Польське суспільство в Німеччині

П

Історія Польщі

намагалися піднести рівень культурно-освітньої роботи серед селян, відкриваючи польські школи, відновлюючи костели, засновуючи нові польські видання. На Правобережній Україні вони створили товариство Основа, яке засновувало невеликі початкові школи. Однак дуже швидко польські землевласники зіткнулися зі стихійним виявом ненависті і насильства з боку українського, білоруського та литовського селянства, яке сприйняло події революції як сигнал до поділу поміщицьких земель. Особливо гострі конфлікти мали місце у Київському генерал-губернаторстві. Тут у 1905-1907 pp. сталося 3924 випадки страйків та нападів селян на поміщицькі маєтки. Польські магнати були змушені шукати захисту в царських властей. Український, білоруський і литовський національні рухи, які робили на початку XX ст. перші політичні кроки, мали за собою величезний людський потенціал на селі, який ставив під запитання подальшу долю польської власності на цих землях.

Царат у 1906 р. вжив більш рішучих заходів проти робітників і селянства. У серпні було запроваджено військово-польові суди, які виносили вироки протягом 24 годин. За рік вони видали майже тисячу вироків смерті. Чимало активних діячів опинились у в'язницях. Власті спровокували низку єврейських погромів у Білостоці й Сєдльцах, які були засуджені польською громадськістю. Підприємці вдавалися до локаутів, позбавля-ючи тисячі робітників роботи. Особливо гострих форм набирало протистояння в Лодзі, де робітничі страйки не припинялися. У грудні 1906 р. підприємці Лодзі оголосили звільнення з роботи понад 30 тис. активних робітників. Упродовж чотирьох місяців профспілки підтримували звільнених робітників, але врешті-решт ті змушені були прийняти умови підприємців. Революція йшла на спад.

У січні 1907 р. пройшли вибори до II Державної думи. СДКПіЛ закликала взяти участь у виборах, в той час як обидві фракції ППС підтримали гасло бойкоту. Ендеки зблокувались з реалістами. Від Королівства Польського було обрано 32 посли, які представляли СДН або його прихильників. Депутатом став лідер СДН Р. Дмовський. До Польського кола II Державної думи ввійшли також 14 депутатів-поляків з України, Білорусі та Литви. У думі поляки блокувалися з російськими консерваторами ("октябристами", членами "Союзу 17 жовтня"), прагнучи здобути їхню підтримку для реалізації проекту автономії Королівства Польського. Проте уряд зробив усе можливе, щоб не допустити цей проект до голосування. З червня 1907 р. цар достроково розпустив II Державну думу, посилаючися на антидержавну пропаганду в ній депутатів від РСДРП (65 депутатів); вони були заарештовані. Водночас було оголошено новий виборчий закон до Державної думи, який ускладнював систему виборів таким чином, що представництво від національних окраїн, робітників і селян різко скорочувалося, а депутати від поміщиків займали половину місць.

Події 3 червня 1907 р. стали віхою, яка знаменувала кінець революції. Царський уряд відновив контроль над ситуацією. Більшість демократичних завоювань були скасовані, організації й товариства закриті, в'язниці та сибірське заслання поповнилося новими засудженими. Революційні події 1905-1907 pp. вчинили політичний вплив на суспільну свідомість поляків і народів Російської імперії. Вони засвідчили формування нової соціальної структури суспільства, в якій все більш значущу роль відігравали демократичні верстви міста і села. Ці верстви не бажали миритися із застарілими порядками, які позбавляли їх основних політичних, громадянських та соціальних прав. Для поляків революція стала періодом відродження національних традицій, їх узгоджеення з новими суспільно-політичними ідеями часу. Національна свідомість ставала додатковим чинником активізації суспільної активності мас.

