Поняття джерел міжнародного права. Міжнародний договір в системі джерел міжнародного права

Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права

Міжнародне м’яке право

Серед питань, пов'язаних з джерелами міжнародного права, існує проблема кваліфікації таких норм, як, наприклад, резолюції або декла­рації Генеральної Асамблеї ООН, які містять стандарти поведінки для міжнародної спільноти, але не є зобов язальними. Такі норми прийнято відносити до «м'якого права» («soft law»), норми якого, на відміну від так званого «твердого права» («hard law»), не породжують чітких прав та обов'язків, а дають лише загальну установку,якої мають дотримуватися суб'єкти міжнародного права. В них використовуються формулювання «намагатися досягти», «докласти зусилля» і т.п.

«М'яке право» має цілий ряд переваг. Воно дозволяє державам при­ймати участь у створенні нових правил поведінки без необхідності їх імплементації у національне право. Норми «м'якого права» вирішують завдання, з якими не може впоратися «тверде право» в таких сферах, як, наприклад, охорона навколишнього середовища, коли держави, з одного боку, ще не готові приймати на себе зобов'язання, а, з іншого, - згодні дотримуватися певних міжнародних стандартів в цій галузі.

Кодифікація міжнародного права - це систематизація діючих міжнародно-правових норм з метою уточнення їх змісту, а також виправлення та усунення наявних суперечностей. Важливу роль в кодифікації міжнародного права відіграє Комісія міжнародного права (КМП),яка є допоміжним органом ООН. Питаннями кодифікації також займаються міжнародні організації, а також міжнародні конференції, які скликаються спеціально з цією метою.

Як правило, кодифікація міжнародного права супроводжується його прогресивним розвитком, яке має зі мету уточнення діючих норм, а також розробку нових норм та їх закріплення в міжнародних договорах.

Починаючи з 1945 року під егідою ООН проводяться численні кодифікаційні конференції, результатом яких, наприклад, є чотири конвенції з морського права (Женева, 1958 р.), Конвенція про право міжнародних договорів (Відень, 1969 р.), Конвенція з морського права Монтего-Бей, 1982 р,) та ін.

Джерела міжнародного права - це зовнішня форма вираження правил поведінки суб'єктів міжнародного права. У міжнародному праві відсутній єдиний нормотворчій орган, а також відповідна систе­ма судових органів, які б мали юрисдикцію тлумачення та визначення порядку застосування норм міжнародного права.

Жодний з документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерел. Загальновизнано, що джерела сучасного між­народного права названі у. cт. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, який є невід'ємною частиною Статуту ООН. Згідно з даною статтею, «Міжнародний Суд ООН, що зобов'язаний вирішувати передані на його розгляд спори на основі міжнародного права, застосовує:

а) міжнародні конвенції, як загальні так і спеціальні, що встанов­люють правила, виразно визнані державами, що сперечаються;

в) міжнародний звичай, як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

с) загальні принципи права,що визнані цивілізованими народами;

d) судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціаліс­тів з публічного права різних націй як допоміжний засіб визначення правових норм».

Зміст вищенаведеної статті піддається цілком обґрунтованій кри­тиці, передусім через те, що вказаний перелік джерел не є вичерпним. Це пояснюється тим, що її текст був сформульований майже 90 років тому (дану статтю включав ще Статут Постійної Палати Міжнародно­го Правосуддя, прийнятий після Першої світової війни) і не враховує еволюцію, яку пройшло міжнародне права Так, стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН не згадує правотворчі рішення міжнародних організацій і односторонні акти держав, які сьогодні значно впливають на формування міжнародного права. У статті не знаходить відображен­ня концепція jus cogens, що відіграє фундаментальну роль у сучасному міжнародному праві. Тому, з урахуванням існуючих серед спеціалістів з міжнародного права поглядів, зміст статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН треба сприймати як відправну точку для дискусій щодо переліку джерел міжнародного права.

