Загальна характеристика некласичної парадигми сучасної філософії. Проблема раціоналізму та ірраціоналізму у філософії ХХ ст

Тема 11 Сучасна світова філософія

План

1. Загальна характеристика некласичної парадигми сучасної філософії. Проблема раціоналізму та ірраціоналізму у філософії ХХ ст.

2. «Філософія волі» і «філософія життя» (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Берґсон).

3. Загальна характеристика і основні етапи розвитку позитивізму.

4. Філософія психоаналізу (З. Фрейд, К. Юнґ, Е. Фромм).

5. Феноменологія Е. Гуссерля.

6. Філософська антропологія М. Шелера та «фундаментальна онтологія» М. Гайдеґґера.

7. Філософія екзистенціалізму про людину та світ людини.

8. Філософія герменевтики ХХ ст.

9. Еволюція релігійної філософії в ХХ ст. Неотомізм – сутність і основні принципи. Учення П. Тейяра де Шардена.

10. Структуралізм та постструктуралізм (постмодернізм).

11. Комунікативна практична філософія.

Розвиток філософії у ХХ столітті відбувався під знаком її кризи. Про «кризу філософії» заговорили вголос ще наприкінці ХІХ ст. і продовжують говорити дотепер. Неодноразовими були й констатації вмирання чи остаточної смерті філософії. Між тим, небіжчик все ще скоріше живий, ніж мертвий.

Справа в тому, що з другої половини ХІХ століття дійсно відбувається суттєва зміна, перебудова філософської парадигми. У цій перебудові брали участь численні і досить різні філософські напрями – від марксизму та позитивізму до екзистенціалізму та персоналізму. Зазнали крах класичні системи – після Геґеля стало очевидним, що такі грандіозні побудови мають перформативне (внутрішнє) протиріччя, оскільки намагаються бути завершенням філософії, абсолютною істиною. Філософування набуло несистемного, некласичного характеру. Щоправда, ці негативні означення стали зрештою позитивними характеристиками філософії нової епохи, що опосередковано свідчило про незавершеність, неконцептуальність парадигмальної перебудови. Отже, постає так звана некласична філософія, яка стає в опозицію класичній метафізиці з її Абсолютом, субстанцією, дуалізмом матерії та духу, буття і свідомості, суб’єкта і об’єкта. Вона намагається відшукати нове визначення предмету філософії, нове співвідношення філософії та науки. Як наслідок, обличчя філософії суттєво змінюється. Відбувається, за словами К.-О. Апеля, «трансформація філософії», яку він характеризує, зокрема, як «прагматично-лінгвістично-герменевтичний поворот», натякаючи на основні напрямки цієї трансформації.

Класична парадигма західного філософування закінчується філософською системою Геґеля. Власне, сама Геґелева система претендувала на те, щоб закінчити філософський розвиток, виступити у ролі остаточної істини філософії. Поруч із її всезагальною системністю ознакою такої претензії виступає її панлогізм – логіка постає як наука про найбільш загальні закони буття і мислення, а природа тлумачиться як «прикладна логіка».

Критики Геґеля мали суттєві розходження один з одним, проте вони виявилися близькими у захисті примату індивідуального перед загальним. Їх спільною метою було «розчаклування» Геґелевої спекулятивної конструкції та заміна його Абсолютного Духу чимось більш «земним». У А. Шопенгауера в ролі такого претендента на місце основи світу виступає «воля», у К. Маркса – «труд», у Л. Фейєрбаха – «чуттєвість людини», у младогеґельянців – «дух народу», і т. ін. – у будь-якому разі, не логічно організований, холодний, нехай навіть людський, розум.

Філософська думка все більше почала схилятися до дослідження людської активності, життя, практики, віддаючи цьому пріоритет порівняно із створенням струнких логічних конструкцій. Спільним гаслом будь-якої критики ідеалізму класичного зразка (або взагалі «всієї попередньої філософії») став заклик відмовитися від «гри поняттями» і «створення систем», які «не відповідають досвіду». Відповідно, в якості опозиції Геґелевому раціоналізму постає той чи інший ступінь ірраціональності, що допускається післягеґелівською філософією як у знання про світ, так і у саму дійсність.

Нагадаємо, у зв’язку з цим, що раціоналізм (від лат. rationalis – розумний) – це філософська позиція, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей, джерелом і критерієм істинності усіх життєвих прагнень людини. Навпаки, ірраціоналізм (від лат. irrationalis – нерозумний, нелогічний) наполягає на обмеженості людського розуму в осягненні світу, передбачає існування сфер буття, що недоступні розуму, і можуть осягатися лише за допомогою інтуїції, почуття, інстинкту, одкровення, віри тощо.

