вміння стимулювати іншого до думки. Якщо цього немає, на шляху до взаєморозуміння виникають бар’єри. Вони можуть виникати залежно від характеру комунікації та індивідуальних особливостей людей, які спілкуються, особливостей соціальних груп, до яких належать співбесідники та їх соціокультурних відмінностей.

Людині необхідно прагнути давати чітку і повну інформацію, тому що те, що говорить один, може не зовсім зрозуміти інший, адже слова (символи) мають неоднакове значення для різних людей. Бажано з’ясувати “що є що”.

Відсутність зворотного зв’язку. Одна людина дає інформацію, а інша соромиться з’ясувати те, що їй незрозуміло, а той, хто давав інформацію, не спромігся з’ясувати, чи адекватно сприйняли його інформацію. Наслідком цього є те, що людина зовсім не так зрозуміла інформацію, що їй давали.

Психологічне несприйняття людини, що призводить до небажання зрозуміти іншу людину, теж може стати завадою у спілкуванні.

Хвилювання, що призводить до нечіткості, неправильності у передачі інформації чи не сприйнятті її.

Інтелектуальні бар’єри виникають внаслідок особливостей у сприйманні, мисленні, пам’яті, через різні інтелектуальні рівні розвитку людини.

Люди реагують на те, що вони сприйняли, а не на те, що відбувається. Це залежить від досвіду, інтересів, емоційного стану, психологічних та моральних установок особистості. (Наприклад, скептичне ставлення до політиків).

Осмислення інформації повинно бути двостороннім, тому потрібно, щоб інтелектуальні рівні не розходилися значно.

Бар’єри в спілкуванні можуть виникати також тому, що співбесідники належать до різних соціальних груп: за віком, статтю, професією, національністю і т. ін.

Виникнення бар’єрів у взаєморозумінні і можливості їх подолання залежать від рівня культури, знань, особливостей психології особистості.

Механізми взаєморозуміння

Важливим при спілкуванні повинно бути уміння обходити бар’єри, уміння вносити корективи у подальше спілкування. Важливо вміти прогнозувати, передбачати виникнення можливих бар’єрів, будувати тактику їх подолання.

Прагнення до взаєморозуміння не тільки психологічна, але й етична проблема. Використання механізмів взаєморозуміння, їх пошук, добір і зміна – це прояв моралі в реальності, свідчення моральності людини.

Серед механізмів взаєморозуміння виокремлюють:

· рефлексію – у соціальній психології це механізм усвідомлення індивідом чи групою того, як їх насправді сприймають і оцінюють інші індивіди чи групи;

· ідентифікацію – уподібнення себе іншому;

· емпатію – уміння проникнути в переживання іншої людини, уміння співпереживати, співчувати.

Основні поняття і ключові слова: взаєморозуміння, рівні взаєморозуміння: згода, розуміння як осмислення, співпереживання, бар’єри на шляху взаєморозуміння, механізми взаєморозуміння.

3.3. Поняття конфлікту. Методики аналізу та вирішення конфліктів

Конфлікт (з лат. conflictus – зіткнення) – особливий вид взаємодії, в основі якого лежать протилежні і несумісні цілі, інтереси, типи поведінки людей та соціальних груп, які супроводжуються негативними психологічними проявами.

Виникнення конфліктів є об’єктивним і неминучим явищем. Адже життя – це постійний діалектичний процес виникнення проблем та їх наступного вирішення. Якщо у стосунках між людьми проблем не виникає, тоді наявним є факт “застою”, відсутності розвитку. Взаємовідносини людей, у яких відсутні конфлікти, поступово згасають. Конфлікти, в свою чергу, породжують відповідальність і небайдужість, стимулюють оновлення і поліпшення стосунків між людьми. Тому проблема, здебільшого, полягає не в наявності самого факту конфлікту, а в тому, який характер він носить – деструктивний чи конструктивний – і яким чином розв’язується.

Конструктивна та деструктивна суть конфліктів

Деструктивний конфлікт переводить причини, що призвели до конфлікту, на “особистості”. Дана установка не веде до вирішення конфлікту, а навпаки, його загострює (зростає упередженість проти партнера, напруга у взаємостосунках, посилюються неприємні почуття та переживання, виникають стреси та ін.). Прикладом деструктивного конфлікту є сварка, коли кожна з конфліктуючих сторін висловлює свою негативну оцінку особистості опонента.

