Мінерально-сировинні ресурси

Природно-ресурсний потенціал національної економіки

План

ТЕМА 1. Потенціал національної економіки

Лекція 1

Навчальна мета: ознайомити студентів з природно-ресурсним потенціалом національної економіки.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Матеріально-технічне забезпечення: таблиці, графіки, схеми, карти.

Джерела і література: 1, 30,.

Навчальні питання і розрахунок часу
Вступ	5 хв.
Основна частина	70 хв.
1. Мінерально-сировинні ресурси 2. Земельні ресурси 3. Водні ресурси 4. Лісові ресурси	20 хв. 20 хв. 15 хв. 15 хв.
Підсумки	5 хв.

Зміст лекції

Україна посідає провідне місце у світі за запасами і видобутком багатьох корисних копалин (титану, цирконію, урану, літію, а з нерудних корисних копалин — графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каміння, видобутку вугілля, марганцевих та залізних руд, титану, графіту, каоліну тощо), їх частка становить 12,3 % загальносвітових запасів залізних руд, близько 43 % марганцевих.

В Україні створено потужну мінерально-сировинну базу, що містить близько 20 000 родовищ та рудопроявів корисних копалин, з них 7829 ро­довищ (97 видів мінеральної сировини) мають промислове значення та враховуються Державним балансом запасів корисних копалин. У вартіс­ному виразі запаси цих родовищ оцінюються 7,5 трлн дол. США.

Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення досить тривалий. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на такі групи: паливно-енергетичні, рудні та нерудні.

Паливні ресурси в Україні в основному представлені кам'яним та бурим вугіллям. Основні родовища кам'яного вугілля зосереджені переважно в двох басейнах — Донецькому та Львівсько-Волинському. Крім того, в Україні розвідані окремі родовища кам'яного вугілля, зокрема: Роменське (Сумська область, басейн р.Сули), Петровське (Харківська область).

Основні поклади бурого вугілля зосереджені у Дніпровському буровугільному басейні, Передкарпатському, Закарпатському та Північно-Подільському буровугільних районах, а також в окремих родовищах на ліво­бережжі Дніпра, у Придунайській низовині. Найбільшими родовищами є: Коростишівське (Житомирська), Звенигородське (Черкаська), Олексан­дрійське (Кіровоградська області).

Вуглеводнева сировина об'єднує нафту, газ і конденсат (рідка фаза нафтових вуглеводнів, що утворюються у разі охолодження газоподібних речовин, які супроводжують нафту). Нафтогазоносні площі зосереджені у трьох основних регіонах — Передкарпатському, Дніпровсько-Донецькому та Причорноморсько-Кримському. Найбільшими нафтовими родовищами є Прилуцьке і Леляківське (Чернігівська обл.), Рибальське і Качанівське (Сумська обл.), Зачепилівське, Радченківське, Сагайдацьке (Пол­тавська обл.), Бориславське, Битківське, Долинське (у Прикарпатті).

Найбільші родовища природного газу зосереджені у Шебелинському, Єфремівському, Кегичівському (Харківська обл.), Перещепинському (Дніпропетровська обл.), Малишівському і Диканському (Полтавська обл.), Качанівському (Сумська обл.), Дашавському, Калуському, Більче-Волицькому, Угерському, Опарському (Прикарпаття).

Горючі сланці - глинисті, вапнякові чи кременисті осадові гірські поро­ди, утворені у мілководних морських басейнах чи озерах і розглядаються як низькосортне паливо та сировина для хімічної промисловості. Родовища горючих сланців знаходяться на межі Черкаської та Кіровоградської областей (Болтинське), на південному заході Хмельницької області (Флоріанівське).

В Україні є значні запаси торфу — горючих копалин, що утворюються у болотах із залишків відмерлих рослин, нагромаджених в умовах підви­щеної вологості та забрудненого доступу повітря. Поклади торфу зосеред­жені в основному у північних областях: Волинській, Рівненській, Київсь­кій, Чернігівській.

За характером господарського використання рудні корисні копалини поділяються на руди чорних та кольорових металів. До руд чорних металів відносяться залізні і марганцеві руди. Основні поклади залізних руд сконцентровані у Кременчуцькому, Білозерському (Запорізька обл.), Керченсь­кому залізорудних басейнах. Найбільші запаси марганцю зосереджені у Нікопольському (Дніпропетровська обл.), Великотокмацькому (Запорізька обл.) басейнах. Розвідані також Побузький, Донецький та Покутський марганцеворудні райони.

