План лекцій. 1. Філософський смисл проблеми буття

1. Філософський смисл проблеми буття.

2. Проблема субстанції в історії філософії.

3. Матеріальне буття та його форми.

4. Єдність матерії, руху, простору і часу.

Метою лекції є необхідність ознайомити студентів з основною проблематикою онтології. Дати уявлення про поняття субстанції, її види та роль в філософських системах. Необхідно зрозуміти різницю між концептами буття, суще, реальність, дійсність. Для оволодіння науковими уявленнями про буття, необхідно з’ясувати зміст основних категорій онтології: сутність і явище, простір і час, причина і наслідок, рух і спокій.

Філософська культура весь час порушує спільні для різноманітних філософських систем проблеми. Однією із них є проблема буття — сущого, того, що присутнє в сві­ті, існує як безпосередня дійсність. Категорія буття у філо­софії характеризує граничні, найзагальніші ознаки всього наявного.

Онтологія (грец. ontos – єство, logos - вчення) - вчення, яке досліджує сутність буття світу, глибинну основу (суб­станцію) всього сущого — постійні (атрибути) і змінні (модуси) вла­стивості світу речей: матерія, рух, розвиток, простір, час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.

Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні властивості предметів.

Серед основних форм буття виділяють:

а) буття речей;

б) буття людини;

в) буття духовного;

г) буття соціального.

Онтологічна характеристика світу (буття) речей умо­жливлена поняттям їх матеріальної природи.

Матерія (лат. materia - речовина) — філософська категорія, яка в натуралістичній традиції означає першооснову, субстанцію, що має статус першоначала.

В історії філософії матерію трактують як речі (першоматерія), якості і відношення.

У сучасній філософії існують такі підходи до розуміння речей:

а) онтологічний;

б) гносеологічний;

в) семантичний.

Платон називав матерію «годувальницею» (hyle), «матір'ю всього існуючого», визначав її як стійкий «початок іншого», змінного, непостійного, рухливого.

Філософ Левкіпп (V ст. до н. e.) вва­жав, що сукупність атомів спричиняє вихор і породжує світи. Його учень, давньогрецький філософ Демокріт, по­діляючи думку свого вчителя про атоми як частки, що не піддаються поділу, наголошував на атомістичній природі всієї існуючої множини речей. Атомістична теорія не одне століття домінувала в матеріалізмі (лінія Левкіппа - Дмокріта).

Сучасна наука, насамперед фізична, спростувала пере­конання, що атом є найпростішою первинною «цеглин­кою», з якої у різних комбінаціях складаються всі речі. Фізична модель матерії доводить, що атоми мають складну будову.

Дослідження довели, що ней­трони і протони складаються з дрібніших часток — квар­ків, а електрони і нейтрино — з лептонів. Взаємодію між кварками забезпечують глюони — нейтральні частки. До­ведено також, що субатомні елементи мають корпускуляр­но-хвильову природу: вони проявляються як окремі частки, промінь, пучок електронів (дискретно) і як безпере­рвна хвиля.

Наукове пізнання світу матеріальних речей дає змогу по-філософськи сприйняти найсуттєвіші властивості об'єктивно-реального буття світу: цілісність, невичер­пність, мінливість, системну впорядкованість.

Основними невід'ємними властивостями, атрибутами матерії є рух, простір і час.

Рух - спосіб існування матерії як процесуального (такого, що по­стійно змінюється) явища. Рух є загальним поняттям, яке об'єднує всі характери­стики змін, переміщень, взаємодій, перетворень, метамор­фоз, що відбуваються з об'єктами (тілами, речами, проце­сами). Аристотель у «Категоріях» розрізняє такі його види: виникнення, зростання, зменшення, перетворення, пере­міщення і знищення. З часом теорія руху збагатилася но­вими його вимірами — становлення, зміна, розвиток. У центрі уваги філософи опинилися дослідження зв'язків між змінами, з'ясування їх чинників, визначення тенден­цій поступу в природі, суспільстві і мисленні. Останнім часом філософи звернули особливу увагу на проблему хаосу, хаотичного руху і його чинників, з ініційовану працею І. Пригожіша та І. Стінгерса «Порядок із хаосу.

Простір — поняття, яке визначає буття матерії щодо її сталості, певної дискретності (переривчастості), окремішності.

Ця форма буття речей характеризується співіснуван­ням різноманітних матеріальних об'єктів та утворень внаслідок їхньої взаємодії, єдністю переривчастості та без­перервності, протяжністю та іншими ознаками. Розвиток природничого знання, насамперед фізики і астрофізики), доповнив концепцію триви­мірного простору вченням про багатовимірний простір, який нараховує від 4-х до 11-ти вимірів.

