Основні етапи державного розвитку Київської Русі

І етап	Це період швидкого територіального зростання Русі та поступової консолідації держави. Охоплює князювання Олега (882-912 рр.); Ігоря (912-945 рр.); Ольги (945-964 рр.); Святослава (964-972 рр.). Пророчими словами: “Хай буде Київ матір’ю градам руським!” Олег проголосив найдавніше східнослов’янське місто столицею новоутвореного великого князівства. Це був перший державотворчий крок в історії нашої держави, адже з цього часу Київ стає політичним центром Київської Русі, водночас набуваючи ролі міжплемінного об’єднуючого начала
ІІ етап	Це період розбудови Київської Русі, економічного та культурного розвитку, досягнення нею вершини політичної могутності. За князювання Володимира Великого(978-1015 рр.) завершилось об’єднання території Київської Русі,проведені реформи. Важливим чинником зміцнення князівської влади, формування національної свідомості стало запровадження християнства. За князювання Ярослава Мудрого(1019-1054) значно розширились кордони Київської Русі, запроваджений перший письмовий збірник “Руська правда”, зміцнилось міжнародне становище держави
ІІІ етап	Період феодальних усобиць, які розгортаються після смерті Ярослава Мудрого, період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Найбільш відомі князі Володимир Мономах (1113-1125 рр.), Мстислав (1125-1132 рр.)
ІV етап	Період поліцентризації Київської Русі, який продовжувався до монголо-татарської навали. Найбільш помітна роль у консолідації давньоруських земель належала Галицько-Волинському князівству

Соціальна структура Київської Русі. Розвиток державності в Київській Русі тісно пов’язаний з динамікою державного управління та соціальною структурою Русі. В процесі формування феодальних відносин, внаслідок подальшого поділу праці виділилися окремі суспільні верстви та соціальні групи, які суттєво впливали на становлення та розвиток державності. З населенням від 3 до 10 млн., на території майже 800 тис. кв. км. Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, яка швидко розвивалася в соціальному відношенні.

Основні групи населення Київської Русі:

- Князі (представники правлячої та племінних династій), бояри (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вотчинами.

- Основна група – селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр: платили їм данину, виконували примусові роботи.

- “ Холопи ” – раби – використовувалися в домашньому господарстві.

-Міщанство – складало багаточисельну верству. За приблизними розрахунками, у містах проживало до 15% усього населення. Найбільшими містами були Київ (до 50 тис. чоловік) і Новгород (до 30 тис. чоловік).

- Духовенство – формується з прийняттям християнства. У 988 р. Володимир оголосив на всіх теренах Київської Русі християнство державною релігією. Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Запровадження християнства мало велике значення для зміцнення Київської Русі:

1. З появою християнства розпочинається новий етап розвитку Київської Русі, який сприяв швидкому її зростанню;

2. Православна християнська церква освячувала князівську владу, зміцнювала її авторитет, сприяла розбудові державних інститутів. Вона посилила владу феодалів, прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися у великих феодальних власників;

3. Введення християнства сприяло розвиткові освіти, мови, літописання, мистецтва, утвердженню нових звичаїв, збагаченню давньоруської культури кращими надбаннями всього християнського світу;

4. Запровадження християнства дало можливість Київській Русі прилучитися до європейської цивілізації, античної спадщини, а також створювати рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією, Польщею та іншими державами;

5. Християнство створило єдину державну ідеологію, що об’єднала слов’янські та неслов’янські племена, кожне з яких мало до християнізації своїх богів, свої традиції. Немаловажним виявилася і наявність єдиної мови богослужіння.

Система політичної влади та започаткування у її діяльності демократичних традицій. Історичні факти переконливо свідчать, що український народ протягом кількох століть мав свою державність, відстоював її, боровся за її відродження та збереження. Свою державність він творив на власній землі, а не шляхом загарбання і поневолення чужих територій, власною активністю.

Як переконливо свідчать праці вітчизняних істориків, процеси виникнення, формування і розвитку української державності – явище надзвичайно складне й суперечливе. Вони були закономірним наслідком тривалих пошуків, наполегливих змагань і боротьби українського народу за свою свободу і незалежність.

