Тема 5 філософія Нового часу 21 страница

_________________________________________________ Тема 8

тільки "дім буття" (М. Хайдеггер), а й "спосіб буття" (Х.-Г. Га-дамер) людини, її сутнісна властивість. Мова є умовою пізна­вальної діяльності людини. Отже, розуміння з модусу пізнан­ня перетворюється в Х.-Г. Гадамера на модус буття. Принци­пом та джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова. Х.-Г. Гадамер вводить поняття "аплікація". Неможливо зрозуміти жодну подію в житті людей, спираючись на абстрактне уявлення про неї. Необхідний момент аплікації нашого розуміння події на історичний час, на ту культуру, в якій здійснювалась ця подія. Аплікація у процесі розуміння історичних фактів має обов'язковий характер і за суттю є перед­умовою наукового підходу. Х.-Г. Гадамер вважав, що розумін­ня можливе тоді, коли ті, хто розуміють, включають у свою "гру" власні передумови. Така оцінка розуміння трансформу­вала прагнення герменевтики як наукової дисципліни. У зв'язку з цим герменевтика набуває ще більшої філософської значущості, стає вченням про людське буття, своєрідною філо­софською антропологією.

Отже, філософська герменевтика ставить багато цікавих проблем, які потребують подальшої розробки, поглиблення чи спростування. Основні дослідження цих проблем ще в майбут­ньому. Проте вже сьогодні можна констатувати: герменевтич-не вчення виявило певні свої риси, що яскраво відрізняють його від філософської класики. По-перше, воно чітко конста­тувало, що суб'єкт більш складний, ніж у розумінні його пред­ставниками класичної філософії. Зокрема він включає не тіль­ки свідомість, тобто те, що усвідомлює. Свідомість — це лише тонка плівка, яка вкриває більш глибокі шари людської су­б'єктивності. По-друге, протиставлення людини (суб'єкта) та світу (об'єкта) виправдане тільки у вузьких межах — для ме­тодологічних потреб класичного природознавства. Насправді людина занурена у світ, є його невід'ємною частиною. Буття людини — складова світового буття. Якщо це так, то опанува­ти і пізнати буття можна лише шляхом глибокого та всебічно­го вивчення людського світу. У прагненні подолати суб'єк­тивно-об'єктивний підхід герменевтика об'єднується з фено­менологією.

Філософія XX—XXI ст.

8.8. Феноменологія

Феноменологія (від "феномен", тобто "явище") — це один з напрямів сучасної філософської думки. Засновником його був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859—1938). Він наро­дився в Проснітце, у Моравії. Вивчав математику в Берліні, а потім — психологію у Відні. Був професором філософії в Ґет-тінґені та Фрейбурзі, Брейсгау, де і жив до кінця свого життя, потерпаючи від переживань та обмежень, пов'язаних з його єв­рейським походженням.

У XIX ст., і навіть раніше, термін "феноменологія" мав різні значення. Більшість учених розглядали феноменологію як описове дослідження, яке має передувати явищу, що вивчаєть­ся. Е. Гуссерль першим визначив феноменологію як нову філо­софію з притаманним їй методом, що становить фундамент науки.

Головна мета феноменології, на думку Е. Гуссерля, — по­будувати наукознавство, науку про науку, і розкрити життє­вий світ, світ повсякденного життя, звичайної думки, як осно­ву всього пізнання. Визначальним мотивом, що стимулює по­шуки, розпочаті засновником феноменології, було знаходжен­ня шляхів і засобів очищення свідомості від нашарувань, які затьмарюють розум. Життя людини у сучасному суспільстві не сприяє чистоті свідомості, тому необхідні спеціальні зусилля і особливі методи її досягнення. З огляду на це Е. Гуссерль за­пропонував побудувати феноменологію як строгу філософську науку, здатну розрубати вузли суперечностей, у яких, на його думку, заплуталася сучасна йому європейська наука. Віддале­ним зразком для нього стала робота Г. Гегеля "Феноменологія духу" (1807), у якій класик німецької філософії розглядав ета­пи дозрівання людської душі від наївно-дитячої свідомості до стадії зрілого духу. Згідно з Г. Гегелем, на шляху сходження до зрілості дух поетапно засвоює нові знання, інформацію тощо, і за рахунок цього все більше розвивається та мужніє.