Придушення революції і скасування її здобутків викликали розчарування і депресію у свідомості багатьох поляків. Люди шукали точки опори, яка б давала надію на

На початку XX століття

сповнення очікувань. Вибори до III Державної думи відбулися восени 1907 р. Королівству Польському призначалося 12 мандатів. Ендеки здобули 11 місць. Але вплив Польського кола, що складалося з 18 депутатів (7 депутатів з України), не мав значення в думі. Лідер ендеків Р. Дмовський зробив спробу здобути прихильність імператорського уряду, приєднавшися до "неославістичної" течії російської суспільно-політичної думки. "Неославізм" зродився на грунті протиставлення "пангерманізму" і робив наголос на об'єднанні слов'янських народів під егідою Росії. У 1908 р. з'явилася книга Р. Дмовського Німеччина, Росія і польська справа. Автор намагався довести, що справжня небезпека для поляків походить від німців, тому їм треба об'єднатися з Росією у протистоянні німецькій експансії. Росія, в свою чергу, теж повинна усвідомити німецьку небезпеку й піти на певні поступки полякам, щоб створити "слов'янську єдність". Водночас Р. Дмовський робив далекосяжні прогнози стосовно майбутньої війни в Європі, в результаті якої Росія мала здобути всі польські землі і об'єднати їх в рамках автономного Королівства Польського. Однак спроба підтримки неославізму зазнала фіаско: російський уряд не відреагував на ці пропозиції. Р. Дмовський незабаром склав свої повноваження депутата Державної думи.

У 1909 р. імператорський уряд на вимогу російських націоналістів вніс до Державної думи проект створення нової Холмської губернії шляхом відокремлення 11 східних повітів Люблінської і Сєдлєцької губерній з наступним їх підпорядкуванням Київському генерал-губернаторству. Хоча ці повіти були населені переважно українцями та білорусами, сам факт обмеження теренів Варшавського генерал-губернаторства (тобто колишнього Королівства Польського) серед патріотично налаштованих поляків сприймався як акт дроблення "польських земель". Ендецьке Польське коло обмежилося формальним протестом, і у 1912 р. Холмська губернія стала реальністю. Царський уряд сподівався на те, що серед українців і білорусів процеси русифікації проходитимуть успішніше, якщо ці терени будуть відірвані від польського впливу. Російський наступ на поляків продовжувався. Закривалися приватні польські школи. Тривалі дискусії у Державній думі та уряді навколо проектів міського і земського самоврядування для теренів королівства не принесли конкретного результату.

Після революційного періоду 1905-1907 pp. ендеки і реалісти були чи не єдиною політичною силою, яка намагалася представляти польське суспільство на загально-російській політичній арені. Невдачі у проведенні політики угоди з самодержавством посіяли паростки опозиції курсу Р. Дмовського. У 1907 р. молодіжна ендецька організація Союз польської молоді (Зет) розірвав стосунки з ЛН. У наступні роки так вчинив НЗР. Група діячів ЛН виступила з критикою "диктатури" Р. Дмовського в партії, засудивши його прагнення до політичної угоди з Росією за будь-яку ціну. Група "фрондис-тів" теж залишила партію, створивши незабаром Національний селянський союз (Народови звьонзек хлопський, НЗХ), який видавав часопис Польска (ред. А. Завад-ський). Розкол серед ендеків не збив її керівництва з обраного курсу. Для нейтралізації критики воно зробило ставку на антисемітизм, який з 1912 р. став одним з гасел партії. Це відштовхнуло від ендеків інтелігентські та молодіжні кола.

Значні зміни стались у робітничому русі, який зазнав значних втрат від репресій. Націоналістичний НЗР після розриву з ендеками не проявляв помітної активності. Внутрішня криза торкнулася лав ППС-фракції. Невдача з піднесенням повстання різко обмежила впливи групи Ю. Пілсудського. У 1908 р. Бойова організація здійснила останній напад на потяг Вільно-Петербурґ, захопивши 200 тис. карбованців для партійної роботи. Ю. Пілсудський вирішив готуватися до можливої війни між Росією та Австро-Угорщиною, сподіваючися на перемогу останньої. Центр роботи партії і підготовки майбутнього повстання він вирішив перенести до Галичини. З цим рішенням не

Історія Польщі

погодились інші діячі партії, У 1912 р. група опонентів Ю. Пілсудського залишила лави ППС-фракції і утворила нову партію - ППС-опозщію (Ф. Перль, Т. Арцішевський), лідери якої заперечили підпорядкування діяльності партії виключно національно-визвольним цілям і нехтування соціальними завданнями.

