Зародження і розвиток кооперативного руху 1 страница

У новітню епоху великих соціально-економічних пере-
творень український народ вступив без власної держави.
Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іно-
земні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, при-
родні ресурси України. Тяжке становище трудового наро-

ду, особливо селянства, посилювалось його соціальною та
політичною незахищеністю.

Після скасування кріпосного права в Україні виника-
ють різні форми економічної самооборони громадянства, які
грунтувалися на багатовікових народних традиціях. Най-
важливішою з них стає кооперація як рух самооборони еко-
номічно слабких і соціальне принижених верств населен-
ня. Важливу роль не лише в національно-культурному, а й
в економічному піднесенні українського народу відіграва-
ли українські суспільні організації 60—70-х років XIX ст.
Ініціатором організації першого споживчого кооперативу
в Україні виступила харківська громада. Статут харків-
ського споживчого товариства було затверджено 6 жовтня
1866 p. З самого початку товариство налічувало 64 члени з
повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім
торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свою
їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало
своїх членів паливом. Товариство ознайомлювалося з коо-
перативним рухом на Заході, його представники побували
у Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'яз-
ки із зарубіжними кооперативними організаціями.

У 1870 p. з ініціативи харківського споживчого товари-
ства було заплановано кооперативний з'їзд та утворення
споживчого кооперативного союзу. Проте харківський гу-
бернатор заборонив проведення цих заходів на тій підставі,
що діяльність таких товариств не повинна поширюватися
поза межі одного міста.

Друге кооперативне споживче товариство засновано у
Києві наприкінці 1868 p. Його раду очолювали тогочасні
найвидатніші діячі українського національного руху,
провідні науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яс-
нопольський, М. Зібер, М. Драгоманов, В. Гец. Активну
участь у діяльності товариства брали інші члени київської
громади, студенти університету. Його фундатором був відо-
мий молодий економіст М. Зібер. Товариство налагодило
торгові зв'язки з Харковом, Полтавою, Одесою, Борзною, Кер-

18"8-525 549

чю. В той самий час виникли споживчі товариства в Єлиза-
ветграді. Ізюмі, Балті, Севастополі, Сімферополі, Миколаєві,
Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Лебедині. Протягом
1866—1870 pp. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів.
Їх загальна кількість в імперії Романових тоді становила 63.

Однак перші українські кооперативи проіснували лише
кілька років, їх занепад був зумовлений рядом причин.
Насамперед погано був підготовлений соціальний грунт для
кооперативної діяльності. Переважна більшість громадян
ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті
часи внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у коо-
перативи менш заможному населенню українських міст.
Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли
конкурувати з приватними торгівцями, які до того ж не
гребували засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в коопе-
рації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ста-
вилась до неї. Організатори перших споживчих товариств
не мали практичного досвіду.

Реакційна політика російського уряду в середині 70-х
років, переслідування місцевої ініціативи в освітньому та
економічному житті негативно вплинули на діяльність пер-
ших українських кооперативів. Протягом 20 років темпи
кооперативного руху були надто низькими. З 1870 до
1894 p. виникло тільки 31 споживче товариство. У 90-х
роках кооперативна діяльність пожвавилася, що було по-
в'язано з діяльністю відомого українського кооператора "ар-
тільного батька" М. Левитського, який, здобувши у 1885 p.
університетську освіту, ретельно вивчив суспільні відноси-
ни українського села та його господарства. Завдяки його
енергійним зусиллям 29 вересня 1894 p. в с. Февар на
Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, так зва-
на артіль, її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу
худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели госпо-
дарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості пра-
цюючих та площі землі. Артіллю керував староста, якого
обирали голосуванням.

З Херсонщини артільний рух швидко поширився на
Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину
та Донеччину. Якщо у 1894 p. в Україні діяло 5 спілок, то
в 1895 p. — 12, а наступного року — уже більше 100. Ар-
тільний рух з України перекинувся й на російські терени.
Виникла настійна потреба в юридичному оформленні
сільських виробничих кооперативів. Тому М. Левитський
розробив статут артілі, в якому чітко сформулював причи-
ни, що зумовлювали доцільність об'єднання селян у вироб-
ничі спілки, визначив найважливіші засади їх практичної
діяльності.