Україна багата на руди кольорових та рідкісних металів (міді, кобаль­ту, золота, ртуті, поліметалів тощо). Нині йдеться про створення вітчизня­ної гірничо-переробної промисловості з виробництва міді, свинцю, цин­ку, молібдену, ванадію, золота, рідкісних елементів.

Глиноземна сировина, що використовується для видобутку алюмінію зу­стрічається у вигляді бокситів (Високопільське родовище на Дніпропетров­щині), алунітів (Берегівське, Беганське родовища Закарпаття), нефелінів (Приазов'я).

Поклади ільменітів — мінералу, пов'язаного з магматичними порода­ми — слугують сировиною для видобутку титану і зосереджені в Іршанському (Житомирська обл.) та Самотканському (Дніпропетровська обл.) ро­довищах.

Мідні руди розвідані у Донецькій області, на сході Запорізької області, Рахівському масиві, фундаменті Волино-Подільської плити.

За останні роки на базі запасів комплексного Берегівського родовища (Закарпаття) створено нову галузь вітчизняної промисловості — золотовидобувну та золотопереробну, з отриманням товарного металу.

Крім того, виявлені промислові концентрації металів платинової групи в геологічних утвореннях Середнього Придніпров'я, Криворізько-Кременчуцької і Красногірсько-Житомирської зон Українського щита.

Нерудні ресурси представлені різними вогнетривами (вогнетривкі глини, доломіти, талько-магнезити), спеціальними матеріалами (флюсові вапняки, флюорити, формовочні піски), галогенами (солі хлору, брому, йоду), карбонатами, фосфатами (апатити та фосфорити), сульфати (гіпс, ангід­рит, барит), самородні елементи (сірка) тощо. Розглянемо основні з них.

Найбільші родовища флюсових вапняків розміщені у Донецькій області та Автономній республіці Крим, доломітів — у Донецькій, Дніпропет­ровській, Закарпатській областях. Основні запаси вогнетривких глин вияв­ляються у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Черкаській облас­тях, кварцитів — у Житомирській (Овруцьке), Кіровоградській (Малоске-леватське), Сумській (Банницьке), Донецькій (Красногорівське). Значні поклади фосфоритів виявлені у Придністровському Поділлі (Незвиське), Сумській (Кролевецьке) і Харківській (Ізюмське) областях.

Високоякісні каоліни, які використовуються для виробництва вогнет­ривких виробів, у фарфоро-фаянсовій промисловості, знаходяться у Жи­томирській, Хмельницькій, Черкаській, Дніпропетровській і Запорізькій областях. Держава багата на різноманітну сировину для виробництва буді­вельних матеріалів (цементна сировина, крейда) та на родовища облицю­вального каменю (граніти, лабрадорити, мармур, базальти, габро).

Україна має великі поклади високоякісної гірничо-хімічної сировини: калійних та магнієвих солей, кухонної солі, самородної сірки.

Родовища калійних солей використовуються здебільшого для виробництва калійних добрив і розташовані в Івано-Франківській (Калузьке, Тростянецьке, Туро-Волинське родовища), Львівській (Стебниківське, Бориславське родовища) областях. На магнієві солі багаті Калуське, Стебникі­вське та Сиваське родовища.

Самородна сірка використовується для виробництва сірчаної кислоти. Майже всі її запаси сконцентровані у Передкарпатті, зокрема на Роздольському та Яворівському родовищах Львівської області.

Основні родовища кухонної солі розробляються у Івано-Франківській (Калушське, Долинське), Львівській (Дрогобицьке), Закарпатській (Солотвинське) та Донецькій (Артемівське, Слов'янське) областях.

Україна багата на поклади кольорового каміння, зокрема зустрічають­ся топаз (Житомирська обл.), берил, аквамарин, яшма (Володар-Волинське родовище), бурштин (Рівненська обл.), алмази (Волинська обл., Приазов'я), напівдорогоцінні різновиди кварцу (моріон, аметист, гірський криш­таль, халцедон, агат).