Джерела міжнародного права можна поділити на основні - ними є договір та звичай - та допоміжні: загальні принципи права, правотворчі рішення міжнародних організацій, односторонні акти держав. Судова практика та доктрини є засобами визначення змісту норм міжнародного права.

У міжнародному праві, на відміну від внутрішньодержавного, відсутня чітка ієрархія джерел. Можна лише говорити про імперативні норми jus cogens, які визнаються міжнародним співтовариством як норми, відхилення від яких є неприпустимим.

Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів 1969 р. і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 p., міжнародний договір - це міжнародна угода,укладена державами та іншими суб'єктами міжнародного права в письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від " конкретного найменування.

На відміну від звичаю, міжнародний договір є більш сучасним та свідомим методом формулювання норм міжнародного права. Вплив договору на процес створення норм міжнародного права залежить від його природи.

15. Міжнародний звичай у системі джерел міжнародного права. Способи виникнення міжнародних звичаїв.

Протягом тривалого часу міжнародно-правовий звичай був основним джерелом міжнародного права. З XX ст. більш вагому роль стали відігравати міжнародні договори, однак звичай і досі має велике значення.

Статут Міжнародного суду ООН визначає звичай як доказ загаль­ної практики^_що визнана в якості правової норми. Звичаєва норма являє собою неписане правило поведінки, що склалося в результаті тривалої практики і за яким визнається юридична сила. Новим видом звичаєвих норм є норми, які створюються не в результаті тривалої практики^а в результаті визнання одного чи декількох прецедентів. Найчастіше такі норми містяться в неправових актах міжнародних організацій.

Для виникнення звичаєвої норми необхідне поєднання двох елементів: об'єктивного - наявність практики, а саме регулярне здійснення суб'єктами певних вчинків або утримання від певних дій (usus); і суб'єктивного - усвідомлення правового зобов'язання, тобто переконаність суб'єктів у тому, що здійснення певних вчинків або утримання від певних дій є обов'язковим згідно з правом (opinio juris «ve necessitates). Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною та тривалою. Доказами існування opinio juris є: конвенції, що не набирали чинності; акти Міжнародного суду О0і4; акти міжнародних органів та організацій; офіційні заяви щодо позицій держав, законодавство та судова практика держав тощо. При цьому критерій тривалості є достатньо відносним. Для створення міжнародного звичаю потрібно стільки часу,скільки вимагає ситуація. Тому й існує категорія так званих «миттєвих звичаїв» («моментальних звичаїв»), наприклад, право вільного прольоту космічного об'єкта над територією інших держав - звичай, який сформувався за час прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі.

Звичаєві норми міжнародного права можуть мати універсальний, регіональний та локальний характер. Звичаєві норми загального між-народного права поширюють свою дію на всі держави 1 Міжнародні організації. Згода суб'єкта на обов'язковість ДЛЯ нього звичаєвої норми загального міжнародного права може бути надана шляхом явно ви­словленого або мовчазного визнання (відсутності протесту).

Звичаєва норма загального міжнародного права може бути змінена або відмінена лише міжнародним співтовариством в цілому. Будь-яка дешеава, у тому числі новостворена, зобов'язана дотримуватися зви-чаєвих норм загального міжнародного права.

Регіональна (або локальна) звичаєва норма обмежена географічною сферою дії і має відповідати інтересам обмеженого кола безпосередньо зацікавлених держав. Для її формування необхідна їх одностайна та ясно висловлена згода.

Міжнародний звичай слід відрізняти від звичаєвості (usage) та міжнародної ввічливості (comitas gentium) - правил, яких суб'єкти міжнародного права дотримуються у взаємовідносинах, але які при цьому не є юридично обов'язковими. Прикладом звичаєвості є морські формальності, міжнародної ввічливості - дипломатичний протокол.

16. Допоміжні з асоби визначення норм міжнародного права

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд застосовує судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй в якості допоміжного засобу для ви­значення правових норм.

Ані судова практика, ані доктрина не можуть створювати правові норми, а можуть лише доводити існування звичаєвих чи договірних норм, або загальних принципів права.