Кількість членів селянських спілок була невеликою. Зде-
більшого вони об'єднували по 15—20 господарств, інколи —
50 чи більше. Артільного старосту обирали на один рік. Усі
ці спілки проіснували не більше трьох років. Об'єднані у них
селяни не були підготовлені до ведення спільного господар-
ства та розрахунків між собою. У цілому ж хліборобські спілки
М. Левитського не мали значного впливу на сільське госпо-
дарство. Тому "артільний батько" з 1903 p. зосередив основ-
ну увагу на організації ремісничих артілей у містах. Він, зок-
рема, організував артілі у Єлизаветграді, Одесі, Києві, Балті,
Вінниці та в інших містах. Після прийняття у 1902 p. цар-
ським урядом закону про виробничі артілі в українських
містах виникли виробничі спілки робітників, портових ван-
тажників, конторських працівників, інженерів. У 1906 p. було
засновано артіль київських друкарів. Такі спілки було орга-
нізовано й в інших містах України. У 1912 p. на Наддніпрян-
щині діяло всього 2500 споживчих кооперативів, тоді як у
всій імперії Романових їх чисельність становила 6700.

На початку українського кооперативного руху виникли
кредитні товариства. Особливо почастішали спроби їх орга-
нізації після селянської реформи 1861 p. Так, група реміс-
ників Одеси в 1862 p. підготувала статут ощадно-позиково-
го товариства (подальша доля його невідома). В 1869 p.
виникло ощадно-позикове товариство у м. Гадячі на Пол-
тавщині, до складу якого входило 28 міщан-ремісників та

купців. Товариство видавало позики за порукою, проте ко-
жен його член мав змогу поручитися лише за 10 крб. Се-
редній обсяг позики за перші роки діяльності товариства
становив 27 крб. У 1871 p. виникли Вереміївське на Кате-
ринославщині, Обознівське й Петрівське на Херсонщині
ощадно-позикові товариства. Два перших проіснували
недовго, останнє діяло до 1917 p.

Найактивнішу діяльність розгорнуло ощадно-позикове
товариство в Сокиринцях Прилуцького повіту на Полтав-
щині, засноване в 1871 p. дворянином ліберальних поглядів,
відомим громадсько-культурним діячем, піонером україн-
ської кредитної кооперації Г. Ґалаґаном. Керівними орга-
нами товариства були загальні збори його членів, наглядо-
ва рада, управа і "попечитель" (опікун-куратор), яким за
статутом вважався сам Г. Ґалаґан; він був і головою на-
глядової ради. Статут надавав попечителеві право система-
тично перевіряти касу товариства, вимагати від управи не-
обхідних даних й слідкувати за тим, щоб управа дотриму-
валася усіх вимог статуту. Членський пай, як на той час,
був дуже високий, але його можна було вносити частина-
ми. Крім того, члени товариства платили вступні внески
по 1 крб. Позики видавали на підставі особистої довіри в
сумі до 25 крб. кожному під 9—10 % річних, а більші — за
борговим зобов'язанням і чиєюсь порукою або під заставу
рухомого і нерухомого майна і то не більше як 100 крб.
Переваги в отриманні позик мали ті, що потребували мен-
шої суми і хто раніше став членом товариства. Лише за
1873 p. було видано позики 108 членам строком від 3 до
9 міс. на суму 9810 крб. У наступні роки сокиринське ощад-
но-позикове товариство досягло нових успіхів. Г. Ґалаґан
виклопотав для нього у державному банку позику, яка по-
ступово збільшувалась і в 1892 p. перевищувала 60 тис.
крб. Того року було видано позик на суму 127 тис. крб. А
власний пайовий капітал товариства зріс до 43 тис. крб.

