Криза феодально-кріпосницької системи господарства та розвиток ринкових відносин у ХІХ ст. в Україні. Початок наукового періоду в українській економічній думці 3 страница

Велику роль в економічному житті країни відігравали банки, активно відбувається процес зрощування банківського капіталу з промисловим. Створюються дві найпотужніші фінансові групи — Моргана і Рокфеллера, вплив яких був надзвичайно високим. Вони володіли залізницями, нафтовими, металургійними, машинобудівними, автомобільними й іншими компаніями, розпоряджалися підприємствами видобувної промисловості, тримали під контролем річкові й морські перевезення.

Позитивну роль в економічному піднесенні та перетворенні США у провідну індустріальну державу світу відіграла також протекціоністська політика уряду, яка захищала власних підприємців від конкурентів шляхом запровадження високих митних зборів на готову продукцію і сприяла притоку в країну іноземного капіталу (передусім, англійського та французького).

На межі ХІХ–ХХ ст. американські монополії активно включаються у боротьбу за економічний поділ світу, використовуючи специфічні методи експансії: пряме втручання у внутрішні справи суверенних держав (у Латинській Америці), доларову експансію (на Далекому Сході) і навіть прямі колоніальні загарбання (Куба, Пуерто-Рико).

Німецька історична школа

Формування економічної думки в Німеччині на початку XIX ст. відбувалося у своєрідних історичних умовах, які віддзеркалювали специфіку соціально-економічного розвитку країни й підготували підґрунтя для появи неортодоксальних теорій.

Історичні передумови виникнення німецької історичної школи:

· Економічна відсталість країни, нерозвиненість індустрії, збереження залишків феодалізму, пережитків середньовічних аграрних відносин. Промисловий переворот відбувся у Німеччині на півстоліття пізніше, ніж вАнглії та Франції. До 1840 р. за приблизно однакової чисельності населення (близько 27 млн. чол.) Німеччина добувала у 14 разів менше вугілля, виплавляла у 8 разів менше чавуну, переробляла у 16 разів менше бавовни, ніж Англія. Загальмованість соціально-економічного розвитку країни була зумовлена слабкістю національної буржуазії, економічним і політичним пануванням великих земельних власників. У Німеччині численні феодальні повинності не були знищені буржуазною революцією, а обмежувались шляхом поступових державних реформ і викупу феодальних повинностей.

· Економічно-територіальна роздробленість країни, політичний консерватизм і протиборство дрібних відособлених держав, об’єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Заснування Митного союзу та реформування торговельно-економічних відносин, здійснені Пруссією у 1818 р., хоча і мали певні позитивні наслідки, однак не вирішили проблеми економічного та політичного об’єднання всіх німецьких земель.

· Відсутність єдиного внутрішнього ринку, єдиної грошової одиниці,нерозвиненість системи транспорту, зв’язку тощо. Формування національного внутрішнього ринку в Німеччині наштовхувалось на численні перешкоди у вигляді митних кордонів між окремими німецькими державами. У країні існувала розбіжність мір, ваг, карбувалось до 600 видів монет тощо.

· Несприятливий вплив зовнішньоекономічних факторів на розвиток національної економіки, який знайшов відображення:

- у відсутності зовнішніх джерел нагромадження капіталу через втрату Німеччиною позицій одного із центрів світової торгівлі після великих географічних відкриттів XV–XVI ст.;

- пануванні індустріально розвиненої Англії на німецьких ринках внаслідок відсутності протекціоністських бар’єрів на шляху просування в країну конкурентоспроможних мануфактурних і фабричних імпортних товарів.

Тягар феодальних відносин, тривале відставання національної промисловості, яка потребувала митного захисту, необхідність економічного й політичного об’єднання країни, загроза перетворення її на сировинний придаток і ринок збуту готової продукції більш розвинених країн засвідчили непридатність для практичного застосування в Німеччині рекомендацій класичної політичної економії, зорієнтованої на свободу зовнішньоекономічної діяльності та фритредерство.

У Німеччині XIX ст. розвиток економічної думки відбувався власним шляхом, що певною мірою пояснюється своєрідними умовами економічного і соціально-політичного розвитку країни. Сучасна індустрія створювалася тут за збереження великих пережитків середньовічних аграрних відносин. На світових ринках панувала англійська індустрія, конкуренції з якою німецька промисловість витримати не могла. Звідси прагнення до митного захисту та державної підтримки.