Утворення Київської Русі стало значною віхою у світовій історії. Саме з Київській Русі беруть свій початок українська державність, українська культура, українська мова. І всі наступні формації українського суспільства органічно споріднені з нею. Почуття єдності українського народу, історична пам’ять про славне минуле Київської Русі зберегло Україну не лише в структурі Великого князівства Литовського, але й в умовах нищівної антиукраїнської політики Речі Посполитої.

Київська Русь започаткувала державотворчу традицію українського народу. Вона ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності – централізоване управління, політичні інститути, державницька ідея тільки зароджувалися. Але в період Київської Русі розпочався шлях українського народу до створення незалежної, суверенної української держави.

Розвиток політичної системи Київської Русі (здійснення законодавчої, виконавчої та судової влади; функціонування ради бояр (думи); проведення зборів громадян (віче), показав, що у політичну традицію вживалося звертання князя за підтримкою до боярської думи з важливих проблем суспільного життя, що було не обов’язковим, але його ігнорування могло значно ослабити владу князя. Адже членами думи були старші дружинники, племінна знать, а згодом церковні ієрархи.

Започаткувало демократичні традиції в Київській Русі та формування зародків самоуправління і народне віче, якому був властивий елемент республіканського ладу. Хоча віче і не могло здійснювати власну політику, видавати закони, воно суттєво виливало на рішення князя щодо військових походів, розподілу посад, престолонаслідування. Бувало, що народне віче позбавляло князя влади, самостійно запроваджувало норми співжиття й обирало керівників громад. Наявність традиції політичного самоуправління – одна з характерних особливостей політичної культури українського народу. Поступово у свідомості народу утверджуються взаємна довіра між владою і громадою.

Стало традицією князів Київської Русі прислухатися до порад, настанов церкви, визнавати за нею авторитет. Прийняття християнства у 988 р. суттєво вплинуло на розвиток державності.

Церква, організаційні структури й служителі якої були запозичені з Константинополя, дістала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина державних доходів. Прийняття християнства значно зміцнило престиж княжої династії. Вона тепер значно тісніше була пов'язана з Візантією. Широкими стали стосунки князів, які тепер належали до християнської сім’ї правителів, з іншими монархами.

Прийняття християнської релігії позитивно вплинуло і на внутрішнє життя країни. Оскільки канони візантійської церкви підтримували монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з’явилася активно діюча установа, яка не тільки забезпечувала незнане раніше духовне єднання, а й справила величезний вплив на культурне і господарське життя. Християнство дало змогу долучитись до надбань світової культури.

Церква могла вимагати від представників княжої влади підкорення певним моральним засадам як в особистому, так і в політичному житті, вірності договорам. Такі відносини між церквою і державою позитивно впливали на формування політичної культури всього населення, яка була наповнена принципами християнської віри.

Після проголошення незалежності в Україні відбувається своєрідне відродження релігійного життя, політичне зростання релігійного фактора у суспільних процесах, що позитивно впливає на розвиток держави.

У Київській Русі була започаткована традиція використання символів, які з часом розвинулися в державну символіку: на монетах, будівельних цеглинах, кахлях, посуді, зброї, металевих виробах, печатках проставлявся тризуб, що означало власність князя. Але той знак не посвідчував тільки приватну власність князя, бо його майно було одночасно і громадським, і державним. Тому тризуб символізував не тільки власність князя, а певною мірою Київську державу, її могутність. І цілком природно, що згодом він набув значення національного державного символа.

Запровадження правових норм у врегулюванні внутрішнього життя також було започатковано в Київській Русі. Так, князювання Ярослава Мудрого вважається апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким найбільше пов’язують зміцнення політичного становища держави, було зведення загальноприйнятих у ті часи законів у “Руську правду” – правовий кодекс країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, а й змінювалися згідно з вимогами часу. Ще за Олегових часів русичі мали власні закони, але письмово законодавство вперше було зафіксовано при Ярославі Мудрому.

“Руська правда” ґрунтувалася на старих звичаях слов’ян. Сини Ярослава Мудрого доповнили її новими законодавчими актами. Один із них мав особливе значення, оскільки забороняв кровну помсту. Базуючись на звичаєвому праві, вона відчутно вплинула на політичне зміцнення держави, запровадження нових цивілізованих для тих часів політичних традицій, на формування правової культури. “Руська правда” передбачала не тільки відповідальність, але й права громадян, регулювала систему правосуддя. Вона постійно удосконалювалася, вбираючи в себе нові правові норми.