Значного розвитку набули кредитні товариства в райо-
нах господарств фермерсько-хутірського типу. Зокрема, в

Таврійській губернії за 5 років (1873—1878) для сільсько-
го населення створено ЗО ощадно-позикових товариств з ка-
піталом 65 тис. крб. Кредитами цих товариств користува-
лися не лише сільська верхівка, а й незаможні селяни. В
їхній діяльності брали активну участь священики, вчителі,
лікарі, окремі представники волосної адміністрації, земські
агрономи, статистики. В кооперативну діяльність поступо-
во втягувалися й свідоміші селяни.

Проте кредитно-кооперативний рух занепадає майже на
20 років. Старі товариства ледве животіли, а нові майже не
виникали. Однією з причин цього було й те, що до середини
90-х років XIX ст. в Російській імперії не було закону, який
би нормував організацію та діяльність кредитних коопера-
тивів. Лише у 1895 p. царський уряд з ініціативи Санкт-
Петербурзького відділу Московського комітету допомоги
ощадно-позиковим та промисловим товариствам видав
закон про організацію кооперативного кредиту, так зване
Положення про установи малого кредиту. Цей документ
передбачав запровадження поруч з існуючими ощадно-по-
зиковими товариствами організацій малого кредиту — кре-
дитних кооперативів типу Райфайзена, їх засновували не
на паях, як це мало місце в ощадно-позикових товариствах.
Основний капітал кредитних товариств становили позичені
чи пожертвувані суми. Ці товариства здебільшого отри-
мували на основний капітал позику з державного банку
під солідну відповідальність їх членів (ощадно-позикові
товариства не мали права на таку позику). Тому кредитні
товариства контролювали державний банк. Позики в кре-
дитних товариствах були довгострокові, їх видавали лише
на виробничі потреби. Ці товариства могли також вести
посередницькі операції.

Закон 1895 p. передбачав деякі полегшення і для ощад-
но-позикових товариств. Вони мали право видавати довго-
строкові позики за порукою й під заставу рухомого та не-
рухомого майна. Детальніше визначалася роль кваліфікації
кураторів. Права попечителів надавались і земствам, якщо

вони кредитували ощадно-позикові товариства. Тому зем-
ства одержували право контролю й ревізії діяльності цих
товариств. Для обох типів кредитних кооперативів були
видані нові статути.

Вперше в Україні та й усій монархії Романових кредит-
не товариство виникло в селі Іванківці Прилуцького по-
віту на Полтавщині в 1895 p. Такі кооперативи завдяки
значним позикам державного банку швидко засновували
й в інших населених пунктах України. Станом на 1 січня
1914 p. в Україні уже діяло 2181 кредитне і 911 ощадно-
позикових товариств. Вони об'єднували й обслуговували
більш як 1,7 млн членів, мали основного капіталу 19 701 705
крб., збирали членських внесків 69 334 166 крб., видали
позик на. суму 117,5 млн золотих крб. Це становило понад
19,3 % з 14 500 кредитних кооперативів Російської імперії.
Для керівництва їх роботою в 1904 p. було створено урядо-
вий орган Управління для справ малого кредиту як депар-
тамент міністерства фінансів. На місцях діяли відповідні
губернські управління. Хоч українські кредитні спілки
розвивались у системі загальноросійської кооперації, проте
багато з них, особливо в сільській місцевості, стали важли-
вими осередками громадської самодіяльності, формування
національної свідомості їхніх членів.

Чим більше розгортався український кооперативний рух,
тим нагальнішою ставала потреба в об'єднанні розрізне-
них товариств з метою координації та поліпшення їхньої
діяльності. Однак такому об'єднанню української коопе-
рації чинили різні перешкоди як царський уряд, так і цен-
тральні імперські кооперативні установи. Та завдяки допо-
мозі російського кооператора О. Беретті, який керував IX
відділом інспекції державного банку, в 1901 p. виник пер-
ший на українських землях Союз кредитних кооперативів
у м. Бердянську Таврійської губернії. У 1903 p. виник дру-
гий такий союз у Мелітополі. Ці союзи були лише органі-
заційно-ревізійними надбудовами без права вести банківські
операції. Проте це вже був крок вперед, адже вони надава-

ли практичну допомогу низовим, об'єднаним у них, коопе-
ративам. Досягнення бердянського та мелітопольського
союзів кредитних кооперативів заохочували інших україн-
ських кооператорів.