Сформована у 40–50-х роках XIX ст. так звана історична школа в економічній науці вирізнялася фетишизацією національної специфіки господарства різних країн і звеличуванням ролі державних інститутів. Попередником історичної школи був Фрідріх Ліст (1789–1846).Сутність його вчення добре передає назва головної праці – “Національна система політичної економії” (1841 р.). Ф. Ліст критикував англійську класичну школу за “космополітизм”, який він вбачав у спробі створення універсальної економічної концепції, прийнятної для всіх країн і народів. За Ф. Лістом, кожна нація має свій шлях економічного розвитку, економіка окремих країн підпорядковується власним законам.

Ф. Ліст не був прибічником збереження відсталого, обплутаного феодальними пережитками німецького господарства. Виступаючи за індустріалізацію Німеччини, він сформулював теорію розвитку продуктивних сил. Добробут нації визначається не кількістю створеного матеріального багатства, як стверджувала класична школа, а ступенем розвитку продуктивних сил. Здатність створювати багатство нескінченно важливіша за саме багатство. Вирішальна продуктивна сила – заводська промисловість. Але якщо А. Сміт і Д. Рікардо вважали продуктивною тільки працю в матеріальному виробництві, то Ф. Ліст вважав такою будь-яку працю, яка прямо чи опосередковано сприяє створенню багатства. Тому до складу продуктивних сил він включає державні інститути, аж до поліції, систему освіти, науку, релігію, пресу.

Якщо англійська класична школа та інші економічні вчення зосереджували увагу на аналізі сучасного капіталістичного господарства, розглядаючи його як природний стан, то Ф. Ліст відстоював необхідність історичного підходу до економіки. У поступальному русі національної економіки він виділяв п’ять стадій: дикість, пастушну стадію, землеробську, землеробно-мануфактурну і землеробно-мануфактурно-комерційну. Досягнення останньої, вищої стадії, вимагає державного втручання, “виховного протекціонізму”, що має на меті створення єдиного національного ринку, усунення внутрішніх бар’єрів і водночас захисту від придушення національного господарства розвинутішими і могутнішими продуктивними силами інших держав.

Основні ідеї Ф. Ліста набули розвитку в працях В. Рошера (1817–1894), Б. Гільдебранда (1812–1878) і К. Кніса (1821–1898), що сформували ядро історичної школи.

Вільгельм Рошер стверджував, що природні відмінності країн, особливості окремих народів, що виявляються в їхніх здібностях, звичках, ступені розвитку та сформованих політичних інститутах, виключають можливість існування однотипних господарських систем у різних націй. Загальної для всього світу економічної теорії бути не може. Немає єдиної політичної економії, є безліч національних наук.

Бруно Гільдебранд протиставляв абстрактному методу класиків емпіричні дослідження, збирання статистичної й історичної інформації. Він запропонував трифазну схему економічного розвитку людства. Перша фаза – природне, або натуральне, господарство: обміну продуктів не було або він здійснювався без грошей. Друга фаза – грошове господарство: гроші стають необхідним посередником обміну. Третя фаза – кредитне господарство: гроші вже не відіграють роль посередника в обміні. Обмін відбувається без участі грошей, на основі кредиту. Господарство у третій фазі – це вищий тип господарства, тому що тут відкриваються всі можливості для активних людей: навіть не маючи капіталу, і вони можуть завдяки кредиту стати підприємцями.

Карл Кніс пішов у запереченні загальних економічних законів, мабуть, далі всіх своїх колег по історичній школі. Він відкидав можливість існування економічної теорії. Наука існує лише там, де є повторюваність досліджуванихявищ. Шляхи економічного розвитку народів настільки специфічні, що про повторюваність не може бути й мови. Економічні явища в принципі не доступні пізнанню. Можна тільки описати їх виникнення й розвиток та дати цим явищам моральну оцінку. В економічній еволюції різних народів не можна знайти загальних законів – у кращому випадку можна говорити про аналогії.

Щодо тлумачення економічних категорій і механізмів історична школа не внесла нічого нового порівняно зі своїми попередниками. За винятком В. Рошера, її представники не виявляли інтересу до цієї проблематики. Він поділяв концепцію трьох факторів виробництва Ж.-Б. Сея. При цьому В. Рошер застосовував до теорії факторів виробництва історичний підхід: у міру еволюції національної економіки вирішальна роль переходить від одного фактора до іншого (від природи – до праці, а від праці – до капіталу).

