Розділ 3. Доба роздробленості еволюція системи сеньйорату і принципату

Доба роздробленості

Історія Польщі

(рочниками; польським відповідником терміну "анналістика", який вживається на означення системи передачі знань про минуле шляхом ведення щорічних записів, є річникарство — рочникарство). В історії річникарства виділяють три періоди, з яких перший охоплює останню третину Хет. - 1038/1039 pp., другий - 1028/1039 - близько 1266 рр. У першому періоді записи велися в Ґнєзні, в другому, як продовження гнєзне-нських записів, у Кракові. У Ґнєзні вони велися при монаршому дворі і кафедральному соборі, у Кракові - при капітулі кафедрального собору, а від кінця XII ст. - й у Познані. Краківське продовження іменують давнім капітульним краківським річником. Першим річникарським повідомленням, що стосувалося Польщі, є запис під 965 р. про шлюб чеської князівни з Мєшком 1.

Період після написання "Dagome iudex" аж до часу правління Владислава І Германа не залишив жодного документа, складеного на території Польщі, хоча тоді, безсумнівно, діяли князівська та кафедральні й колегіатські канцелярії. У зв'язку з даруванням цим князем двох золотих хрестів бамберзькому єпископові виник відповідний документ у Польщі; існує, правда, думка, що написаний він у Бамберзі.

В архітектурі остання третина X - перша половина XI ст. були періодом панування дороманського стилю. Він представлений тільки церковними пам'ятками. Вони являють собою увінчані куполами кам'яні будівлі, що мали переважно форму ротонд - круглих у плані, з півкруглими апсидами по боках; інші з цих будівель - базиліки - квадратні або прямокутні у плані, завершені півкруглими апсидами. Залишки цього стилю збереглися на Острові Лєдніцькому (між Познанню і Ґнєзном), в Кракові, Ґнєзні, Познані тощо.

На початку XI ст. з'яляються будівлі романського стилю, що виник в Італії. З середини XI ст. вони стають панівними, а розквіт цього стилю припадає на XII - першу половину XIII ст. Будівлі, з яких збереглися лише сакральні, споруджувано з тесаного каменю, вони мали вузькі віконні отвори, подекуди потужні вежі, були переважно тринефними базиліками, в яких центральний неф був ширший і вищий, завершувався півкруглою апсидою. Ці споруди виконували також оборонні функції. До них належать, зокрема, ґнєзненський кафедральний собор, будівництво якого було завершено 1097 p., кафедральні собори на Вавелі в Кракові, Познані.

Згідно із законом про престолонаслідування, виданим Болеславом III Кривоустим, верховним князем (принцепсом) Польщі став його старший син - сеньйор Владислав II (1138-1146). Невдовзі після того, як він успадкував на престол, виник конфлікт між ним та його молодшими братами Болеславом Кучерявим і Мешком, які були старшими синами німки Саломеї (її молодші сини Генрик і Казимир на той час ще не досягли повноліття, яке, за тогочасним правом, починалося з 12 років; матір'ю Владислава II була Збислава - донька великого київського князя Святополка Ізяславича). Принцепсові, незважаючи на його владні можливості, конфлікт пригасити не вдалося, тому що його брати, як і можні, котрі стояли за ними, були зацікавлені в послабленні його позиції як верховного князя.

Невідомо, коли саме і через що вперше спалахнув конфлікт. Виразно він дав про себе знати у 1140 чи 1141 p., коли, поминувши Владислава II, його брати в Ленчиці вирішили (разом з Саломеєю) віддати свою сестру заміж за одного з руських князів. Ігнорування волі і думки Владислава II було явним порушенням його прерогатив як принцепса. Брати у своїх діях проти нього сподівалися на руську допомогу. Проте Владислав II випередив їх: заручившись зі свого боку допомогою руських князів (зіграло свою роль те, що свого старшого сина Болеслава він оженив з русинкою), він у 1142 р. виступив проти братів і, мабуть, примусив їх підкоритися.

Після смерті Саломеї у 1144 р. дійшло до нового зіткнення обох сторін, спричиненого їхніми претензіями на територію, якою вона володіла як удова по Болеславові III Кривоустому. Владислав II знову вдався по руську допомогу. За Генрика і Казимира заступився Владиславів воєвода в Сілезії Пйотр Влостовіц, за що за наказом верховного князя був осліплений і позбавлений маєтків. Це активізувало дії противників Владислава II. Останній обложив Познань з метою захопити своїх братів, які там сховалися. Ґнєзненський архієпископ звернувся до нього із закликом припинити переслідувати братів. Верховний князь знехтував цим закликом. Тоді архієпископ наклав на нього прокляття. Внаслідок цього політичні позиції Владислава II похитнулися. Від нього відійшло багато прихильників. За таких обставин він був змушений відступити від Познані, а невдовзі рицарство завдало йому поразки. У 1146 р. Владислав II зі своєю родиною виїхав з Кракова до Німеччини, де йому судилося прожити до своєї смерті (1159). У пам'яті потомків він залишився як Владислав II Вигнанець.