У 1899 p. з ініціативи молодого кооператора X. Бара-
новського у Вінниці відбулася нарада представників чоти-
рьох кредитних товариств із Вінниці, с. Дзенгелівки, що на
Уманщині, Києва й Житомира, яка вирішила порушити
питання перед владними структурами про заснування сою-
зу південно-західного краю. Він повинен був об'єднати кре-
дитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської
губерній. Лише у 1907 p. влада дозволила діяльність тако-
го союзу, але не в Києві, а в с. Дзенгелівці, й до того ж без
права на банківські операції. Проте через 4 роки вдалося
перевести його на новий статут з правом банківської діяль-
ності під назвою Київський кредитний банк — Союзбанк.
Тоді ж місцем його перебування став Київ. Союзбанк очо-
лював X. Барановський, членами правління були В. Мель-
ников і П. Доманицький.

Союзбанк швидко став важливим організаційним та
фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Над-
дніпрянської України. Крім банківських, він почав здійсню-
вати торгово-посередницькі операції, організовував промис-
лові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав
кооперативні наради. З 1913 p. видавав свій двомовний
часопис "Муравейник-Компанія". З посередницьких опе-
рацій Союзбанку найбільшими була закупівля за кордо-
ном сільськогосподарських машин та знарядь праці, до-
ставка буряків до цукроварень і хліба для військового інтен-
дантства. За своїми фінансовими оборотами до першої світо-
вої війни він перевищував усі обласні кредитні союзи Росій-
ської імперії. Операції за внесками Союзбанку у 1913 p.
становили 1 131 473 крб., позики кредитним товариствам —
947 956 крб. Приклад київського Союзбанку поширився
на Харківський, Одеський, Катеринославський та Поділь-
ський обласні кооперативні союзи.

Відбувався процес союзного будівництва в споживчій
кооперації. На Поділлі він почався зі створення невеликих
районних об'єднань. Такі об'єднання були засновані в 1909р.
у Пеньківцях Ямпільського повіту, Яланецьке та Вороно-
вицьке, а в 1913 p. — у Тульчині, Немирові, Бершаді, Дунаїв-
цях та в деяких інших населених пунктах. У 1908 p. був
заснований київський союз споживчої кооперації. За два
перших роки існування він об'єднав 220 споживчих това-
риств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз
розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з'їзди
і наради, став провідним осередком у змаганні проти Мос-
ковського союзу. Та після фінансового краху в 1913 p. його
було ліквідовано. Незважаючи на короткий час свого існу-
вання, Київський і Вінницький споживчі союзи провели
важливу організаторську та просвітню роботу. За їхньою
допомогою виникло багато районних кооперативних об'-
єднань, які діяли до 1917 p. Завдяки згуртуванню українські
кооператори обмінювалися досвідом роботи, визначали
спільну мету, погоджували плани дій.

На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався
промисловий капіталізм, а засновниками перших кооперативів
були здебільшого наймані робітники, в економічно відсталій
Західній Україні кооперативний рух орієнтувався на селянські
господарства, які й становили абсолютну більшість членів
кооперації. Піонерами кооперативного руху, а згодом і керів-
никами усієї його організації були "дрібноміщанські адвока-
ти і сільські священики", інші представники інтелігенції, які
"вийшли із села та цілою технологією зв'язані із селом", —
відзначав у 1934 p. часопис "Кооперативна республіка".