До середини 50-х років XIX ст. історична школа пройшла апогей розвитку й інтерес до неї стрімко вгасав. Однак на початку 70-х років дослідники знову зацікавилися ідеями, що лежать в її основі. Це пов’язано з виходом на арену вчених, яких прийнято поєднувати в нову («молоду») історичну школу. Їхнім лідером був Густав Шмоллер (1838–1917). Широкої популярності набули також погляди Карла Бюхера (1847–1930) і Луйо Брентано (1844–1931).

Якщо представники “старої” історичної школи фактично заперечували існування об’єктивних економічних законів, то «молоді» набагато обережніші. Вони відкидають тільки можливість виведення таких законів на основі дедуктивних міркувань. Необхідне накопичення достовірних історичних і статистичних даних, щоб у майбутньому методом індукції побудувати економічну теорію.

Історична школа закликала до детального вивчення історії народного господарства. “Молода” історична школа відгукнулась на цей заклик. При цьому особлива увага приділялась історії окремих економічних установ (торгових гільдій, ремісничих цехів тощо), територій, підприємств. Представники молодої історичної школи критикували В. Рошера і Б. Гільдебранда за надмірну увагу до загальної історії на шкоду історії конкретних об’єктів господарювання. Необхідно, за твердженням Г. Шмоллера, насамперед з’ясувати питання виникнення окремих господарських інститутів, а не всього національного або навіть світового господарства.

Особливістю нової історичної школи була спроба пояснення господарського життя в тісному взаємозв’язку економіки, етики і психології. Йдеться не про визнання одночасного впливу на господарство різнопланових факторів, а й про їх внутрішню єдність, взаємопереплетіння. Густав Шмоллерстверджував, що виробництво, поділ праці, обмін товарів – це й економічні, й етико-психологічні категорії. Господарська культура реалізується у фізичному світі, але виникненням зобов’язана духовним силам людей, що виявляються у вигляді почуттів, потягів, цілей, уявлень і, в кінцевому підсумку, у вигляді свідомих дій. Народне господарство – це форма спілкування, базованого на психічних силах суспільства. Тому політична економія є не тільки економічною наукою, а й збірним поняттям, що відображає сукупність суспільних наук, зокрема тих, що вивчають політику, право, етику, релігію.

Із таких позицій Шмоллер розглядає окремі економічні категорії. Зміни цін, заробітної плати, вексельного курсу тощо зумовлюються, на його думку, психологічними мотивами і почуттями різних груп населення. Так, динаміку заробітної плати він ставить у залежність від ступеня схильності робітників до збереження і розвитку життєвих потреб. Держава, стверджував Шмоллер, стоїть над класами і соціальними групами, над корпораціями й індивідуальними господарствами з їхніми різноспрямованими прагненнями. Державно-правове регулювання економічного життя – необхідна умова існування народного господарства як єдиного цілого.

Карл Бюхервідомий насамперед своєю схемою розвитку господарства, в основі якої лежить довжина шляху, який продукт праці проходить від виробника до споживача. На першому ступені, який він називає “домашнє господарство”, продукти споживаються там же, де виготовлені. На другому ступені, названому “міським господарством”, здійснюється виробництво для зовнішнього споживача, але за безпосереднього обміну “виробник – споживач”. Третій ступінь – це “народне господарство”, коли виробник працює на невідомий йому ринок, товари проходять через ряд господарств, перш ніж дійдуть д споживача. У “народному господарстві” вирішальне значення має грошовий капітал.

Бюхер одним із перших помітив зростаючу роль позичкового капіталу, до якого він відносить і банківський, і акціонерний капітали. Він вважав, що під владу позичкового капіталіста потрапляють однаковою мірою підприємці, земельні власники, торговці та робітники.

Луйо Брентаноприділяв велику увагу питанням праці та заробітної плати. Праця, за Брентано, – це товар особливого роду. Його власник не може відкласти продажі праці, він усюди має йти за проданою підприємцеві працею, і тому часто змушений погоджуватися на невигідні умови її продажу. Ці несприятливі для робітника обставини, однак, усуваються, якщо підприємцю протистоїть не окремий робітник, а профспілка, подібна до англійських тред-юніонів.

Підвищення заробітної плати, як і скорочення робочого дня, вигідне не тільки робітникам, а й підприємцям, тому що при цьому створюються умови для зростання продуктивності праці, а отже, для збільшення прибутковості виробництва. Низька оплата праці не дає стимулів для заміни ручної праці машинною, що перешкоджає здешевленню і підвищенню конкурентоспроможності товарів.