Конструктивний конфлікт базується не на “особистостях”, а на виявленні об’єктивних причин незгоди (різні точки зору на проблему, способи вирішення проблеми тощо). Даний підхід переводить процес проходження конфлікту від конфронтації до співробітництва. В основі співробітництва, з одного боку, лежить повага до себе, почуття власної гідності, чесність, намагання знайти справжню причину конфлікту, а з іншого, повага до інших, дружелюбність, визнання права інших на власну точку зору, позицію. Дана поведінка в конфлікті приводить до більш глибокого розуміння проблеми, взаємодовіри, готовності зрозуміти один одного і, в подальшому, вирішенню (улагодженню) конфлікту.

Види конфліктів:

· внутрішньоособистісні та зовнішньоособистісні (міжособисті­сні, конфлікти між особистістю та групою);

· прямі та непрямі;

· індивідуальні (внутрішньособистісні та зовнішньоособистісні) і групові.

Розглянемо причини деяких видів конфліктів.

Міжособистісні конфлікти, зокрема, можуть бути спричинені:

· відмінностями в психологічних характеристиках людей (темперамент, характер та ін.);

· “хибним образом конфлікту” – в цьому випадку конфліктна ситуація відсутня, але одна або всі учасники конфлікту вважають, що їх стосунки носять конфліктний характер. Це обумовлено, зокрема, хибним трактуванням думок, висловлювань, вчинків однієї людини іншою. Це може бути відсутність взаєморозуміння. Одна із причин такого викривленого уявлення – недостатність спілкування, людських контактів, а інша – психологічна замкнутість, невміння або побоювання виявити до оточуючих свою доброту, увагу, щиросердечність;

· різницею в поглядах та уявленнях;

· різницею в цілях та інтересах конфліктуючих сторін.

Причини виробничих конфліктів

· Хибне конструювання управлінських звязків (коли ні функції, ні влада, ні відповідальність, ні обов’язки, ні ресурси чітко не визначені – один киває на іншого.)

· Несправедливий розподіл ресурсів (фінансових, матеріальних).

· Протилежні вимоги до процесу виробництва, організації (необ­хідність перевиконати план і необхідність економити електроенергію, збільшення обсягів виробництва і покращення якості продукції тощо).

· Відсутність чіткого розділу функціональних обов’язків між керівниками, керівниками і підлеглими. Наприклад: одному підлеглому вказівки даються багатьма керівниками.

Для розуміння та розв’язання конфлікту в його структурі, принаймні, потрібно розрізняти причину та привід до конфлікту.

Причина конфлікту – діалектичне протиріччя, що його зумовлює, але воно може певний час і не виливатися в конфлікт. Конфлікт безпосередньо “запускається” конфліктогеном – словом чи дією, що сприймаються як негативні однією із сторін і провокують початок конфліктної взаємодії. Привід до конфлікту, таким чином, призводить до виникнення конфліктної ситуації – безпосереднього негативного забарвленого зіткнення конфліктуючих сторін.

Динаміка конфлікту – послідовна зміна стадій і етапів, які характеризують процес розгортання конфлікту від виникнення конфліктної ситуації до вирішення конфлікту.

Стадії (етапи) конфлікту:

1. Виникнення конфліктної ситуації.

2. Усвідомлення ситуації як конфліктної хоча би однією із сторін.

3. Стадія конфліктної поведінки або взаємодії.

4. Стадія вирішення конфлікту.

Способи управління конфліктом (способи поведінки в конфлі­кті)

· Ухилення від конфліктної взаємодії.

· Згладжування конфлікту. Реалізація принципу кота Леопольда “Давайте жити дружньо!”

· Боротьба за перемогу в конфлікті.

· Компроміс.

· Співробітництво – базується на впевненості сторін конфлікту в тому, що розбіжності в поглядах є закономірними, і сторони визнають право кожного на особисту думку та готові зрозуміти один одного, що дає можливість аналізувати причини розбіжностей і знайти прийнятний для всіх вихід.

Методика вирішення конфлікту [10]:

1. “Зняти маски” (ревнивця, егоїста, диктатора, заздрісника, агресора тощо) і “стати самим собою”.

2. Виявити і усвідомити справжню причину конфлікту.

3. Відмовитися від принципу “перемога за будь-яку ціну”. В конфліктах не перемагають, їх улагоджують.

4. Знайти декілька можливих варіантів вирішення конфлікту.

5. Оцінити варіанти і вибрати кращий.

6. Переконати іншу сторону конфлікту у тому, що даний варіант є найоптимальніший (“говорити, щоб нас почули”, уміти “слухати” іншу сторону).

7. Усвідомлювати й оберігати цінність взаємовідносин.