Час — філософська категорія, яка означає властивість матерії послідовно змінювати свій стан і якості, тривалість свого буття, фази, етапи, цикли існування. Універсальні властивості часу — тривалість, неповтор­ність, необерненість, ритміка, пульсування. У філософії розрізняють: об'єктивний (фізичний) час (фіксація су­марних процесів у мікросвіті або ритмів руху небесних тіл); суб'єктивний час та соціальний час. Розрізняють філософський, астрономічний, фізичний, біологічний, історичний, со­ціальний, психологічний, художній зміст простору і часу. Час соціальний, період життя людини — справжня цін­ність. Цінувати час, не витрачати його «на всяких безделец род», закликав «український Сократ» Г. Сковорода. «Не наше то уже, что прошло мимо нас. Не наше то, что породит будуща пора. Дневній день только наш...».

З розвитком науки, зокрема астрофізики, збагачували­ся знання про простір і час, їх взаємозв'язок. Деякі учені вважають, що термін «час» неможливо по-філософськи визначити. Однією з основних для теорії часу є проблема його початку: що є точкою відліку часу? Одні фахівці стверджують, що час — поняття, яке виникає разом з ма­терією в той момент, коли народжується Всесвіт. Адже для розуміння часу як певної тривалості потрібно від чогось відштовхнутися. Інші вчені доводять, що це четверта коор­дината виміру, і людина живе в чотиривимірному просто­рі: «просторі — часі». Існує думка, що час — абстракція, яка фіксує моменти зміни об'єкта; що час, як і простір, — це лише здатність нашого мислення фіксувати явища швидкоплинного світу. У сучасній астрономічній науці є дискусійною проблема «машини часу», «чорних дір» і «кротових нір», в яких, відповідно до теорії відносності, спостерігається уповільнення часу, гальмування всіх проце­сів, подій, переміщення тіл у всесвітньому тунелі простору-часу. У XX ст. сформувалося стійке уявлення про єдиний час-простір, яке фіксує існування матерії як особливої си­стеми з притаманний їй метричними вимірами.

Філософія — людиноцентристська наука. Кожна її ка­тегорія виражає людське ставлення до дійсності, її розу­міння й оцінку. Не є в цьому сенсі винятком і категорія «буття».

Людина живе не лише у природному (фізичному) світі, але й у світі утвореної нею культури. Людина — це «світ люди­ни» (К. Маркс). Створюючи і опановуючи цей світ, вона реалізує власні сутнісні сили, наповнює поняття «про­стір», «час», «рух» людським, соціально і культурно значу­щим сенсом. Світ людини — це простір її соціального, по­літичного, естетичного, морального, національного, релі­гійного, рекреаційного (лат. гесгеаііоп — відновлення), освітнього, побутового існування. Перебуваючи в різних сферах суспільного, духовного, інтимного (такого, що на­лежить виключно її життю), особистість проявляє всі свої здібності і нахили. Людина може дорожити кожною хвили­ною або «вбивати», марнувати час.

Простір має не лише фізичний, а й глибокий мораль­ний сенс: «мала батьківщина», «батьківська хата», «рід­ні простори». Людина як особистість живе не просто в фізичному, а й особливому культурно-смисло­вому просторі, створеному нею, який активно впливає на неї.

Своєрідно в людській свідомості відображаються й інші прояви і виміри буття. Філософська теорія свідомо­сті прагне пояснити природу людських думок, узагаль­нень, розкрити таємницю формування філософських по­нять. Специфіка філософських категорій полягає в їх здатності фіксувати протилежності, роздвоєність (дуаль­ність), опозиційну взаємозалежність.

Свідомість як поняття, певне явище (феномен) проти­стоїть поняттю «буття», так само, як поняття «суб'єкт» пе­ребуває в теоретичній опозиції щодо поняття «об'єкт». Отже, філософська онтологія є наукою про все, що ре­ально існує — матеріальне чи ідеальне, об'єктивне чи суб'єктивне. Виявляючи фундаментальні властивості бут­тя, з'ясовуючи сутність усіх його форм і способів існуван­ня, категоріально їх фіксуючи (матерія, свідомість, про­стір, час, рух, взаємодія, структура тощо), філософська теорія буття продукує історично та науково змінну карти­ну світу, прагне дати цілісне уявлення про неї.