Брентано увійшов в історію економічних знань як активний пропагандист низки положень, сформульованих у літературі задовго до виходу його праць. Йдеться про закон спадної родючості ґрунту і теорії стійкості дрібних селянських господарств. Його слід визнати якщо не єдиним автором цієї концепції, то одним зі “співавторів”, які вважали монополістичні об’єднання практичним засобом усунення економічних криз. Картелі, за Брентано, створюються виробниками для планомірного пристосування пропозиції до попиту, щоб попередити надвиробництво з усіма наслідками, що випливають з нього: зниженням цін, банкрутствами, знеціненням капіталу і масовим безробіттям.

Під впливом молодої історичної школи в останній чверті XIX ст. у світі зріс інтерес до історико-економічних досліджень. Ця школа великою мірою вплинула на набуття вже у XX ст. широкої популярності суспільствознавцями М. Вебером (1864–1920) і В. Зомбартом (1863–1941).

Макс Веберпочав наукову діяльність як історик народного господарства. Світове визнання принесли йому праці, присвячені впливу релігійних поглядів і релігійної моралі на економіку: “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905 р.) і “Господарська етика світових релігій” (1919 р.). За Вебером, у кожній релігії є дві протилежні компоненти – містична і аскетична. Чим більше розвинутий у релігії аскетичний компонент, тим більше вона сприяє зміцненню життєвого раціонального начала, яке становить дух капіталізму. Найбільший надматеріальний стимул до підприємництва, на його думку, дає протестантизм, відповідно до якого свідченням прихильності людини до Бога є успіх цієї людини в обраній нею сфері діяльності. Саме пануванням протестантизму пояснює Вебер високий господарський розвиток США і Канади порівняно з католицькою Латинською Америкою.

Вернер Зомбарт, як учень Г. Шмоллера, також починав як історик народного господарства. Надалі він прагнув поєднати історизм із побудовою абстрактної теорії капіталізму, що стало основною ідеєю його провідної праці “Сучасний капіталізм” (1902 р.).

Зомбарт вводить поняття “господарська система” і “господарська епоха”. Господарська система – це абстрактно-теоретична конструкція, очищена від історичної конкретики модель. Господарська епоха – це реальність, що слугує об’єктом емпіричного дослідження. Але самі епохи виділяються тільки на підставі сформованих теоретичних моделей, тобто господарських систем.

Нова історична школа мала вагомий вплив на формування у 90-ті рр. XIX ст. сукупності поглядів, ідей та концепцій з яскраво вираженою етичною спрямованістю і підпорядковуванням вирішенню соціальних проблем.

Започаткування соціального напряму векономічних дослідженнях було зумовлене подальшим розвитком капіталізму, монополізацією економіки й поширенням акціонерної форми власності, зростанням добробуту широких мас населення європейських країн, розширенням економічних і політичних свобод, посиленням впливу профспілок і вдосконаленням системи соціального захисту тощо. Водночас проблеми соціальної нерівності та соціального захисту не втратили актуальності й потребували вирішення на шляху державного регулювання суспільного життя.

Формування нової системи організації ринкового господарювання й модифікація відносин праці та капіталу активізували необхідність дослідження соціальних аспектів і умов розвитку господарських процесів.

Слід зазначити, що соціальний напрям у політичній економії несформувався у цілісне економічне вчення і був спрямований у першу чергу на розв’язання практичних проблем. Його представників об’єднували:

* соціальний підхід до аналізу господарських явищ, дослідження економіки як частини соціальної системи, підвищена увага до проблем соціальної справедливості, соціальних інститутів (держави, громадських об’єднань тощо);

* трактування виробництва як суто технічного процесу, позбавленого соціального змісту та зв’язку з певним соціальним устроєм, вічного, незмінного процесу взаємодії виробничих факторів;

* заперечення об’єктивних економічних законів та об’єктивної обумовленості соціальної поведінки людей на основі протиставлення світу природи світові людського духу, залежного від людської волі;

* дослідження соціальної мотивації та ціннісних факторів економічної поведінки з метою вдосконалення існуючої господарської системи та досягнення вищого морального ідеалу – «достойного існування всіх членів суспільства»;

* визнання примату неекономічних факторів соціально-економічного розвитку, насамперед правових чинників (пізніше – держави), підпорядкованих етичним нормам;

* активний захист приватної власності, заперечення експлуатації найманої праці та визнання можливості соціально-економічного прогресу ринкової економіки нашляху соціальних реформ і державно-правового регулювання виробництва й розподілу.