ППС-Лівиця зазнала значних людських втрат. Арешти і переслідування її діячів продовжувалися після 1907 р. Незважаючи на це, до 1910 р. партії вдалося відновити свій вплив у головних робітничих центрах Королівства. ППС-Лівиця діяла нелегально, її керівний орган ЦКР перебував у Кракові або Відні. На з'їзді партії у 1908 р. з програми було вилучене гасло незалежності Польщі і замінене вимогою автономії королівства в рамках демократичної Росії. Це призвело до виходу з партії групи незгідних діячів (А. Струг, Н. Барліцький, С. Познер). Зміни в програмі не допровадили до об'єднання з СДКПіЛ, керівники якої звинувачували лівих соціалістів у непослідовності та хитаннях в національному питанні.

Криза не оминула і СДКПіЛ. її керівний склад взяв участь у внутрішньопартійній боротьбі в РСДРП між більшовиками і меншовиками з питань стратегії й тактики робітничого руху. Всередині СДКПіЛ виник конфлікт між закордонним Головним правлінням, яке очолював Л. Йогіхес-Тишка, і крайовим керівництвом. Варшавський комітет (Ю. Уншліхт, Я. Ганецький) відмовився виконувати вказівки Головного правління.

У 1912 р. спостерігалося нове піднесення робітничого руху, що проявилось у хвилі страйків з економічними вимогами. 1913 р. в Королівстві Польському страйкувало 111 тис. робітників, явочним порядком відновлювалася діяльність профспілок. Політичні партії намагалися вплинути на розвиток подій в Королівстві Польському. У 1912 р. відбулися вибори до IV Державної думи, на них ендеки несподівано зазнали поразки у Варшаві, де під впливом ППС-Лівиці і Бунду було обрано робітника. У робітничій Лодзі депутатом став єврей. Ендеки провели 9 депутатів. У відповідь на це вони розпочали гостру антиєврейську кампанію, закликаючи бойкотувати єврейські магазини. Ендецькі газети друкували гасла: "Свій до свого по своє! Купуйте тільки у християн!" Соціалістичні партії засудили антиєврейську агітацію ендеків, але в єврейському середовищі залишився осад недовіри до перспективи відбудови Польської держави.

Помітні зміни відбулись у селянському русі. Ще під час революції робилися спроби селянських діячів звільнитися від опіки ендеків, свідченням чого було утворення ПЗЛ (Польського народного союзу). 1906 р. група селянських діячів почала видавати часопис для селян Сєвба (Сівба), який редагував селянський самоук Ян Кєляк. Часопис писав про окрему місію "селянського стану", піднесення освіти і розвиток кооперації на селі. За ініціативою редакції почали створюватися селянські гуртки ("кулка"). У 1908 р. почав виходити селянський тижневик Заране (Світання), редагований колишнім ендеком Максиміліаном Молдовським. Гаслом тижневика стало "Самі собі"; пропагувалася самостійна господарська і громадсько-політична активність селянства, позбавлення селян залежності від поміщицького двору й опіки костелу. Часопис швидко згуртував селянський актив, підтримував селянські гуртки, створював сільські школи, кооперативи. Уряд не чинив перешкод діяльності "Зараня", сподіваючися, що це обмежить вплив ендеків. Швидко розвивалася сільська споживча кооперація, біля джерел якої стояли колишні діячі ППС Едвард Абрамовський (1868-1918) і Станіслав Войцєховський. Вони вважали, що за допомогою кооперації можна розв'язати соціальні проблеми. У 1908 р. кооперативні організації налічували майже 100 тис. членів і володіли понад 750 магазинами. Усе це свідчило, що польське село в умовах післявоєнної реакції вчилося жити самостійним життям, дотримуючися національних традицій і засвоюючи здобутки нового часу.