На думку Е. Гуссерля, становлення свідомості має відбува­тися шляхом, протилежним гегелівському. Необхідно знайти

Тема 8

спосіб позбавлення від плутаної та суперечливої інформації, якою наповнене життя сучасного світу. Завдання феноменоло­гії, доводив Е. Гуссерль, полягає саме у розкритті змісту пред­метів, затемненого численними словами, різноманітними дум­ками та оцінками.

Е. Гуссерль вважав, що розпочинати вивчення світу і науки слід з дослідження свідомості, оскільки реальність осягається людьми лише через свідомість. Він не мав сумніву щодо існу­вання навколишнього світу і називав це "природною установ­кою", яка є безпосередньою впевненістю у тому, що існує об'єктивний світ і що ми здатні описувати хід матеріальних процесів, тобто мати власний досвід. У праці "Логічні дослі­дження" (1900—1901) він писав так: "Поміж світом і відповід­но істинами, що мають власну значущість, нашими пізнаваль­ними актами існує гармонія. Без сумніву, наше пізнання спря­моване саме на світ. Якщо пізнання здійснюється в такий спосіб, то і наш досвід своїми власними засобами досягає тієї самої мети. Але тоді і світ, що постає в такій однозначній фор­мі, має об'єктивну правомочність, він є чимось само собою зро­зумілим"¹.

Е. Гуссерль доводив, що людина у своїй діяльності, як тео­ретичній, так і практичній, "наївна", вона не бачить тих "зміс­тів", які сама вносить в усвідомлені нею предмети. Людина вважає, підкреслював він, що пізнає об'єкти як дещо незалеж­не від свідомості, своєї та інших людей, але насправді це не об'єкти, а "предмети" (те, що перед очима), іншими словами, об'єкти, в які я вношу певні змісти — "олюднені об'єкти", або дані нам у свідомості. Важливо відрізняти "чисту свідомість" і те, що поза нею, тобто власне об'єкти. До виникнення всіх наук та теорій існував яшттєвий світ — наївне повсякденне життя, яке і є джерелом усіх теорій та понять науки. Зосередившись на предметах зовнішнього світу, вважають представники фе­номенології, свідомість неминуче потрапляє у полон ілюзій, для неї стає неможливим неупереджений, тверезий погляд на світ та на самого суб'єкта пізнання. Проте трагедія в тому і по-

¹ Гуссерль 9. Логическиеисслодования / 9. Гуссерль. — СПб., 1909. Т. 1. — С. 101.

Філософія XX—XXI ст.

лягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а насправді маємо справу з вторинними утвореннями "життєвого світу" і з них черпаємо поняття науки. Причиною цього є інтенціональність (спрямо­ваність) свідомості, яка визначається її типом, наприклад, сприйняття означає, що щось сприймають, мислення — що про щось думають, почуття ненависті — що щось ненавидять. Головним в інтенціональності постає момент співвідношення свідомості з об'єктом. Ця інтенціональність завжди присутня в акті свідомості незалежно від того, існує об'єкт, чи він видума­ний або абсурдний.

Отже, розглядаючи смисл поняття "інтенціональність", Е. Гуссерль виділяє у свідомості її предметний аспект і називає його поемою. Цей аспект не дорівнює самому предмету, що ві­дображається свідомістю. "Рослина моєї свідомості, — під­креслював Е. Гуссерль, — не рівнозначна самій рослині як предмету навколишнього світу". Сприйняття окремого пред­мета складається із серії сприйняттів, поєднаних у ціле актив­ною синтезуючою діяльністю самої свідомості, яка і забезпечує цілісність сприйняття предмета. Отже, в інтенціональному аналізі, крім предметних аспектів, міститься ще і сам акт сві­домості в тій чи іншій формі, який Е. Гуссерль називає ноези-сом. Єдність ноеми та ноезису визначається синтезуючою ді­яльністю свідомості, завдяки чому цілісність предмета забез­печується цілісністю свідомості.