Важливим аспектом поведінки в конфліктних ситуаціях і вирішення конфлікту психологія вважає асертивність особистості. В психологічній літературі відсутнє чітке визначення цього поняття. Асертивність ми можемо визначити як “неконфліктна поведінка”, “уміння вирішувати конфлікти”, поведінка людини (включаючи конфліктні ситуації) на основі таких якостей: 1) повага до себе, почуття власної гідності, чесність, протидія маніпуляції; 2) повага до інших, дружелюбність, визнання права інших на власну точку зору, позицію, невикористання відносно інших маніпулятивних технологій; 3) використання при вирішенні конфліктних ситуацій принципу співробітництва.

Основні поняття і ключові слова: конфлікт, види конфліктів, причини конфліктів, динаміка конфлікту, способи управління конфліктами, методики вирішення конфліктів, асертивність.

Теми та питання для підготовки до семінарських занять

1. Соціальна психологія. Соціальні групи.

1. Соціальна психологія як галузь психологічного знання.

2. Психологічне визначення поняття соціальної групи.

3. Класифікація груп, критерії класифікації та види груп.

4. Рівні розвитку груп. Колектив.

2. Соціально-психологічні аспекти міжособистісних взаємовідносин в соціальній групі

1. Проблема лідерства та керівництва.

2. Типи лідерства. Характеристика типів лідерства за стилем керівництва.

3. Стилі керівництва як педагогічний фактор формування колективу.

4. Соціально-психологічний клімат соціальної групи.

5. Методи дослідження та засоби корегування соціально-психологіч­ного клімату соціальної групи.

6. Особливості соціометричного дослідження групи.

3. Психологія спілкування

1. Психологія спілкування. Загальна характеристика спілкування.

2. Функції спілкування.

3. Види спілкування.

4. Вербальна та невербальна комунікації.

5. Взаєморозуміння і конфліктне спілкування.

6. Поняття конфлікту. Види, причини, динаміка конфліктів.

7. Способи поведінки в конфліктах.

8. Методики аналізу та вирішення конфліктів.

Теми лабораторних робіт

1. Моя особа очима інших.

2. Дослідження соціально-психологічного клімату групи.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Бэрн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры. – СПб.: Лениздат, 1992. – 400 с.

2. Гришина Н. В. Психология конфликта. – СПб.: Питер, 2005. – 464 с.

3. Дейл Карнегі Як завойовувати друзів та впливати на людей. – Харків: Промінь, 2001. – 560 с.

4. Джелалі В. О. Психологія вирішення конфліктів: Навчальний посібник. – Харків-Київ: Р. И. Ф., 2006. – 320 с.

5. Дуткевич Т. В. Конфліктологія з основами психології управління: навчальний посібник. – К.: Центр навч. літератури, 2005. – 456 с.

6. Ішмуратов А. Т. Конфлікт і згода. – К.: Наукова думка, 1996. – 190 с.

7. Конфліктологія: Підручник / Л. М. Герасіна, М. І. Панов, Н. П. Осіпова та ін. – Харків: Право, 2002. – 256 с.

8. Крысько В. Г. Социальная психология: словарь-справочник. – Минск: Харвест, 2004. – 688 с.

9. Левчук Л. Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика. – К.: Либідь, 2002. – 255 с.

10. Ликсон Ч. Конфликт. – СПб.: Питер Паблишинг, 1997. – 160 с.

11. Ложкин Г. В., Повякель Н. И. Практическая психология конфликта: Учебное пособие. – К.: МАУП, 2000. – 256 с.

12. Методичні вказівки до виконання лабораторних робіт з дисципліни “Основи психології та педагогіки” / Уклад. Л. А. Мацко, М. Д. При­щак, Т. В. Первушина. – Вінниця: ВНТУ, 2006. – 56 с.

13. Москаленко В. В. Соціальна психологія: Підручник. – К.: Центр навч. літератури, 2005. – 624 с.

14. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2-х кн. Кн.1: Соціальна психологія особистості і спілкування. – К.: Либідь, 2004. – 574 с.

15. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2-х кн. Кн.2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. – К.: Либідь, 2006. – 560 с.

16. Осипова А. А. Манипуляции в общении и их нейтрализация: умей сказать “нет!”. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2006. – 220 с.

17. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 2002. – 632 с.

18. Пиз А. Язык телодвижений: Как читать мысли других по их жестам. – СПб.: Изд. дом Рутенберг, 2000 – 272 с.

19. Прикладная конфликтология: Хрестоматия / Сост. К. В. Сельченок. – Минск: Харвест, 1999. – 624 с.

