Ораторський монолог

Питання 4. ОСНОВНІ ЖАНРИ, РОДИ І ВИДИ ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Істино красномовним є той, хто звичайні предмети виражає просто, велике – звеличено, а середні – помірно.

Цицерон

Серед родів й видів ораторського мистецтва сучасності розрізняють:

- ораторський монолог;

- ораторський діалог.

Хто ясно мислить, той

ясно й викладає...

А. Шопенгауер

Основними формами (родами) ораторського монологу є красномовство:

o соціально – політичне;

o парламентське;

o академічне;

o соціально-побутове;

o судове;

o лекційно-пропагандистське;

o дипломатичне;

o військове;

o торговельне (рекламне);

o церковно-богословське.

Розглянемо кожну форму ораторського монологу окремо.

Соціально-політичне красномовство – найдавніша форма красномовства, яка уславила імена Цицерона, Демосфена й інших видатних ораторів античності та пізніших часів. Демократизація суспільного життя стимулює ораторську творчість на зборах, мітингах, сесіях, у клубі, на радіо і телебаченні (рис. 4.1).

Відомо, що духовно-інтелектуальна енергія людей передається завдяки активізації публічного переконуючого слова, яке під тиском соціально–економічної кризи, політичних катаклізмів стає все більш гострим, соціально вагомим, необхідним в умовах відстоювання певних позицій, власних поглядів. Як приклад соціально-політичного красномовства можна навести твори Цицерона “Три трактати про ораторське мистецтво” та Демосфена “Про вінок”.

Парламентське красномовство являє собою різновид соціально-політичного роду ораторського мистецтва, яке використовує такі “секрети” публічного переконання аудиторії як:

· оригінальність думок;

· ґрунтовні спостереження;

· яскраві описи;

· гумористичні сценки;

· щирі почуття.

При цьому, основною метою мітингової промови як підвида парламентського красномовства є формування зрозумілої, хвилюючої громадської проблеми та спонукання слухачів до певних дій. Цей вид красномовства відзначається посиленою експресивністю, виразністю, апелюючою до колективних емоцій, прагнень. Як приклад наведемо твір Цицерона “Три трактати про ораторське мистецтво”1.

Академічне красномовство відноситься до найдавнішого виду ораторського монологу у риторичній традиції слов’ян. Це просвітницька діяльність Ярослава Мудрого, князя Володимира, Феофана Прокоповича, Іоаникія Галятовського, Григорія Сковороди, Михайла Ломоносова та Петра Могили.

Академічне красномовство поділяється на три основні види:

1. власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія);

2. вузівське красномовство (лекція);

3. шкільне красномовство (лекція, розповідь, опис, бесіда).

Саме тому академічне красномовство є фундаментом лекційної пропаганди, основою якого є методичне забезпечення (цілі, зміст, форми та методи лекції).

Педагогічна та риторична спадщина А.С.Макаренка, В.Сухомлинського, І. Огієнка, Гр. Ващенка, Г. Сагач та ін. значно вплинула на формування академічного красномовства вчителів, вихователів, лекторів.

Соціально-побутове красномовство (рис. 4.3) охоплює соціально значущі побутові ситуації – ювілейна, похвальна промова, надмогильна усна доповідь, тост, анекдот. Виступаючи частиною національної духовної культури народу, його логосфери, воно має яскраво виражені національні традиції (Остап Вишня, Максим Рильський) і живить розвиток усіх інших видів красномовства.

Особливою повагою у всьому світі користуються майстри застільних промов (тостів) народів Закавказзя, Середньої Азії. Полонив серце вихованців усними побутовими оповідями – імпровізаціями, мудрими казками великий педагог В.Сухомлинський.

Судове красномовство (рис. 4.4)активно розвивається в Росії з середини ХІХ ст. з появою суду як елемента демократизації суспільного життя, коли слово правозахисника стало інструментом у відстоюванні закону. Як приклада пропонуємо розглянути промови А.Коні, О.Урусова, П. Пороховщикова, П.Александрова, Н.Карабчевського.