Ідеї соціального напряму в політичній економії знайшли відображення у програмі заснованої в 1872 р. у Німеччині Спілки соціальної політики, яка отримала назву “катедер-соціалізму” (“соціалізм за професорською кафедрою” як натяк на приналежність учасників Спілки до академічних кіл).

Визначаючи найважливішою детермінантою економічного розвитку сприятливе соціальне середовище, засноване на принципах соціальної справедливості, члени Спілки соціальної політики виступали за свідому перебудову суспільних відносин на шляху поступових реформ, основу яких мала становити цілеспрямована діяльність держави. Як найважливіші вимоги висувалися:

- державне регулювання праці неповнолітніх і обов’язкова початкова освіта;

- страхування робітників на випадок хвороб і травматизму;

- встановлення пенсій зі старості та непрацездатності;

- організація споживчих і житлових кооперативів тощо.

Відомими представниками соціального напряму в політичній економії були Рудольф Штольцман (1852–1930), Рудольф Штаммлер (1856–1938), Отмар Шпанн (1858–1950), Франц Оппенгеймер (1864–1943) та ін.

Р. Штольцману працях “Соціальні категорії” (1896), “Мета в народному господарстві” (1907) обґрунтував тезу, згідно з якою виробництво є виключно технологічним явищем, що знаходить свій вияв у суспільному поділі праці та є нейтральним у соціальному відношенні.

Стверджуючи, що економіка підпорядковується моральним ідеалам, вчений трактував капіталістичне виробництво як засіб реалізації моральних цілей і досягнення життєвого достатку всіх членів суспільства. Заробітну плату та прибуток він визначав як рівноправні засоби досягнення вищого морального принципу, а сутність закону вартості зводив до регулювання доходів і забезпечення нормального існування населення. Заперечуючи соціальні антагонізми та експлуатацію найманої праці, учений вважав підприємців організаторами виробництва та вождями нації, а робітників – виконавцями, які перебувають під їх захистом.

Філософські та методологічні принципи соціального напряму були обґрунтовані Р. Штаммлером у роботі “Господарство та право з погляду матеріалістичного розуміння історії”. Визначаючи право атрибутом соціальної діяльності держави, він стверджував, що “соціальне життя є ззовні відрегульованим суспільним життям людей”, а тому “цінність має значення лише для обміну товарів на основі... існуючого правопорядку”.

Один із напрямів соціальної школи розвивав Ф. Оппенгеймер – автор теорії “ліберального соціалізму”. Пов’язуючи несправедливість у розподілі доходів та експлуатацію найманої праці з виникненням і пануванням монополій, він виступав за повернення суспільства до природного стану – простого товарного виробництва. Останнє він ототожнював з “ліберальним соціалізмом”, вільним від експлуатації суспільним устроєм, заснованим на приватній власності та ринковому обміні.

Методологічні особливості та теоретичні висновки історичної школи й соціального напряму в політичній економії позитивно вплинули на подальший розвиток економічної думки. “Бунт проти ортодоксії” та критичне переосмислення основних ідей класичної політичної економії сприяли подальшому розвитку економічної теорії на шляху збагачення теоретико-методологічного арсеналу дослідження економічних процесів та явищ:

· Застосування принципу історизму та системного підходу до аналізу процесів господарського життя збагатило інструментарій економічних досліджень. Формування історичної школи спровокувало знаменитий спір про методи пізнання економічних процесів, який розгорнувся серед економістів-теоретиків у другій половині XIX ст., висунувши вимогу “вперше чіткого і критичного усвідомлення самої проблеми методу економічних досліджень”.

· Обґрунтування єдності правових, соціальних, економічних відносин і необхідності аналізу господарської діяльності в тісному зв’язку із динамічним соціокультурним середовищем сприяли усвідомленню необхідності міждисциплінарного підходу, залучення до аналізу позаекономічних чинників господарського розвитку.

· Виявлення специфічних особливостей інституційної структури та форм організації реальних економічних систем, способів існування та розвитку національних економік у різні історичні епохи знайшло відображення в інституційному напрямі економічної думки.

· Аналіз суперечностей ринкової економіки сприяв усвідомленню обмежень ринкового механізму саморегулювання, що дало змогу задовго до Дж. М. Кейнса порушити питання про необхідність державного регулювання економічних і соціальних процесів.

Заперечення революційних методів вирішення соціально-економічних проблем та обґрунтування еволюційного розвитку капіталізму на шляху його поступового реформування вплинули на формування концепцій «змішаної економіки», «організованого капіталізму», «державного соціалізму» тощо, конструктивно вплинувши на економічну політику європейських держав.

