Загальна характеристика, періодизація та основні риси філософської думки України

Тема 9 Філософська думка України

План

1. Загальна характеристика, періодизація та основні риси філософської думки України.

2. Філософські ідеї в духовній культурі Давньої Русі та України ХІ–XVIII ст.

3. Філософський світ Г. Сковороди.

4. Український романтизм і розвиток філософських ідей в українській літературі та публіцистиці ХІХ – початку ХХ ст.

5. Українська академічна філософія ХІХ – початку ХХ ст.

6. Сучасна українська філософія.

Розглядаючи історію філософської думки України, перш за все слід визначити співвідношення і смислове наповнення понять «філософія в Україні» і «українська філософія». Перше охоплює всі явища, пов’язані з розвитком філософії, філософської культури і філософської освіти на теренах України. Друге пов’язане з тим, що окремі народи можуть надавати загальній філософській думці власного характеру, визначаючи провідну проблематику, стиль і спосіб філософування. Це відбувається в періоди найбільшого духовного злету цих народів, коли вони виявляються здатними забарвити своїми ментальними рисами таке найскладніше явище духовної культури людства, як філософію (німецький ідеалізм, англійський емпіризм, грецька класика тощо), – коли національна філософія перетворюється з «цінності у собі» на «цінність у світі».

Філософія в Україні, безумовно, має свою історію і оригінальних мислителів, найбільш цікавим серед яких залишається Г. Сковорода, проте справжнього злету вона ще не переживала. Тому поняття «українська філософія» використовується скоріше як аванс. Видатний історик української філософії Дмитро Чижевський у виданій в 1931 р. праці «Нариси з історії філософії на Україні» писав: «Славянській (зокрема українській) філософії треба ще чекати на свого «великого філософа». <...> Розуміється, можна говорити про Сковороду, Гоголя або Юркевича як про типових представників національного українського характеру. Але ні першому, ні другому, ні третьому не вдалося свої своєрідні думки прищепити світовій думці».

Періодизація історії філософської думки України може бути представлена в п’яти основних періодах.

Перший період – доба Давньої Русі, XI–XV ст. Філософська думка відображає візантійсько-слов’янський, християнський тип культури з притаманним йому акцентом на проблемі «людина – Бог»; власне філософія ще не виокремлюється у самостійну сферу теоретичного освоєння світу – елементи філософської культури формуються через спроби більш-менш вільного переосмислення пануючого (християнського) релігійного світогляду.

Другий період – доба козаччини, XVI–XVIII ст. З розвитком книгодрукування та створенням центрів освіти формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення. Філософська культура цього періоду характеризується як «культура бароко», для якої характерне перенесення акценту на проблему «людина – Всесвіт», а поруч з питаннями етики та філософії історії, які поставали й раніше, на чільне місце виводяться питання діалектики, логіки, метафізики, натурфілософії.

Третій період хронологічно охоплює ХІХ – перші два десятиліття ХХ ст. (Україна перебуває у складі Російської та Австро-Угорської імперій). З одного боку, розвивається культура романтизму, завдяки якій коло філософських проблем центрується проблемою «людина – нація», що започатковує розробку філософії національної ідеї (на цьому тлі філософія перетинається з художньою літературою). З іншого, отримує розвиток професійна, академічна філософія у світських і духовних навчальних закладах, що знаходились в єдиному (російському або австро-угорському) освітньому та науковому просторі тих держав, до складу яких входила Україна.

Четвертим періодом можна вважати панування марксистсько-ленінської філософії в Радянській Україні і паралельний цьому розвиток філософської думки в українській діаспорі (20-ті – 80-ті роки ХХ ст.).

Нарешті, п’ятий період – формування сучасної української філософії – розпочинається із здобуттям незалежності України в 1991 р.

Питання про характерні (ментальні) риси української філософії є досить складним і суперечливим. Скористаємося знову думкою Дмитра Чижевського, яку, щоправда, він сам називає «гіпотетичною». Серед таких характерних рис він виділяє, зокрема, емоціоналізм – високу оцінку почуття, емоції, в тому числі як шляхів пізнання. З цим пов’язана «філософія серця» – розуміння серця як прихованої в людині безодні, що породжує і обумовлює психічну поверхню душі. За цим іде усвідомлення людини «мікрокосмом» – малим світом, що віддзеркалює у собі весь великій світ. Тяжіння до духовного усамітнення перетинається із визнанням величезної етичної цінності кожного індивіда – своєрідною «плюралістичною етикою». Одночасно основною етичною і соціальною цінністю є «мир» – згода і гармонія, у тому числі ідеал внутрішньої гармонії. Нарешті, яскраво виступає релігійне забарвлення філософської думки.

Дата добавления: 2014-11-16