Найвищою шановливістю російського судового красномовства вважається простота, ясність викладу, логічність.

Судове красномовство можна поділити на такі види:

· прокурорська (обвинувачювальна) промова;

· адвокатська (захисна) промова;

· промова на самозахист;

· промова громадського обвинувача;

· промова громадського захисника;

· судова промова.

Видатний судовий діяч А.Коні писав: “Слово – один із найвеличніших видів зброї людини. Безсиле саме собою, воно стає могутнім та невідворотним, коли сказане уміло, щиро й вчасно” 1.

Декілька слів про історію судового красномовства.

У 1864 році в Російській імперії, до складу якої входила Україна, було проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд від адміністрації, закріпила виборність суддів кримінального процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів. Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому розвиткові й удосконаленню судової риторики.

З’являється ціле сузір’я талантів, серед яких є і зірки з України: Сергій Андрієвський, Микола Карабчевский, Микола Холів, Анатолій Коні.

Зазначимо основні особливості їхнього судового красномовства:

по-перше, це широта гуманістичного підходу до фактів, що розглядалися в суді. На риторів дивилися як на виразників громадської свідомості й моралі;

по-друге, вони були громадськими діячами в буквальному і в широкому розумінні цього слова;

по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою (А.Коні, С.Андрієвський, М.Карабчевський публікували свої романи, збірки віршів).

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий професійний рівень, прекрасна загальна та юридична підготовка, знання кількох іноземних мов. Вони дивилися на суд, як на “школу для народу”, в якій, за висловом Анатолія Коні, “повинні виноситися уроки служіння правди і поваги людської гідності”.

Анатолій Коні (1844 – 1927) народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній сім’ї; батько – викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати – актриса і письменниця. У 1865 році Анатолій Коні закінчив юридичний факультет Московського університету. Починав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім – товаришем прокурора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу громадськості як сміливий, об’єктивний обвинувач.

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петербурзького окружного суду, а через шість років призначається головою столичного окружного суду – першого суду Російської імперії. Як голова суду А. Коні пов’язав своє ім’я з одним із найвідоміших політичних процесів того часу – процесом Віри Засулич.

Відомо, що цар Олександр ІІ, висока судова адміністрація вимагали від голови суду винесення звинувачувального вироку, причому, якнайсуворішого. Проте А.Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В.Засулич закінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. “Вигнати” із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і Коні переводять у цивільну колегію “воювати з паперами”. А його покровителя – міністра юстиції графа Палена було звільнено “за недбале ведення справи В.Засулич”.

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсного статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором, членом Державної ради. В 1888 році він знову в Україні, у Харкові, керує слідством у справі про аварію царського потягу. Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно науковий ступінь доктора кримінального права за сукупністю робіт.

У 1917 році указом Тимчасового уряду А.Коні призначено головою касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором кафедри кримінального судочинства Першого Петроградського університету, професором Інституту живого слова – унікального навчального закладу, де готували судових ораторів, спеціалістів з мистецтва мовлення, письменників, акторів. На той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра поезії.

До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російської імперії А.Коні (разом з Л.Толстим, А. Чеховим і В.Короленком) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук, вісьмома орденами царського уряду, причому перший орден Святого Станіслава ІІ ступеня з імператорською короною отримав у 24 роки в Харкові, останній орден – Олександра Невського – у віці 71 рік. За архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних, медичних, філологічних та інших товариств.

У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петербурзі поряд з могилами І.Тургенева, І.Гончарова, М.Салтикова-Щедріна. На могилі зберігся напис: “Мыслил, чувствовал, трудился”.

А.Коні залишив багато корисних порад і рекомендацій судовим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката логічності, глибокої аргументації, об’єктивного і обґрунтованого розбору доказів.

