Тема 16. Духовний вимір людського буття

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з поняттям свідомості, її специфікою.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Поняття духовного світу людини.

2. Психологічні та соціально-історичні засади свідомості

3. Індивідуальна і суспільна свідомість.

4. Структура суспільної свідомості

Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської духо­вності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єди­ною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі.

Людина здійснює свій зв'язок зі світом в трьох формах - практичній, пі­знавальній і духовно-практичній. Вона не просто пристосовується до середовища (як природного, так і соціального), але й активно перетворює, освоює світ і опановує його закони. Таке активне опанування сві­том як об'єктом відбувається в формі практичної діяльності (матеріально-предметного перетворення дійсності) і теоретичної, пізнавальної діяльно­сті, засобом і вищою формою якої є мислення. Пізнавальна діяльність, і зо­крема мислення, спрямовані на нейтральне, суто об'єктивне зображення світу і людини (людина так само може розглядатися по аналогії з об'єктом зовнішньої дійсності). Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об'єкт, на реальність «поза себе». Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це - духовно-практична діяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мислен­ням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб'єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування, оцінювати світ не лише в його об'єктивних характеристиках, але і як світ свого життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, вона нерозривно пов'язана з совістю, з відповідальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей.

Свідомість є формою об'єктивного відображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських прагнень та ін­тересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отри­мання знань, об'єктивної істини. З іншого боку, свідомість містить в собі прояв суб'єктивного відношення людини до дійсності як до світу свого жит­тя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою ду­ховно-практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існу­ючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та по­требам, сенсу власного життя.

Духовний світ людини - це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спирається на су­купність ціннісних орієнтирів і духовних смислів. Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми ідеального відношення до світу - і пізна­вальну, і ціннісну (духовно-практичну).

Свідомість є предметом вивчення не лише філософії, але й соціології, психології, фізіо­логії, генетики, медицини. Людська свідомість має певні біологічні передумови, вона нерозривно пов'язана з матеріальним носієм - головним мозком. Психічне життя як відображення дійсності притаманне не лише людині, але й тваринам. Але тільки у людини виникає вища, специфічна форма психіч­ного відображення об'єктивної реальності - мислення, свідомість.

Якщо розглядати свідомість з суто психологічної точки зору, то в складі свідомості можна виділити такі форми пси­хічного відображення: підсвідоме, форми чуттєвого споглядання, емоції, почуття, волю, мислення, самосвідомість. Сфера підсвідомого включає в себе сукупність психічних явищ і процесів, прихованих від самоспостере­ження, не представлених в явній, усвідомленій формі. Вона охоплює широ­ке коло явищ - від елементарних (інстинктів, навичок, автоматизмів, типо­вих емоційних станів) до найскладніших процесів, що впливають на худож­ню творчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Формами безпосереднього чуттєвого споглядання виступають відчуття, сприйняття і уявлення. Більш складним елементом психічного відображення дійсності є емоції і почуття. Вони обумовлюють вольові процеси людської психіки. Вищою формою психічного відображення дійсності є логічне мислення як засіб понятій­ного осягнення сутності речей і розкриття закономірностей оточуючого сві­ту. Мислення як вища форма пізнавальної діяльності має свої рівні, від еле­ментарної діяльності розсудку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу, індуктивні і дедуктивні способи міркування, експериментальна діяльність) до вищих форм понятійного пізнання дійсності, творчого мис­лення.

Свідомість не є лише суб'єктивно-психологічною здатністю індиві­да, не є проявом лише психічної сфери життя. З позиції специфіки психічної організації і суб'єктивно-психологічних особливостей внутрішнього світу людини неможливо розкрити сутність свідомості. Проблема полягає в тому, що витоки духовності людини не зосереджені в самому індивіді, вони мають зовнішні щодо нього джерела. Людина в своєму розвитку спирається на певні форми духовності, які існують незалежно від її індивідуальної сві­домості. Філософські системи по-різному визначали факт об'єктивного іс­нування духовних формоутворень. Релігійні концепції апелюють до Бога, що наділив людину духовністю. Системи об'єктивного ідеалізму (Платон.

Гегель та ін.), констатуючи об'єктивність форм духовності, факт їх існування в просторі людської культури, пояснюють це наявністю поза- і надлюд­ської духовної субстанції - абсолютного духу, світу ідей, духовної косміч­ної енергії тощо. Сучасний матеріалізм основи духовності вбачає саме в людському суспільстві, в особливостях соціально-практичного і культурно-історичного буття лю­дини у світі.

Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці і спілкування індивідів. Особливість людського спо­собу буття полягає в тому, що людина діє не за біологічною програмою, інстинктивною схемою поведінки, вона не пристосовується до навколиш­нього середовища, а активно перетворює його в процесі суспільної практи­ки, предметної діяльності. Причому перетворення, зміна зовнішньої діяль­ності можливі лише у відповідності з власними закономірностями природи. Тому в процесі суспільної практики людина відображає ці закономірності, сутності речей і явищ.

В процесі суспільної життєдіяльності формується соціальний тип спад­ковості. Суспільний досвід акумулюється не лише у формах спілкування, в суспільних відносинах, не лише у засобах і знаряддях праці, але також і в мові. Мова виступає зовнішньою оболонкою думки, засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі суспільного досвіду та інформації. Не­зважаючи на те, що не всі елементи духовного життя можуть мати мовний вираз, свідо­мість як продукт суспільного життя нерозривно пов'язана з мовою, опосе­редкована нею.

Людина не народжується з готовою соціальною програмою, з готовою здатністю до мислення, до свідомості. Все це вона отримує завдяки включенню в суспільно, практичну діяльність, в певне суспільне середовище, в історію людської культури. Особливість суто людської форми відображення дійсності, яким є мислення, полягає саме у тих соціальних умовах, які змушують мозок лю­дини в одну епоху сприймати так, а в іншу - інакше.

Таким чином, будучи функцією мозку, свідомість знаходиться поза сферою біологічних закономірностей, вона є суто соціальною за своїм походженням і змістом. Вищі прояви людської духовності - безкорисливий пошук істини і сенсу, моральність, свобода, самосвідомість, релігійно-духовний досвід, переживання краси, творчість - не можуть бути пояснені лише необхідністю функціонального забезпечення суспільного життя, вони не є утилітарними засобами суспільно-практичної життєдіяль­ності.

Саме ця обставина є найважливішою в розумінні сутності свідомості. По­ряд з релігійно-філософськими та ідеалістичними версіями, які не можна ігнорувати, існує і матеріалістична позиція щодо цього феномену. Вона по­лягає в розумінні обумовленості людини та її свідомості не лише конкрет­ним суспільством, соціально-економічними обставинами, приватними ціля­ми та інтересами, а всією історією людства, що втілена у світ культури. Людська культура постає як складний і суперечливий процес історичного «олюднення» самої людини, як процес самостворення нею своєї сутності. Саме в культурі концентруються історично сформовані загальнолюдські цінності. Людина, будучи культурно-історичним суб'єктом, виходить за ме­жі будь-якої даної соціальності. Її свідомість виявляється ширшою і багат­шою за будь-яку історично-обмежену форму відображення дійсності. Саме в цьому виявляється надсоціальний, культурно-історичний характер сві­домості. Як культурно-історична істота, людина у своїй свідомості дивиться на світ очима суспільного цілого, намагаючись побачити в ньому те, що має загальнолюдське значення і цінність.

Свідомість є єдністю ін­дивідуальної і суспільної свідомості. Індивідуальна свідомість - це духов­ий світ кожної особистості. Людина як суспільна істота бачить світ крізь призму певного соціуму - суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В інди­відуальній свідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, віру­вання, що народжуються та існують в соціальному середовищі. Свідомість є відображенням суспільного буття індивідів, вона завжди виявляється в сус­пільній формі. В одному випадку людина відображає світ і усвідомлює своє буття в формі міфологічної свідомості, в іншому - філософської, наукової, у третьому - художньої, релігійної тощо. Свідомості як такої, без і незалежно від конкретної суспільної форми, просто не існує. Суспільна свідомість і є існуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певного сукупного ре­зультату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобутку суспі­льства.

Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідомо­стей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона, пронизуючи індиві­дуальну свідомість, оформлюючи її, набуває об'єктивної, незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування. Вона втілюється в різноманітні об'єктивні форми духовної культури людства,- в мову, в науку, філософію, в мистецтво, в політику і право, мораль, релігію і міфи, в народну мудрість, в соціальні норми і уявлення соціальних груп, націй, людства в цілому. Всі ці елементи духовного світу людини існують відносно незалежно від інди­відуальної свідомості і суспільного буття, вони відносно самостійні, мають власні особливості розвитку, успадковуються, передаються від покоління до покоління. Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспіль­ної свідомості.

Індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно само­стійною системою, вона не є абсолютно визначеною лише суспільною сві­домістю. Духовний світ людини має індивідуально-неповторну форму. Ін­дивідуальні риси свідомості індивіда пов'язані не тільки з конкретними осо­бливостями його життєдіяльності. Вони залежать від його нейрофізіологіч­них структур, особливостей психіки, генетичної організації, від рівня його власних сил і здібностей.

У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередкову­ють одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осяг­нення духовних здобутків минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей.

Закономірності та особли­ві риси свідомості:

- свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом ідеального відношення до світу; її особливості і закономірності обумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом людського існу­вання;

- свідомість існує в двох формах ідеальної діяльності - теоретичній (пі­знавальній) і духовно-практичній (ціннісній);

- людській свідомості притаманна здатність до об'єктивності відобра­ження дійсності; вона є активною, творчою та універсальною діяльністю;

- свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкуван­ня, збереження і передачі інформації;

- свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які взає­мопов'язані, взаємообумовлені, але, одночасно, існують як самостійні, від­носно незалежні одна від одної.

Суспільна свідомість має складну структуру - різноманітні рівні і форми. С відомість виявляє себе в двох формах ідеального освоєння світу - як пізнавальна діяльність і як ду­ховно-практична, ціннісно-мотиваційна сфера свідомості. За пізнаваль­ними можливостями і особливостями відображення суспільного буття виді­ляють рівні суспільної свідомості - емпіричний (буденна свідомість) і тео­ретичний. Сфера ціннісного відношення до дійсності, соціальне бачення буття з позиції окремих соціальних груп і суспільства в цілому представлені соціальною психологією і ідеологією. Крім цих елементів, виділяють фор­ми суспільної свідомості, які є формами пізнання дійсності і, разом з тим, духовно-практичними формами усвідомлення світу і людини (мораль, пра­во, релігія, мистецтво, філософія тощо).

Емпіричний рівень суспільної свідомості є відображенням дійсності в межах повсякденного життя. Часто емпіричну свідомість називають буден­ною свідомістю, або здоровим глуздом. Буденна свідомість формується сти­хійно в процесі безпосереднього життя. Вона включає в себе накопичені за віки емпіричний досвід, знання, норми та зразки поведінки, уявлення, тра­диції.

Соціальна психологія за рівнем відображення є часткою буденної сві­домості. Але пізнання не є її основною функцією. Соціальна психологія здійснює регулятивну функцію безпосереднього життя людей. В ній відби­ваються психологічні риси і почуттєві стани соціальних груп і суспільств взагалі. Проявами соціальної психології є такі явища, як соціальна воля, громадська думка, традиції, звичаї, чутки, мода та інші.

Теоретична (раціональна) свідомість виходить за межі повсякденно­сті. Це є системна, теоретично оформлена сукупність ідей, поглядів, пере­конань. Вони узагальнюють досвід практичного життя і буденної свідомос­ті, відрізняються послідовністю, логічністю, потребують теоретичного обґрунтування і доведення, пов'язані з філософсько-світоглядними принципа­ми і настановами. Ідеологія так само, як і соціальна психологія, спрямована на регулю­вання суспільних стосунків. Але на відміну від соціальної психо­логії, ідеологія є упорядкованою і теоретично оформленою системою.

Традиційно ідеологію вважали теоретичною формою вираження і захи­сту соціально-класових інтересів. Соціальна психологія є їх безпосереднім і стихійно сформованим виразом, ідеологія ж створюється цілеспрямовано, певними групами людей, зайнятих в сфері духовного виро­бництва. Вона прагне в систематизованій і обґрунтованій формі представи­ти часткові, приватні інтереси, що притаманні лише певному класу або со­ціальній групі, як спільні, загальнолюдські. Кожна ідеологія намагається захистити свої власні інтереси, виправдати їх, протиставити їх інтересам інших соціальних спільнот. Але такий виразний вузько-класовий характер, ідеологія виявляє не в будь-якому суспільстві.

Ідеологія служить не лише приватним інтересам певної соціальної спі­льноти, але й суспільству в цілому. Ідеологія виступає певним утилітарним засобом культури, що забезпечує інтеграцію суспільства, його відтворення, нормальне функціонування. Вона організує, консолідує соціальні сили, сти­мулює і спрямовує соціальну активність членів суспільства.