Верховним князем Польщі в 1146 р. став Болеслав IV Кучерявий (1146-1173) -найстарший син Саломеї. Те, що він зайняв краківський престол у час, коли Владислав II ще не зрікся його, надавало його владі нелегітимного характеру, суперечило духові заповіту Болеслава III Кривоустого. Лише від моменту смерті Владислава II владу Болеслава IV Кучерявого можна вважати законною.

У тому ж році один з синів Саломеї Генрик досягнув повноліття й зайняв виділену йому батьком Сандомирську землю. Тим часом Владислав II склав королю Конрадові III (1138-1152) ленну присягу. На прохання допомогти йому повернути краківський престол і дідичні володіння - Сілезію та Любуську землю, які Болеслав IV проголосив своїми спадковими володіннями, король відповів походом на Польщу у 1146 р., але дійшов тільки до Одри: задовольнившися заявою Болеслава IV і Мєшка про їхню підвладність йому, Конрад III повернув додому.

Історія Польщі

Римський папа сподівався на участь Болеслава IV і Мєшка в хрестовому поході проти полабських слов'ян, який організовували східнонімецькі феодали. Щоб заохотити цих князів до участі, папа затвердив згадане прокляття ґнєзненського архієпископа. У результаті Мєшко зі значними силами у 1147 р. побував у цьому поході. Через кілька років той самий папа, йдучи назустріч настійним проханням Аґнєшки, дружини Владислава II, заступитися за нього, делегував до Польщі свого посланця (легата) з дорученням домогтися від Болеслава IV і Мєшка згоди на повернення вигнанця в країну. Легата чекала категорична відмова. Тоді він прокляв обох князів, але це не змінило їхньої позиції. На заклик легата імператор Фрідріх І Барбаросса (1155-1180) у 1157 р. вдерся до Польщі, щоб примусити їх погодитися на повернення Владислава II. Однак до воєнної сутички не дійшло. Під Познанню Болеслав IV покірливо попросив імператора про мир, склавши при цьому присягу на вірність і зобов'язавшися сплатити значну грошову данину та взяти участь у німецькому поході в Італію. Він також погодився прибути до імператорського двору в Магдебурзі для розгляду питання про Владислава II.

Взятих на себе зобов'язань Болеслав IV не виконав. Після смерті Владислава II його синам Болеславові І Високому і Мєшкові І Кривоногому у 1163 р. під німецьким тиском Болеслав IV віддав у володіння як власне надання, а не як спадок по їхньому батькові, Сілезію, за винятком головних її гродів. Обидва брати у 1166 p., мабуть, змогли здобути ці гроди. Немає сумніву в тому, що вони претендували на дідичний характер володіння Сілезією. Правдоподібно, за це Болеслав IV вигнав їх з країни. Загроза нової інтервенції Фрідріха І Барбаросси в Польщу причинилася до того, що 1173 р. Сілезія знову опинилася в їхньому володінні.

1166 р. в поході на пруссів загинув князь Генрик. З його сандомирського уділу було виділено князю Казимирові частину з центром у гроді Вісліца; решта цієї землі перепала Болеславові IV і Мєшкові.

Після смерті Болеслава IV у 1173 р. принцепсом став Мєшко НІ, згодом прозваний Старим. Посівши краківський престол, він удався до авторитарних методів правління, зокрема вимагав, щоб важливі рішення удільні князі приймали тільки за його згодою, у прагненні постійно поповнювати державну казну форсував зменшення місткості срібла в денарах. Крім того, принцепс забороняв можним перетворювати вільних людей у своїх підданих. Політика, яку проводив Мєшко НІ, у 1177 р. викликала спрямований проти нього заколот високопоставлених осіб у Кракові, які при цьому виступили за передачу престолу Казимирові. Мєшка III підтримав Мєшко І Кривоногий, а Казимира - Болеслав І Високий і Одон - син Мєшка III. Останній був змушений перебратися у Велико-польщу, а звідти під тиском Одона - в Сілезію. З Сілезії він подався до Німеччини, де безуспішно просив імператора допомогти йому повернутися на краківський трон.