20. Психологія: Підручник / За ред. Ю. Л. Трофімова. – К.: Либідь, 2001. – 560 с.

21. Русинка І. І. Психологія: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007. – 367 с.

22. Трухін І. О. Соціальна психологія спілкування: Навчальний посібник. – К.: Центр навч. літератури, 2005. – 335 с.

23. Цигульська Т. Ф. Загальна та прикладна психологія: Навчальний посібник. – К.: Наукова думка, 2000. – 192 с.

24. Цимбалюк І. М. Психологія спілкування: Навчальний посібник. – К.: ВД “Професіонал”, 2004. – 304 с.

25. Цюрупа М. В. Основи конфліктології та теорії переговорів: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2004. – 182 с.

26. Шостром Э. Анти-Карнеги. – Минск: Попурри, 1996. – 398 с.

Розділ ІV

ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ

1. Педагогіка. Предмет та завдання педагогіки. Галузі педагогіки

Педагогіка (з грецьк. paidos ago – “дитя вести”, paida gogos – педагог, “той, хто веде дитя”). З часом слово набуло більш широкого значення – “вести дитину по життю”, виховувати, навчати, направляти тілесний та духовний розвиток. Педагогіка визначилася як наука про навчання та виховання дітей. А з середини ХХ ст. – як наука про навчання та виховання людини взагалі.

Педагогіка – наука (система знань), що вивчає і формулює закономірності, форми, методи навчання та виховання.

Педагогіка вивчає процеси освіти, навчання та виховання, лише у властивих їй межах, розглядаючи у цих процесах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на яких педагогічних засадах, завдяки яким засобам навчально-виховної роботи потрібно будувати освіту, навчання і виховний процес людей різних вікових груп в освітніх закладах, в усіх типах установ, організацій і трудових колективів.

Педагогіка має свій категорійно-поняттєвий апарат. Найважливі­шими категоріями педагогіки є “освіта”, “навчання”, “виховання”.

Освіта – процес і результат оволодіння системою знань, умінь і навичок, формування на їх основі світогляду, духовності, розвитку творчих сил та здібностей особистості.

Навчання – цілеспрямований педагогічний процес організації активної навчально-пізнавальної діяльності з оволодіння знаннями, вміннями і навичками, у ході якого здійснюється освіта людини, формується система відповідних компетентностей.

Виховання – організований педагогічний процес, у ході якого здійснюється цілеспрямований вплив на людину із метою розвитку духовного світу, формування певних якостей.

Складовими педагогіки є: 1) теорія навчання (дидактика); 2) теорія виховання.

Педагогіка як наука використовує методи науково-педагогічного дослідження: педагогічне спостереження, опитування (бесіда, інтерв’ю), експеримент, тестування, соціологічні методи, математичні методи та ін.

Галузі педагогіки:

· загальна педагогіка;

· дошкільна педагогіка;

· педагогіка загальноосвітньої школи;

· педагогіка професійно-технічної освіти;

· педагогіка вищої школи;

· спеціальна педагогіка (дефектологія);

· галузеві педагогіки;

· історія педагогіки;

· порівняльна педагогіка;

· шкільна гігієна та ін.

Педагогічна психологія – наука (система знань), що вивчає психологічні закономірності навчання та виховання.

Цілі та зміст освіти

Цілі освіти – набуття наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових здібностей учнів, формування світогляду, духовності, поведінки, усвідомлення свого обов’язку і відповідальності, підготовка до трудової діяльності.

Зміст освіти – система знань, умінь, навичок, оволодіння якими забезпечує розвиток розумових і фізичних здібностей людини, формування у неї світогляду, духовності і відповідної поведінки, готує її до життя та праці.

Індивід стає особистістю, оволодіваючи змістом соціального досвіду.

В цілому, перед освітою стоять такі завдання:

· озброювати знаннями у сфері науки, культури, мистецтва, практичної діяльності;

· формувати пізнавальні інтереси;

· формувати світогляд;

· розвивати пізнавальну активність, творчі сили і здібності;

· розвивати духовність особистості;

· сприяти вихованню високих моральних якостей, естетичної культури;

· розвивати фізично, готувати до активної участі в усіх сферах суспільного життя та ін.

Основні поняття і ключові слова: педагогіка, освіта, навчання, виховання, методи науково-педагогічного дослідження, галузі педаго­гіки, педагогічна психологія, цілі освіти, зміст освіти, завдання освіти.

2. Основи теорії навчання

Дата добавления: 2014-11-08