Проблема методу пізнання. Емпіризм і раціоналізм

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються в філософії ХVІІ ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм (від лат. досвід) – філософський напрям, який основою пізнання вважає життєвий досвід.

Раціоналізм (від лат.ratio – розум) – філософський напрям, який центральну роль у пізнанні відводить розуму, мисленню.

Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважається Френсіс Бекон (1561–1626). Головними його працями є «Новий Органон», «Нова Атландида», «Історія Генріха VІІ». Ф. Бекон сформулював основне завдання науки – розробку такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. На його думку, найважливіша мета науки – приносити користь людині, удосконалювати її життя. Тільки наукове знання збільшує владу людини над природою. Знання – це сила, вважає Бекон, але справжньою силою наука стає лише тоді, коли ґрунтується на з’ясуванні істинних причин явищ природи, керується пізнанням її законів.

Ф. Бекон розрізняв два види знання: «плодоносне» та «світлоносне». Плодоносне – це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне – це те, що збільшує можливості пізнання. Знання, на думку Ф. Бекона, повинні ґрунтуватись на фактах, і від них іти до широких узагальнень. Проте шлях до істини – процес суперечливий. І досвід може дати достовірне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень («ідолів», «привидів»). Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, даючи шлях новому знанню. Таких ідолів Ф. Бекон вирізняє чотири групи:

1) «ідоли роду» – перешкоди, зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю людського розуму. Вони є вродженими, позбутися їх практично неможливо, але усвідомлення їх може послабити їхній вплив;

2) «ідоли печери» – спотворення, помилки, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму людини, тобто рівень освіти, виховання, оточення.

3) «ідоли ринку» – перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми, неправильного використання мови, некритичного ставленням до інформації, чуток та забобонів.

4) «ідоли театру» – перешкоди, породжені сліпою вірою в авторитети, старовинні традиції, хибні вчення.

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання в науці, закликав до спирання на експеримент, на факти. Експериментальному знанню відповідає індуктивний метод пізнання, засновником якого і став Ф. Бекон.

Індуктивний метод – це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей, коли від суджень про окремі, конкретні факти переходять до загальних суджень та висновків про них.

Свій метод Ф. Бекон пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший – це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе (абстрактний раціоналізм). Другий – шлях мурахи, що тільки збирає (в науці – це збирання голих фактів – яке уособлює однобічний емпіризм). Третій – шлях бджоли, яка переробляє нектар у мед, – так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Цей шлях поєднує в собі перевагу перших двох і позбавлений хиб кожного з них. Сходження від відчуттів до найбільш загальних аксіом, від емпірії до теорії здійснюється тут безперервно і поступово.

Основоположником протилежного, раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650). Серед багатьох філософських творів Декарта можна виділити «Роздуми про першу філософію», «Початки філософії», «Правила для керівництва розуму», «Міркування про метод». Свій метод він будує на принципах раціональної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову знання. Він вважає, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Але не досить мати добрий розум, головне вміти його застосовувати, мати науково-розроблений спосіб його застосування, або метод. У своїх працях він сформулював чотири правила цього методу.

1) Починати побудову науки слід з простих і очевидних істин. Істиною є чітке і виразне знання; акт свідомості, в якому предмет дається чітко і виразно, він назвав інтуїцією. Інтуїція у Декарта постає і критерієм істини.

2) Ділити кожну складність, на яку натрапляє інтелект, на більш прості частини для подальшого її пізнання. Поділ на прості частини належить вести до появи у свідомості простих тверджень і питань, які виявляються інтелектуальною інтуїцією (аналіз).

3) Йти від простого, очевидного, до складного, неочевидного, тобто починати пізнання з предметів найпростіших і легко пізнаваних, підніматися, як по сходинках, до пізнання найскладніших (синтез).

4) Під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків, не допускати пропусків у логічних ланцюгах міркувань.

Викладені ним правила лягли в основу характеристики будь-якого наукового пізнання.

Заслуговує на увагу вчення Декарта про вроджені ідеї. Він вважав, що деякі поняття і судження є вродженими, а інтуїція усвідомлює істинність цих понять і суджень. Вроджені ідеї дають нам знання, а інтуїція забезпечує усвідомлення цього знання та його істинності. До вроджених ідей Декарт відніс: ідею Бога, як істоти найдосконалішої, існування понять числа, тривалості, тілесності, структури тіл, фактів, свідомості, свободи волі.

На думку Декарта, ми можемо заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання є непевними та неповними і викликають сумнів. Декарт пояснює це так: я можу сумніватись у всьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю. Звідси випливає його знаменита фраза: «Я мислю, отже я існую». Якщо мислення – це діяльність, то є щось, що здійснює цю дію.

У творах Декарта розглядається ідея Бога. Він вважає, що Бог виступає гарантом існування світу, його пізнання. Отже, Бог виступає надійним джерелом «природного світла», тільки Бог у змозі вселити в душі людей як істот недосконалих думку про існування найбільш досконалої істоти.

