Колишня вілла р.Ковшевича, м.Львів

Водночас на міських задвірках, ярах тіснились хати міських низів. Нерідко власники такого житла здавали його частину сім’ям робітників, намагаючись у такий спосіб покращити своє матеріальне становище. Родини робітників шукали житло подешевше і часто селилися у так званих квартирах ліжково-комірчаного типу. Усе облаштування складалося з ліжка, скрині, невеличкого столу та пари стільців. Жили такі сім’ї від зарплати до зарплати, часто перебували у боргах, харчувалися погано. Одяг носили дешевий інколи саморобний.
Стосунки між заможними міщанами і міською біднотою були не дружелюбні, а часто й неприязні.
Модернізація посилила процес урбанізації. Зростання міського населення в основному відбувалося з приходом великої кількості селян, які, втративши на селі засоби існування, шукали роботу у місті.

Урбанізація – кількісне збільшення і розвиток міст, збільшення міського населення, переміщення сільського населення в міста та прилучення його до цінностей міського життя, до міського побуту.

Міське населення в українських землях у складі Росії (1910 – 1913 рр.)

Росія	Українські землі	США	Франція	Німеччина	Англія
13%	15%	42%	47%	57%	78%

Про які особливості модернізацій них процесів свідчать відображені в таблиці дані?

Збільшення попиту на дешеве житло призвело до появи у містах нічліжних домів, бараків, де мешкали новоявлені міщани, які ще не встигли пристосуватися до міського середовища. Вони відійшли від селянської культури побуду і не увійшли в ритм міського життя. Становище цих людей було хитким, оскільки внаслідок низької кваліфікації відбувалося коливання попиту на їхню працю, і певна частка з них поповнювала ватаги міських злочинців, бродяг, жебраків. Усе це посилювало напругу у суспільстві, оскільки кількісно зростаючі міські низи «тиражували» серед певної частини міського населення вимоги до зрівнялівки та споживацькі настрої.
Значні суперечності породжував і національний склад міст, оскільки міське населення поповнювалось, здебільшого, не тільки українською сільською біднотою, а й переселенцями з російських губерній. Вони приходили в українські міста зі своєю ментальністю, культурою, мовою. У містах Наддніпрянщини утверджувалось російськомовне середовище. Цю тенденцію посилювала й імперська русифікаторська політика. Значний відсоток населення міст України складали євреї, які так само, як і іноземці (англійці, німці, французи, бельгійці та ін.), які займались підприємницькою діяльністю, працювали інженерами, майстрами на промислових підприємствах, викладали у вищих навчальних закладах, не знали української мови і засобом спілкування з місцевим населенням для них ставала російська. Внаслідок цього, українська культура і мова втрачали свої позиції в українських містах. Зокрема у Києві на початку ХХ ст. українську мову вважали рідною лише 16% міщан.
Змінювалася інфраструктура міста. Центральні вулиці міст забруковувалися, тротуари мостили цеглою, гранітом, плитами, пізніше – асфальтом. В Одесі центральні вулиці були вимощені гранітом. Міська влада приділяла багато уваги озеленінню міст, наприклад, вулиці Києва прикрашали алеї лип, каштанів, тополь. У південних містах – Катеринославі, Одесі, Маріуполі, Бердянську висаджувалися акації. Особлива увага приділялася паркам, скверам – «легеням міста». Міські парки стали улюбленим місцем відпочинку і розваг громадян. Влітку тут грали оркестри, в павільйонах можна було скуштувати морозиво, молоко. Влітку частина парку перетворювалася на кафешантан, взимку на ковзанку.
Ще у другій половині 60-х рр. ХІХ ст. в містах з’являється газове освітлення, а наприкінці 80-х рр. електричне. Щоправда, освітлювалися лише центральні вулиці і здебільшого у великих адміністративних чи промислових містах, дрібні містечка та на околиці великих після заходу сонця опинялись у темряві.
Важливою ділянкою міської інфраструктури* було будівництво водогонів, які з’явились у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі, Олександрівську. Проте, водогінною водою забезпечувалася невелика, привілейована частина міського населення, більшість використовували воду річок та колодязів.
Удосконалюються у містах і транспортні засоби, наприклад міський кінний рейковий транспорт (конка). На рубежі століть у багатьох містах конки з тентами для пасажирів існували разом з новими видами транспорту: електричними трамваями, автомобілями, що прискорювали ритм міського життя. Головним засобом сполучення у Львові був трамвай з початку кінний, а згодом електричний. Першу трамвайну лінію в Росії та Наддніпрянській Україні довжиною 1,5 км. було збудовано у Києві. Наприкінці ХІХ ст. трамвайний рух відкрився в Одесі, Катеринославі, Житомирі, Єлизаветграді, на початку ХХ ст. – у Полтаві та Херсоні та інших містах.
На початку ХХ ст. проявилися породжені індустріалізацією екологічні проблеми. Пішли в минуле часи, коли в Сіверському Донці, Орелі водилася велика риба – вирезуб, в південних степах можна було зустріти диких коней, в лісах було багато ведмедів, горностаїв, диких кіз. Рідшали лісові масиви – дерева рубали не тільки на будівництво житла, але переводили масу деревини на винокуріння.

Як змінився статус і життя жінки підчас модернізації суспільства?

