І IV С. 3. 1 страница

/ 69

І,и /с Укрлииская лексика серединьї XVI века: Няговские поучения І м ІМІЛИ») Дебрецен, 1985.

(\7.\.

І С ПО

Б ІІ^ * С- 338-339.

(Ш)

проклятя); дієслова з основою на /г/, /к/ послідовно приймають і інфінітиві суфікс -чи (измочи, изогнечи, изречи, испомочи, истечи, печпі

Серед найхарактерніших морфологічних рис можна зазначив такі. У першій особі множини іменників теперішньо-майбутнього ч,і су виступає флексія -ме (береме, лишаєме, чиниме, не можеме); У ч^(|1 ловічому роді однини дієслів минулого часу кінцевий суфікс -л- |нч гулярно переходить у -в- (натокмивь, лишивь, заказавь), хоч інкол| може зберігатися й традиційне -ль (любиль, миловаль, ходиль) майбутньому синтетичному часі флексія -му, -меш часто вистушх препозиції (кулько мете што просити у о[т]ца моего у моє имя, дас ся вамь¹; а кто меть пити, што я ему дамь водьі, будеть у нюмь кьі(ниця²). Замість узвичаєної українською мовою частки нехай, за помогою якої утворюється третя особа однини й множини наказої го способу, в «Нягівських повчаннях» уживається її варіант /ш, (Нагай не лестить ся никто на вась; «Коли чинишь милостиню, н гай не знаєть л^вая твоя, што чинить правая твоя»Д

Найцікавішим рівнем мови цієї пам'ятки є лексика. Поряд спільноукраїнськими словами і церковнослов'янізмами (а таки більшість), уживаються місцеві слова типу вершинокь «кінець», вшіїн ця «виноград», вогень (огень) «вогонь», вьідказь «відповідь», вьи «звідти», вирозужкти «зрозуміти», добьітокь «худоба», доку «поки дотудь «доти», дітвакь «дитина», житлусть «життя», заранокь нок», идця «ненажера», извурь «джерело», издавця «зрадник», и «назовні», ино «хіба», иства «їжа», казда «господар», калньш «бр| ний», кміть «селянин», кортань «покарання, морга «маєтність», машні тварини», назадарь «даремно», найбулма «найбільше», нап мити «створити», «зробити», «набути», спасти та ін.

Чимало слів утворено від угорських коренів: будушловати «блу ти», уг. Ьіусіозік; бізентовати «свідчити», «доводити», уг. Ьіхону бізоншакь «свідок», уг. Ьігопуза^; б-кнтетовати «карати», уг. Ьі бічелованя «повага», «честь», уг. Ьесзііі (Ьес$о1); валость «відповіді. уа1а$2 (уаішті:); валтовати «викупити», уг. УаН; варошь «місто», уі і гов; гаталомь «влада», «зловживання владою», уг. Ьаіаіот; ингедіит «слухняний», уг. еп§есі1; кедведзовати «догоджати», уг. кесіуег; кет

¹ Дзже Ласло. Названа праця. — С. 163.

² Там же. - С. 166.

³ Там же. - С. 169, 172.

тш «витрати», уг. кок «витрачати»; керешкедовати «скористатися», І кегеккесіік «торгувати»; мештершикь «ремесло», уг. тезіегве'^ та ін. Ірпиляються тут і румунізми: буката «м'ясо», рум. ЬисаШ; варе шді», рум. оаге (пор. також похідні варе де, варе котрий, варе ми»», тіре кулько, варе ній, варе што, варе якь) та ін.

Отже, конфесійний стиль староукраїнської мови формується під і!-мімом церковнослов'янської, на той час уже досить розхитаної з І піду норм. Значна частина церковнослов'янізмів, уже адаптова-

ІИК іш українському ґрунті, лишається в мові конфесійної літерату-I, «иідки проникає і в інші стилі староукраїнської літературної мо-

I Художній, полемічний і, як про це вже йшлося, навіть діловий. 1 XVII ст. варто згадати ще учительні євангелія, писані народ-ІНИі моїюю: «Данилівське учительне євангеліє з 1646 р. (Закарпат-), "Учительне євангеліє пароха Ортутова (Пряшівщина), Степана

|і|іім'нпського з 1668 р., Петра Колочивського з 1737 р.¹ Художня література зароджується в останній чверті XVI ст. у ви-

\Ш ішпегіриків і полемічних віршів, спрямованих проти папи й ка-ЙМінгшу. Символом кінця віку можна вважати рядки із одного з іншепих віршів: Не вь школахь латинськихь розум купуйте и их (іунимпми души не питайте (УП, 131). Українська поезія кінця Щ бт. бідна тропами, але для неї вже характерні ті ключові слова, * Полом визначатимуть особливості барокових творів. Це сонце М і животворящий царєм и народом, яко солнце св'йтящий - 38), Ай- (ссрдца в^рньїх людей увеселить значне — 38; сладость в серд-

