Тема 5 філософія Нового часу 11 страница

Таким чином, за Кантом, апріорні форми знання необхідні не для занурення у світ уявних сутностей, а для формування з розрізнених чуттєвих даних систематично організованого до­свіду. Звідси категорії в нього — необхідні передумови емпі­ричного знання, якими оперує розсудок. Категорії не розви­ваються, між ними немає переходів, але вони пов'язані в су­дженні.

Кант помилявся щодо проблеми категорій. Проте він упер­ше дослідив зв'язок категоріального апарату мислення зі зміс­том досвідного знання і довів, що положення теоретичного природознавства, які мають всезагальне і необхідне значення, є не суто апріорними, а апріорними й емпіричними одночасно: апріорними — за формою, емпіричними — за змістом.

Сформульований Кантом принцип єдності апріорного і ем­піричного дав йому можливість спростувати ще одну раціона­лістичну догму щодо аналітичного характеру апріорних поло­жень, суджень і умовиводів. В аналітичному судженні преди-

Німецька класична філософія

кат (присудок) не дає нового знання порівняно з тим, що вже мислиться в суб'єкті (підметі). Не заперечуючи існування ана­літичних суджень, Кант вважав своїм найбільш видатним до­сягненням відкриття апріорних синтетичних суджень, у яких предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. До Канта синтетичними вважались тільки емпіричні су­дження. Така постановка питання вкрай обмежувала можли­вості й перспективи теоретичного природознавства, що заро­джувалось. Кант покінчив з метафізичним протиставленням аналітичних і синтетичних суджень. Видатне значення цієї но­вої постановки питання для розвитку теоретичного природо­знавства безсумнівне.

До кінця життя Кант не зміг відмовитися від механістичної методології, яка привела його до переконання щодо принципо­вої нездійсненності філософського монізму: розмаїтість дій­сності не можна осмислити, спираючись на один принцип — матеріалістичне начало. Разом з тим він обґрунтував положен­ня про неспроможність ідеалістичного монізму, тобто виве­дення незалежної від свідомості реальності з духовного первоначала. Кант рішуче наполягав на тому, що чуттєві сприймання зумовлюються об'єктивною реальністю, що існує незалежно від свідомості та пізнання, яку він називав світом "речей у собі". Але оскільки Кант відокремлював духовне від матеріального, то неминуче прийшов до дуалізму, тобто до протиставлення свідомості і буття, суб'єктивного і об'єктивно­го. Дуалізм спричинив появу агностицизму.

Предмет пізнання, вважав Кант, є таким, яким уявляється, оскільки він поставлений у залежність від пізнавальної діяль­ності людини. Отже, цей предмет — результат інтелектуальної творчої діяльності суб'єкта. Така постановка питання, пра­вильно вказуючи на суб'єктивний аспект пізнавального проце­су, значення якого явно недооцінювалось попередньою філосо­фією, водночас призводить до суб'єктивістського розуміння процесу пізнання, відповідно до якого пізнання саме створює свій об'єкт, а не відображає дійсності, що існує поза і незалеж­но від нього. У Канта те, що пізнається, не існує незалежно від пізнання, а те, що незалежне від суб'єкта, який пізнає, виклю­чається зі сфери пізнання. Так у нього виникають непізнаванні

Тема 6

"речі в собі". Пізнаванні лише явища ("речі для нас"). Отже, між "речами в собі" і "речами для нас" — прірва.

І. Кант — непослідовний і суперечливий. З одного боку, мір­кував він, "речі в собі" впливають на нашу чуттєвість і викли­кають відчуття, з яких утворюються досвід, знання, а з іншого боку, чуттєві сприймання не розглядаються як відображення "речей у собі", тому що вони непізнаванні. Заперечуючи пізна­ванність "речей у собі", стверджуючи, що пізнання, як би дале­ко воно не просунулося, не наближає нас анітрохи до "речей у собі", Кант, проте, наголошував, що "речі у собі" виявляються в явищах. Тому безглуздим є твердлсення, нібито явища існу­ють без того, що є.