Розвиток українського кооперативного руху був обумов-
лений потребами капіталізації сільського господарства.
Перевагами кооперативного кредитування та збуту корис-
тувалися не тільки великі сільські господарі, а й малоза-
безпечені селяни. Всі вони влаштовували товариства для
організації збуту своєї товарної продукції, кредитування й
постачання своїх господарств удосконаленими знаряддями

праці, добривами, насіннєвим матеріалом. Для сільських
підприємців кооперація була не лише засобом збагачення,
а й знаряддям боротьби проти сильних інонаціональних
конкурентів. Перед західноукраїнською кооперацією від
самого початку її заснування було поставлено завдання —
створити внутрішній ринок для національної промисловості.
Створення розгалуженої мережі споживчої кооперації за-
безпечувало реалізацію продукції українських підприємців.
Кооперація мала стати двигуном української індустрії.
Австро-угорський уряд, проаналізувавши роль західноєв-
ропейської кооперації та становище в країні, визнав доціль-
ним використати кооперативний рух у своїх цілях. У 1873р.
було видано закон про заробітково-господарські спілки, який
передбачав розвиток кооперації на всій території Австро-
Угорщини. Власті мали на меті використати кооператив-
ний рух для загальмування процесу розорення дрібних то-
варовиробників і збільшення припливів капіталу за раху-
нок податків у державну скарбницю.

Ще до появи австро-у горського закону 1873 p. в Гали-
чині діяло кілька десятків кооперативів, заснованих поля-
ками. В 1874 p. польські кооператори створили у Львові
Союз заробіткових і господарських товариств, до якого вхо-
дило 51 кредитний і 7 промислово-торгових кооперативів
з 17 175 членами. Серед них було чимало українців. Зго-
дом деякі кооперативи перейшли в українські управи. До
таких перших українізованих кооперативів належала кре-
дитна спілка "Віра", яка виникла в 1873 p. у містечку Тис-
мениця Тлумацького повіту.

Зародження української кооперації на західноукраїн-
ських землях пов'язано з особою інженера-архітектора
В. Нагірного. За час 11-річного перебування у Швейцарії
він ознайомився з кооперативним рухом на Заході й після
повернення до Галичини увійшов у контакт з одним із
провідних громадсько-політичних діячів краю, редактором
газети "Діло" В. Барвінським, який дав йому можливість
на сторінках газети пропагувати ідеї західноєвропейської

кооперації з метою боротьби з "чужинецькою" лихвою і
"чужонаціональними" посередниками. Зусиллями В. Нагір-
ного і видавця газети "Господар і промишленник" А. Ни-
чая в 1883 p. у Львові на кошти українських заможних
міщан і селян було організовано кооперативне торгове
підприємство "Народна торгівля", яке мало стати "оборон-
ним валом проти чужинецької лихви в галузі торгівлі спо-
живчими товарами". Роком зародження західноукраїнської
кооперації вважається 1883 p. За програмою, накресленою
у звітній доповіді на перших загальних зборах у 1885 p.,
"Народна торгівля" мала "зростатися в дерево величаве, що
обійме цілу Галицьку Русь, в тіні якого відпочине бідний
народ свобіднішою груддю". Наскільки далекоглядними
були ці слова, свідчить уся подальша, більш як 50-річна
історія "Народної торгівлі".

Діяльність першого західноукраїнського кооперативу спо-
чатку зводилася виключно до підтримки української при-
ватної торгівлі. У великих містах Східної Галичини він органі-
зував філійні оптові комори для постачання товарами широ-
кого вжитку українських міських крамниць. Напередодні
першої світової війни кількість таких філій становила 19.
Якщо в 1888 p. з "Народною торгівлею" та її складами спів-
працювало 130 крамниць, то у 1905 p. — вже 801.

Важливим етапом діяльності "Народної торгівлі" ста-
ло перетворення її на союзне об'єднання споживчих коопе-
ративів. Відповідно до змін статуту 1907 p. вона мала органі-
зувати торгові кооперативи, перевіряти їхню діяльність та
бути для них центральною організацією. У 1912 p. вона
підтримувала торгові відносини з 831 крамницею: читаль-
нями, громадськими й українськими приватними устано-
вами, а перед першою світовою війною мала 19 власних
великих крамниць у галицьких містах.