Е. Гуссерль та його прихильники виділяють у свідомості низку прошарків залежно від інтенціональності. Вона може бути спрямована виключно на предмети зовнішнього світу. Ця спрямованість свідомості утворює її первинний шар. У такому вигляді свідомість є не що інше, як потік вражень. Проте свідо­мість здатна переорієнтовуватися на себе, тоді враження стають об'єктом її уваги, і виникає другий рівень — рівень рефлексії. Інтенціональність свідомості свідчить, що свідомість є феноме­ном (звідси і назва філософського напряму), який може як при­ховувати, так і розкривати людське "Я", що стоїть за ним. Саме тому феноменологія ґрунтується на розрізненні свідомості та її суб'єкта — того, хто цю свідомість спрямовує. Іншими слова-

Тема 8

ми, людське "Я" не зводиться до свідомості в цілому, як це було, наприклад, у філософському вченні Р. Декарта.

Отже, феноменологічна теза щодо нетотожності суб'єкта та його свідомості спрямована на те, щоб усунути можливість об­ману та самообману, коли суб'єкт сприймає свою свідомість за самого себе. Насправді, суб'єкт — власник свідомості, або гли­бинне "Я" свідомості є "інтенціональним полюсом" — центром, де народжуються наміри. Він здійснює управління свідомістю, спрямовуючи її на ті чи інші об'єкти. Саме в такому плані роз­різняються свідомість та її власник. Разом з тим, "Я" поза ме­жами свідомості не є чимось темним і непізнаваним. Для його пізнання непридатні методи, що є загальновизнаними в нау­ках, які базуються на суб'єктно-об'єктному підході. Власне "Я" (як і "Я" іншого) неможливо пізнати на основі ставлення до нього як до зовнішнього об'єкта, адже неможливо винести себе за дужки відносно самого себе. Тут необхідні особливі під­ходи.

На шляху до розуміння "Я", який одночасно відкриває мож­ливості для неупередженого пізнання світу, особливе місце відводиться процедурі, що отримала назву "феноменологічна редукція". Термін "редукція" {букв, "зведення, зменшення") пов'язаний з очищенням свідомості від предметного змісту, пе­реходом від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чис­тої сутності. Результатом цієї процедури є умовне винесення всього предметного змісту свідомості "за дужки". Свідомість очищається, стає, за термінологією Е. Гуссерля, чистою свідо­містю. Вона зберігається лише в тих своїх якостях, які прита­манні свідомості всіх людей чи людині як абстрактному пред­ставнику людського роду. Поняття абстрактного представника людського роду Е. Гуссерль, як і І. Кант, називав трансценден­тальним суб'єктом. Процедура редукції саме і полягає в мисле-ному ототожненні себе з трансцендентальним суб'єктом. Інак­ше кажучи, чиста свідомість — це свідомість, яка досягла усві­домлення себе як загального для всіх людей, як загальнолюдсь кої свідомості. її змістом є внутрішні закономірності, принци­пи та механізми свого функціонування.

Розглядаючи свідомість як сукупність сутностей, Е. Гус­серль розуміє її як потік, як непорушну цілісність. Свідомість

Філософія XX—XXI ст.

у нього має вигляд потоку переживань, елементами якого є фе­номени. Ці феномени теж становлять певну цілісність, що має самостійну та складну структуру. Зрозуміти феномен як ціліс­ність можливо лише у випадку осягнення його за допомогою інтуїції. Цього можна досягнути, не описуючи зовні, а "пере­живши", тобто безпосередньо занурившись у потік свідомості. При цьому здійснюється ініціативне, безпосереднє, суто умо­глядне розуміння його сутності. Феноменологічний метод саме і полягає в тому, щоб безпосередньо злитися з потоком свідо­мості.

Досягнувши чистоти свідомості, суб'єкт отримує можли­вість неупередженого погляду на світ і на самого себе. Він опи­няється перед відчиненими дверима "в дім", у якому прихову­ються глибини "Я" суб'єкта, а ззовні відкривається ясний го­ризонт просторів зовнішнього світу.

Отже, феноменологічна редукція — операція попереднього характеру. Вона передує тому, що повинно розкритися потім. Проте значення її не обмежене окремим етапом, окремим епі­зодом. Суб'єкт постійно має її на увазі, перебуваючи в стані протистояння процесу затьмарення свідомості, яким супрово­джується наповнення її предметним змістом. Для того щоб ре­дукція відбулася і була відтворюваною, слід відмовитися від суджень, оскільки вважається, що відмова не лише на їх зов­нішнє винесення, а й для самого себе, "отвережує" та мобілізує суб'єкта. Заборона на судження є важливою складовою редук­ції. Е. Гуссерль називає її терміном "епохе": "...феноменологіч­не епохе... дає мені можливість бути вільним від використання будь-яких суджень, що стосуються просторово-часового існу­вання світу"¹.