Витоки помилок Канта полягають у відриві ним явищ від "речей у собі". Однак його філософія, незважаючи на її агнос­тицизм, вела до виникнення питання про реальний зв'язок "речей для нас" і "речей у собі". Змістові суперечності, що міс­тять у собі спроби подолання обмеженої, однобічної постанов­ки тих або інших проблем, є не просто вадою, а в певному зна­ченні навіть їх перевагою. Тому було б антифілософськи звину­вачувати Канта в непослідовності, у тому, що він чогось не зрозумів, чогось не помітив, впав у очевидні навіть для його безпосередніх продовжувачів суперечності. Часто, наприклад, у працях цитується зізнання Канта: "...мені довелося обмежи­ти знання, щоб звільнити місце вірі..."¹.

Це висловлювання — явна його поступка фідеїзму, утвер­дженню пріоритету віри над розумом. Проте зазвичай не циту­ється інше висловлювання Канта з тієї ж "Критики чистого розуму" і з того ж питання: "...Ми обмежили розум, щоб він не загубив нитки емпіричних умов і не вдавався у сферу транс­цендентних основ..."². Іншими словами, Кант пропонував тут обмежити метафізичні й теологічні претензії розуму. У полемі­ці проти споглядальної гносеології і спекулятивно-ідеалістич­ної метафізики, у спробах подолати протилежність раціоналіз­му і емпіризму, осмислити дійсну єдність раціонального і чут­тєвого він підходив до постановки корінних діалектичних проблем теорії пізнання.

¹ Кант И. Сочинения / И. Кант. — Т. 3. — С. 95.

² Там же. — С. 497.

і Нмвцька класична філософія

Кант був першим філософом, який виступив проти спогля­дального тлумачення процесу пізнання. Йому належить ідея про те, що теоретично нерозв'язні проблеми можна вирішити

практично.

Аналіз співвідношення між чуттєвістю і мисленням зумо-іш і* нисновок Канта, що теоретичні знання не можна звести до їхнього емпіричного джерела. Так він виявив проблеми су­перечностей між раціональним і чуттєвим та діалектичного стрибка від емпіричного до теоретичного рівня знань.

У "Критиці чистого розуму" Кант висунув також ідею ство­рі ■ і ш я нової логіки, відмінної від звичайної формальної логіки, икіі обмежена тим, що вона відривається від будь-якого змісту розумового пізнання і від розбіжностей між його предметами, миючи справу тільки з чистою формою мислення.

1 Ісзсумнівною заслугою Канта є його вчення про антиномії суперечності розуму. Згідно з цим ученням, суперечності в розумі неминуче виникають завжди, коли поняття абсолютно­го, яке залучається лише до аналізу світу "речей у собі" (теза), також застосовується до пізнання "речей для нас", де є тільки минуще, скінченне й обумовлене (антитеза). Звідси виникають чотири антиномії.

1. Світ має початок у часі й обмежений у просторі. — Світ не мас, початку в часі й нескінченний у просторі.

2. Кожна складна субстанція утворюється простою. — Жод­на річ не складається з простих частин, і у світі взагалі немає

нічого простого.

3. Причинність за законами природи недостатня для пояс­
нення всіх явищ. Існує вільна причина (спонтанна). — Немає
жодної свободи, усе відбувається у світі тільки за законами, за

необхідністю.

4. До світу належить, безумовно, необхідна сутність як його
причина. — Немає жодної абсолютно необхідної сутності світу
як його причини ні в ньому, ні поза ним.

Кант вважав антиномії помилками розуму. Водночас він до­вів об'єктивну необхідність суперечностей у самому змісті тео­ретичного знання. Така постановка питання, незалежно від суб'єктивних намірів філософа, передбачала визнання діалек­тики об'єктивної дійсності.

Тема 6

Німецька класична філософія

Розглянемо механізм процесу пізнання за Кантом.

Щось невідоме — "річ у собі" — діє на органи чуття людини і породжує різноманіття відчуттів. Вони впорядковуються за допомогою апріорних форм споглядання простору і часу. Роз­ташовуючись поруч одне з одним у просторі й часі, відчуття утворюють предмет сприймання. Сприймання мають індивіду­альний і суб'єктивний характер. Загальнозначущість, і в цьо­му розумінні об'єктивність, сприйманню надають категорії розсудку. Без відчуттів діяльність розсудку формальна, але саме розсудок підводить розмаїтість чуттєвого матеріалу під єдність поняття, конструює предмет пізнання. Рушійним сти­мулом розсудку, що задає йому мету і напрям діяльності, є ідеї розуму. Згідно з кантівським визначенням, ідеї розуму — це поняття про безумовне, про першопричини всієї сукупності певної низки явищ. Коли, наприклад, людина шукає останнє безумовне джерело всіх явищ внутрішнього почуття, вона отримує ідею душі. Намагаючись піднятися до останнього без­умовного джерела всіх явищ зовнішнього світу, людина при­ходить до ідеї світу, космосу в цілому. Бажаючи осягнути абсо­лютне начало всіх явищ, як психічних, так і фізичних, розум підіймається до ідеї Бога. На відміну від Платона, Кант розу­мів ідеї розуму не як надчуттєві сутності, що володіють реаль­ним буттям, а як уявлення про мету, до якої рине пізнання. Отже, ідеї виконують у Канта регулятивні функції, спонука­ють розсудок до діяльності, керують ним.