Доктрина міжнародного права - у широкому значенні - це систе­ма поглядів та концепцій про сутність та призначення міжнародного права у певних історичних умовах. Доктрина міжнародного права - у вузькому значенні - це наукові праці юристів-міжнародників.

Ще донедавна існувала думка, згідно з якою міжнародне право вважалося правом доктринальним, правом вчених. Такі автори, як Гуто Гроцій, Корнеліс ван Бінкерсхук, Емер де Ваттель, Ласса Оппенгейм,

Жан-Жак Руссо зробили значний внесок у формування та розвиток міжнародного права. І сьогодні доктрина може впливати на розробку нових норм міжнародного права. Особливе значення мають колек­тивні погляди юристів з різних країн, які знаходять відображення у дослідженнях та документах Інституту міжнародного права, Асоціації міжнародного права та ін.

Згідно зі ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН, його рішення мають обов'язкову силу виключно для сторін і лише в межах справи, що розглядається. Таким чином, рішення Міжнародного суду ООН не створює прецедент, обов'язковий при майбутньому вирішенні анало­гічних справ, і являє собою акт судового правозастосування. Судова практика має важливе значення для встановлення змісту норми між­народного права.

17. Поняття основних принципів міжнародного права.

Основні принципи міжнародного права - основоположні, загаль-новизнані норми, що відображають характерні риси і основний зміст міжнародного права та мають найвищу юридичну силу. Принципи між­народного права є критерієм законності всіх інших норм міжнародного права, а також фактичної поведінки держав. їх перелік міститься у най­більш авторитетних міжнародно-правових документах, а саме: Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Ста­туту ООН 1970 р., Заключному акті Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. У цих документах закріплено принципи:

1. незастосування сили або погрози силою;

2. мирного вирішення спорів;

3. невтручання у внутрішні справи держав;

4. співробітництва між державами;

5. рівноправ'я та самовизначення народів;

6. суверенної рівності держав;

7. сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом)

8. непорушності державних кордонів;

9. територіальної цілісності;

10. поваги прав людини та основних свобод.

Останні три принципи були додані до загального переліку Заключним актом Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Наявність системи основних принципів є характерною особли­вістю сучасного міжнародного права. Принципи міжнародного права виконують важливі функції, визначають основи взаємодії суб'єктів міжнародного права.

18. Нормативний зміст основних принципів міжнародного права

Відповідно до принципу незастосування сили або погрози силою, всі держави зобов'язані утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості та політичної незалежності інших держав або будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН. Погроза силою не повинна застосовуватися в якості засобу врегулювання спорів між державами. Агресивні війни проголо­шуються злочином проти миру та людства і тягнуть відповідальність за міжнародним правом. Пропаганда війни є забороненою. До норматив­ного змісту принципу також включається: заборона окупації території іншої держави у порушення норм міжнародного права; заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили; надання державою своєї території іншій державі для здійснення агресії проти третьої держави; організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах гро­мадянської війни або терористичних актах в іншій державі; організація або заохочення збройних банд, нерегулярних сил, зокрема, найманців, до вторгнення на територію іншої держави тощо.

Згідно з принципом мирного вирішення спорів, держави зобов'язані вирішувати свої міжнародні спори з іншими державами мирними за­собами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість. Держави зобов'язані докладати усіх зусиль для того, щоб у короткий термін прийти до справедливого вирішення спору на основі міжнародного права. Держави повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище і зробити мирне врегулювання спору більш складним.

На основі принципу невтручання у внутрішні справи держав, кож­на держава має право самостійно обирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання з боку інших держав. Дер­жави не мають права прямо або опосередковано втручатися у внутрішні або зовнішні справи іншої держави; не повинні заохочувати підривну діяльність, спрямовану на зміну строю іншої держави насильницьким шляхом; не повинні втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі, утримуватися від надання допомоги терористичній або підривній ді-яльностШри цьому, принцип невтручання у внутрішні справи держав не зачіпає примусових заходів, що застосовуються Радою Безпеки ООН для забезпечення міжнародного миру та безпеки.