Феноменологія не прагне обґрунтовувати тезу про принци­пову непізнаваність людини та світу, за що їй часто докоряли радянські автори. Навпаки, вона спрямована на знаходження нових шляхів пізнання. Ці шляхи виявляються нею через ме­тоди більш витончені, ніж методи, притаманні філософській класиці. Феноменологія є своєрідною переорієнтацією філо-

¹ Гуссерль 9. Логические исследования / 3. Гуссерль. — СПб., 1909. — Т. 1. — С. 101.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

софського погляду. З позицій, що обґрунтовуються нею, люди можуть пізнавати сутнє тільки завдяки розумінню самого себе, осягнення самої людини. Поглиблення розуміння самого себе досягається через розуміння культури, вивчення її творів. Саме різноманітні твори культури і є тими феноменами, що трактуються феноменологією. З цієї причини змістовний ана­ліз творів мистецтва та літератури, а також усіх інших свід­чень культури є, за феноменологічним підходом, найбільш продуктивним і за своєю суттю єдиним шляхом пізнання. Для того щоб скласти правильне уявлення про якесь питання, не­обхідно подивитися, як це питання ставилося в історії культу­ри, познайомитися з відповідним матеріалом та зуміти описа­ти його.

Феноменолог свідомо утримується від суджень, оскільки прекрасно бачить, що світ і без того наповнений суперечливи­ми оцінками та думками, які сприймаються як малозначущі вже тому, що їх багато. Додання до них нових суджень лише множить суспільний хаос і плутанину в розумі людей. Сучасна ситуація багато в чому подібна до тієї, що була характерною для пізнього періоду Стародавньої Греції — часу занепаду ан­тичної культури. Сумісне існування та боротьба суперечливих теорій і поглядів настільки ускладнили спілкування людей, що розраховувати на розуміння між ними стало майже немож­ливо. Невипадково деякі філософи тієї епохи пропонували вза­галі відмовитися від користування мовою і мовчати, або гавка­ти по-собачому. Ці філософи називали себе кініками. Відомий Діоген-кінік (який, згідно з легендою, жив у бочці) — пред­ставник цього напряму. Феноменологія, звичайно, не йде шля­хом, запропонованим кініками. Проте запозичення Е. Гуссер-лем античного терміна "епохе" є показовим. Згідно з феноме­нологією епохе водночас не рівнозначне вимозі мовчати або приховувати власну думку. Необхідно знайти спосіб вислови­ти її. Для того щоб не замутити свою і чужу свідомість, феноме­нолог прагне не судити, а розповідати, описувати.

Описуючи культуру, що вивчається, слід прагнути точності і повноти, а не оцінки. Феноменологічний опис — це опис, ав­тор якого принципово утримується від оціночних суджень від­носно об'єкта опису. Якщо опис буде точним і повним, охопить

максимальну кількість свідчень, то оцінка з логічною необхід­ністю виникне з опису. Сучасна цивілізована людина не може відкинути, не брати до уваги створене попередніми покоління­ми. Власне судження вона має ґрунтовно аргументувати лише шляхом усвідомлення накопиченого.

Отже, феноменологія здійснила і продовжує робити вели­кий внесок у дослідження сутності, змісту та структури свідо­мості. Це нове начало у філософії, перехід від конструктивізму та ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження різноманітних видів людського досвіду. їй належить також правильна постановка питання про зв'язок філософії і кон­кретних наук з фундаментальними сферами практичної діяль­ності людини та суспільства. Методи феноменології мають великий вплив на становлення сучасної філософської думки, зокрема на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналі­тичної філософії тощо.

Такими є найбільш поширені напрями, течії та школи у фі­лософії XX—XXI ст. їх різноманітність і неоднозначність — наслідок складності і суперечливості сучасного природного та соціального буття. Філософський пошук шляхів подальшого розвитку людини і суспільства триває.

8.9. Релігійна філософія

Релігія в сучасній Україні переживає своєрідний ренесанс. У державі відроджуються конфесії, відбудовуються зруйнова­ні і будуються нові храмові та інші культові споруди; в індиві­дуальній і суспільній свідомості людей все глибше утверджу­ється розуміння релігії як феномену загальнолюдської культу­ри та ефективного духовного засобу морального становлення і виховання особистості; право громадян на свободу совісті на­було не тільки конституційного закріплення, а й справжньої реалізації через сформовані механізми.

