Етичне вчення

Фізика

Велике значення в системі Епікура має фізика. Усунення із сфери фізичного світу всього таємничого є головний спосіб звільнення людини від страху. Епікур використовує теорію Демокрита, не додаючи до неї нічого нового.

Світ складається з атомів, що мають певні розмір, силу та вагу. Із сполучення атомів повстають речі, що вже по собі мають якості (колір, смак, запах тощо). Атоми падають в пустому просторі усі донизу. Цілком випадково якийсь окремий атом ухиляється вбік, штовхає інші, так повстає вихор атомів, в якому подібні до себе атоми збираються в купи і так повстає світ, що є цілком матеріальний, та в якому все відбувається механічно, та не все добре: багато речей "повинні б бути утворені зовсім інакше".

Богів та демонів Епікур сам не відкидав, але вони, на його думку, зовсім не втручаються в події у світі, вони живуть або "поміж світами" (яких є багато), або в ті часи, коли один світ загинув, а інший ще не повстав: відповідні думки висловлені для нас неясно. Пізніші епікурейці почасти цілком відкидали існування богів.

Основа етичної науки Епікура є його психологічні уявлення. Душа людини — теж матеріальна, хоч і складається з суміші якихось тонших елементів (атомів). Якби вона була безтілесна, вона не могла б мати ніякого зв'язку з тілом. Душа смертна і після смерті нічого не буде. Смерть і життя ніколи не зустрічаються: поки ми живі – немає смерті, коли мертві – немає життя.

Щоб стати щасливими, необхідно знати чого слід уникати і до чого прагнути. Все живе прагне уникати страждань і досягати насолоди. “Ми розуміємо зовсім не насолоду розпусти, або чуттєвості, як вважають ті, хто не знає, не розділяє або погано розуміє наше вчення, - ні, ми розуміємо свободу від страждань тіла і від сум'яття душі” Людини турбують три види страху: перед небесними явищами, перед богами, перед смертю.

"Вищі" насолоди є чисті, не сполучені з болем, із стражданням. А до таких належать головне— здоров'я тіла та спокій духу. Отже, цілком помилкове уявлення про епікурейців, як про людей, що не знали меж у пошуках насолоди життям. В дійсності вони прагнули до "природного", спокійного, та приємного життя, яке можливо найлегше, якщо "заховуватись від світу". В такому житті приязнь, приятелювання є одна з головних приємностей.

Моральні вимоги від людини епікурейців цілком відповідають традиції. Лише мотивоване дотримування моральних обов'язків: розумна людина уникає злочинів із страху перед карами. Держава та правні інституції корисні, вони полегшують нам життя.

Головне завдання людини — досягнути стану "атараксії", стану, в якому людину не турбують впливи світу. Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отриму­вати від життя насолоди, серед яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність Тому епікуреєць не зв'язує себе занадто тісно з суспільством, уникаючи навіть шлюбу, а тим більше якихось суспільних функцій та обов'язків.

Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, зокрема Риму.

2) Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360—270 рр. до н.е.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії.

В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:

1. Якими є усі речі? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими.

2. Що можна сказати про такі речі? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень.

З. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання (автаркію).

Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвиткові наукового критичного мислення.

3) Стоїцизм. Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм (назва походить від тієї "стої", колонади, в якій в Атенах приміщувалась школа), що його заснував Зенон-стоїк (340—265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е.—65 р.), Епіктет (5—138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180).

Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Стоїки вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (“Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає”).

Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого — спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.

Логіка стоїків — це добре розроблена система. Стоїкам належать і спроби реформи логіки Арістотеля. Головне питання про критерій істини вирішується так, що правдивими вважаються пізнання, що є ясні та роздільні і змушують нас визнати їх правдивими, отже, ніби все залежить від того психічного переживання, що сприйняття, яке мав суб'єкт, є правдивим.

В основі знання будується на досвіді: зовнішній світ залишає в душі людини, що є первісною незаписаною дошкою (цей образ у Арістотеля вже є), відбитки, відтиски, з яких складаються загальні поняття. В дійсності "загального буття" немає (нпр. ідей), є лише окремі речі. Загальні поняття є лише в нашому уявленні ("номіналізм"). Людина здібна, одначе, пізнавати і світ в цілому і Бога.

Фізична картина світу широка та суцільна, зокрема в "середній стої". Наприклад, у Посидонія: Світ є цілком матеріальний (чотири елементи), навіть і душа, що складається з якоїсь власне "тонкої" матерії. Світ є розумною істотою, що має душу. В середній стої розвинуті уявлення про гармонійність та загальну спорідненість та зв'язок усіх речей у світі. Світ є ніби великою державою, громадянином якої людина є.

Та стоїки визнають і існування панівної сили у світі: це є розум, Логос, іноді говорять про "Дух" (Пневму) або Вогонь, як про таку основну силу у світі. В окремих речах чинять так звані "сіменні логоси", що є ніби розумними зародками речей, які формують їх з матерії. Але й ці сили стоїки не різко відрізняють від матерії.