Овіт "речей у собі" відкривається, за вченням філософа, "практичному розуму", який виконує в нього функцію керів­ництва вчинками людини, тобто встановлення меж мораль­ної дії.

Теологія стверджує, що лише релігійна віра робить можли­вими моральні діяння. Позиція Канта інша: "...мораль аж ніяк не потребує релігії..."¹. Релігія черпає створювані нею мораль­ні приписи з моральної свідомості, незалежної від релігії, як незалежна вона взагалі від мотивів, що є поза сферою мораль­ності. Ідею Бога створює розум. Проте Кант не був атеїстом. Як агностик він вважав однаково недоказовими і атеїзм, і теїзм,

¹ Кант И. Сочинения. — Т. 4. ~ Ч. 2. — С. 7.

Але, ставлячи питання про походження релігійних ідей, Кант відхиляв теологічні посилання на божественне одкровення, надприродне навіювання тощо. За Кантом, ідеї Бога, позбавле­ного безсмертя, потойбічного існування — апріорні (тобто по­збавлені об'єктивного змісту) ідеї чистого розуму, тому релі­гійна віра має не теоретичну, а тільки практичну (моральну) основу.

У сфері моралі Кант зробив глибокі гуманістичні висновки про те, що людина — мета, а не засіб історичного процесу, і що найважливішим завданням філософії є виховання людини-гуманіста. Філософія, доводив він, покликана навчити людину того, якою треба бути, щоб стати людиною, для чого вона по­винна дати людям моральний закон. Такий закон Кант спробу­вав визначити назвою "категоричний імператив" (безумовна поведінка). Він, на його думку, має два визначення. У "Крити­ці практичного розуму" закон сформульований так: "Роби так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути водночас і принци­пом загального законодавства"¹. Інше формулювання — в "Основоположенні до метафізики моралі": "Дій так, щоб ти ні­коли не ставився до людства, як у твоїй особі, так і в особі будь-якого іншого, тільки як до засобу, але, і завжди, у той самий час, і як домети"².

Згідно з Кантом, категоричний імператив є всезагальним і загальнообов'язковим законом, яким повинні керуватися всі люди незалежно від їх походження, багатства, суспільного ста­ну. Моральна людина зобов'язана його дотримуватися, незва­жаючи на обставини, вбачаючи в цьому свій вищий обов'язок.

Кантівський категоричний імператив важливий тим, що допомагає виключати випадки небажаної поведінки. Він забо­роняє, наприклад, говорити неправду, красти, вбивати тощо, оскільки подібні дії не можуть бути загальнолюдськими нор­мами поведінки. За всієї абстрактності категоричного імпера­тиву кантівська постановка питання про те, що моральна по­ведінка визначається не окремими, а загальними і необхідни­ми мотивами, має велике принципове значення.

¹ Философский знциклопедический словарь. — М.: Сов. знцикл.,
1989. — С. 254.

² Там же. — С. 254.

Тема 6

Німецька класична філософія

Моральний ідеал Канта — моральна автономія особис­тості. Досягнення цього ідеалу філософ пов'язував із розвит­ком правової держави. Він вважав, що лише в суспільстві, де всім людям забезпечені рівні громадянські права, можливі справді моральні стосунки між індивідами.