В історії філософії під субстанцією розуміли найзагальнішу основу, сутність, причину буття, або субстрат – матеріал з якого складається річ. Як правило виділяли матеріальну та духовну субстанцію. Треба виділити домодерний, модерний та сучасний погляд на субстанцію. В домодерний період субстанцією виступала вища реальність буття – Єдине, Бог. У період Нового часу панували погляди на дві субстанції (матеріальну та духовну, або єдину субстанцію). В сучасній філософії проблема субстанції втратила свою актуальність.

В сучасній філософії до проблеми матерії існує два підходи. Згідно субстанційного підходу матерія є сутністю матеріальних процесів у світі. Згідно реляційного підходу – не існує єдиної сутності світу. Останній постає як динамічний процес. Сучасна фізика пристає до реляційного підходу в поясненні світу. Зокрема основні категорії буття: простір, час та рух, згідно реляційного підходу, є відносними, тобто їх величини не абсолютні, а взаємозалежні.

Тому, філософське осмислення проблематики буття можливе через систему категорій (найбільш загальних понять). Категорії буття є формами мислення і одночасно загальними структурами та властивостями буття. Сутність – це основа явища, єдність його основних властивостей. Явище – це феноменальний вияв сутнісних властивостей речі чи процесу. Простір і час є взаємодоповнюваними поняттями і основними формами матеріального світу, які відображають протяжність, місце та тривалість, черговість. Взаємодія простору й часу може бути осмислена з позицій субстанційної та реляційної концепцій. Також варто усвідомити, що не існує єдиної концепції, яка б описала властивості простору і часу в усіх сферах буття. Існує фізичний, біологічний, психічний, культурно-історичний час і простір. Варто нагадати, що поняття причинності дозволяє осмислити зумовленість однієї речі чи процесу іншою. При цьому виділяють детермінізм – повну залежність і зумовленість та індетермінізм – свободу від зумовленості. Варто пам’ятати, що в різних сферах буття присутні різні види детермінації.

Необхідно з’ясувати зміст поняття світ. Останній постає як єдність і сукупність усього існуючого. В той же час, завжди актуальним був пошук структури світу. Варто пам’ятати, що в історії філософії було два підходи до структури світу. Згідно першому світ поділяється на дві частини – матеріальний і духовний (Платон, Декарт, Сковорода), а згідно другому виділяються своєрідні східці буття (Аристотель, Фома Аквінат, Енгельс). Недоліком цих підходів було те, що вони встановлювали первинність якоїсь однієї сфери буття – матеріальної чи духовної, а інші виступали другорядними і залежними від головної. В сучасній некласичній філософії М. Гартмана розвинуте нове бачення буття і сущого. Він виділив дві якісно різні сфери (шари) буття: реальне та ідеальне, але кожному з них надав самостійного значення. До реального буття потрапляє все, що існує в часі та має індивідуальну форму: матерія, життя, психічні та духовні явища. Причому простір має лише матеріальна реальність (неживе і живе), а інші (психічне, духовне) існують в часі. Так був подоланий матеріалізм, який усі сфери включав до матеріального. Реальному буттю якісно протистоїть ідеальне – математичні, логічні предметності та цінності. Ідеальні речі характеризуються позачасовістю.

Першоджерела:

1. Гегель Г.В.Ф. Учение о бытии // Гегель. Энциклопедия философских наук. – Т. 1. Наука логики. – М.: Мысль, 1974.

2. Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М.: Прогресс, 1987. – 368 с.

3. Кассірер Є. Людський світ простору і часу // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 5.

4. Корет Э. Основы метафизики. – К.: Тандем, 1998. – 246 с.

5. Сартр Жан-Поль. Буття і ніщо. – К.: Основи, 2001. – 854 с.

6. Хайдеггер М. Время и бытие. – М.: «Республика», 1993. – 448 с.

Література:

1. Андрущенко В. Социальная философия. / В. Андрущенко, Н. Горлач. – К.; Х., 2002. – 736 с.

2. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: Либідь, 2001. – 406 с.

4. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.

5. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М.: Логос, 1999. – 352 с..

6. Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.

7. Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь: СОНАТ, 1999. – 352 с.

8. Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М.: Гардарики, 2005. – 447 с.

9. Мир философии. Книга для чтения. В 2 т. – Т. 1. – М., Политиздат, 1991. – 672 с.

10. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М.: Мысль, 2000.

11. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К.: Абрис, 1995. – 336 с.

12. Ящук Т.В. Філософія історії. Курс лекцій. Навчальний посібник / Ящук. – К.: Либідь, 2004. – 536 с.

Дата добавления: 2014-11-16