2. Земельні ресурси. За земельною територією Україна є найбільшою країною Європи (після європейської частини Росії), а за якісним складом грунтів та біопродуктивністю угідь — однією з найбагатших держав світу. Земельний фонд України становить 60354,8 тис. га. Наші землі є одними з найкращих у Європі. Господарське освоєння території становить 92 %. При цьому сільськогосподарське освоєння земель перевищує 70 % і є одним з найвищих у світі. Надзвичайно високою залишається розораність території України - 55,6 % (для порівняння у Німеччині, Франції, Великобританії цей показник не перевищує 32 %), а лісостепові та степові ландшафти ро­зорані на 75-85 %. Для потреб промисловості в Україні вилучається в се­редньому за рік близько 4000 га сільськогосподарських угідь.

Відповідно до напрямів використання всі землі України поділяються на 7 цільових категорій:

1) землі сільськогосподарського призначення;

2) землі населених пунктів (міст, поселень міського типу і сільських населених пунктів);

3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони й іншого призначення;

4) землі природоохоронного й історико-культурного призначення;

5) землі лісового фонду;

6) землі водного фонду;

7) землі запасу.

Переважання родючих земель, висока густота населення та особливості розвитку сільського господарства, що склались історично, обумовили ви­сокий рівень освоєності земельного фонду. Так, питома вага сільськогос­подарських угідь становить 70,3 %, а орних земель - 56,9 %; це відповідно у 2,6 і 5,6 раза вище, ніж у середньому по СНД. Якщо Україна в Європі займає 5,7 % території, то її сільськогосподарські угіддя — 18,9 %, а рілля — 26,9 %. Ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж у середньому по Європі.

На кінець 2001 р. площа порушених земель складала 161,3 тис. га, відпрацьованих - 43,5 тис. га. Україна має значні резерви чорноземів, що становлять основу сільськогосподарського виробництва.

На цей час проводиться інвентаризація, кадастрова оцінка земель, ство­рюється державна система управління якістю земельних ресурсів і визна­чається її місце в органах державного управління, а також виробляються принципи розмежування обов'язків держави, землевласників і землеко­ристувачів щодо охорони земельних ресурсів.

3. Водні ресурси. Вода — це один із основних природних ресурсів, насам­перед, прісна вода, яку академік Олександр Ферсман назвав "найважли­вішим мінералом на Землі". Запаси прісної води на земній кулі (97 % усіх її запасів знаходиться в морях і океанах) обмежені. Вони становлять лише З %, з яких 2 % — у полярних льодовиках, і тільки 1 % перебуває в рідкому стані, придатному для використання. Україна належить до країн з неви­сокою водозабезпеченістю і високим рівнем використання води. В Ук­раїні, для усунення територіальної і часової нерівномірності розподілу стоку водозабезпечення сформовано водогосподарський комплекс, до якого входять: 63119 річок, утому числі великих (площа водозабору понад 50 тис. км²) — 9, середніх (від 2 до 50 тис. км²) — 81 і малих (менше 2 тис. км²) — 63029. Загальна довжина річок становить 206,4 тис. км, з них 90 % припа­дає на малі річки. Водосховища Дніпровського каскаду з корисним обся­гом 18,7 км³ забезпечують більше половини обсягу водоспоживання; по­над 28 тис. ставків; підземні води питної якості з прогнозними запасами становлять 20,9 млрд м³; побудовано 7 великих магістральних каналів загаль­ною довжиною 1192 км та 10 великих водогонів, якими щороку в маловодні райони подається понад 22 млрд м³ води; пробурено понад 110 тис. свердло­вин, які щороку постачають майже 5 млрд м³ підземних вод, в основному для питних і побутових потреб населення; експлуатують понад 105 великих водозаборів із водоводами для водопостачання обласних міст і промислових центрів; 25 великих міжобласних зрошувальних систем, які забезпечують полив понад 2,5 млн га посушливих земель, водопостачання населення, про­мисловості та сільського господарства; понад 37 великих міжобласних осу­шувальних систем, які забезпечують необхідний водно-повітряний режим на площі понад 3 млн га та широко використовуються для рибальства;побу-довано понад 2000 км. захисних дамб із гідротехнічними спорудами, дренаж­ними системами, насосними станціями, що захищають територію близько 1 млн га.'