Споживча форма кооперації до першої світової війни
слабко поширювалася в західноукраїнському селі. Спробу
створити таку кооперацію робило культурно-освітнє това-
риство "Просвіта", яке з 1891 p. почало займатися також

економічною діяльністю й інтенсивно пропагувало коопе-
рацію. У 1899 p. представники селянства, інтелігенції та
духівництва організували в Одеську на Золочівщині місце-
ве товариство "Сільський господар", яке в 1905 p. перейшло
до Львова, стало крайовим органом кооперації і перейняло
від "Просвіти" її економічні функції.

Переломним у діяльності товариства став 1909 p. На
хліборобській виставці у Стрию відбулися надзвичайні збори
його членів. Вони змінили статут, обрали нові керівні орга-
ни, намітили широку програму подальшої діяльності.
Втілення її у життя очолив відомий кооперативний та гро-
мадсько-політичний діяч Галичини Є. Олесницький. Він ра-
зом із своїми співробітниками розвинув інтенсивну органі-
заторську роботу. "Сільський господар" швидко перетво-
рився на значну інституцію з філіями майже в кожному
повіті, сотнями гуртків, багатьма дослідними полями, стан-
ціями. Наприкінці 1912 p. товариство мало 90 філій, 1151
гурток, в яких налічувалося 26 612 членів. Найважливі-
шими напрямами роботи товариства були: створення різних
виробничих і господарських спілок, пропаганда сільсько-
господарських знань серед населення, організація читалень,
бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл, про-
ведення з'їздів, курсів й виставок, налагодження роботи
зразкових господарств, дослідних станцій, посередництво при
купівлі землі, штучних добрив, реманенту, при збуті сіль-
ськогосподарських продуктів. З 1910 p. головна рада това-
риства видавала тижневик "Господарська часопись", ви-
пустила 27 брошур із серії "Бібліотека сільського господа-
ря", придбала для бібліотек філій чимало спеціальної лі-
тератури. При головній раді діяла велика фахова бібліотека.

У 1899 p. у Перемишлі було організовано Спілку для
господарства і торгівлі. Протягом короткого часу спілка
охопила усі українські кооперативи цього типу в Галичині
і стала Крайовою спілкою для господарства і торгівлі. Об'-
єднанням у 1911 p. цієї спілки з торговим відділом
"Сільського господаря" було створено Крайовий союз гос-

подарсько-торгових спілок, який до 1913 p. організував
28 сільських господарсько-торгових спілок. Його філії дія-
ли в Коломиї, Стрию, Бережанах, Бучачі, Рогатині, Жовкві,
Золочеві, Бродах, Кам'янці-Струмиловій, Радехові, Самборі,
Теребовлі, Тернополі, Ходорові, Сяноку та в інших містах.

У 1910 p. українські підприємці організували перші
національні спілки для збуту худоби в Галичині, які одразу
стали посередниками австрійського агентства і почали
відправляти худобу до Відня. У 1911 p. таких спілок було
62, вони налічували 29 879 членів. Для керівництва цими
спілками було створено Крайовий союз купівлі та збуту
худоби, який став одним з головних постачальників сви-
ней з Галичини на австрійські ринки.

Кредитна кооперація була типовою для західноукраїн-
ської кооперації в австро-угорський період, оскільки кре-
дит був дуже важливою і найлегшою до опанування коопе-
ративами стороною економічного життя. Попит населення,
зокрема селянства, яке намагалося знайти порятунок від
розвиненого лихварства, на кредити зріс, а це спричинило
підвищення процентів і збільшення вкладів широких верств
населення в кредитні спілки.