Безсумнівним досягненням філософії Канта було вчення про необхідність установлення вічного миру у відносинах між державами і народами. Разом з тим він не обмежувався тільки моральним засудженням воєн, як інші філософи. Своє завдан­ня Кант вбачав у тому, щоб досліджувати об'єктивні передумо­ви, які рано чи пізно змусять держави відмовитися від війни як засобу вирішення суперечок між ними. Він розглядав від­носини між державами за аналогією зі стосунками між егоїс­тичними індивідами, які заради здійснення своєї мети нерідко співпрацюють і допомагають одне одному. Так само змушені будуть поводитися і держави, оскільки мир між народами є єдиною альтернативою вічному "цвинтарному" спокою, яким загрожують людству війни.

Концепція війни і миру Канта утопічна. Вона виходить із можливості виключення війни з життя суспільств тільки за до­помогою домовленостей між державами, ігноруючи значення докорінних соціально-економічних перетворень у країнах, що насправді є визначальними. Проте заклик філософа до миру, до викорінення воєн залишається актуальним.

Отже, родоначальник німецької класичної філософії ста­вив, осмислював, намагався розв'язати проблему створення науково-філософського світогляду. Проте дійсні результати його дослідження вступили в конфлікт з його задумом. Велич Канта виявляється в процесі розвитку його ідей, теоретичного осмислення і світоглядного освоєння його філософії, яка стала основою багатьох філософських шкіл, течій і напрямів.

6.2. Філософія Й.Г. Фіхте та Ф.В. Шеллінга

Німецьку класичну філософію після І. Канта розробляли такі видатні філософи, як Й.Г. Фіхте і Ф.В. Шеллінг. Обидва прагнули подолати кантівське протиставлення явищ і "речей у собі" шляхом обґрунтування пізнавальної активності в деяко-

му єдиному принципі — в абсолютному "Я" (Фіхте) і в абсо­лютній тотожності буття і мислення (Шеллінг).

Йоганн Готліб Фіхте народився 19 травня 1762 р. у селян­ській родині. Вивчав богослов'я, філологію і філософію в Єні та Лейпцигу. У 1794—1799 рр. проводив активну науково-педагогічну діяльність на кафедрі філософії в Єнському уні­верситеті. Звинувачений у пропаганді атеїзму, він був вимуше­ний залишити університет і переїхати до Берліна.

1810 р. Фіхте — професор і ректор Берлінського університе­ту. Після поразки Пруссії у війні з Наполеоном прочитав у Бер­ліні публічний цикл "Звернень до німецької нації", в яких за­кликав народ до морального відродження та об'єднання, до реформування виховання. Під час нової війни з Наполеоном вступив до лав добровольців. 29 січня 1814 р. помер від тифу.

1794 р. Фіхте видав головну філософську працю "Науко-вчення" — комплекс творів, які включають праці: "Про понят­тя науковчення", "Основи загального науковчення", "Нарис особливостей науковчення стосовно теоретичної здатності", "Про гідність людини", "Перший вступ до науковчення", "Дру­гий вступ до науковчення".

У філософському розвитку Фіхте виокремлюють два періо­ди. У перший (до 1800 р.) він створив свою систему, ґрунтую­чись на поняттях абсолютного "Я", у другий (після 1800 р.) — абсолютного буття, тотожного Богу, переходячи, таким чином, від суб'єктивного до об'єктивного ідеалізму. Услід за І. Кантом Й.Г. Фіхте вважав, що філософія має бути фундаментом усіх наук — "ученням про науку", тому що наука систематична, вона повинна виходити з єдиного самодостовірного основопо­ложення. У зв'язку з цим висновком він, як і І. Кант, проти­ставляв свою філософію як критичну попереднім системам як догматичним: якщо догматизм, за Й.Г. Фіхте, виходить із речі, субстанції, то критицизм виходить із самосвідомості, з "Я", і виводить з нього світ із усіма його визначеннями. Таким є по­чатковий суб'єктивно-ідеалістичний принцип Фіхте.

В основі філософії Фіхте лежить переконання, що практич­но-діяльне ставлення до предмета передує теоретично-спогля­дальному. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Згідно з Фіхте, індивід, за природою, — це дещо непостій-

Тема 6

не, його чуттєві нахили, спонукання, настрій завжди зміню­ються і залежать від чогось іншого. Від цих зовнішніх визна­чень він звільняється в акті самосвідомості — найбільш досто­вірного у свідомості індивіда. "Я" є "Я". Акт самосвідомості є дією й одночасно продуктом цієї дії, тобто збігом протилежнос­тей — суб'єкта і об'єкта, тому що в цьому акті "Я" саме себе породжує, саме себе уявляє. Актом самосвідомості індивід на­роджує свій дух, свою свободу. Самовизначення, отже, постає і як вимога, і як завдання, до вирішення якого суб'єкту судило­ся прагнути вічно.