Водні ресурси України формуються за рахунок притоку транзитних річкових вод із зарубіжних країн, місцевого стоку і підземних вод.

Територіальний розподіл водних ресурсів не відповідає розміщенню водоємних галузей господарського комплексу. Доступні для широкого використання водні ресурси формуються переважно в басейнах Дніпра, Дністра, Сіверського Дінця, Південного і Західного Бугу, а також малих річках Приазов'я та Причорномор'я. Найбільша кількість водних ресурсів (58 %) зосереджена в річках басейну Дунаю у прикордонних районах Украї­ни, де потреба у воді не перевищує 5 % її загальних запасів. Найменш забез­печені водними ресурсами Донбас, Криворіжжя, Крим та південні області України, де зосереджені найбільші споживачі води.

Усунення територіальної та часової нерівномірності розподілу стоку водозабезпечення в Україні відбувається за допомогою 1,16 тис. водосхо­вищ (загальним обсягом майже 55 км³), понад 28 тис. ставків, 7 великих каналів (загальною довжиною 1021 км; пропускною здатністю 1000 м³/с), 10 великих водоводів, якими вода подається у маловодні райони. Водосхо­вища Дніпровського каскаду з корисним обсягом 18,7 км³ забезпечують більше половини обсягу водоспоживання.

За багаторічними спостереженнями, потенційні ресурси річкових вод становлять 209,8 км³, з яких лише 25 % формуються в межах України, реш­та надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Прогнозні ресурси підземних вод становлять 21 км³. Затверджені експлуатаційні запаси підзем­них вод дорівнюють близько 6 км³.

Стримуючим фактором використання водних ресурсів є їх мінливість у часі: в природних умовах на частку весняного стоку припадає 6-7 % на півночі і північному сході ідо 80-90 % на півдні. За запасами місцевих вод­них ресурсів (1 тис. м³ на 1 особу) Україна вважається однією з найменше забезпечених країн у Європі (Швеція - 2,5 тис. м³, Великобританія - 5, Франція — 3,5, Німеччина - 2,5, Європейська частина колишнього СРСР - 5,9 тис. м³).

Балансові запаси місцевого водного стоку становлять у середньому 52,4 км-*, а в маловодні роки — 29,7км³. Об'єм підземних вод, що враховуються в ресурсній частині водогосподарського балансу, складає 7км³. Крім того, в галузях еконо­міки використовується близько 1 км³ морської води.

Створений в Україні багатогалузевий господарський комплекс потребує значних обсягів води. Найбільші валові потреби у воді населення та галузей економіки відзначені в 1990 р. і дорівнювали 103 км³, а в 2001 р. зменшилися до 58,9 км³ або на 43 %. Задовольняються ці потреби водозабором з поверхневих джерел (24 %), підземних горизонтів (5 %), моря (1 %) і за рахунок вод, залучених в оборотні та повторно-послідовні системи (70 %).

Ресурси водних басейнів України використовуються нераціонально. На технологічні потреби йде близько половини питної води, її втрати під час транспортування становлять 10-20%. Позитивною тенденцією є збільшен­ня частки оборотного та повторно послідовного водопостачання загаль­ним обсягом використаної води у виробничих процесах.

У 2001 р. найбільше води використовувалося на виробничі потреби — 57,4 %, для господарсько-питних - 28,3 %, для зрошення - 10,8 %, для сільськогосподарських потреб - 3,5 %. У житловому фонді втрачається понад 20 %, така сама кількість у промисловості, де повторне водокорис­тування є недостатнім, у сільському господарстві - майже 80 %. Основним джерелом забруднення поверхневих вод є стічні води житлово-комуналь­ного господарства, хімічної, нафтохімічної та інших галузей промисловості.

До особливо водомістких галузей промисловості належать металургійний і паливно-енергетичний комплекси, хімічна, нафтохімічна і целюлозно-паперова галузі промисловості. Так, для виготовлення 1 т паперу витрачається до 1000 м³ води, сталі — 300, синтетичного каучуку — 2800, ніке­лю — 4000 м³. Ці цифри цікаво порівняти з затратами води на виплавку 1 т чавуну-180-200 м³.

Сучасна теплова електростанція потужністю 1 млн кВт/год потребує протягом року 1,5 км³ води, атомна — 3 км³.