На початку XX століття

Після тимчасової стабілізації за часів канцлера Л. Капріві (1890-1894) у наступні роки антипольський курс урядів Німеччини і Пруссії постійно загострювався. У 1894 р. імператор Вільгельм II (1888-1918) під час перебування в Торуні виступив з гострою антипольською промовою, що означала початок нового наступу проти поляків. Виступ імператора свідчив про поширення націоналістичних настроїв серед німецької буржуазії, землевласників і міщан. У 1894 р. розпочав діяльність Союз підтримки германізму у східних провінціях; пізніше (1899) він був переіменований на Німецький союз східних територій (Deutscher Ostmarkenverein). Поляки називали його Гаката - від перших літер його засновників Ганземанна, Кеннеманна і Тідеманна. Союз об'єднав німецьких поміщиків-юнкерів, чиновників, великих підприємців, частково селян, зацікавлених в усуненні польських економічних, культурних і політичних впливів на землях їхнього проживання. Гаката мала в своєму розпорядженні великі кошти, що надходили як від уряду, так і приватних жертводавців; вона організовувала галасливі пропагандистські кампанії під гаслами "польської небезпеки", вимагала від уряду рішучих дій проти поляків, сприяла поселенню німецьких колоністів.

У 1900 р. канцлером Німеччини став герцог Б. Бюлов. Він надав нового імпульсу антипольській політиці. Уряд виділив значні кошти для підтримки німецької власності в східних провінціях: до 1913 р. фонд отримав 1 млрд. марок. Уряд був занепокоєний тим, що з другої половини XIX ст. до 1910 р. з цих провінцій виїхало в центральні райони Німеччини близько 3,5 млн. німців. Не приносила очікуваних результатів діяльність Колонізаційної комісії: польське суспільство знайшло способи протидіяти викупу земель польських власників (див. вище). Тоді у 1904 р. було схвалено надзвичайний декрет, за яким була потрібна спеціальна згода властей на створення нових господарств (фактично будівництва орель); влада повинна була відмовляти, якщо це суперечило цілям Колонізаційної комісії. Декрет стосувався тільки східних провінцій. У зв'язку з цим почалися численні конфлікти між польськими селянами і властями. Найбільш голосним прикладом, який обійшов більшість газет європейських країн, став випадок з польським селянином Міхалом Цжималою з села Подградовіци Вольшанського повіту на Познанщині. Не отримавши дозволу на будівництво житла, він з родиною жив у цирковому возі. Після п'яти років тяганини по судах йому заборонили жити у возі, тоді він викопав яму в землі, в якій продовжував мешкати з родиною. Серед поляків різних дільниць збирали кошти на допомогу Джималі, а у свідомість сучасних поколінь "віз Джимали" увійшов як символ боротьби з несправедливістю і національним гнітом. Врешті з допомогою погроз власті змусили Джималу продати свою землю (у 1939 р. с Подградовіци перейменоване на Джималово).

У 1908 р. прусський ландтаг схвалив ще два надзвичайні закони проти поляків. Перший закон надавав Колонізаційній комісії право примусового викупу земель польських власників з метою "утримання та зміцнення німецької стихіГ. Закон був схвалений не без опору німецьких консервативних сил, оскільки порушував конституційне право власності. Негативний розголос, який викликав цей закон в європейських країнах, примусив прусські влади на практиці обмежити його застосування. Другий закон був загальнонімецьким і зобов'язував усі товариства та організації провадити свою діяльність виключно німецькою мовою. Тільки в повітах, де ненімецьке населення становило понад 60 %, ще протягом 20 років було дозволено послуговуватися власною мовою. Закон негативно відбився на польському населенні великих міст, а також Сілезії, Помор'я та Східної Пруссії.