Вичерпання потенціалу класичної філософської парадигми та формування нових підходів та способів осмислення буття (некласичної парадигми – див. таб. 2) утворює ситуацію, коли потрібно належним чином оцінити здобутки філософської думки і, водночас, визначити її перпективи на майбутнє.

Таб. 2. Ознаки класичної та некласичної філософської парадигми

Класична парадигма філософування	Некласична парадигма філософування
1. Світ є впорядкованим і вічним	1. Світ є хаотичним і плинним
2. Розум здатний охопити світ системою понять	2. Розум безсилий охопити розмаїття світу
3. Об’єкт пізнання – все повторюване, стабільне та закономірне	3. Об’єкт пізнання – все неповторне, унікальне, особливе
4. Мета пізнання – з’ясування сутності як результату	4. Мета пізнання – описання існування як процесу
5. Почуття і розум – єдині засоби пізнання, тому пізнання є раціональним	5. Засобами пізнання є також переживання, віра, воля, інтуїція, підсвідомість, тому пізнання є ірраціональним
6. Філософські системи мають вигляд завершених логічних конструкцій, подібних до теорем науки	6. Філософські системи мають бути відкритими і незавершеними. Свобода філософських міркувань не може бути скінченною. Філософія – це сама історія філософування

Першим філософом, хто висловив сумнів щодо можливостей панлогізму і нагадав про необхідность збереження свободи філософування, був Шеллінг. Саме він став першим критиком «філософії розуму» та завершених філософських систем.

Граничну позицію у критиці панлогізму посідав данський мислитель Серен К’єркеґор (1813–1955), який вважав базисним началом екзистенцію – потік індивідуальних, неповторних моментів людського життя. К’єркеґорова екзистенція повністю виключає опозицію сутності та існування як загального та одиничного, а отже глибинного і поверхневого, важливого і другорядного. К’єркеґор радикально змінює, перевертає на протилежну, систему цінностей і робить спробу засвоїти засобами філософії те, чим зневажали філософи раніше – невловиме логічною думкою «ось-це-тут-і-тепер», яке, на його думку, як раз і є справжньою суттю дійсності.

Ця настанова у подальшому стала базовою для екзистенціалізму (сам К’єркеґор цим терміном ще не користувався). Окреме, індивідуальне стає не просто рівноправною онтологічною категорією – тепер це перша категорія, специфічне визначення справді дійсного. Буття, оскільки воно є людським, вже не «знаходиться в основі», як в системі Геґеля, – воно «складається» з того, що відбувається з людиною. Цей процес К’єркеґор називає індивідуацією, самостановленням людини як дійсного індивіда, як особистості.

К’єркеґор використовує категорію «інтерес» (inter-esse), яка позначає те, що існує «між» Буттям і Ніщо, – це як раз і є дійсне існування, активне прагнення. Інтерес має практичний аспект страждання, пафосу, бажання – це висока екзистенційна активність. Релігійна віра, за К’єркеґором, не має обґрунтування в самому мисленні – свобода людського самоздійснення є разом з тим постійним чинником страждання.

Рухаючись шляхом віри, людина проходить кілька «стадій екзистенції». На першій – естетичній – людина живе у безпосередньому оточенні, вона повністю занурена у чуттєве. Прагнення до насолод, проте, часто-густо обертається невдачами, і людина переконується в марноті своїх бажань, впадає у відчай. Вища форма буття – етична стадія, на якій людина приходить до розуміння абсолютного розрізнення між добром і злом, виявляється здатною обирати добро і цим робити себе незалежною від того зовнішнього, в яке вона раніше була занурена. Умовою такого вибору є каяття. Воно відкриває «етичній» людині шлях до Бога, оскільки людина відчуває, що вона грішна, переживає свою провину перед Богом і разом з тим сподівається на прощення і спасіння. Разом з цим, це не означає відмову від чуттєвого світу. За умови справжнього етичного вибору індивідуум обирає себе як багатоманітну конкретність, нерозривно пов’язану із світом. Тому він завжди стоїть перед завданням вибору, щоб зберегти власне «я» у всьому розмаїтті життя; його життя є виконанням внутрішнього обов’язку відносно самого себе як особистості. Вищою стадією існування, проте, є релігійна. Людина усвідомлює, що вона сама не здатна звільнитися від гріха, оскільки тільки Бог може дати істинне буття. Це усвідомлення істини, справжнього буття, відкриває людині віра. Її зміст парадоксальний, адже християнин вірить, що вічне, тобто Бог, приходить у світ, в тимчасове – як «син людський» Христос. В надії на спасіння людина релігійна відкриває для себе Бога і цим обґрунтовує власне буття.