Світ обмежений та круглий. Обмежений він і в часі, він повстав, переживає різні періоди, щоб наприкінці загинути від Вогню ("світова пожежа") та знову повстати, відновитися ("палінгенеза"). При тому все, що було в один період існування світу, має повстати знову (без усяких змін, або з малими відхиленнями) при відновленні світу. Це уявлення про коловорот світу та постійне відновлення того самого, розуміється, забарвлює світогляд стоїків певним песимізмом.

Так само й уявлення про "долю", "необхідність" (лат. "фатум"), що її не можна перебороти і яка керує світом та людиною навіть проти її волі ("доля того, хто хоче йти, веде, а того, хто не хоче (силоміць), тягне"). Але разом з тим стоїки вважають, що все у світі має сенс та значення, навіть зло та лихо ("теодіцея"), що "провидіння" веде все до доброго кінця.

Та поруч з песимізмом зустрічаємо у стоїків досить рожевий оптимізм, надзвичайно позитивну оцінку усього в світі, "захист" сенсу усього того, що нам здається безглуздим або лихим.

В світі самому живе божественний принцип, Бог (що є теж матеріяльний). Система стоїків виглядає пантеїстичною. Але вони ближче нав'язують свої думки на традиційний поганський політеїзм: в них зустрічаємо, як божественну основу тієї чи іншої сфери світу старих грецьких богів. Деякі стоїки навіть подали (вперше!) філософічне обгрунтування поганських релігійних культів. Але загалом беручи, монотеїстичні мотиви у стоїків значно переважають: здебільшого вони захищають єдність (найвищого) божества.

Головне, що робить їх погляди часто принадними для пізнішого християнського читача, це окремі мотиви стоїчної "теології":

· віра в божественне "провидіння", що керує світом;

· ближче означення Бога, як досконалої в усіх відношеннях істоти;

· жива побожність, що знайшла вияв навіть в молитвах (відомий гімн Клеанта);

· нарешті багато мотивів стоїчної етики,

Етика — головне завдання, ядро стоїчної філософії. Вона зв'язана з іншими частинами філософічної системи стоїків, з одного боку, з етичною традицією, що йде від Сократа, з другого.

Одна з головних тез етики стоїків: треба жити згідно з природою (теза, що її повторює Сковорода). Це значить, правда, з людською природою, себто з людським розумом, доброчинність має стояти у згоді з вимогами розуму. Доброчинність є знання про зле й добре; але застосування цього знання вимагає вільного рішення волі, вправи та звички. Так людина досягає "автаркії", тієї незалежності від світу, в якій стоїки вбачають сутність внутрішньої свободи.

Визначну роль грає в етиці стоїків інша нова думка — ідея "афектів", пристрастей. Афекти, пристрасті "нерозумні та протиприродні рухи душі" і одне з головних завдань людини є боротьба проти афектів за допомогою розуму. "Очищення" душі від афектів приводить до стану свободи від афектів, " апатії " (що не треба змішувати з "нечулістю", сучасне значення цього слова інше, аніж у стоїків).

Найвищого ступеню досконалості досягає не кожна людина, а лише мудрець — "свята", божественна людина, "приятель богів", пророк. Він — в протилежність до "найліпших" у епікурейців — не усувається від життя суспільства, а приймає в ньому активну участь.

Стоїки вважали, що все в світі відбувається з необхідністю, підлягає невмолимій долі ("геймармене"). Примирити це уявлення з вимогою свободи людської волі (бо інакше не мало б сенсу ставити людині якісь етичні вимоги) було для стоїків дуже важко, задовільного рішення цього завдання вони не дали.

Політичне вчення. Не ухиляючись від суспільного життя, стоїки високо цінили державу, щоправда, не якусь з сучасних, а ідеальну, яку вони уявляли, як світову державу, що збудована на певних соціальних та моральних підвалинах. Ідеал світової держави був таким уже недосяжним в часи пізньої античності, коли весь старий світ сполучився по меншій мірі в культурну єдність. Але стоїки були також першими та найбільш послідовними проповідниками ідеї гуманності в старому світі: вони були переконані в однаковості людської гідності усіх людей та вимагали любові до всіх людей. Зенон був навіть прибічником комуністичних теорій, інші представники стої трималися в межах більш поміркованих вимог. Розповсюджений був космополітизм чи інтернаціоналізм — мудрець — "громадянин всесвіту".

Розвиток суспільства стоїки уявляли собі зовсім інакше, ніж епікурейці (див. вище про Лукреція): на початку розвитку суспільства стояв "золотий вік"; завданням дальшого розвитку є до певної міри повернення до цього первісного стану.

4) Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені.

Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму — Плотін (205—270) та Прокл (412—485).

Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.

Дата добавления: 2014-11-09