Галицько-Волинське князівство – європейська держава

Галицько-Волинська держава та збереження державотворчих традицій. У контексті розробки проблеми державотворення слід відмітити, що утворення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. Як відомо Галицько-Волинське князівство було державно-територіальним утворенням із столицею Галичем, що склалося з Галицької і Волинської земель. Засновано у 1199 р. Романом Мстиславичем колишнім волинським князем, який об’єднав Волинське і Галицьке князівства. Єдине систематичне й досить докладне джерело з історії Галицько-Волинського князівства й узагалі Південно-Західної Русі ХІІІ ст. є Галицько-Волинський літопис, який зберігся у складі кількох літописних зводів, головні серед них – Іпатіївський поч. ХV ст. і Хлєбніковський ХVІ ст. Саме Романа Мстиславича у Галицько-Волинському літопису вперше названо “самодержцем всєї Русі”.

Галицько-Волинське князівство ще на 100 років продовжило державність Київської Русі. Своєї могутності воно досягло за часів Данила Галицького, політикою якого було закладено підвалини специфічного українського самоусвідомлення, власної ідентичності. Він досить вміло маневрував між католицьким Заходом і монголами, започаткувавши модель спілкування з сусідами, наріжним каменем якої стали компроміси.

На відміну від Київської Русі Галицько-Волинське князівство розвивалося на єдиній українській основі. Поряд із сильною князівською владою, яка зберегла за собою судові повноваження у Галицько-Волинському князівстві була на високому рівні організація державного ладу, тут постійно діяв такий важливий державний інститут як боярська рада, авторитет якої постійно зростав. У Галицько-Волинській землі як і в інших великих князівствах Русі того часу, поширилася вотчинна система управління. Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі із Золотою ордою, захистило країни Західної Європи від монголо-татарської навали, підтримувало тісні стосунки з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, римською курією тощо.

Галицько-Волинська держава була відчутним геополітичним чинником в Європі та вітчизняній історії, оскільки вона успадкувала політичну традицію Київської держави. Позиція Галицько-Волинської держави суттєво вплинула на політичні процеси в тогочасній Європі, а її правителі за часів розквіту держави (Роман Мстиславович, Данило Романович) були серед найпомітніших постатей європейської політики. За своїм політичним становищем, територією, економічною, військовою могутністю, рівнем культури вона була однією з найбільших держав, що, за винятком Чернігівського князівства, об’єднувала всі етнічні українські землі й розвивалася на єдиній етнічній основі (Київська держава була поліетнічною).

В історичній науці дискусійною залишається проблема історичної спадщини Давньоруської держави, існують різні наукові концепції відносно того, хто є спадкоємцем Київської Русі, її наступником. Так, наукова концепція російського історика М. Погодіна полягає в тому, що Київська Русь – початковий етап історії Росії; наступницею Київської держави стала Московська держава.

Видатний український історик М. Грушевський, спираючись на автохтонну теорію походження слов’ян, показав, що історія, державність та культура Київської Русі створилися в першу чергу, українцями, адже основною територією формування держави слугувала Середня Наддніпрянщина з центром у Києві, де споконвіку жив український народ, нікуди не переселявся, освоював усі багатства території, користувався ними, створивши тут свої звичаї, мову, культуру. Спадкоємцем Київської Русі є український народ, а наступником Київської держави стало Галицько–Волинське князівство.

Концепція радянських істориків: спадок Київської Русі – це спільний здобуток трьох народів – українського, російського і білоруського.

У сучасній історичній науці це питання залишається дискусійним, тісно пов‘язаним з політичними інтересами. Українські історики у новітніх наукових дослідженнях (“Історія України” /За загальною редакцією В. Смолія. – К., 2000, Литвин В., Смолій В., Шпаковатий М. “Україна: поступ історії” – К., 2003, Губарєв В. Історія України. – Донецьк, 2004, Гончарук П. Історія України. –К., 2005), з сучасних позицій осмислюючи вітчизняну історію, доходять до висновку, що Київська Русь дала початок трьом народам – українському, російському і білоруському, стала витоком державності та культури кожного із них. А історики В.Шевчук та М.Тараненко (“Історія української державності”. - К., 1999), В.Світлична (“Історія України”. – Київ – Львів, 2003), погоджуючись у цілому з цим висновком, водночас зазначають, що українці мають все ж таки більше підстав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі.