За оцінкою Ради по вивченню продуктивних сил України НАН Украї­ни обсяги промислової продукції у 2015 р. порівняно з 2000 р. зростуть при середньорічних темпах приросту на 3,07-5,0 %.

Водопостачання сільського населення України є однією з найскладніших серед проблем європейських держав та країн СНД. Незважаючи на заходи, які вживаються останніми роками урядом і місцевими органами виконавчої влади для розв'язання цієї проблеми, рівень забезпечення сільського населення гарантованим водопостачанням залишається в цілому низьким. Цей стан ще більше ускладнився наслідками Чорнобильської катастрофи.

Нині в Україні тільки 4,1 млн осіб із 15,7 млн. сільського населення, або 23 % сіл користуються послугами централізованих систем водопостачан­ня. Стан забезпечення інженерним обладнанням сільського житлового фонду характеризується такими показниками:

• внутрішній водопровід із вводом у будинок - 7,4 %;

• водовідведення і каналізація - 4,4 %;

• гаряче водопостачання - 0,3 %;

• розбірні вуличні колонки - 17,1 %.

Решта населення користується для питних потреб місцевими джере­лами: шахтними і мілкотрубчастими колодязями, саморобними каптажа­ми, прирусловими копанками, привізною водою тощо.

Тільки 6,4 тис. сільських населених пунктів із їх загальної кількості (28,6 тис.) мають побудовані за проектами системи питного водопостачан­ня, майже половина з яких через недосконалу експлуатацію та тривалий термін служби працює з перебоями і не може забезпечити постачання во­дою нормативної якості.

Забезпеченість підприємств сільськогосподарського виробництва і тваринництва централізованим водопостачанням досягає 98 %.

Паспортизацією джерел і об'єктів сільського водопостачання та систем каналізації, якою охоплено 54 % сільських населених пунктів, виявлено, що санітарний та екологічний стан джерел водопостачання, особливо в промислово насичених районах та на територіях із розвинутим сільськогоспо­дарським виробництвом, наближається до критичного.

Програмою водопостачання сільських населених пунктів України на період 1992—2000 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1992 р. № 134, було передбачено забезпечення сільського населення 6 тисяч населених пунктів гарантованим водопоста­чанням і для цього мало бути побудовано 52,3 тис. км водопровідних ме­реж, у тому числі 48 великих групових водопроводів у південно-східних областях України, де через природні та техногенні чинники склалися найважчі умови з ресурсами питної води.

Територіальна структура водокористування в Україні історично склалася під впливом низки факторів. До них, у першу чергу, належать природно-кліматичні умови, що визначили зони сільськогосподарського виробництва; мінерально-сировинна база, за наявністю якої сформувалися промислові регіони; вигідність положення стосовно споживачів; наявність трудових ресурсів тощо.

В цілому Україна належить до малозабезпечених місцевими водними ресурсами держав. Найменшою забезпеченістю місцевим стоком на 1 км² площі характеризуються Південний і Донецьке-Придніпровський еко­номічні райони, найбільшою — Південно-Західний. Більшість областей (АР Крим, Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Полтавська, Одеська, Хер­сонська, Черкаська, Харківська) характеризуються рівнем водозабезпече­ності на 1 км², який не досягає 100 тис. м³/рік. Іншу групу складають 8 областей (Волинська, Житомирська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська, Чернівецька), де водозабезпеченість коливається в межах 100-200 тис. м³/рік.

Підвищеною водозабезпеченістю характеризується Львівська область, а найвищою (більше 300 тис. м³/на рік) Закарпатська й Івано-Франківська області.

4. Лісові ресурси. Надзвичайно актуальними в умовах України є питання бережного й ефективного використання лісових ресурсів, які складають важливу частину національного надбання країни. Разом з економічною цінністю, ліси мають велике значення для збереження довкілля й оздоровлення населення. Ліси України виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції і мають обмежене експлуатаційне значення. Ліс є джерелом деревини, будівельних матеріалів, сировини для деревообробної, меблевої, целюлозно-паперової та інших галузей промисловості.

При раціональному веденні лісового господарства і лісокористуванні ліси вважаються невичерпними. Проте в Україні їх дуже мало, що нега­тивно позначається на забезпеченні лісоспоживачів ресурсами деревини й екологічній ситуації.