Держава з достатньо сформованою правовою системою не потребує класової ідеології, бо тут править вже не один клас, а масовий суб'єкт. Саме в правовій державі виникає явище масової ідеології. Вона спрямована на масове духовне виробництво, на продукування ідей, значень образів і символів, що надають життю індивідів певний сенс існування саме у цьому суспільстві. Сучасна ідеологія все більш орієнтується на релігію мораль, мистецтво, спирається на культурні і загальноцивілізаційні основи цілісності суспільства.

Проте не потрібно забувати про негативний вплив будь-якої (класової чи масової) ідеології на свідомість індивіда. Ідеологія про­дукує і пропонує готові для споживання смисли і значення. Вона нав'язує, рекламує і пропагує масові стереотипи, пануючі упередження, уніфіковані колективні думки і розповсюджені переконання. Тим самим ідеологія зав­жди готова зняти з індивіда тягар відповідальності за самостійний вибір, позбавити його свободи мислення і діяльності.

Форми суспільної свідомості виникають внаслідок розвитку різних форм діяльності (моральних, правових, релігійних тощо) і є їх ідеальними відтвореннями. Кожна форма суспільної свідомості відображає світ у всій його цілісності, але відповідно до своєї специфіки і свого призначення.

Першою нерозчленованою формою свідомості була міфологія. Вона виникла і була єдиною формою духовності на початкових стадіях розвитку суспільства. Міфологія є своєрідним началом людської духовності, в синкрети­чному, нерозчленованому вигляді вона містила зародок всіх майбутніх форм і способів духовного освоєння світу. З розподілом праці на матеріаль­ну і духовну сталася диференціація міфологічної свідомості. Виникає система моралі, релігія, мистецтво, філософія, політична і правова свідомість, наука.

Наука як форма суспільної свідомості спрямована на відображення об'єктивних закономірностей і зв'язків природного і соціального світу. Вона систематизує об'єктивні знання про дійсність раціональним способом. Результатом і основною цінністю її є істина. Нау­ка має теоретичний і емпіричний рівні до­слідження і організації знання, спирається на спеціально розроблену систе­му наукових методів пізнання і доведення знань.

Естетична (художня) свідомість спрямована на пробудження людини до творчості, на піднесення людської чуттєвості. Вона відображає дійсність в формі художніх образів. Основною цінністю художнього відношення до дійсності є краса як символічне-чуттєве відображення реальності, як прояв доцільності і досконалості певного явища, його відповідності ідеалу, як від­повідність художньої форми змісту. Професійною формою естетичної сві­домості і певним соціальними інститутом є мистецтво.

Політична свідомість є сукупністю ідей, що відображають соціально-групові, класові відносини в суспільстві, центром яких є певне ставлення до влади. Саме поняття влади є ключовим для політичної свідомості.

Воля державної влади трансформується в право і виступає як юридич­ний закон. Правова свідомість регулює соціальні стосунки з позиції зако­ну, вона є сукупністю принципів і норм поведінки, що санкціоновані держа­вою. Правова свідомість забезпечує громадський порядок, регулює суспіль­ні відносини, виходячи з сформульованих і утверджених правовими устано­вами і закладами вимог належної з точки зору закону поведінки. Правосві­домість на рівні індивіда є усвідомленням і відстоюванням своїх прав, ви­значенням і дотриманням відповідних обов'язків.

Решта суспіль­них відносин регулюється мораллю (а також звичками, традиціями, ритуа­лами, громадською думкою, які частково входять в мораль). Моральна сві­домість є сумою правил суспільно схваленої поведінки індивідів. Вона охо­плює дійсність у формі моральних норм - вимог, яких повинна дотримува­тися людина згідно з суспільним і власним усвідомленням добра і зла. Ви­моги моралі не мають підтвердження в певних установах чи закладах, вони підтримуються громадською думкою, владою звичаїв, усталеними нормами, оцінками суспільства і соціальних груп. Моральна свідомість на рівні суспі­льства - це ті вимоги, які приписуються індивіду і які він повинен викону­вати в силу соціального обов'язку. Моральність, що заснована не на зовнішніх вимогах суспільства, а на внутрішніх чинниках - совісті, співпе­реживанні, на власному усвідомленні добра і зла, - є проявом людської сво­боди.

Дата добавления: 2014-11-16