У подальшому розвитку сучасної філософії ірраціоналістичні течії набули значного поширення, великою мірою визначаючи характер сучасної філософської парадигми як некласичної – на противагу більш раціоналістичній класиці. Це різні види філософії життя, філософська антропологія, започаткований К’єркеґором екзистенціалізм, герменевтика, різні напрямки релігійної філософії тощо. Але раціоналізм зовсім не зник і не був подоланий – навпаки, спираючись на досягнення сучасної науки, раціоналістична філософія шукає нові шляхи перетворення на своєрідну «mathesis universalis» («універсальну математику»). Це позитивізм у своєму еволюційному розвитку до аналітичної і лінгвістичної філософії, феноменологія, неокантіанство та його подальші трансформації (наприклад, комунікативна філософія), структуралізм тощо.

2. «Філософія волі» і «філософія життя» (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Берґсон)

Першими філософами некласичної парадигми стали представники «філософії волі» і «філософії життя». Артур Шопенгауер (1788–1860) у своїй головній праці «Світ як воля й уявлення» трактує світ явищ як світ уявлення, а світ сутності – як світ Волі. Всесвітня Воля – це абсолютне начало, сутність усього сущого, корінь усіх явищ, взагалі всього світу як цілого. Воля виявляє себе у всіх проявах як неорганічного, так і органічного світу, а також і у свідомих діях людини. Внутрішня сутність людини – це Воля. Усі дії людини, так само і пізнавальна діяльність – суть вольові акти, або акти Волі. Людське тіло є вираженням і проявом Волі – як уявлення і як Воля. Таким чином, загальна світова Воля проявляється об’єктивно – як природа, і як людське тіло, і суб’єктивно – як свідома Воля.

Воля на всіх рівнях проявів, від нижчого і до найвищого, не має ніякої кінцевої мети і знаходиться в постійному прагненні, що і є єдиною її сутністю. Вічна незадоволеність Волі тимчасовими і проміжними досягненнями цілей на шляху її нескінченного прагнення породжує страждання. Будь-яке прагнення випливає з потреби, з незадоволеності своїм станом, і поки його не задовольнити, воно є стражданням. Але кожне задоволення не тривале, більше того, воно породжує нові прагнення. Створюється ланцюг: прагнення, перешкоди, задоволення, постійна боротьба і так до нескінченності; немає кінцевої мети прагнення, отже, немає міри і мети страждання. Поки людині притаманна Воля до життя, вона приречена на страждання.

«Філософія життя» Фрідріха Ніцше (1844–1900) як новий стиль мислення, особливий спосіб філософування, не вкладається до «традиційних», «класичних», «раціоналістичних» або інших тлумачень. За М. Гайдеґґером, можна виокремити такі чільні «рубрики» ніцшеанської думки: нігілізм, переоцінка всіх колишніх цінностей, воля до влади, вічне повернення, надлюдина. На противагу песимістичній філософії («новому буддизму») А. Шопенгауера Ніцше висуває позицію активного нігілізму, що означає початок нової моралі, основаної на вільному прийнятті цінностей життя.

У ранніх працях Ніцше стверджує, що «життя» реалізується «аполлонівським» і «діонісійським» началами, «боротьба» між якими визначає зміст «життєвого» процесу. Протягом століть домінувало «аполлонівське» (розумне, духовне, інтелектуальне, тобто теоретичне, раціональне) над «діонісійським» («ірраціональним»), наслідком чого стали «слабкість», «хвороба» і поступове «виродження» людини і людства (у чому Ніцше, зокрема, звинувачує й християнство). Вихід із цієї ситуації – повернення до людини; таке повернення, при якому людство зможе продовжити свій дійсно людський шлях, кінцевою метою якого є нова людина – надлюдина. Учення про надлюдину як центральний пункт, квінтесенція творчості Ніцше у філософсько-поетичній формі представлене у творі «Так казав Заратустра».

У незакінченому творі «Воля до влади» («Досвід переоцінки всіх цінностей»), зібраному і виданому після смерті філософа, Ніцше обґрунтовує волю до влади як загальний принцип світоустрою і світорозуміння.

Вільгельм Дільтей (1833–1911) обґрунтував новий стиль філософування, який випливав «з повноти переживання життя». Він не лише обґрунтував світоглядні установки філософії життя, але й застосував їх для дослідження методологічних проблем історичного пізнання. За Дільтеєм, основою, «останнім коренем» філософського світогляду є «життя», яке розуміється як «вольова напруга, факти волі, мотиви і почуття». Життя кожного індивіда творить саме із себе власний світ. Розмірковування про життя породжують життєвий досвід. Виникають відповідні настрої, переживання, нескінченна множинність відтінків ставлення людей до світу, що створює підґрунтя для формування і розвитку на їх основі світоглядів.