Сучасники відзначили, що навряд чи існував тоді обвинувач більш небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри, відсутності натяжок і односторонності, ніж А.Коні. Він завжди глибоко вивчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки робив рідко. Сила ораторського мистецтва А.Коні проявлялась і в тому, що він умів показати не лише саму подію, але і ті умови, які до неї призвели. У Коні дар психологічного аналізу поєднувався з даром художника слова. Його промова була багата образами, порівняннями, узагальненнями, влучними зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало слухачів.

Микола Карабчевський (1851–1925) народився в Херсонській губернії. Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської реальної гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, який у 1874 році успішно закінчив, вже маючи ступінь кандидата права.

Не отримавши посвідчення про благонадійність, яке вимагалося для роботи в установах міністерства юстиції, Микола Карабчевський вступає до адвокатури Петербурзької судової палати. Досить швидко завоював популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у багатьох “гучних” процесах: про інтендантські зловживання під час російсько-турецької війни (кримінальна справа розглядалася особливим присутствієм Петербурзького Військового суду); на захист Ольги Палем, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських; мултанських вотяків, у вирішенні долі яких активну участь брав його земляк, письменник В.Короленко.

Захисні промови Миколи Карабчевського відрізнялися переконливістю, впевненістю, пристрасністю. Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування, досить активним був на судовому слідстві. Умів показати помилки і вади протилежної сторони.

У 1894 році М.Карабчевський проголосив знамениту промову у справі Сазонова, який був звинувачений у вбивстві міністра внутрішніх справ Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголосив: “Панове судді! Мабуть бомба, яку кинув Сазонов, була наповнена не динамітом, а гнівом народу!”. Тут його перебиває головуючий: “Це крамола”. Але М.Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: “Так думав Сазонов”.

Лекційно-пропагандистське красномовство активно розвивалось в Росії у 30–80-ті рр. ХХ ст. і включало в себе три основні види:

1. Науково-теоретичні лекції (міжнародні конференції, конгреси, симпозіуми).

2. Науково-популярні лекції (лекція-концерт, кінолекція, лекція-екскурсія), причому науково-популярні лекції містять зазвичай, крім логічно побудованого наукового змісту, елементи експресивно-емоційні, які “включають” психологічні канали сприйняття слухачів і сприяють формуванню переконання.

Науково-популярні лекції мають багато підвидів: крім зазначених, це і лекція-інформація, і лекція-репортаж, і лекція-спогад, лекція-інструктаж, лекція-показ, лекція-бесіда тощо. Розглянемо кожний з підвидів.

Лекція-інформація, що містить повідомлення про невідомі слухачам факти, є найпоширенішим видом у лекційній діяльності вчителя, викладача ВНЗ.

Лекція-інструктаж, готуючи слухачів до виконання якоїсь роботи, відзначається методичною спрямованістю.

Лекція-показ – це розповідь про певні методи роботи із демонстрацією того, як необхідно цю роботу виконувати.

Лекція-бесіда має діалогічну спрямованість, тому що мовець включає в інтелектуальну співтворчість аудиторію, чим значно активізує її увагу, інтерес до обговорюваних проблем.

Лекція-репортаж є розповіддю про побачене під час екскурсії, подорожі по історико-культурних місцях рідної або зарубіжної країни, вираження про зустріч з цікавою людиною тощо. Найчастіше лекція-репортаж використовується на заняттях у групах із журналістським профілем навчання.

Лекція-спогад, як правило, присвячена подіям історії, учасником чи свідком яких був оратор. Вона відзначається значним ступенем інтимізації процесу спілкування, довірливістю, емоційністю, яскраво виявляє духовно-інтелектуальний світ мовця, систему його цінностей, запити, потреби, цілі.

3. Науково-методичні лекції.

У кожному із цих видів красномовства наукові проблеми розглядаються для трьох видів аудиторії: спеціалістів, неспеціалістів, спеціалістів-лекторів (методистів) (рис. 4.5).