Підводячи підсумки, підкреслимо, що Київська Русь та Галицько-Волинська держава відіграли важливу роль в історичній долі українського народу. Передові для того часу політичний устрій, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство і ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені – все це сприяло тому, що Київська Русь зайняла провідні позиції в Європі. Утворення та розвиток Галицько-Волинського князівства (др. пол. ХІІ – перша пол. ХІV ст.) стала історичною формою української національної державності. Вже в період Київської Русі держава виконувала ряд економічних функцій, регулювала окремі соціально-економічні процеси. В подальшому ці функції розширюються, вдосконалюються. Діють вони і в сучасних умовах розбудови української держави.

Тема 2. Українські землі у складі іноземних держав ( ХІV-ХVІ ст.) Україна у ХVІ-першій половині ХVІІ ст.)

(2 год.)

Трьохсотлітня доба, що розпочалася після розпаду Галицько-Волинського князівства і тривала до середини XVII століття, позначена як драматичними – втрата державності, етноцид українського народу, так і подіями історичної ваги – розгортання національно-визвольної боротьби, державотворча діяльність козацтва та Запорозької Січі, формування української нації.

За цими подіями – егоїстичні інтереси різних груп місцевих еліт, територіальна експансія сусідніх держав, ліквідація чужими урядами засад національного життя, соціальне, релігійне та культурне протистояння, етнополітичні процеси, зародження прогресивних виробничих відносин, формування політичної еліти українського народу та розробка національної моделі майбутнього державного устрою, розгортання національно-визвольної боротьби, імена державців, політиків, гетьманів, релігійних, культурних, громадських діячів.

План

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV- в середині XVI століття.

2. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель другої половини ХІV – першої половини ХVІ ст. Еволюція селянства впродовж другої половини XIV- першої половини XVI ст.

3. Генеза і становлення козацтва в Україні. Запорозька Січ.

Основні поняття: кіш, козак, община, паланка, Січ, Січова рада (коло), ставропігія, фільварок, Кревська унія, Люблінська унія, братства.

У XIV ст. історичні події для України розвивалися несприятливо. Її політико-економічний та культурний занепад відбувався в умовах піднесення Литви, Польщі та Московії. Правлячу еліту цих суспільств приваблював вакуум влади, що виник на південно-західних руських землях у результаті занепаду Галицько-Волинського князівства.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського.

Серед перших, хто скористався цією можливістю були литовці. Сучасний український історик О.Д. Бойко виділяє чотири, неоднакових за тривалістю часу та змістом, періоди, у межах яких домінували ті чи інші тенденції.

І етап (1340-1362 рр.) – “оксамитове” литовське проникнення. Його мету чітко сформулював литовський князь Ольгерд: “Вся Русь просто мусить належати литовцям”. Досягати своєї мети вони були змушені в ході

		литовсько-татарського протистояння
	польсько-угорсько-литовського протистояння

1340 р. – на Волині та Галичині за князював литовський князь Любарт. 1340-1387 рр. – польсько-литовська війна за контроль над Галичиною та Волинню.

1356-1357 рр. – утвердження Ольгерда в Києві. 1362 р. – після перемоги над татарами у Синьоводській битві литовці встановили контроль над Поділлям, їх землі сягнули Надпоріжжя та берегів Чорного моря між гирлами Дніпра та Південного Бугу. 60-і рр. ХІV ст. – просування литовців на чернігово-сіверські землі, котрі у 70-80-х рр. перетворилися на конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.

ІІ етап (1362-1385 рр.) – “ослов’янення” литовських правителів. У цей час Велике князівство Литовське набуло ознак своєрідної федерації земель-князівств, повноцінними і рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

Основні риси Литовської держави цієї доби:

- зміна етнічного складу: 90% населення становлили білоруси та українці;

- збереження на південно-західних руських землях старої системи управління;

- перехід влади в князівствах до династії Гедиміновичів;

- запозичення руського досвіду: а) у формуванні структури князівської адміністрації; б) у розбудові військової організації; в) у налагодженні податкової системи;

- офіційна державна мова – руська;

- поширення православ’я на теренах Литви;

- основа державно-правового устрою “Руська правда”.

ІІІ етап (1385-1480 рр.) – втрата українськими землями залишків автономії.