За Дільтеєм, є багато різноманітних типів світоглядів, оскільки існує різноманітність «відтінків ставлень людей до світу». Кінець кінцем, різноманітність типів світоглядів зводиться до різноманітних тлумачень природного та духовного буття, до множинності прагнень розгадати «загадку життя», спираючись на різноманітні «життєві» погляди. В. Дільтей виокремлює релігійний, поетичний і метафізичний типи світоглядів.

Згідно з Дільтеєм, життя – це живий зв’язок душі, потяг до будь-якого пізнання. Життєвість, історичність, свобода, розвиток – його ознаки. Життя не піддається осягненню думкою. Життєвість завжди більше, ніж Ratio. Життя проживається, а «те, що ми проживаємо, ніколи не зможемо зробити ясним для «розсудку»».

Існуюча відмінність «наук про природу» і «наук про дух», вважає Дільтей, полягає не за предметом дослідження, а за методом. Методом природничих наук є пояснення, при якому дані зовнішніх почуттів про різноманітність одиничних фактів піддаються логічному обробленню з метою створення наукових гіпотез, згідно з якими пояснюються факти. Методом «наук про дух» є розуміння, яке спирається на безпосереднє переживання історичних подій. Людство існує тому, що людські стани переживаються, виражаються у «життєвих проявах» і розуміються. Головним чинником у розумінні є тлумачення, або герменевтика.

Анрі Берґсон (1859–1941) розробив концепцію тривалості і обґрунтував оригінальну концепцію часу. За Берґсоном, свідомість є тривалість, тривання. Свідомість існує як потік. У свідомості Берґсон виокремлює два рівні або два «Я»: поверхневе і внутрішнє. Поверхневе «Я» знаходиться в безпосередньому зв’язку із зовнішнім світом. Тому воно отримує відбиток просторової визначеності зовнішнього світу. Під поверхневим «Я» знаходиться внутрішнє «Я», яке і являє собою дійсну психічну реальність, безпосередню даність свідомості. Внутрішнє «Я» характеризується як нескінченна рухливість, змінюваність, плинність, текучість тощо. Стани внутрішнього «Я» непомітно переходять один в один, між ними відсутні будь-які межі, що унеможливлює виокремлення їх як самостійних елементів. Неперервність «потоку свідомості» унеможливлює застосування кількісних визначень. Кількісна визначеність «потоку свідомості» є неможливою тому, що в ньому відсутня якісна однорідність: кожний наступний стан свідомості якісно відрізняється від попереднього, є чимось новим порівняно з ним. Тривалість – якісна зміна реальності, і стосується вона лише свідомості.

У праці у «Творча еволюція» Берґсон обґрунтовує уявлення про життєвий порив як основу еволюційного процесу. Життя постає як потік, що йде від зародку до зародку через посередництво розвиненого організму. Життєвий порив – це основа життя в цілому, первинний імпульс, що породив нескінченну множинність еволюційних ліній. Еволюція тваринного світу здійснювалась у двох напрямах, що розходяться, один із яких вів до інстинкту, а другий – до інтелекту. Інтелект характеризується безмежною здатністю розкладати за будь-яким законом і об’єднувати в будь-яку систему знання. Тому інтелект зовсім не створений для того, щоб мислити еволюцію у власному смислі слова, тобто неперервність змінювання, яке повинно бути чистою рухливістю.

Позитивна наука створена чистим інтелектом, тому вона почуває себе вільно лише у сфері неорганізованої матерії. Отже, інтелект є генетично обмеженим і його дії чітко визначені. Але інтелект є лише частиною свідомості. Та сфера, з якої він виокремився – неосяжна. У ній існують й інші здатності, можливості, розвиток яких міг би привести до іншого виду пізнання, що досягало б самої реальності, а не лише відношень. Інстинкт же, хоча й спрямований на речі, теж обмежений: його дії відбуваються несвідомо і водночас жорстко прив’язані до визначених ситуацій. Лише інтуїція, згідно філософії інтуїтивізму Берґсона, переважає одночасно й інстинкт, й інтелект, оскільки їй притаманна здатність безпосереднього проникнення в життя. Інтуїція пізнає реальність безпосередньо, без допомоги аналізу, символів. «Абсолютне може бути даним лише в інтуїції, тоді як все інше відкривається в аналізі. Інтуїцією називається рід інтелектуальної симпатії, завдяки якій переносяться всередину предмета, щоб злитися з тим, що є в ньому цілісним і, отже, таким, що неможливо виразити».

Дата добавления: 2014-11-16