Суть маржинальної революції в економічній теорії

Протягом останньої чверті ХІХ ст. класичну політичну економію змінила маржинальна економічна концепція, яка, зрештою, стала основою некласичної економічної теорії. Значною мірою ця зміна була результатом величезного прогресу як в економіці, так і в науці.

Виникнення маржиналізму було зумовлено, насамперед, об’єктивними причинами. Разом з прискоренням розвитку ринкових відносин, поглибленням поділу праці й усуспільненням виробництва, що проявилось в утворенні монополій, посилювалася взаємозалежність суб’єктів економічної системи. Об’єктивний, але стихійний ринковий механізм уявлявся приватному підприємцеві сліпою силою, яка може принести й успіх (процвітання), і невдачу (банкрутство). Свої розрахунки він пов’язував з вибором правильного, обґрунтованого рішення про обсяги виробництва і продажу, рівень цін тощо. Специфічною формою відображення цього прагнення і стала маржинальна економічна теорія.

Об’єктивна зумовленість появи маржиналізму була пов’язана з новими історичними реаліями розвитку капіталізму в 60–70-ті рр. XIX ст.:

• глибокими якісними змінами в характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;

• інтенсивним розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських зв’язків і ринкової кон’юнктури;

• переходом економіки в монополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової конкуренції;

• якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

• зростаючою індивідуалізацією господарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв'язків між економічними агентами;

• актуалізацією потреб у рекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту, пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремих підприємств тощо).

Маржинальній революції сприяли також якісні зміни в розвитку наукового знання, які відбулися у другій половині XIX ст. і були пов’язані:

• з кризовим станом класичної політичної економії, заснованої на витратній концепції вартості та ідеї безмежних можливостей розширення виробництва;

• прогресом точних наук, математичних дисциплін на основі розвитку диференціального числення та функціонального аналізу;

• еволюцією гуманітарних дисциплін (філософії, психології, соціології) у напрямі подолання кризи позитивізму та формування нових парадигм.

Спроби наблизити науку до проблем господарської практики, первинних потреб і прагнень економічних суб'єктів на основі виявлення мікрорівневих закономірностей сприяли переоцінці основних теоретичних положень класичної школи. Були започатковані нові форми та методи економічного аналізу, які змінили найважливіші принципи побудови економічної теорії, систему основоположних підходів до вирішення дослідницьких завдань, що сприяло формуванню нової парадигми економічної науки.

Переоцінка цінностей, усталених майже за 200 років розвитку класичної політичної економії, та формування принципово нових поглядів на основні проблеми економічної науки, методи їх дослідження і вирішення спричинили наукову революцію, яка знаменувала перехід від класичної до неокласичної економічної теорії.

Практична роль маржиналізму полягала в результатах, одержаних неокласичними дослідженнями при вивченні конкретних проблем ринку: взаємозв’язку ціни і попиту на окремі товари, комбінації різних чинників виробництва в межах окремих підприємств тощо. Це відображало риси, властиві маржиналізму, тобто дослідження ринкової поведінки окремого господарюючого суб’єкта, виявлення закономірностей економічного розвитку на рівні фірми (підприємства).

Провідним принципом маржиналістських досліджень став суб’єктивно-психологічний підхід до економічних явищ. У маржинальних побудовах, як правило, основним було не узагальнення фактів господарського життя, а суб’єктивна оцінка цих фактів окремою особою. При цьому, вважалося, що, спираючись на суб’єктивні оцінки, можна пояснити загальні правила економічної поведінки, будь-які економічні явища і процеси. Зокрема, представник австрійської економічної школи Ф. Візер взагалі вважав політичну економію одним із розділів прикладної психології, яка вивчає господарське життя.

Прихильники маржиналізму дивилися на ринкову економіку очима ізольованого господарського суб’єкта, вважаючи, щоучасть в економічних процесах повністю зумовлена його психологічними оцінками особистих вигод і втрат. Побудова теорії зводилася до того, щоб на ґрунті подібних оцінок пояснити різні економічні явища — ціну, попит, пропозицію, витрати виробництва, прибуток тощо.

Інше методологічне підгрунтя маржиналізму — принцип раціональності економічної поведінки особи за умов вільного підприємництва. Відповідно до нього, ринкова економіка уявлялася сукупністю раціонально мислячих господарюючих суб’єктів, поведінка яких спрямована на максимізацію власної вигоди. Цей принцип висував на передній план сферу споживання, а сфері виробництва відводив підпорядковану роль.

Дата добавления: 2014-11-09