Україна належить до лісодефіцитних держав. Ліси України розміщені по території нерівномірно: в Поліссі - 29 % площі регіону, Лісостепу - 14, Карпатах - 40, Степу - 5, Криму (в основному в горах) - 10 %. Дані, наве­дені у додатку В, демонструють динаміку земель під лісами та лісовкрити-ми площами. Хвойні насадження займають 42,2 % від загальної площі вкритих лісом земель, твердолистяні — 43,2, м'яколистяні — 13,6 %.

Загальна площа лісів України (табл.2.6) становить близько 10 млн га, з них лісовою рослинністю вкрито 9,4 млн га. Лісистість становить 15,6 % площі країни. Такий показник для України є досить низьким порівняно з багатьма країнами Європи і потребує поступового збільшення до 20-22 % в цілому по Україні з відповідною диференціацією за регіонами. Загальний обсяг заготівлі деревини в лісах у 2001 р. становив 12022,3 тис. м³. Тривалий час вирубка лісів перевищувала науково обгрунтовані норми, що спричи­нило деградацію і виснаження лісосировинної бази. Тому актуальним є пе­рехід від "ресурсного" до "біосферного" напрямків лісокористування.

Дані Державного лісового кадастру свідчать, що ліси в областях України розміщені вкрай нерівномірно Найвища лісистість спостерігається у Закар­патській (50,8 %), Івано-Франківській (40,9), Житомирській (32,6), Львівській (28,5), а найменша — у Миколаївській (3,7), Запорізькій (3,9), Херсонській (4,6), Дніпропетровській (5,2), Донецькій (6,7) областях. За останні роки спо­стерігається значна вразливість лісонасаджень. Так, у 1990 р. загальна площа осередків шкідників і хвороб лісу становила 343,5 тис. га, у 2000 р. — 443,7 тис. га, а у 2001 р. — 506,9 тис. га. За останні 10 років загибель лісових насаджень збільшилася майже у два рази (з 4020га у 1990р. до 8861 гау2001р.).

Лісові екосистеми - це головний компонент біосфери, який дає змогу підтримувати в ній рівновагу, стабілізувати її. В Україні всі ліси перебувають у зоні промислового забруднення.

Значної шкоди завдають їм пожежі, що в останні роки почастішали внаслідок кліматичних коливань. У 2001 р. зафіксовано 3205 випадків лісових пожеж проти 924 у 1985 р. і 6070 у 1999 р. Лісовими пожежами охоплено у 2001р. площу 3,8 тис. га проти 2,4 тис. га у 1990 р. Збитки, заподіяні пожежами становили у 1997 р. 615,4 тис. грн, а у 2001 р. - 6204,3 тис, грн.

Відновлення лісів в Україні відбувається переважно за рахунок створення лісових культур. У 2001 р. лісовідновлення було проведено на площі 42,6 тис. га, з них посадка і посів — на 34,3 тис. га, природне поновлення на 8,3 тис. га. Створення захисних насаджень проводилося на площі 4,3 тис. га, а полезахисних лісових смуг — на 0,4 тис. га. Збільшити площу лісів у країні можна за рахунок використання низькопродуктивних та ерозованих сільськогосподарських угідь, розширення мережі та площі природоохоронних територій тощо. За експертними оцінками, лісонасадження слід провести на 4—4,5 млн га неугідь та низькопродуктивних земель сільськогосподарського призначення, з них в Автономній Республіці Крим

—понад 390 тис. га, Луганській — 360 тис. га, Донецькій — 340 тис. га, Одеській — 280 тис. га, Запорізькій — 280 тис. га. Нарощування лісового фонду створить умови для очищення і відродження малих річок.

До важливих заходів, які сприяють вирощуванню високопродуктив­них насаджень необхідного породного складу, підвищенню їх якості та приросту, належать рубки догляду за лісом, та пов'язані з веденням лісового господарства та очищення лісу від захаращеності.

Слід вживати невідкладних заходів щодо запобігання шкідливого впливу на ліси в усьому світі. Проте ці заходи вимагають значних затрат щодо впорядкування лісозаготівель і відновлення лісу, підвищення його продуктивності, раціонального використання деревини та переробки відходів.

Дата добавления: 2014-11-08