Разом з тим, релігійне відродження в державі відбувається не без проблем. Усе ще складними залишаються міжконфесій­ні суперечності, які час від часу загострюються. Важко пере-

Тема 8

борюються стереотипи неприйняття релігії, "подвійних стан­дартів" у ставленні до неї, коли її використовують лише як за­сіб для досягнення бажаного результату; все ще мають місце спроби політизації релігії, спекуляції на її канонічних вну­трішніх розбіжностях. Усі ці та інші не менш суттєві обстави­ни зумовлюють зростання інтересу до дослідження релігії, її історії та функціонування в Україні з боку вітчизняних філо­софів, соціологів, політологів, правознавців, представників ін­ших галузей гуманітарного знання. Ці дослідження значно до­повнюють світоглядний і методологічний арсенал релігієзнав­ства, вивчення якого нині стало частиною навчального проце­су у вищій піколі.

Філософія релігії вивчає сутність релігії, психологічні, гно­сеологічні, соціальні, об'єктивні та суб'єктивні умови її ви­никнення, існування і поширення, її онтологічну, пізнавальну і моральну суть, співвідношення релігійної віри і знання, функції релігії в духовному житті людини і суспільства.

Антична філософія сприймала релігію у цілому наївно-раціоналістично. Згідно з її натуралістичною концепцією, яка виходила від Теагена Регійського (VI ст. до н. є.), боги — це алегорії зовнішніх природних явищ. За іншою концепцією (антропологічною), автором якої вважається Евтемер (V ст. до н. є.), боги — це обожнені стародавні царі та герої. Платон приписував афінському тирану Крітію (460—403 до н. є.) ав­торство політичної концепції релігії, або концепції обману, яка вбачала в релігії знаряддя управління, свідомий винахід стародавніх законотворців, які видумали своєрідних нагляда­чів за справами людей. Від Секста Емпірика (II — початок III ст.) бере свій початок договірна концепція: "релігія — це ре­зультат домовленості правителів і жерців з народом". В антич­ній філософії зародилась і психологічна концепція релігії, яка пояснювала її страхом людей перед природними силами.

У філософії Середньовіччя незалежний від теології підхід до релігії був неможливим. Однак вчення про "двоїсту істину" було першою спробою часткового позбавлення філософії кай­данів теології. Згідно з цим вченням, філософія має справу з природним станом речей, який може бути порушений у резуль­таті божественного втручання, а теологія займається надпри-

Філософія XX—XXI ст.

родними, ірраціональними речами та спирається не на логіку, а на одкровення. Проте навіть такий "обережний" компроміс не міг задовольнити офіційну церкву. Вчення про "дві істини" було засуджено у багатьох церковних постановах, ав 1512р.V Латеранський собор припинив дискусію про теорію двоїстої іс­тини, проголосивши принцип: "Істина істині не заперечує".

Для філософії релігії епохи Відродження, а потім і Нового часу характерними були пантеїзм і деїзм, які певною мірою стали перехідним ступенем до атеїзму.

Пантеїзм — це філософське вчення про тотожність Бога і світу. Виникнувши в стародавньоіндійській (у брахманізмі та індуїзмі), у стародавньокитайській (даосизмі), давньогрецькій (у Фалеса, Анаксімандра, Геракліта) думці, пантеїстичні ідеї в західноєвропейській філософії XVI—XVII ст. перетворилися на основу більшості натурфілософських вчень, які протистоя­ли креаціонізму (релігійному вченню про створення світу Бо­гом з нічого) монотеїстичних релігій. У цих вченнях Бог, який залишається нескінченним незримим абсолютом, все більше поєднується з природою. У філософії Дж. Бруно Бог є псевдо­німом природи. "Бог — це природа, а природа — це Бог," — стверджував відомий нідерландський філософ Б. Спіноза. "Інша субстанція, ніж Бог, не може ні існувати, ні бути зрозу­мілою. Все, що існує в Богові, без Бога не може ні існувати, ні бути зрозумілим"¹.