Зростання чисельності кредитних спілок зумовило ство-
рення в 1898 p. Крайового союзу кредитного (КСК) перто-
го західноукраїнського кооперативного союзу, який об'єднав
і підпорядкував собі значну частину українських кредит-
них кооперативів. Його організатором та довголітнім го-
ловою дирекції був провідний політик галицьких українців
К. Левицький. З виникненням КСК, який поставив перед
собою мету створити нові кооперативи й опікуватися ними,
пожвавився кооперативний рух. Щороку до КСК приєдну-
валися нові кооперативи. Союз видавав для них статути,.
вказівки, друковану продукцію, здійснював контроль за їх
розвитком. У 1913 p. КСК вже налічував 906 членів, у тому
числі 427 кооперативів, 1 110 000 крон власного майна,
1 706 119 крон на вкладах, 4 264 406 крон виданих позик, а
загальний оборот досяг майже 106 млн крон. Серед членів

КСК з року в рік зростала кількість кредитних коопера-
тивів. Якщо у 1899 p. їх було 17, то у 1912 p. — вже 339.
Всього на початку 1913 p. в Галичині налічувалось 1011
українських кредитних спілок.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбіль-
ше розвинулася молочарська. Першу західноукраїнську
молочарську спілку в с. Завадові біля Стрия заснував у
1904 p. місцевий священик, відомий український компози-
тор О. Нижанківський. Через рік, коли вже існувало 6 мо-
лочарських спілок, вони об'єдналися як відділ при стрий-
ській філії товариства "Просвіта", а в 1907 p. його було
реорганізовано в Крайовий господарсько-молочарський
союз. Він одержував значні дотації від австрійського
міністерства сільського господарства і крайових держав-
них установ. До першої світової війни існувало близько
100 молочарських кооперативів, які на рік переробляли
7 млн л молока. У 1911 p. при Крайовому господарсько-
молочарському союзі започатковано щорічні курси діло-
водства та молочарства.

Сильний поштовх для організаційної розбудови коопера-
тивного руху дав закон 1903 p. про ревізійні союзи коопе-
ративів, за яким вводились обов'язкові нагляд і контроль
за діяльністю кооперації. Цим законом ревізійні союзи
мали право на самоврядування. В 1904 p. утворився Крайо-
вий союз ревізійний (КСР), який об'єднав п'ять згаданих
спеціалізованих центрів. У 1912 p. йому були підпорядко-
вані 552 кооперативи (з них 338 кредитних, 47 споживчих,
40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних
і 57 змішаних). Вони об'єднували понад 180 тис. членів,
а торговий оборот їх становив понад 20 млн крон.

З січня 1904 p. KCP почав видавати часопис "Економіст",
навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і
практиків кооперації. Головним редактором часопису, ав-
тором багатьох теоретичних статей, оглядів українського
та зарубіжного кооперативного життя, вихователем нового
покоління кооператорів був К. Паньківський. Його вихован-

цем був А. Жук — редактор популярного часопису КСР
"Самопоміч", який,почав виходити з 1908 p. Створення окре-
мих кооперативних союзів стало вирішальною організацій-
ною передумовою розвитку західноукраїнської кооперації.

До першої світової війни в Галичині утворилося три
кооперативних об'єднання, які організаційно та політичне
спрямовували свій розвиток. Провідна роль серед них на-
лежала Крайовому союзу ревізійному. Через спеціалізовані
кооперативні об'єднання (Крайовий союз кредитовий, "На-
родна торгівля". Крайовий господарсько-молочарський союз,
Крайовий союз господарсько-торговельних спілок та Крайо-
вий союз закупівлі та збуту худоби) до 1914 p. він під-
порядковував собі близько 600 українських кооперативів.

Набагато меншою за кількістю кооперативів, чисельні-
стю, іншими показниками була друга українська (так зва-
на руська) кооперація, керівники якої дотримувалися
москвофільської великодержавної орієнтації і в 1909 p. об'-
єднали своїх послідовників у Руському ревізійному союзі
(РРС). У 1913 p. він налічував близько 100 кооперативів.

Третій кооперативний союз — Державний Крайовий
патронат хліборобських спілок, заснований у 1899 p. в інте-
ресах польських промисловців та землевласників відповід-
но до рішень галицького сейму. Крім польських та міша-
них кооперативів, він об'єднував понад 400 українських
кооперативів. Всього на початку 1913 p. у Галичині із за-
гальної кількості (4191) кооперативів українських було
1256. До них належала деяка частина українських коопе-
ративів, що не були об'єднані в союзи.

Дата добавления: 2014-11-20