1385 р. – “Кревська унія”: її суть – початок інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польскої держави; наслідки – зміна політичного курсу щодо українських земель. Литовський князь Ягайло, отримуючи за умовами унії титул короля Польщі, зобов’язувався окатоличити литовців та “навіки приєднати всі свої землі литовські та руські, до Корони Польської”.

Пропольська політика Ягайла зумовила появу литовсько-руської опозиції на чолі з князем Вітовтом (1392-1430 рр.). З метою зміцнення внутрішньої політичної єдності Литви він максимально централізує управління ліквідує Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні кнзівства і впроваджує на цих землях інститут великокнязівських намісників. Ці заходи литовської влади звели нанівець колишню автономію українських земель, посилили соціальний серед місцевого населення.

1413 р. – Городельська унія: стала наступним кроком до зближення Литви і Польщі. Вона зрівняла у правах шляхту католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського, розширила сфери впливу католицизму (католицька церква отримувала українські землі, заснувала єпископські кафедри у Кам’янці-Подільському та Луцьку), що привело до посилення соціального та національно-релігійного гніту на українських землях.

Реакцією на антилитовські виступи 1440 р. на Волині та Київщині стало тимчасове відновлення Київського та Волинського удільних князівств (1452-1471 рр.)

ІV етап (1480-1569 рр.) – посилення литовсько-московської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”. 1480 р. – повалення ординського іга: Москва проголошує себе центром “збирання земель Русі”. Вже 1489 року московський цар Іван ІІІ вперше заявив Великому князю Литовському та королю Польському Казимиру: “Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит”.

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння (1500-1503 рр., 1507-1508 рр., 1512-1522 рр.) та поширенням в українських землях проросійських настроїв (перехід під владу Москви Чернігово-Сіверських князів, антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі 1507 р. і т.д.)

Таким чином, толерантне ставлення Великого князівства Литовського до українського населення на етапі здійснення ним самостійної внутрішньої та зовнішньої політики радикально змінюється під впливом зближення Литви з Польщею та загостренням відносин з Московією і призводить до ліквідації автономії українських земель, обмеження прав православного люду та посилення соціального гніту.

Польська експансія на українські землі наприкінці XIV- в середині XVI століття. Загарбницьку політику щодо українських земель здійснювала Польща. Перша спроба у 1340 р. захопити Галичину завершилася провалом. На деякий час на теренах Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство на чолі з Любартом і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині під проводом Д.Дедька. Не скориставшись шансом на відновлення самостійної Галицько-Волинської держави, Галицька боярська республіка впала під ударами поляків у 1349 р. Король Казимир ІІІ, захопивши Галицько-Волинське та Перемишльське князівства, проголосив себе “правителем Королівства Русі”.

Але цей перебіг подій на галицьких теренах не влаштовував Литву, яка не відмовилася від своїх планів захоплення цих земель. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння Польща підпорядкувала собі Галичину і частину Волині; приєднавши до коронних земель 52 тис. кв. кілометрів із населенням 200 тис. осіб, збільшивши свою територію у 1,5 рази.

У 70-80-ті роки в боротьбу за західноукраїнські землі втрутилася Угорщина, встановивши свою владу в Галичині. Зміцніла після Кревської унії Польща, у 1387 р. здолала своїх суперників, остаточно приєднавши Галичину і частину Волині – Холмщину до своїх володінь і утримуючи їх під своєю владою до 1772 р.

У 1431 р. у результаті чергового польсько-литовського протистояння до Польщі відійшло Західне Поділля. Полонізація завойованих земель супроводжується зміною національного устрою: у Галичині було утворено

3 воєводства – Руське, Белзьке та Подільське. З 1434 р. на цих землях було запроваджено польське право, польський адміністративний апарат, створене шляхетське самоврядування.

У другій половині XV – на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Намагаючись уникнути катастрофи, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися

1 липня 1569 р. компромісом – укладенням Люблінської унії, яка об’єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле – Річ Посполиту.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Речі Посполитої складався із 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське, які в свою чергу поділялись на повіти. З 1618 р. приєдналося ще Чернігівське воєводство. На території трьох воєводств – Волинського, Брацлавського і Київського зберігалася в діловодстві українська мова і діяли Литовські статути.