Згідно з принципом співробітництва, держави зобов'язані здійсню­вати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, а також підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою при­ймати ефективні колективні заходи. Конкретні форми співробітництва та його обсяг залежать від самих держав.

В силу принципу рівноправ'я та самовизначення народів всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які могли б перешкодити народам здійснювати це право. Формами реалізації народами права на самовизначення можуть бути створення суверенної держави, вільне приєднання до незалеж­ної держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного устрою та ін.

Основне призначення принципу суверенної рівності держав - за­безпечення юридично рівної участі у міжнародних відносинах усіх держав, незалежно від відмінностей економічного, соціального, полі­тичного або іншого характеру. Згідно з принципом суверенної рівно­сті, усі держави у міжнародних відносинах користуються суверенною рівністю, мають рівні права та обов'язки і є рівноправними членами світової спільноти.

Відповідно до принципу сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом, держави зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання, які витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і з відповідних міжнародному праву договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

Основний зміст принципу непорушності державних кордонів зводиться до трьох елементів: визнання існуючих кордонів в якості юридично встановлених згідно з міжнародним правом; відмова від будь-яких територіальних домагань на момент прийняття Заключного акту РБСЄ1975 р. або у майбутньому; відмова від будь-яких інших по­сягань на ці кордони, включаючи погрозу силою або її застосування.

Принцип територіальної цілісності держав - держави повинні поважати територіальну цілісність одна одної та утримуватися від будь-яких дій, що є несумісними з цілями та принципами Статуту ООН. Держави також мають утримуватися від перетворення території одна одної в об'єкт окупації або застосування сили у порушення між­народного права. Жодна окупація або набуття території в такий спосіб не визнаються законними.

Принцип поваги прав людини та основних свобод. Держави пови­нні поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх без відмінності раси, статі, мови або релігії. Повага прав людини є суттєвим фактором миру, спра­ведливості та демократії, що необхідні для дружніх відносин та спів­робітництва між державами. Держави повинні заохочувати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав та свобод, які витікають з гідності, що властива кожній особистості, і є істотними для її вільного та повного розвитку.

19. Поняття та види суб'єктів міжнародного права

Під суб'єктом міжнародного права розуміють носія міжнародних прав та обов’язків,що витікають з норм міжнародного права.

У міжнародному праві немає норми, яка б містила вичерпний перелік суб'єктів міжнародного права. Єдиним джерелом, в якому зга­дуються суб'єкти міжнародного права, є стаття 3 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., згідно з якою:«... Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами та іншими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права». При цьому цих інших суб'єктів Конвенція не називає.

З наведеної статті витікає, що держави є основними суб'єктами міжнародного права. Разом з тим, визнається існування й інших суб'єктів. Окрім держав, в доктрині до суб'єктів міжнародного права відносять також міжнародні організації, нації та народи, що борються за своє національне визволення, а також державоподібні утворення.

Суб'єкти міжнародного права можуть поділятися на види за різ­ними підставами. Кожний вид суб'єктів міжнародного права наділений характерними рисами, що притаманні лише йому. Так одні суб'єкти міжнародного права, а саме: держави, нації та народи, що борються за своє національне визволення - користуються суверенітетом. Інші суб’єкти міжнародного права - міжнародні організації та державоподібні утворення суверенітетом не користуються. Прикладом можуть служити ООН, Ватикан.

За природою правосуб'єктності суб'єкти міжнародного права поділяються на:

- основні (первинні) - держави, нації та народи, що борються за національне визволення. їх правосуб'єктність ґрунтується на притаманному їм державному або національному суверенітеті, а їх виникнення та існування є об'єктивною реальністю і не залежить від волі інших суб'єктів.