Очевидна суперечність: самосвідомість, що виступає як по­чаток системи, є водночас метою "Я", яке нескінченно відсо­вується. Фіхте взяв цю суперечність за початок своєї систе­ми, її відправну точку, а його послідовне розгортання — за по­будову системи за допомогою діалектичного методу. Система Фіхте набула структури кола: початок уже містить у собі кі­нець; рух до завершення є водночас поверненням до витоку. Кантівський принцип автономії волі, згідно з яким практич­ний розум сам собі дає закон, перетворився у Фіхте на універ­сальне начало всієї системи. Завдяки цьому Фіхте подолав ду­алізм кантівського вчення. Пізнання стало в нього лише підпо­рядкованим моментом єдиної практично-моральної дії. Усіляка реальність, згідно з Фіхте, є продуктом діяльності "Я", і за­вдання науковчєння — показати, як і чому діяльність з необ­хідністю набуває предметної форми.

Фіхте відкинув незалежне від свідомості існування "речей у собі". У результаті він був змушений ввести у свою філософію дві, по суті, різні самосвідомості, два різних "Я": одне — то­тожне індивідуальній свідомості, друге — не тотожне їй. Це друге Фіхте називав "абсолютним Я", уявляючи його як деяку абсолютну реальність, ніколи повністю недоступну свідомості індивіда, але з якої, шляхом її саморозвитку — саморозкрит­тя, породжується весь Універсум і яка тому і є божественним "абсолютним Я". Це нескінченна діяльність, що стає надбан­ням індивідуальної свідомості тільки в той момент, коли на­штовхується на деякі перепони — "не-Я", долає його межі й знову наштовхується на нові перепони тощо. Ця пульсація ді­яльності та її усвідомлення утворюють природу "Я". Воно, та-

Німецька класична філософія

ким чином, є єдністю протилежностей скінченного і нескін­ченного, людського і божественного, індивідуального і "абсо­лютного Я". Розгортання цієї суперечності становить, згідно з Фіхте, зміст усього світового процесу.

Індивідуальне і "абсолютне Я", на думку Фіхте, то збігають­ся й ототожнюються, то розпадаються і розрізняються: чергу­вання збігів-розбіжностей — ядро діалектики Фіхте. Разом із самосвідомістю "Я" припускається її протилежність — "не-Я". Існування цих протилежностей в одному "Я" можливе, згідно з Фіхте, тільки шляхом обмеження ними одна одної, тобто част­кового взаємознищення. Але це взаємознищення означає, що "Я" і "не-Я" подільні, тому що тільки подільне має частини. Весь діалектичний процес має мету — досягнення такого мо­менту, коли суперечність була б вирішена і протилежності — індивідуальне і "абсолютне Я" — збіглися б. Однак повне до­сягнення цього ідеалу неможливе, тому що діяльність абсо­лютна: вся людська історія є лише нескінченним наближенням до нього. Саме цей пункт вчення Фіхте — недосяжність тотож­ності протилежностей, і став предметом критики його з боку своїх молодших сучасників — Ф. Шеллінга і Г. Гегеля. Ця критика велась ними з позицій об'єктивного ідеалізму, але з різними обґрунтуваннями.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775—1854) з 1790 р. навчався в Тюбінгенському теологічному інституті. Був профе­сором в Єні (1798—1803). З 1806 р. — у Мюнхені: професор Ер-лангенського (1820—1826) і Мюнхенського (з 1827 р.) універ­ситетів. З 1841 р. працював у Берлінському університеті.

У філософії Шеллінга виокремлюють декілька напрямів: натурфілософію (із середини 1790-х років), трансценденталь­ний, або естетичний, ідеалізм (1800—1801), філософію тотож­ності (до 1804 р.), філософію свободи (до 1813 р.), позитивну філософію (до кінця життя).