іішіе - 100), небо (коли его узрять на небеси — 38), віра (цв^тьі рНрисньіи віірьі - 38; вііра бо єсть дар божій - 74); звізда (вьсіяла 'Іііііі испо от востока - 61), сегкть (сіяет бо солнце неприступного Ь • і (> І; бьіл бо аггел св^та, ньіні уже темность — 72; иже світом Ш'Н^м так ся назьівает — 94; небесньїм світом мир ся просв^ща-¹ 100), світлость (иж востока св^тлость ньінНк оставляють и до І їйііида по прелесть отб^гають — 72), церква (восточньїе церкве Нском народі — 62). І звичайно ж, головною особою, до якої Шщ\\\ очі поетів, є Ісус Христос: Сьшове темности, Христу апоста-И духи святого вьв^ки проклятьі (71); Не шукайте Христа на за-14^ Н Рнм^гЬ (72); Мьі же сьхранНЬмо Христовьі науки (73). 'ш II Ьоротьба за народну мову в церковному вжитку. — ВУ. — Т. 1. —

У тематичному, а частково й у художньому відношенні поем XVI ст. пов'язана з проповідницькою і агіографічною літературою Київської Русі. У ній часто згадуються давні князі, які принесли і Русь християнство і спорудили величні храми, київські святі по.л вижники: Прежде бо Великій Владимер крещенієм проев'йтил всю землю рускую (62); Володьімер Великій вас у в^ру крестил (8(0 Єрослав зиданієм церковньш Кієв и Чернигов украси (65); Преподої-ньій Антоній, иноком начальник, общого житія по БозНі наставиш-Блаженний Феодосій, ангелекий сожитель, братіи игумен и Хрип ревнитель (88). Давні князі порівнюються з нинішніми: Владимер і» свой народ крещенієм просв^тил, Коньстаньтин (Острозький. — В.Р же благоразумія писанієм осв'Ьтил (64).

Автори віршів намагаються писати церковнослов'янською мі вою, але оскільки в той час вона не була в усному ужитку, а грі матик і словників ще не було, то вони раз у раз збивалися на ст| роукраїнську мову. Пор.:

Аз єсмь всему миру

Богь єсмь прежде вс1іх в-кк,

Вижу всю тайну челов^ческую,

Глаголю же вам, сьіном челов'йческим:

«Добро єсть в^рующим вь имя моє» (59);

З якою пильностью бчела мед збираєт,

Же у борти ледво ся затворяєт,

С такою ж вь тьіе книжки наношено

С писма римских докторов

Против фальшови отпоров (66). Окремо слід виділити вірші (сатири) Яна Жоравницького, якіі писав тодішньою розмовною мовою:

Хто йдеш мимо, стань годину,

Прочитай еюю новину.

Чи єсть в Луцку б^логлова,

Як та пани ключникова?

Хоча й В'Ьк подойшльїй має,

А розпустьі не встьідає (60).

Передбарокова українська поезія небагата на художні засої Епітети здебільшого фольклорні, хоч їх і небагато: хищньіе ясное солнце, ясная заря, марньїе /гкта, темьньш оболоки, студщ зима, вітрь бистрий. Але є й епітети, освячені книжною моїй небесние уста, многоціннмй бисер, святая в*кра. Порівняння і

ґрунтуються на народному сприйнятті, напр.: якь трава їм, огнем испалени (39),...Твоих людей, яко хл^бь, сьнНкдають І); и ігктром, як порох, скоро розлет^ли (71); И на вс^ язьїки мш гмископьі, их же обирали, як честньїи снопьі (74); Снікдаю-ико лвьі, отеческіи права (78); УгЬкает, яко звіїрь из горьі и Ми мода бьістро минает воскори (80); Никогда же бісове тебе іжніііють и, якь с^но огня, скоро отпадають (94).

У ііршах виявляється народна мудрість: А которьш мняша рос-киїн, пиж цнота - Предь такими кажи замьїкати ворота (65). Фра-тлогічпі звороти скупо проникають у цю поезію, але все ж є чи- упинених словосполучень типу поки свет не минеш (69), при-ть ()о згоди (71), віри не давати (87), мают ся явити (87) і под. Оскільки сюжети віршів переважно спираються на євангельські час від часу трапляються образи, запозичені із Святого Мишії: Меч... острьій обоюду (61); Ибо смоковницу усхнути со-ЙН|МІ, иже тоб'Ь плода сия не сотвори (90).