- похідні (вторинні) - міжнародні організації та державоподібні утворення. Міжнародна правосуб'єктність цих суб'єктів є похідною від волі держав, що їх засновують, тому обсяг правосуб'єктності ви­значається наміром держав-засновників.

- Ще одна риса, що характеризує суб'єкта міжнародного права, - це обсяг його правосуб'єктності.

- За обсягом правосуб'єктності суб'єкти міжнародного права поді­ляються на держави, що мають повну правосуб'єктність, та суб'єкти міжнародного права, що мають спеціальну правосуб'єктність. До них відносяться нації і народи, що борються за своє національне визволен­ня, міжнародні організації, а також державоподібні утворення

20. Поняття та зміст міжнародної правосуб'єктності. Обмеження міжнародної правосуб'єктності

Міжнародна правосуб'єктність виражається в володінні певними правами та обов'язками, що виникають з норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність складається з міжнародної право­здатності, дієздатності та деліктоздатності. Міжнародна правоздатність - це здатність володіти міжнародними правами та обов'язками, тоді як міжнародна дієздатність - це здатність набувати власними діями міжнародні права та нести міжнародні обов'язки. Під міжнародною деліктоздатністю розуміється здатність нести міжнародно-правову відповідальність.

Зміст міжнародної правосуб'єктності залежить від виду суб'єкта міжнародного права. Найширший він у держав, міжнародна правосуб'єктність якихєуніверсальною (повною) тавключаєздатністьдо:

- укладення міжнародних договорів;

- підтримання дипломатичних та консульських стосунків;

- участь у міжнародних організаціях;

- звернення до мирних засобів вирішення міжнародних спорів;

- застосування самооборони;

~ несення міжнародно-правової відповідальності* Зміст міжнародної правосуб'єктності похідних суб'єктів визнача­ється намірами суб'єктів, що їх створюють. Так, зміст правосуб'єктності міжнародних організацій витікає з положень їх статутів, у зв'язку з чим говорять про спеціальний характер правосуб'єктності міжна­родних організацій.

В історичній ретроспективі міжнародному праву відомі декілька засобів обмеження міжнародної правосуб'єктності, а саме: відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протектора­тів, кондомініуми, несамоврядні території, підмандатні та підопічні території, а також території з невизначеним статусом. Ці території характеризувалися обмеженням або відсутністю суверенітету, а звідси - міжнародної правосуб'єктності.

Васалітет був одним з видів міжнародної опіки, за яким держава-сюзерен в міжнародних відносинах повністю або з найважливіших справ представляла васальну державу. Васалітет виникав на підставі укладення міжнародного договору.

Колонії - це залежні території, що знаходяться під владою іноземної держави (метрополії), без самостійної політичної та економічної влади, управління якими здійснюється в особливому порядку.

В залежності від ступеню самоврядування колонії поділялися на:

- самоврядні колонії - домініони, які пройшли розвиток від повної відсутності міжнародної правосуб'єктності до часткової правосуб'єктності, а згодом й до повної правосуб'єктності;

- колонії, що користувалися самоврядуванням з питань внутріш­ньої політики;

- колонії, державне управління в яких здійснювалося метрополією;

- протекторати;

- підмандатні території.

Протекторат - це договірні відносини між двома державами (сильною та слабкою), що встановлюють взаємні права та обов'язки. Відповідно до договору більш сильна держава (держава-протектор) брала на себе зобов'язання захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, зобов'язувалася виконувати певні обов'язки, обумовлені договором. Держава-протектор таким чином виконувала щодо держави, яка знаходиться під протекторатом, зовнішньополітичні та оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм управління.

Близькі до колоній за своїми правовими ознаками кондомініуми - території, що знаходяться під спільним управлінням декількох держав Прикладом сучасного кондомініуму є Андорра, яка знаходиться під спільним управлінням Іспанії та Франції.

Підмандатні та підопічні території за своїм правовим статусом подібні до відносин протекторату, але на відмінну від останнього ба­зувалися не на договорі, а на нормах міжнародного права.