У перший період діяльності Шеллінг приділив увагу натур­філософії, завдання якої вбачав у розкритті послідовних стадій розвитку природи від нижчих до вищих форм. Проте природу він розумів як вияв несвідомого життя розуму, який, на його думку, нібито проходив ряд етапів: від нижчих, неорганічної природи, до вищих — органічної, і набував завершення у ви-

Тема 6

Німецька класична філософія

никненні свідомості. Шеллінг намагався знайти паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи, з одного боку, і ступенями розвитку людської свідомості, з іншого. При­родне тіло він розумів як продукт взаємодії протилежно спря­мованих сил: позитивних і негативних зарядів електрики, по­люсів магніту тощо. При цьому Шеллінг спирався на нові від­криття у фізиці, хімії та біології, рішуче виступав з критикою механіцизму в природознавстві, прагнув показати, що всю природу в цілому можна пояснити за допомогою принципу до­цільності, який лежить в основі життя. Отже, натурфілософія Шеллінга — спроба відродження неоплатонівської ідеї світо­вої душі, яка пронизує всі космічні стихії і забезпечує єдність і цілісність природного буття, загальний зв'язок природних явищ. Разом з тим Шеллінг розвивав діалектичний погляд на природу. На відміну від неоплатонізму він доводив, що суть природи виявляється через протиборство полярних сил, зраз­ком яких є магніт. Кожне явище природи — результат бороть­би таких сил. Ця боротьба становить структуру всього живого.

Вчення Шеллінга також є спробою подолати кантівські про­тиставлення природи світу свободи. Обидві ці сфери, на його думку, розвиваються з єдиного начала, яким є абсолютна то­тожність об'єкта і суб'єкта. Це означає, що його філософія при­роди і філософія тотожності — об'єктивний ідеалізм, призна­чення якого — показати, як з єдиного первоначала, що не є ні суб'єктом, ні об'єктом, народжується все різноманіття Універ-суму. Згідно з Шеллінгом, це деякий "творчий акт", що будучи непізнаванним для розуму, є предметом особливого виду нера­ціонального осягнення — інтелектуальної інтуїції. Вона є єдністю свідомої і несвідомої діяльності. Оскільки інтуїція та­кого роду притаманна небагатьом обдарованим натурам, то фі­лософія є долею геніїв, розум яких може проникати у сфери, недосяжні для розуму звичайних смертних.

Значне місце у філософській системі Шеллінга займає про­блема свободи, яку він розв'язував на підставі своїх уявлень про людину як істоту, що суміщає протилежні здібності добра і зла. Людина, за Шеллінгом, — не ізольована істота, а учас­ник історичного процесу, в якому добро перемагає зло. У цьо­му процесі історія проходить фази, "світові епохи": від стану,

за якого немає свободи, а свідомість затьмарена злом, до панів­ного добра, царства Бога на землі. Характер історичного про­цесу, на його думку, надособистісний: ступінь свободи, доступ­ний людині, залежить від "світової епохи", до якої належить колений індивід, і від досягнутого суспільством рівня пізнання необхідності. Основу доступної людині свободи Ф. Шеллінг, слідом за І. Кантом, вбачав у особистому началі — "розумо-осяжному характері" індивіда, який передує досвіду і не зале­жить ні від часу, ні від зумовленої часом необхідності.

Філософія Ф. Шеллінга справила великий вплив на євро­пейську думку XIX—XX ст. її ірраціональні ідеї набули роз­витку у філософії життя (А. Бергсон) і в екзистенціалізмі, у тому числі російському (М. Бердяєв). Діалектика натурфілосо­фії Ф. Шеллінга, його вчення про розвиток, багато в чому спри­яли формуванню філософії Г. Гегеля.

6.3. Філософія Г.В.Ф. Гегеля

Розвиток німецької класичної філософії досяг вершини у творчості Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля. Він народився 1770 р. у Штутгартів родині високопоставленого чиновника. У 1788—1793 рр. прослухав дворічний філософський і триріч­ний теологічний курси в Тюбінгенському теологічному інсти­туті. У 1797—1800 рр. був домашнім учителем у Франкфурті-на-Майні. 1801 р. переїхав до Єни, де почалася його академічна діяльність як університетського викладача. З 1808 до 1816 р. був директором гімназії в Нюрнберзі. 1818 р. його запросили до Берлінського університету, де він викладав до кінця життя. Помер від холери 14 листопада 1831 р.

Основними філософськими працями Гегеля є: "Феномено­логія духу" (1807), "Наука логіки" (1812—1816), "Енциклопе­дія філософських наук", "Філософія права" (1821), "Лекції з філософії історії" (1837), "Лекції з естетики" (1835—1836), "Лекції з філософії релігії" (1832), "Лекції з історії філософії" (1833—1836).