Дипломатичне красномовство (рис. 4.6) на Україні розквітло ще за часів Б.Хмельницького, Запорізької Січі, але найбільшого розквіту одержало у 90-х р. ХХ століття.

Дипломатичне красномовство включає два основні види:

· промова на міжнародній конференції;

· промова в процесі дипломатичного акту.

Слід зазначити, що дипломатичне красномовство вимагає від оратора високого рівня мисленнєво-мовленнєвої та комунікативної культури, зокрема, абсолютно правильної вимови, вільного володіння рідною та іноземними мовами, ясності мислення і мовлення, точності, стислості, доцільності мовлення, розвиненого чуття мови, високого загальнокультурного рівня, освіченості, інтелігентності, індивідуального стилю мовлення, спілкування, думок, ідей, пропозицій.

Військове красномовство відноситься до найдавніших форм ораторського монологу.

Слово – це зброя, сила і могутність, яку визначали провідні воєначальники, політики на Україні. Українське військове красномовство якнайяскравіше проявилось за часів Запорізької Січі і під час Великої Вітчизняної війни, коли хід військових подій часом прямо залежав від сили переконуючого слова командира.

Пам’ятне військове красномовство князів Київської Русі, котрі завжди попереджали ворогів про те, що йдуть на них війною: “Йду на Ви”. Крім того, відома талановита військова (теоретична і практична) спадщина О.В.Суворова – автора славнозвісної праці “Наука перемагати”, де в одному з розділів О.В.Суворов виклав основи “Словесного повчання солдатам”. Тут подано основні засади військового красномовства: “говорити із солдатами їхньою мовою, мислити своєю головою, діяти відповідно до обставин, майстерно маневруючи, розвивати творчість, а не шаблонність, у всьому з метою перемоги над ворогом, який може бути численнішим, але слабкішим духом від “солдат-героїв”, “диво-богатирів”1.

Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного мовлення, насиченістю прислів’ями, приказками, афоризмами, оригінальністю, доцільністю, кмітливістю, дотепністю.

Військове красномовство має кілька різновидів (рис. 4.7):

· промова-наказ;

· інструктивна промова;

· виступ на військово-політичну тему;

· заклик.

Рекламне (торгівельне) красномовство являє собою один із різновидів соціально-значущого красномовства.

На Заході рекламне мовлення розуміється як особлива сфера практичної діяльності, продуктом якої є словесний твір – рекламний. Його основні риси – зміст і зовнішнє оформлення, функціональні ознаки та місце у загальній сукупності текстів, які створюються даною мовою (зокрема, американська реклама – це складна структура, у створенні якої беруть участь художник-ілюстратор, лінгвіст-рекламолог, рекламний агент, менеджер та інші).

Реклама – це особливий “товар”; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній повинні бути наявними елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має на меті зачепити увагу покупця, зацікавити, викликати бажання купити товар, що рекламується. Логічна сторона тексту реклами повинна бути підпорядкована естетичному аспекту та максимально зручною для сприйняття, а також бути ясною, привабливою, емоційною, як певний вид кодових ідеологічних текстів1.

До основних провідників церковно–богословського расномовства (гомілетики) можна віднести - Іоанна Златоуста, Василія Великого, Іоанна Богослова.

Гомілетика – наука богословська; вона пояснює теорію церковної співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні рекомендації, поради через “уроки віри й благочестя”.

Церковно-богословське (гомілетичне) красномовство приділяє значну увагу змісту й формі промови, проповіді, духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе, у тому числі, через вишуканість стилю мовлення, його багатство, пишність, ясність, експресивність тощо, а також завдяки зовнішньому виглядові проповідника, священика, який повинен бути благопристойним, благородним у думках, вчинках, стриманим у руках, не сміятися у храмі, говорити не голосно й не тихо, а відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення тощо1.

Церковно-богословське красномовство має кілька різновидів (рис. 4.8), кожне з яких має свій зміст й форму промови.

Дата добавления: 2014-11-26