Система мандатів, що вводилася Статутом Ліги Націй (стаття 22), поділялася на три категорії («А», «В» і «С»), які відрізнялися за ступенем колоніальної залежності від держав-мандатаріїв. За влучним виразом судді Міжнародного суду Макнейра, «Суверенітет над підмандатною територією знаходився в призупиненому стані; якщо і коли населення території отримає визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і буде належати новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені до неї наступними індивідуальними угодами й для нагляду за цими територіями» була схвалена Статутом ООН (стаття 75). В системі опіки головною задачею управляючої держави було формування суве­ренітету. Нагляд за управлінням підопічними територіями покладався на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Правовий статус несамоврядних територій визначений у главі XI Статуту ООН, в якій закріплена відповідальність членів ООН за управління територіями, народи яких не досягай ще повного само­врядування.

Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) характерний для територій, які знаходяться під окупацією або іншим незаконним володінням, що не призводить до визнання над ними суверенітету держави, яка володіє цими територіями.

Проголошуючи в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. принцип рівноправ'я та самовизначення народів, було визнано окремий статус територій колоній та несамоврядних територій, який буде існувати до тих пір, поки народ даної колонії або несамоврядної терииторії не здійснить своє право на самовизначення відповідно до Статуту ООН.

21. Міжнародна правосуб’єктність держав. Зміст правосуб’єктності держав. Основні права та обов’язки держав.

Держава є основним суб'єктом міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність держав виникає з самої природи міжнародного пра­ва, яке окрім своєї традиційної назви є по суті правом міждержавним. Слід підкреслити, що всі держави мають статус суб'єкта міжнародного права. Лише держава"має повну право- та дієздатність. Інші суб'єкти мають обмежену право- та дієздатність, обсяг яких визначається дер­жавами. Саме держави можуть створювати інші суб'єкти міжнародного права.

Міжнародні угоди, оперуючи поняттям «держава», не дають визначення його змісту. Єдиним міжнародним договором, в якому надано дефініцію держави» є Конвенція про права та обов'язки держав 1933 р.

Не дивлячись на регіональний характер цієї Конвенції, в доктрині міжнародного права стаття 1 Конвенції використовується для визна­чення держави як суб'єкта міжнародного права. Згідно з цим положен­ням, держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати наступні складові: а) постійне населення; Ь) визначену територію; с) уряд, а також 6) здатність встановлювати стосунки з іншими державами.

Невід'ємним атрибутом держави є суверенітет. Суверенітет означає верховенство держави у межах її території та незалежність і самостій­ність у взаємовідносинах з іншими державами.^лементами суверені­тету держави є територіальне верховенство, територіальна цілісність, нероздільність державної влади, незалежність державної влади.

Зміст міжнародної правосуб'єктності держави складають її права та обов'язки.

Держави мають право:

· укладати міжнародні договори;

· брати участь у діяльності міжнародних організацій;

· підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки;

· виступати стороною у Міжнародному суді ООН;

· у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН тощо.

Крім того, відповідно до проекту Декларації прав та обов´язків держав держави мають наступні права: право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійсненим усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов´язок самому поважати це право та ін.

Обов´язки держав: мирного вирішення міжнародних спорів, утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від подання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов´язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов´язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов´язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

22. Правосуб'єктність націй І народів,що борються за національне визволення

Нації і народи, що борються за національне визволення, як суб'єкт міжнародного права набули актуальності в 60-ті роках XX століття в період розпаду колоніальної системи. Народ, який в процесі ви­звольної боротьби набуває елементи державності, створює органи.

цивільні або військові, що здатні його представляти на міжнародній арені, стає суб'єктом міжнародного права і трактується як держава in statu nascendi.

