Тема 7. Українське національно-культурне 3 страница

Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були А.Меленський (певний час був головним архітектором Києва), Ф.Боффо, В.Беретті, П.Ярославський, П.Дубровський.

Так, А.Меленський керував складанням генерального плану Києва, будував разом із швейцарцем Л.Руска гостинний двір, новий головний корпус духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі. Під його керівництвом здійснювалася забудова Хрещатика. В.Беретті збудував у 30-х рр. ХІХ ст. головний корпус університету Святого Володимира, обсерваторію, інститут шляхетних дівчат у Києві. Архітектор Ф.Боффо спроектував Приморський бульвар, знамениті Потьомкінські сходи в Одесі. Всі ці споруди представляють класицистичний напрям в архітектурі, невіддільний від державницького, імперського художнього мислення початку століття, для якого характерні дві основні риси – планомірність та гармонія.

Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних пам’яток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню – маєток графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу маєток Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря. На Чернігівщині особливо прикметним був знаменитий маєток Ґалаґанів у Сокиринцях поблизу Ічні; на Полтавщині – маєток Кочубеїв у Диканьці, маєток Трощинського у Кибинцях.

Одним з найвидатніших скульпторів того часу був П.Мартос, виходець з України, що працював у Петербурзькій Академії мистецтв професором і ректором. Він створив пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві, а також пам’ятник Дюку Рішельє в Одесі.

В архітектурі середини ХІХ ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм (механічне поєднанння елементів різних стилів), котрий панує до 80-х рр. ХІХ ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом «вигідно і зручно»), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І.Шторм, О.Беретті, А.Прахов), Львівський університет (Ю.Ґохберґер), Одеський (Г.Гельмер, Ф.Фельнер), Київський (В.Шребер) та Львівський (З.Горголевський) оперні театри. Серед різних еклектичних напрямів особливо поширюються віденські неоренесанс та необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст – Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля – завдячує переважно саме ційвіденській моді.

Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л.Позен та П.Забіла. Перший працював переважно в тематично-жанровій скульптурі малих форм («Шинкар», «Лірник», «Жебрак», «Переселенці», «Оранка на Україні»), другий – у жанрі скульптурного портрета. Щодо монументальної скульптури, то в цей період з’являються пам’ятники Володимиру Святому у Києві (Клодт, Демут-Малиновський), Б.Хмельницькому в Києві (білорус М.Мікешин).

На початку ХХ ст. в архітектурі утверджується модерн (з фр. – новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій та оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд цього стилю є Бесарабський критий ринок у Києві (арх. Г.Гай, 1910 р.). До модерного стилю відносяться також будівлі залізничних вокзалів у Львові, Харкові та Жмеринці. Подекуди використовувалися й мотиви неокласицизму. Так, у Харкові архітектор О.Бекетов створив будинки Комерційного інституту, Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л.Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913 рр.).

У цей час робилися також спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев’яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев’яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського губернського земства (архітектор В.Кричевський, 1908 р., сучасний краєзнавчий музей).

Серед українських скульпторів європейську славу здобув М.Паращук, який разом з А. Попелем створив пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка. Розпочав свій творчий шлях спорудженням пам’ятника княгині Ользі молодий київський скульптор Іван Кавалерідзе. Тоді ж були створені пам’ятники І.Котляревському та М.Гоголю у Полтаві скульптором Л.Позеном, що розпочав свою творчу діяльність ще у попередні часи. Для пам’ятника І.Котляревському Л.Позен виконав горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника», де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. На відкриття пам’ятника у 1903 р. до Полтави з’їхалися визначні діячі української культури - М.Аркас, Д.Багалій, С.Єфремов, М.Коцюбинський, М.Лисенко, О.Олесь, О.Пчілка, В.Стефаник, Л.Українка. Ця подія виявилася не лише культурною, а й політичною акцією, оскільки вона продемонструвала російському царизму незламність української національної ідеї, згуртованість українських культурних діячів у боротьбі за рідну мову й культуру.