Політичний устрій

Король – монарх (обирався, обмежені права)

Сейм Складався із: - сенату (магнати, представники королівської адміністрації) - палати послів (представників місцевих (воєводств)органів самоврядування)

Люблінська унія для України:

- втрата етнічних земель; - руйнація сільської общини;

- ліквідація автономістських тенденцій; - безжалісна експлуатація

- впровадження чужих інститутів влади; природних багатств;

- згортання національного життя та - дискримінація українського

національних традицій; населення в містах;

- денаціоналізація і спольщення - витіснення православної

української еліти; віри, української мови,

- захоплення українських чорноземів; культури.

Отже, Річ Посполита здійснювала стратегію, спрямовану на згортання політичного і національного життя на українських землях, зміцнення панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, ліквідацію духовних цінностей.

Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель другої половини ХІV – першої половини ХVІ ст.

Основу економіки України складали аграрний сектор, торгівля, ремісництво та традиційні промисли. До ХVІ ст. аграрний сектор був зорієнтований на виробництво продуктів для феодального господарства, забезпечував виробників-селян та потреби міст. Феодальне господарство грунтувалося на експлуатації селянства, об’єднаного в громади. Сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

Зерновий бум в Європі загострив проблему земельної власності, робочих рук та форм організації праці. Для України прямим наслідком вивозу збіжжя у Європу було розширення панських фільварків за рахунок селянської землі та зростання панщини. Юридичною підставою для захоплення феодалами общинних земель стала “Устава на волоки” (1557р.). Феодальні володіння, що зростали за рахунок великокняжих дарувань, купівлі, освоєння нових та загарбання общинних земель, перетворювалися на фільварки, які були зорієнтовані на ринок, зберігаючи значні риси натурального господарства.

Важливу роль відігравала торгівля та швидкий розвиток міст. Внутрішній товарообмін здійснювався через розгалужену мережу ринків, торжищ, ярмарок. Поновлення у ХІV-ХVІ ст. традиційних транзитних шляхів, вихід на європейські ринки пожвавили зовнішню торгівлю.

Соціальна структура суспільства

		Головний обов’язок – військова служба за власний кошт і сплата невеликого грощового збору. Згодом, шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі та промислах
	князі

Шляхта (5% населення на українських землях Литви)

пани

Існували за рахунок сплати десятини парафіянами, а також відробітку селянами панщини на церковних землях; володіли значними земельними угіддями, селами і навіть містами

Біле (світські священники)

міські трударі (плебс) – ремісники, дрібні торговці та селяни

Сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Це вільні та економічно незалежні селяни-общинники

Чиншові селяни або данники

Еволюція селянства впродовж другої половини XIV-першої

половини XVI ст.

“не похожі” (отчичі)

Чиншові селяни

(данники)

Кріпосні селяни

“похожі” (вільні)

Тяглові селяни

Службові селяни

Церковне життя. Берестейська унія

Чинники, які активізували унійні настрої в українському суспільстві:

		внутрішні
	зовнішні

- державна підтримка католицького - перетворення церкви у чинник

наступу з боку Речі Посполитої; економічних інтересів;

- авторитет Римської курії; - моральна деградація духовної ієрархії

- єзуїтська пропаганда; - загальна дезорганізація церковного

життя;

-“Календарна реформа” - окатоличення української еліти та

Папи Григорія ХІІІ (1582р.) занепад інституту духовного

патронату;

- прагнення утвореного у 1589 р. - втручання у справи церкви

Московського патріархату світської влади;

встановити контроль над Київською - зростання анархії з боку братств.

Митрополією;

- неконструктивна політика

Константинопольської патрархії;

Внаслідок цього, у частини українських ієрархів визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою.

Сподівання на встановлення релігійної стабільності, прагнення українського духовенства, шляхти та міщан до зрівняння в правах з католиками, бажання зберегти свої земельні володіння та звільнитися від податків робили унію принадною для різних груп українського суспільства, що бажали дійти компромісу з Польщею.

На початку 90-х рр. ХVІ ст. розпочалася організаційна підготовка до унії. З метою погодження її умов з 1590 до 1595 р. православними єпископами було проведено 5 синодів. Вони сподівалися, що задумана справа буде розв’язана шляхом переговорів на відкритому соборі обох церков, зі взаємними поступками та приязню. Але скоро стало зрозуміло, що до відкритої дискусії суспільство не готове, і тому обговорення всіх питань відбувалося таємно.