Краківським князем став Казимирі! Справедливий (1177-1194). То був другий відчутний удар по засаді сеньйорату: адже сеньйор Мєшко III не зрікся престолу, і старшим від Казимира II за віком був також Болеслав І Високий. Правда, після смерті Казимира II (1194) ця засада стала знову діяти, але, як буде видно далі, вона вже не мала того значення, яке мала до 1177 р. Казимир II отримав владу, по суті, з рук краківської знаті, чим було започатковано її вплив на краківського князя, зайняття краківського трону угодним для неї князем.

Під безпосередньою владою Казимира II опинилися Краківська, Ленчицька і Сєрад-ська землі, Східне Помор'я, Сандомирська земля, яку він одержав в уділ 1173 р. від Мєшка III. аз 1186 р. - Мазовія і Куявія (до цього Казимир II лише опікувався цими провінціями: тоді ними володів Лєшек - хворобливий син Болеслава IV Кучерявого, який помер у 1186 p.).

Доба роздробленості

У 1180 р. на з'їзді в Ленчиці, в якому взяли участь архієпископ, єпископи і, можливо, Одон, Болеслав І Високий, згаданий Лєшек та інші світські особи з різних польських земель, Казимир II був визнаний принцепсом, взамін за що відмовився від так званого ins spolii - права князя на рухомий маєток після смерті архієпископа й будь-кого з єпископів і зобов'язався припинити зловживання князівських адміністрацій при стяганні поборів з церковних маєтків. Папа визнав цю постанову Ленчицького з'їзду, чим надав владі Казимира 11 як принцепса легітимного характеру. Слід зауважити, що принципат Казимира II суттєво вирізнявся тим, що, всупереч статуту про престо-лонаслідування Болеслава III Кривоустого, не перекривався сеньйоратом. Ленчицький з'їзд і папа, отже, фактично анулювали цей статут у тому, що стосується засади володіння краківським престолом. Натомість статут продовжував діяти щодо функціонування князівської влади в уділах.

У 1181 p., після поневірянь за кордоном, Мєшко III знову запанував у Великопольщі, порозумівшися з Одоном, якому виділив у володіння частину цієї провінції. Мєшко III все ще сподівався повернутися на краківський трон. Не маючи достатніх сил, він звернувся до імператора з проханням допомогти досягнути мети. Щоб попередити можливе німецьке вторгнення. Казимир II у 1184 р. визнав верховну владу імперії над Польщею. Скориставшись тим, що Казимир II втягнувся у конфлікт з Угорщиною, який виник у зв'язку з подіями в Галицькому і Володимиро-Волинському князівствах, а також непопулярністю цього конфлікту серед певної частини краківського суспільства, Мєшко III у 1191 р. посів краківський престол. Але в тому ж році Казимир II з руською допомогою витіснив його з Кракова.

Одразу після смерті Казимира II краківські достойники запровадили регентське правління, яке мало тривати до повноліття Казимирового сина Лєшека Білого, коли трон повинен був перейти до нього. Цей факт дуже знаменний, оскільки засвідчив, що краківський престол (напевно, згідно з волею Казимира II) почав трактуватись як спадковий, дідичний, а не сеньйоратський. Він означав радикальний крок у перетворенні верховної влади принцепса на спадкову владу краківського удільного князя.

Мєшка III й далі не залишав намір правити в Кракові. У жорстокій битві над річкою Мозгавою біля Єнджейова (1195) він зазнав поразки від регентського війська, втратив у ній сина Болеслава і сам мало не поплатився життям. Йому довелося відступити у Великопольщу. Наступна битва між тими самими сторонами, у якій на боці Мєшка III виступив Мєшко І Кривоногий, закінчилася поразкою регентського рицарства. Незважаючи на це, правління регентської ради продовжувалося. З часом удова по Казимирі II Гелена, яка входила до цієї ради, стала виявляти незадоволення діями її членів й зрештою пішла на угоду з Мєшком III, пообіцявши йому допомогти заволодіти краківським троном, якщо він визнає своїм наступником на ньому Лєшека Білого. Таким чином Мєшко НІ визнав дідичний характер краківського трону. Дана угода, запри-сягнена на вічі краківських достойників, дала змогу Мєшкові III у 1198 р. втретє стати верховним князем. Його панування, під час якого він, як і раніше, намагався правити авторитарно, тривало до 1201 p., коли було перерване заколотом проти нього, очоленим краківським воєводою. Це не перешкодило Мєшкові III у тому ж році, за підтримки згаданої княгині Гелени, зайняти краківський престол, але ненадовго, бо у 1202 р. він помер.

Розпал роздробленості

Смерть Мєшка III Старого означала, як показали подальші події, кінець епохи сеньйорату й принципату, хоча рецидиви цієї політичної системи мали місце пізніше.

Дата добавления: 2014-11-16