Сучасним прикладом народу, що бореться за свою незалежність як суб'єкт міжнародного права, є палестинський народ. У1964 р. було створено його представництво в особі Організації Визволення Палести­ни (ОВП). У1974 р. ОВП було визнано ООН офіційним представником Палестинського народу. ОВП отримала статус спостерігача в ООН. В березні 1993 р. ОВП було визнано представником палестинського народу ізраїльським урядом. В даний час статус спостерігача в ООН має не ОВП, а Палестина, яка має право участі в сесіях ГА ООН (без права голосу). Палестинський народ як суб'єкт міжнародного права має: право посольства (наприклад, Палестина утримує постійну місію спостерігачів при ООН), право укладати двосторонні угоди (наприклад, ізраїльсько-палестинські домовленості 1993 p.), право участі в роботі міжнародних організацій (наприклад, статус спостерігача в ООН, членство в Лізі Арабських Держав).

До створення палестинської держави палестинський народ зали­шатиметься суб'єктом міжнародного права.

23. Міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

До суб'єктів міжнародного права належать також державоподібні утворення - вольні міста та Ватикан.

Вольне місто уявляє собою політичне формування, якому між­народним договором надається міжнародно-правовий статус, що дозволяє йому приймати участь в економічних, адміністративних та культурних міжнародних відносинах.

Створення вольного міста зазвичай було результатом врегулюван­ня спірного питання щодо його приналежності тій або іншій державі на підставі міжнародного договору. Наприклад, спірне між Німеччиною та Польщею питання щодо Данцига (Гданська) було вирішене шляхом надання йому статусу вольного міста під гарантією Ліги Націй. Зо­внішні зносини міста здійснювались Польщею.

Ватикан - це місто-держава, яка є резиденцією центра католицької церкви - Святого Престолу. Святий Престол слід розуміти як сукуп­ність центральних органів з Папою Римським на чолі, в свою чергу місто-держава Ватикан є геополітичним формуванням, створеним на підставі договору між Святим Престолом та Італією від 11 лютого 1929 р. Згідно з цим договором, Ватиканська держава є власністю Святого Престолу, який здійснює над нею виключну та необмеженою владу та суверенну юрисдикцію.

Ватикан наділений специфічною міжнародною правосуб'єктністю. В міжнародних відносинах він виступає під назвою «Святий Престол» або «Ватикан», але з точки зору міжнародного права це є один суб'єкт. Показово, що як член Міжнародної агенції з атомної енергії Ватикан виступає спочатку під назвою Ватиканська держава, а потім - без за­стосування процедури виходу та вступу - під назвою Святий Престол. Святий Престол і Ватиканська держава ніколи не є одночасно сторо­нами одного й того ж міжнародного договору, членами однієї й тієї ж міжнародної організації або учасниками однієї й тієї ж міжнародної конференції.

Спільна міжнародна правосуб'єктність Святого Престолу та міста-держави Ватикан складається з таких істотних елементів, як здатність до укладання договорів, право посольства і здатність до членства в міжнародних організаціях.

Здатність до укладання міжнародних договорів реалізують як Святий Престол, так і Ватиканська держава. В міжнародних договорах політичного або гуманітарного характеру стороною виступає Святий Престол, а в міжнародних договорах адміністративного характеру - Ватиканська держава. Конкордати, будучи угодами, що регулюють різні питання функціонування католицької церкви в окремій державі, укладає, зазвичай, Святий Престол.

Дипломатичні стосунки Ватикану становлять пріоритет Святого Престолу. Такі стосунки встановлені з 173 державами, серед яких 71 відкрила при Святому Престолі свої дипломатичні представництва.

Окрім Ватикану, існує також проблема міжнародно-правового статусу Суверенного Мальтійського Ордену. Коли Орден володів тери­торіальною владою, а тому був інтегрально зв'язаний з державою, він визнавався суб'єктом міжнародного права. У подальшому деякі дер­жави і надалі підтримували з ним дипломатичні стосунки, а в останні тридцять років їх кількість зросла до біля однієї третьої міжнародної спільноти. Можна вважати, що Мальтійський Орден володіє деякими ознаками міжнародної правосуб'єктності в відносинах з державами, які її визнають.

Дата добавления: 2014-11-25