Процеси модернізації вплинули і на долю жінок. Вони ставали все більш активними учасницями господарського життя. Зростала кількість жінок, котрі працювали. Так, в Одесі серед росіянок працюючих було 33%, єврейок – 19%, українок – 8 %. Прагнучи підвищити життєвий рівень своїх сімей, жінки влаштовувались надомницями, у крамницях, на фабриках. Зазвичай, не маючи кваліфікації, вони працювали на підсобних роботах. Причому заробітна платня жінок становила 1/2, або у кращому випадку 2/3 від заробітної плати чоловіків. Така дискримінація викликала незадоволення серед робітниць і вони намагались чинити їй опір шляхом створення товариств із захисту працюючих жінок.

Вивантажування коксу з ковша на металургійному заводі в м.Юзівка. 1914 р.

Проте, розгортання жіночого руху в українських землях не обмежувалось лише економічним захистом працюючих жінок. На початку ХХ ст. Почав набирати сили рух емансипації (або фемінізму)*. Учасниці цього руху виступали за рівні права з чоловіками у політичній, суспільній та професійній сферах. Першими організаторками цього руху стали у Наддніпрянщині – громадська діячка О.Доброграєва, а в Галичині – Н.Кобринська.
У політичному житті українського суспільства з’явились національно-патріотично налаштовані громадські діячки як Х.Алчевська, Н.Грінченко, О.Корольова, К.Лозенко та ін.
Жінки активно виборювали рівне право з чоловіками на освіту. Наприкінці ХІХ ст. в українських землях грамотних жінок (у віці 9-49 років) нараховувалось 14%, в той час як чоловіків 40%. Стараннями жіноцтва та прогресивної громадськості ситуацію вдалося змінити на краще, зокрема виборовши право на відкриття гімназій для дівчат. Дочки осіб духовного звання здобували освіту у семирічних єпархіальних школах. Вже у 1910 р. у Київській шкільній окрузі 60% від кількості учнів складали дівчата.

Звернімося до джерел А Т Е С Т А Т

Пред'явниця цього, учениця 7-го класу Одеської Маріїнської Товариської Жіночої Гімназії Євгенія Софронова, як видно з документів, дочка Стародубського міщанина, православного сповідання, що народилася 21 лютого 1880 р., поступила по свідотству Вознесенської жіночої прогімназії в 4-й клас Одеської Маріїнської Товариської Жіночої Гімназії у вересні 1892 р. і, знаходячись в ній до повного курсу навчання, протягом всього цього часу поводилася відмінно і переводилася, по випробуваннях, у вищі класи, а саме: у 1893 р. в V кл., 1894 – VI кл., 1895 – VII кл. У цьому році, при остаточному випробуванні учениць VII кл., вона показала в обов'язкових предметах гімназичного курсу нижченаведені пізнання:

У законі Божому – відмінно (5)
У російській мові з Церковно-слов'янською і Словесності – добре (4) і твори на російській мові написала добре.
У математиці – задовільно (3)
У Географії Загальній і Російській – добре (4)
У Природній історії – відмінно (5)
У історії Загальній і Російській – добре (4)
У Фізиці Математичної і Фізичної Географії – добре (4)

Зі всіх цих предметів одержала в загальному і середньому висновку відмітку 4,1. Потім Чистописанню і Рукоділлю навчалася добре. Понад планом, з необов'язкових предметів гімназичного курсу вона навчалася педагогіці добре (4) і малюванню задовільно (3). Тому, на підставі встановлених правил, вона Євгенія Софронова удостоєна звання учениці, що закінчила повний курс навчання в жіночій гімназії, з розповсюдженням на неї прав переваг, наданих ст. 45 Положення про жіночі гімназії і прогімназіях Міністерства Народної Освіти, Високо затвердженого 24 мая/8 червня 1870 р., і ст. 12 думки Державної Ради з питання про спеціальні випробування по Міністерству Народної Освіти, затвердженого 22-го квітня 1868 р. У посвідчення чого і даний їй, Євгенія Софронової цей атестат, за визначенням Педагогічної Ради Одеської Маріїнської Товариської Жіночої Гімназії, що відбувся 1-го червня 1896 р. Одеса, Червня 1-го 1896 р. Голова Секретар Педагогічної Педагогічної Ради ___________________________ Начальник Гімназії ______________________________________________ Члени Ради ____________________________________________________ Ради Чого навчали у жіночий гімназії? Чи зверталась увага на особливості жіноцтва і їх майбутнє життя? Аргументуйте свою відповідь

Значних здобутків досягло жіноцтво й у вищій школі. Для них було відкрито Вищі жіночі курси у Києві та Харкові з відділеннями: фізико-математичне, історико-філологічне, правниче, медичне, економічне, Жіночі медичні інститути у Києві, Харкові й Одесі, Жіночий політехнічний інститут у Харкові, Педагогічні Фребелівські курси у Харкові. Згодом жінки вибороли право поступати на навчання до університетів.
У західноукраїнських землях жіноцтво також мало вагомі здобутки у сфері освіти, зокрема вищої. В Австро-Угорщині ще 1900 р. було прийнято закон про допущення жінок до навчання в університетах. Проте, здобути середню й вищу освіту могли далеко не всі жінки, які мали бажання вчитися оскільки навчання було платним. Поступово почали виникали тут і жіночі організації.

Фундуклеївська гімназія (жіноча гімназія)