Дізнавшись про підготовку до унії, православна громада вибухнула обуренням. Дії відступників рішуче засудив К.Острозький. За таких умов від унії відступилися Г. Балабан і М. Копистенський. Однак події вже набули незворотного характеру.

Погодивши всі питання, Київський митрополит М.Рогоза та польський король Сигізмунд ІІІ для офіційного проголошення унії скликали церковний собор, який розпочав роботу 6 жовтня 1596 р. у Бересті (нині м. Брест, Білорусія). Однак, єдиного собору не відбулося. Духовенство відразу поділилося на два окремих і ворожих собори. Спроби об’єднатися провалилися. Розкол став реальністю.

9 жовтня представник Константинопольського патріарха Никифер позбавив Київського Митрополита та його однодумців-єпископів сану за самовільне піддання Папі. Уніатський собор публічно проголосив унію, а владик, які до неї не пристали, та учасників Православного собору прокляттю. Він також затвердив акт про об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалась Папі Римському.

Уніати визнали зверхність Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви і прийняли католицькі догми. В той, же час, вони зберігали східний обряд, церковнослов’янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр, вживання старого (Юліанського) календаря. Нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватися. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків; уніатська шляхта та міщани одержували право займати посади у державних та міських урядах. Уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Рішення Берестейської унії ще більше розколювали українське суспільство за релігійною причетністю. Поруч з православною і католицькою активно почала діяти щойно утворена греко-католицька церква, посиливши позиції католиків і послабивши православний табір. Водночас становище самих греко-католиків було досить хитким. Православні вбачали в них зрадників, а католики розглядали їх як засіб поширення власного впливу, а не як самостійну церковну організацію.

Під приводом впровадження унії католики і уніати розгорнули широкий наступ на православну церкву: 1) офіційно заборонили православну віру і переслідували її прихильників; 2) відбирали православні храми і спустошували монастирі; 3) забороняли будувати церкви і школи; 4) не дозволяли здійснювати культові відправи; 5) жорстоко придушували будь-які спроби спротиву з боку міщан.

Загроза існуванню православ’я підняла на його захист здорові сили українського суспільства. Братства та українські шляхтичі-патріоти відстоювали інтереси грецької церкви на сеймиках і в судах. Сильною зброєю стала публіцистична література, в кінці ХVІ- на початку ХVІІ століття на допомогу православному табору прийшло козацтво.

Генеза українського козацтва

Наукова спадщина з історії українського козацтва пропонує читачеві різні версії щодо його походження. За характером аргументації їх можна віднести до таких груп, як етимологічна, етнічна і автохтонна. Представники першої початки козацтва шукали в різних словах, схожих з терміном “козак” за своїм звучанням, чи значенням. Прихильники етнічної групи прагнули пов’язати козацтво з косогами, хозарами, тюрками, половцями тощо. Більшість дослідників, як українських (С.Величко, М.Грушевський, Д.Яворницький та ін.), так і зарубіжних (М.Бєльський, Г.Боплан та ін.) сходилися на думці про місцеві корені українського козацтва. Втім, зв’язок з минулим вони тлумачили по-різному. Одні надавали перевагу соціальним передумовам, інші – необхідності захисту українських земель від татар. М. Грушевський,

М. Брачевський, М. Котляр пов’язували джерела українського козацтва з вічовими громадами лицарських княжих часів Київської Русі. Узагальнюючи існуючі теорії, О.Д. Бойко вважає, що кожна з них має раціональне зерно і лише їх синтез дає можливість наблизитися до відповіді на питання про походження козацтва.

З питанням про походження козацтва повязана проблема з’ясування джерел його формування. Об’єктивному висвітленню цієї проблеми сприяє запропонована М.Грушевським періодизація історії українського козацтва, що включає в себе зародковий (перший) та класичний (другий) етапи. На першому етапі (ХV- початок ХVІ ст.) в ході освоєння південних степів (“уходництво”, “добичництво”) основу козацтва закладали міщани, зем’яни-шляхта, селяни. На другому етапі (ХVІ- початок ХVІІ ст.) з перетворенням козацтва в суспільну верству зі своїм окремим устроєм, правами, організацією в лави козацтва вливалися вихідці з давніх княжих родів, шляхти, боярства, кріпосні селяни, міська біднота та ін.

Дата добавления: 2014-11-25