Велике значення гегелівської філософії полягає в тому, що в ній в систематичній формі викладені діалектичне світорозу-

Тема 6

міння і діалектичний метод дослідження. Однак вона внутріш­ньо суперечлива. Діалектичному методу, який має революцій­не наукове значення, протистоїть у ній консервативна систе­ма, що стало наслідком відображення у світогляді філософа всесвітньо-історичних революційних подій і одночасно еконо­мічної та політичної відсталості Німеччини його епохи.

Г. Гегель відкинув учення І. Канта про апріорні форми мис­лення. Він влучно зауважив, що бажання пізнати до того, як пізнаємо, таке ж безглузде, як "мудре" висловлювання того схоласта, який хотів навчитися плавати раніше, ніж кинутися у воду. Природа, за Гегелем, існує незалежно від людини, а людське знання має об'єктивний зміст. Явища речей такі ж об'єктивні, як і їхні сутності.

Сутність являється, явище суттєве. Пізнання явища є одночасно пізнанням сутності. Непізнаванних "речей у собі" не існує. Проте за основу всіх явищ природи і суспільства Ге­гель приймав якийсь абсолют, духовне начало, яке позначав різними термінами: "світовий розум", "світовий дух", "абсо­лютна ідея". Вони існують до реального світу, природи і су­спільства. Філософія Гегеля, отже, є об'єктивним ідеалізмом.

У своїй філософії Г. Гегель виходить із принципу тотожнос­ті буття і мислення, дійсності й розуму. Услід за Ф. Шеллінгом він вважав, що ні матерія, ні свідомість людини не можуть роз­глядатись як першооснови світу. Свідомість неможливо логіч­но вивести з матерії, а матерія не виводиться зі свідомості. Вод­ночас Г. Гегель відкинув твердження Ф. Шеллінга про абсо­лютну тотожність суб'єктивного й об'єктивного. Тотожності не бувають без відмінностей. Тотожність і відмінність — діа­лектичні. Тільки таке розуміння тотожності суб'єктивного й об'єктивного можна прийняти за первоначало і за субстанцію світу. Але вона, за Гегелем, існує лише в мисленні. Мислення в нього — це і суб'єктивна діяльність, і об'єктивна першооснова або абсолютна ідея.

Абсолютна ідея розвивається. Вона не тільки передумова всього, що існуює, а і його результат, вищий ступінь розвитку. Свідомість людини відкриває в предметах власну сутність і так підіймається до самосвідомості, яка співвідноситься не із зов­нішніми предметами, а з іншими самосвідомостями. У резуль-

Німецька класична філософія

таті виникають різноманітні соціальні відносини (наприклад, відносини пана і раба) — форми збагачення самосвідомості на шляху до абсолютної істини і розумного суспільного ладу, в якому буде реалізовано багатство змісту абсолютної ідеї.

Філософська система Гегеля включає логіку, філософію природи і філософію духу, з якою безпосередньо пов'язані фі­лософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.

Логіці у своїй філософії Гегель відводив центральне місце, присвятивши її дослідженню головну філософську працю "Наука логіки". У ній він відмовився від формальної логіки, що панувала раніше. Головний його здобуток полягає в розро­бленні діалектичної логіки. Про це свідчить аналіз Гегелем ба­гатьох понять, історично вироблених у ході пізнавального про­цесу: буття, ніщо, становлення, якості, кількості, міри, сут­ності, тотожності, відмінності, суперечності, необхідності й випадковості, можливості й дійсності тощо. У цій праці Гегель оголосив логіку вченням про сутність речей і поставив перед нею завдання досліджувати загальні закономірності розвитку

пізнання.

Поняття, за Гегелем, взаємозалежні й перебувають у стані розвитку від абстрактного до конкретного, від однобічного, бідного за змістом, поняття до всебічного і змістовного. Внут­рішнім джерелом такого розвитку є суперечність, яка рухає світом. Суперечність — не аномалія, не дефект речі, а взаємо­зв'язок, взаємозумовленість протилежних сторін визначень, принцип кожного саморуху. Розвиток, на думку Гегеля, необ­хідно приводить до заперечення вихідних форм. Заперечення, яке внутрішньо властиве явищам, — закономірний ступінь процесу розвитку.

Дата добавления: 2014-11-16