Деїзм (лат. — бог) як філософський погляд, згідно з яким Бог, створивши світ, не втручається у його закономірний плин, був найбільш поширеним в епоху Просвітництва. Один із яскравих представників деїзму французький філософ, письмен­ник і публіцист Вольтер у праці "Досвід загальної історії про звичаї і дух народів" (1756) відстоював природну релігію без чудес, попів і фанатизму, наближення до якої він знаходив у релігії китайців. Просвітителі в релігії вбачали продукт неві­гластва та обману людей. Концепція "обману" мала великий успіх у просвітителів майже до XIX ст. та увійшла як дещо за­гальновизнане в декрет Конвенту 1793 р. про скасування релі-

¹ Зріпога В. ЕШса / В. Зріпога. — РгаЬа, 1977. — Р. 69.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

гії у Франції. З другої половини XVIII ст. у французькому Про­світництві виникли дві течії в тлумаченні релігії: одна з них через К. Гельвеція прийшла до матеріалізму й атеїзму П. Голь-баха; інша в особі Ж.-Ж. Руссо проголосила природну релігію виявом не розуму, а почуття. З англійського деїзму походить сенсуалізм Д. Юма, який по-іншому сформулював проблему релігії. Він відхилив релігію розуму і почуття та дав їй антро­пологічне тлумачення. Д. Юм пояснював релігію схильністю людини наділяти зовнішні природні сили людськими власти­востями: релігія виникає з життєвих турбот, страхів і надій, причини яких людина приписує таємничим зовнішнім силам, прагнучи наблизити їх до себе.

По-новому вирішувалось питання про релігію німецькою класичною філософією. І. Кант розмежовував функції віри і розуму, релігії і філософії. Проблему реального існування ре­лігійних об'єктів він не розглядав, а необхідність релігії виво­див із практичного розуму, тобто моральності: релігія, згідно з І. Кантом, необхідна для обґрунтування принципів моралі та норм поведінки людей. Г. Гегель вважав релігію попереднім ступенем пізнання абсолютного духу. У "Лекціях з філософії релігії" він представив окремі релігії необхідними стадіями втілення релігійної ідеї, яка завершується християнством. Л. Фейєрбах джерелом релігії вважав роздвоєння людини, від­чуження від реальної людини її "родової суті". У праці "Сут­ність християнства" він доводив, що не Бог створив людину, а людина створила Бога. Водночас, за Л. Фейєрбахом, релігія — це не просто продукт людської неосвіченості, вона має багато позитивних якостей.

У марксистській філософії релігія визначається як фантас­тичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їх повсякденному житті, відображення, у якому земні сили набувають форми неземних. Згідно з цією фі­лософією, релігія — це явище історичне, неминуче породжене умовами життя суспільства на певному ступені його розвитку. Зі зникненням цих умов релігія "відмирає", однак не внаслі­док насильницького запровадження в суспільстві атеїзму, а в результаті подолання сил, що поневолюють людину. Марк­систська філософія прогнозує "відмирання" релігії в досить

віддаленому від нас майбутньому. Щодо філософії сучасної епохи, то вона постійно досліджує як чинники, що послаблю­ють релігію або викликають трансформацію її традиційних форм, так і ті, що живлять її, сприяючи збереженню і навіть зростанню її впливу.

У XXI ст. розвивається багато філософських напрямів, те­чій і шкіл; екзистенціалізм досліджує католицизм та іудаїзм; філософська феноменологія намагається застосувати феноме­нологічний метод Е. Гуссерля до вивчення релігійної свідомос­ті; герменевтика з'ясовує абстрактно-повчальний та ідеально-містичний зміст релігійних текстів; філософська антропологія намагається використовувати релігію з метою створення ба­зисної філософської науки про людину тощо. Досягнення філо­софії релігії очевидні. Вони слугують інтересам пізнавального і діяльного ставлення поколінь людей до дійсності, у тому чис­лі до релігії як феномену духовної культури людини і суспіль­ства.

На відміну від філософії релігії, релігійна філософія са­крально тенденційна. її головні завдання полягають у прими­ренні релігійної віри і знання, релігії і науки, поясненні релігії філософськими теоретичними засобами. З огляду на те, що таке примирення принципово неможливе, релігійна філософія була і залишається насправді мистецтвом тлумачення та пояс­нення положень релігійних книг і текстів. Вона екзегетична, тобто в перекладі з грецької спрямована на тлумачення. Релі­гійні книги і тексти — її початок і кінець.