Історія Польщі

Наміри німецьких урядів позбавити поляків власності не принесли бажаного результату. До 1913 р. Колонізаційна комісія викупила 438,5 тис. га землі, з якої 72% припадало на німецьку власність. Водночас за цей же період (1886-1913 pp.) поляки придбали у німців близько 200 тис. га. Певних успіхів вдалося досягти комісії в справі заселення німецькими колоністами (переважно з Росії та Галичини): 22 тисячі родин німецьких осадників зайняли смугу земель уздовж р. Нотеці між Великопольщею і Помор'ям, а також околиці великих міст.

Антипольську спрямованість мала політика німецьких властей в адміністративній та освітній галузях. У примусовому порядку поляків усували з органів міського самоврядування, піддавали переслідуванням польські товариства й громадські організації. За задумом німецьких націоналістів, необхідно було онімечити насамперед молоде покоління. Цій меті служили адміністрація, школа, армія. Німцям, які працювали в адміністрації східних провінцій, до зарплати доплачували т.зв. "східний додаток". У шкільній системі польська мова звучала ще тільки на уроках релігії. 1901 р. у м. Вжесня освітні власті зобов'язали уроки релігії в школі проводити німецькою мовою. Діти солідарно відмовилися це робити, за що їх покарали побиттям. Батьки покараних дітей організували демонстрацію протесту, до якої приєдналися поляки Мілослава, Плєшева та інших міст. Власті віддали організаторів під суд, визначивши вироки до двох років ув'язнення. Справа Вжесні мала значний європейський резонанс і викликала солідарні протести поляків не тільки в Німеччині, а й у Росії та Австро-Угорщині: відбулися демонстрації перед німецькими консульствами у Варшаві та Львові, оголошено бойкот німецьким товарам. У 1906 р. дійшло до масового шкільного страйку, в якому взяло участь кілька десятків тисяч учнів. Власті повторили процедуру покарання учнів і судових процесів проти батьків. Не впливали на зміну позиції німецьких властей численні протести з боку польської та європейської громадськості.

Суспільні процеси в прусській дільниці Німеччини були пов'язані з господарським розвитком. На початку XX ст. спостерігалась інтенсифікація в аграрному секторі. Німецький уряд провадив протекціоністську політику, підвищуючи ціни на сільськогосподарську продукцію. Поліпшувалась агрокультура, застосовувалася техніка. На Познанщині у 1907 р. 80% господарств площею понад 5 га застосовували сільськогосподарські механізми, мінеральні добрива. Відбувалася спеціалізація господарств. Наслідком інтенсифікації було зростання врожаїв: на Познанщині врожайність зернових зросла в 1890-1913 pp. з 7,1 до 19,3 центнерів з гектара, картоплі - з 68,3 до 186,9 центнерів. Поголів'я свиней тут збільшилося в чотири рази.

Назагал у Пруссії зберігалася велика земельна власність, уряд сприяв зміцненню неподільних німецьких маєтків - т.зв. фідеїкомісів. Продажу підлягали фільварки переважно польських землевласників. Прошарок заможного селянства зріс при збереженні стабільності інших типів господарств. Великі селянські господарства площею понад 20 га охоплювали 40 % селянських дворів на Познанщині, 52 % - у Західному Помор'ї, 60 % - на Мазурах. Цей прошарок селян, орієнтуючися на новочасні методи господарювання, перетворювався на капіталістичних фермерів, втягався в ринкові відносини, залучав найманих сезонних робітників (з Королівства Польського і Галичини). У 1905 р. почало діяти напівдержавне агенство Центр рільничих робітників, яке займалося вербуванням робітників на сезонні роботи у фільварках і в селянських господарствах Пруссії. Напередодні війни тут працювало понад 500 тис. сезонних робітників (4/5 з королівства, решта з Галичини). Економічний інтерес прив'язував землевласників і селян до урядової політики.

Сприятливою була також кон'юнктура для розвитку промисловості і торгівлі. Назагал Познанщина і Помор'я залишалися слаборозвинутими в промисловому відно-

Дата добавления: 2014-11-16