Найславетнішим українським скульптором зі світовим ім’ям став киянин Олександр Архипенко. Світове визнання прийшло до нього вже за межами України, в еміграційний період його життя, але першу свою персональну виставку, що викликала жваве зацікавлення серед київської публіки, двадцятирічний скульптор організував ще 1906 р. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Крім того, що цей скульптор започаткував кубізм у світовій скульптурі (найяскравіший приклад – станкова робота «Людська постать», 1914 р.), своєю творчістю Архипенко принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів цього виду мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створював концептуальні моделі, що передавали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб (наприклад, «Жіночий торс»). Як це часто бувало з творами модерністів, спочатку його роботи отримали визнання лише у фахівців, а широка публіка сприйняла їх значно пізніше. Однак сучасну скульптуру, особливо починаючи з середини ХХ ст., важко уявити без тих новацій, які запровадив у цьому виді мистецтва О.Архипенко.

8. Український живопис та графіка

Поступально розвивалися й такі види образотворчого мистецтва, як живопис та графіка. Художники-живописці першої половини ХІХ ст. дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності. Багато українських художників отримували мистецьку освіту в Петербурзькій Академії мистецтв і залишалися в Росії працювати.

Значний слід у розвитку українського живопису залишив І.Сошенко (1807-1876 рр.). У своїх роботах – «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на березі Дніпра», «Пейзаж» або «Біля річки» – він із любов’ю змальовував природу рідної України.

Визначним представником українського малярства й графіки першої половини ХІХ ст. був Т.Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає зображати життя та побут селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина»). Особливо висока майстерність була виявлена Т.Шевченком у граверному мистецтві. Ще у 40-і рр. у нього виник задум створити серію офортів «Живописна Україна», у 1844 р. з’являється шість офортів цієї серії, які відзначаються блискучою технікою та життєвою правдою. Саме за свої графічні роботи Т.Шевченко отримав у 1860 р. звання академіка гравюри. Ще одним важливим жанром у художній творчості Т.Шевченка був портрет: його пензлю належить 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.

У другій половині ХІХ ст. у творчості українських художників переважали побутовий жанр і пейзаж, значно менше – історичний жанр.

Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т.Шевченка у живописі були К.Трутовський, Л.Жемчужников, І.Соколов. Справжнім шедевром останнього є картина, написана у пізньоромантичній манері, - «Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала». Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. К.Трутовський та Л.Жемчужников продовжили традиції графічного мистецтва, створивши у 1861-1862 рр. новий альбом офортів «Живописна Україна». І.Соколов та О.Сластіон створили літографії до альбому «Старовина українська і запорізька». Однак у 90-х рр. у зв’язку з винайденням цинкографії граверне мистецтво прийшло до часткового занепаду. Гравюра знову відроджується уже в перші десятиліття ХХ ст.

Великий вплив на розвиток образотворчого мистецтва України справило Товариство пересувних виставок, створене у 1870 р. у Петербурзі. Вже перша його виставка 1872 р. побувала у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту пересувної виставки було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Єлисаветград. Художники, що входили до товариства, представляли так званий ідейний реалізм, гаслом якого була формула «Мистецтво – на службу громадським ідеям». Найбільш яскраво типові риси передвижництва представлені у творах художників І.Крамського («Майська ніч»), І.Рєпіна (картини з історії запорізької вольниці, «Мотря Кочубеївна», «Козацькі типи», «Запорожці пишуть листа турецькому султану»), М.Ге, А.Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі», «Українська ніч», «Дніпро вранці»), М.Ярошенка («Скрізь життя», «В’язень»).

Важливе місце в українському мистецтві другої половини ХІХ ст. належить одеському художнику К.Костанді. Він відомий як чудовий живописець, тонкий майстер колориту, автор значних жанрових творів та сонячних пейзажів («В люди», «Старенькі», «Рання весна», «Бузок»). Творчість цього художника знайшла визнання далеко за межами України. За картини «Старенькі» та «Рання весна» йому було присуджено медалі на всесвітніх виставках. У 1890 р. за активної участі Костанді в Одесі було створено Товариство південноросійських художників, діяльність якого стала значним явищем у художньому житті України та Росії.