Релігійний соціальний простір ромаїтий. Різноманітною є і релігійна філософія, яка представлена багатьма напрямами, течіями та школами. Кожна конфесія для захисту загальної значущості віровчення намагається мати свою філософію, яка б давала певні шляхи вирішення онтологічних, гносеологіч­них, космологічних, соціальних та інших проблем. Напри­клад, у буддистській філософії є дві основні течії: хінаянська і махаянська.

Базисним у хінаянській філософії (хінаяна — "мала коліс­ниця", або "вузький шлях" порятунку, чернеча форма буддиз­му) є вчення про дхарми. Дхарми — це непізнаванні вічні й не­змінні елементи всього існуючого. Дхарми можуть знаходити -

Тема 8

ся або в "належному бутті" (у стані абсолютного спокою, "нехвилювання"), або в "неналежному бутті" (у русі, "хвилю­ванні"). Нескінченний у часі і безмежний у просторі потік бут­тя, всі його композиції, "справи і речі" утворюють комбінації дхарм, що "хвилюються". їх "хвилювання" короткочасне і на­віть миттєве, тому кожного разу виникають інші композиції буття. Людина, її існування також є результатом дхарм, "що хвилюються". Супроводжуються усі "хвилювання" людськи­ми стражданнями, звільнитись від яких можна лише шляхом "заспокоєння" дхарм за умови отримання людиною "вищої му­дрості", тобто знання закону усунення страждань і виконання медитації (лат. — розмірковую, роздумую). Після реалізації цих умов людина стає "архатом" (святим). За досягнення нею нірвани вона спочатку перебуває в ній "із залишком", оскільки ще володіє фізичним тілом, а потім, після розпаду тіла, знахо­диться у нірвані "без залишку", в якій його дхарми повністю "заспокоєні". Більш повно положення хінаянської філософії викладені у трактаті найвидатнішого індійського буддистсько-го філософа Васубандху (V ст.) "Абхідхармакош".

Буддистська філософія досягла свого найвищого рівня роз­витку в махаяні (букв. — "велика колісниця", "широкий шлях" порятунку) та її школах. В основі махаянської філосо­фії лежить ідея "Абсолюту". "Абсолют" — це "тіло дхарми", яке нематеріальне, безмежне в часі і просторі, всюди проникає. Якщо в хінаянській філософії Будда — це людина на ім'я Шак'ямуні, то в махаянській він є виявом, еманацією "тіла дхарми". Отже, особистісного Будду замінює безособистісний "Абсолют". Ототожнена тут з "Абсолютом" і нірвана, яка роз­глядається не як "заспокоєння дхарм", припинення земного існування, а як подолання людиною ілюзорності світу матері­альних і духовних феноменів, здобуття нею незалежності від "справ і речей" як джерела страждань. Мешкаючи в реально­му, земному світі, людина, за цією філософією, завжди пере­буває в нірвані, хоч і не усвідомлює цього, а нірвана розумієть­ся нею як деякий стан психіки буддиста.

Суперечність і міфологічність є характерними особливостя­ми і християнської філософії, представленої трьома основними напрямами: православ'ям, католицизмом і протестантизмом.

Філософія XX— XXI ст.

Православна філософія зародилась у Візантії. її перші представники Іоанн Дамаскін (675—753), патріарх Фотій (прибл. 820—891) та багато інших на підставі Арістотелівської логіки зробили спробу обґрунтувати істинність і неминучу цін­ність християнського віровчення. В Україні та Росії тривалий час центрами формування і поширення цієї філософії були Києво-Могилянська і Московська слов'яно-греко-латинська духовні академії. На початку XIX ст. сформувалась течія, яка отримала назву академічної філософії. її загальні принципи були розроблені професорами кафедр філософії, у тому числі Київської духовної академії, П.Д. Юркевичем (1827—1874) і С.С. Гогоцьким (1813—1889). Завданням філософії вони вва­жали вивчення особливостей релігійного світогляду. Ця філо­софія визнавала його істинним тільки в тому разі, якщо він спирався не на емпіричне, а на наддосвіднє раціональне знан­ня про Бога. Згідно з цією філософією, єдність світу — поза сві­том, в "Абсолютній" сутності, тобто в Богові; людина — вінець Господнього творіння, його безсмертна душа — образ і подоба Бога, що є доказом реальності Бога, оскільки без нього без­смертя душі неможливе.

Дата добавления: 2014-11-16