Принципи емпіризму після Ф. Бекона розвинув англійський філософ Томас Гоббс (1588–1679) у творах «Про тіло», «Про людину», «Про громадянина» (трилогія «Основ філософії») і «Левіафан».

Основним методом пізнання Т. Гоббс вважав індуктивний, який полягає у розкладі на окремі безякісні елементи: лінії, фігури, величини, площини та їх систематизації. Джерелом первинного знання вважається чуттєвий досвід, результат якого переробляється за допомогою розуму. Т. Гоббс виділяє 3 стадії активної діяльності розуму:

• порівняння;

• поєднання;

• роз’єднання.

Світ, за Гоббсом, є сукупністю тіл, підпорядкованих законам механічного руху. Рух тіл здійснюється за допомогою поштовху, внаслідок чого у тіл виникають зусилля. Гоббс схилявся до теорії першопоштовху, який здійснив Бог (деїзм), хоча загалом він відкидав релігію.

Т. Гоббс розглядав людину як частину природи. Він заперечував існування душі людини, життя її зводив до механічної форми руху, а діяльність розуму – до законів математики.

Він був прихильником абсолютистської держави, вважаючи, що лише така держава здатна усунути всі «залишки» «природного стану», всі протиріччя і безлад. Він вважав, що держава виникла як результат добровільного договору між людьми.

3. Проблема субстанції у філософії Нового часу (дуалізм Р. Декарта, моністичний пантеїзм Б. Спінози, плюралізм Г. Ляйбница)

Філософи Нового часу розглядали не лише проблеми пізнання, а й шукали загальнофілософські засади осмислення буття. Як результат, розробляється ще одна важлива категорія філософії Нового часу – субстанція (сутність буття).

Характерною рисою філософського світогляду Р. Декарта є дуалізм. Він допускав існування двох незалежних одна від одної субстанцій – матеріальної та духовної. Основною властивістю матеріальної субстанції є протяжність, а духовної – мислення. Зв’язуючою ланкою між цими двома незалежними субстанціями є Бог.

Голландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632–1677) створив свій варіант раціоналістичної філософії, серцевиною якої є вчення про субстанцію. На відміну від Декарта, Спіноза відстоює ідею єдиної субстанції, атрибутами якої є мислення і протяжність. Утвердження існування однієї субстанції – це філософський монізм. У Спінози монізм має вигляд пантеїзму (грец. παν – усе, θεός – Бог), тобто ототожнення Бога з природою. Бог і природа зливаються у нього в єдине поняття. Бог не стоїть над природою, не є творцем поза природою, він знаходиться прямо у ній як іманентна причина.

Для розуміння і пояснення світу речей і процесів Спіноза вводить поняття модуса. Модуси – це окремі речі, які є скінченими, кожна з яких має причину свого існування. Він поділяє модуси на прості й складні. Одним зі складних модусів є людина. Для модусів характерні зміни, рух, зовнішній вплив та зв’язки.

Із поняття субстанції як безконечної, єдиної та нероздільної випливає поняття детермінізму. Він вважав, що у світі не відбувається нічого випадкового, все має свою причину, тільки субстанція характеризується внутрішньою необхідністю свого існування, має причину в самій собі. Але, на його думку, необхідність не виключає свободи, а навіть передбачає її. Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власної природи, без будь-якого примусу ззовні. Людина лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи без примусу.

Цікаву концепцію субстанції розробляє німецький філософ і математик Готфрид Ляйбніц (1646–1716), представник раціоналізму. Його головними філософськими творами є: «Нові дослідження про людський розум», «Міркування про метафізику», «Теодицея», «Монадологія». Центральним у філософії Ляйбніца є його теорія монад. Монада – це проста неподільна духовна субстанція; монад існує безмежна кількість. Ляйбніц вважає, що з однієї субстанції не може виникнути все розмаїття світу. Для цього потрібна велика кількість субстанцій. Тому його концепцію субстанції називають плюралістичною.

За ступенем розвитку Ляйбніц поділяє монади на 3 види:

• «малі перцепції» – це найпримітивніші, несвідомі монади, з них утворені фізичні тіла неживої природи, вони характеризуються пасивною здатністю до сприйняття;

• монади-душі, характерні для біологічних об’єктів, які можуть мати відчуття;

• монади-духи, які характеризуються найвищим ступенем розвитку, мають свідомість («аперцепцію»), здатність до суджень.

Кожен клас монад прагне досягти вищого, найдосконалішого стану. Останнім щаблем до досконалості у Ляйбніца є Бог, тобто ніким не створена монада, абсолютна досконалість, або трансцендентальна (потойбічна) апперцепція.

У теорії пізнання Ляйбніц намагався знайти компроміс між емпіризмом і раціоналізмом. Він критикував теорії вроджених ідей. Чуттєве пізнання виступає, на його думку, як нижча ступінь або передумова раціонального пізнання. Розумове, раціональне пізнання розкриває дійне, необхідне і чуттєве у світі, а чуттєве пізнання осягає тільки випадкове й емпіричне.

Дата добавления: 2014-11-16