Один з найцікавіших художників Лівобережжя цього часу – Порфирій Мартинович, що створив цілу галерею колоритних селянських образів. П.Мартинович вважається майстром психологічного портрету. У полотні «В канцелярії волосного писаря» (1879 р.) художник правдиво відтворює канцелярську обстановку. Зображуючи втомлених, пригнічених нудьгою дрібних справ канцеляристів та тихого, змученого горем і життєвими турботами прохача, художник створює відчуття якоїсь безнадії, що затопила безкраї «провінції» величезної імперії.

Етнографічні дослідження художника знаходять своє яскраве втілення у картині «Баби хліб печуть». Інтер’єр хати старого козака Грицька Гончара у Вереміївці зображено з великою увагою до кожної деталі селянського побуту. Наполеглива, самовіддана праця, відсутність заробітків приводять Мартиновича до тяжкої психічної хвороби. 1888 року він залишає Академію мистецтв і повертається на батьківщину, де продовжує працювати, але згасаючі сили не дають йому змоги втілити на полотні нові спостереження, задуми. Чи не останньою його роботою була картина «Дяк», написана наприкінці ХІХ ст. За своїм змістом, колоритом та широтою письма полотно дуже відрізняється від його попередніх творів. Напівбожевільне обличчя дяка, який поринув у світ своїх химерних почуттів, нагадує дивакуватих сільських попів із творів російського художника Л.Андрєєва.

Серед інших майстрів найбільш масштабною та багатогранною є постать С.Васильківського (1845-1917 рр.), який залишив помітний слід у розвитку українського пейзажного, жанрового, історичного і монументального живопису, портрету. С.Васильківський – прекрасний пейзажист («По Дінцю»). Крім того, він широко розробляв козацьку тематику («Козак Голота», «Козачий пікет», «Козачий табір»), а також історичну – «Ярмарок у Полтаві», «Обрання полковником Мартина Пушкаря», «Чумацький Ромоданівський шлях». Ці дві останні монументальні роботи (панно), а також «Козак Голота» створені ним для інтер’єру Полтавського губернського земства.

Майстром батального живопису став М.Самокиш; з його історичних полотен найбільш відома картина «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вешневецьким».

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М.Башкирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український ґрунт. В Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г.Дяченка, Ф.Красицького, вже згадуваного А.Куїнджі, а особливо О.Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон кошового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І.Труш та М.Бурачек; розквітає талант О.Новаківського, що малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М.Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г.Нарбут. У цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, «великого стилю», до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора. Це проявилося у творчості братів Василя і Федора Кричевських, О.Куриласа, А.Монастирського, М.Сосенка, які збагатили українське мистецтво творами великої сили і найвищої естетичної вартості. У Києві плідно працювали всесвітньо відомий Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністчиний напрям розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, включаючи Олександра Богомазова.

Таким чином, період ХІХ – початку ХХ ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки народу. Він подарував людству таких геніїв, як Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.С.Грушевський, М.В.Лисенко. На жаль, творчість практично всіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім, внаслідок несприятливих суспільних умов. ХХ століття почалося бурхливо і супроводжувалося переважно негативними щодо української національної культури політичними процесами. Але всупереч грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло ХХ ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Які три основні етапи пройшло українське національне відродження у ХІХ – на початку ХХ ст.?

2. Які типи навчальних закладів існували в Україні після загальноросійської освітньої реформи 1803 р.?

3. Де й коли було засновано перший університет на українських землях, що входили до складу Російської імперії?

4. Яке наукове товариство відігравало роль Української академії наук наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.? Де й коли воно було засноване?

5. Назвіть українських письменників, представників «великого реалізму» в українській літературі.

6. Назвіть автора першої української опери. Як вона називається?

7. Назвіть провідні архітектурні стилі України ХІХ – початку ХХ ст. у послідовності їх поширення.

8. Що таке еклектизм?

9. Назвіть ім’я найвизначнішого українського скульптора початку ХХ ст., подальша творчість якого справила великий вплив на сучасне скульптурне мистецтво.

10. За який вид образотворчого мистецтва Т.Шевченко отримав звання академіка?

Дата добавления: 2014-11-18