ІІешпжаючи на те, що автори віршів намагалися дотримуватися ірііинмослов'янської мови, вони, як про це вже йшлося, не могли НОДіНуш українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних, — на ■'•• по могла не справляти впливу ділова староукраїнська мова. У (Имин уживаються такі українські слова, як бачити, блищати, бриди-)і бунти, богашкти, вбогий, вельми, витати, глитати, згуба, зго-Шіи, шбути, застати, збагатіти, згода, завжди, зопсовати, за-_і мова, мачуха, мусити, надія, невимовне, нищить, око, обра- ок)оба, обіцяти, почути, погамувати, панувати, памятати, Ніш, палати (про вогонь), прудко, праця, попувати, скарб, трива-ЦШ, товариство, утікати, фарбований, хмари, шукати, чоло та І ірпктна лексика була переважно церковнослов'янського по-НННн: смелость, гордость, честность, добродітель, пагуба, немощ, доброта, блаженство і под. Але активно входила в староук- ЩШі поезію й власне українська абстрактна лексика: згода, незго-Шччность, єдность, цнота, марность, покора, помста і под. Ок-іЛі ірпкпіі слова, утворені за церковнослов'янським зразком, не Ш попом поширення. Це, скажімо, проклятство, доброть, щтті, (ничітество та ін. Відчувається помітний вплив польської

С

**ч»\а<і, фортуна, голдовати, члонки, кламати, кгди, офіра, об-тічмкп, оброна, чистец (п. сгузсіес «чистилище») та ін.

Мова віршів пересипана лексико-фонетичними церковно слов'янізмами. Так, переважають слова з неповноголоссям (вропт, глава, злато, древо), хоч наявні й повноголосні слова (голова, вороА спільнослов'янським 4} і *4і майже регулярно відповідають щ і жи (нощь, немощ, хощет, в нощи, поб*кждал), хоч надежа, одежа. Серед граматичних церковнослов'янізмів треба відзначити форми назии* ного відмінка множини іменників чоловічого роду на -и, причому кінцеві к і г основи чергуються відповідно з ц і з (єретицьі, отступ ница, врази), прикметникові форми без проміжного /]/ у закінченііяі (чловєчаа, святаа), форми родового відмінка однини на -аго (слави маго)\ значно частіше, ніж у діловій і конфесійній мові, використ вуються форми аориста (воста, прозябе, обргктохомь_у принесохомь). Незважаючи на явні намагання авторів віршів писати по-цер ковнослов'янському, фонетичних українських рис у їхній мові неї ж було чимало. Виявленню цих рис допомагає й римована мої творів. Так, вимова *к як /і/ засвідчується поплутанням літер ^гЬ її и: винець, вь т^ли та ін. Але ще виразнішим доказом є особливої її римування, напр.:

Убогій рубьі и нагоє гкло,

иже нужн^йшои смерьти вокусило (82);

Началником в-Ьри зватися не хот-Ьл

и всю свою волю Христу поработил (82);

Раз єсте крещени, любимій друзи,

мужайтеся ньш'й о преблагом боз*Ь (86).

Зрідка трапляється перехід /с/ в /з/ (живеш з богом, возсіян) чергування /д/ з /ждж/ (вьеждьжаєт)\ чітко простежується тлу фонетична українська риса, як чергування /у/ з /у/ і навпаки: у тал «встав», повчишся, вмирають, вбивати, вьбьійство та ін.

Усі ті морфологічні риси, які спорадично трапляються в мові чш Київської Русі, і багато репрезентовані в ділових документах ХІ\ XVI ст., системно представлені в художній літературі. Іменники Щ ловічого роду в давальному відмінку однини приймають перевпжіі закінчення -ови/-еви; це стосується як назв осіб, так і назв нежмш предметів, переважно абстрактних понять: царева, господарови, ІІ$Ц рови, господеви; слухови, раєви, дьневи, грєхови, мирови, костелови, А) хови, крестовщ це не означає, що закінчення -у в цій формі у| зовсім не вживається, пор/. пану, отцу. Ці ж іменники в називної відмінку множини часто приймають закінчення -ове/-еве: жшЩ

74

патриархове, бісове, отцеве. Уживання кличного відмінка
'Нн і уг нормою: пане, отче, боголюбче, рабе, посте, душе. /

ІІКінчення -т у фомах третьої особи однини й множини уЬ- >ціііші.о~майбутнього часу дієслів, як правило, пом'якшується: бли-НШи, пищить, сльшеть, измьішляють, вьбивають, любять\ але чима-н И іикіїх випадків, коли в третій особі однини -т/-ть зовсім відпа­рі ітможе, коронує, може, каже, забуде, йде, не схоче, стане і навіть ішН⁴ (церковнослов'янське дієслово). Традиційно в чоловічому роді ■Мого часу виступає суфікс -л, проте й форми на -в уже не є ІИІі'ію: научив, послав, заверещав, мів, указав, приняв, отдав, по-ШШ. Уявляються й синтетичні форми майбутнього часу на -му, НіНі, ме: которого зльїи матимуть якь Бога (127). Перша особа їм* ні ні наказового способу послідовно утворюється за допомогою ІМІї -'І;мо: любімо, служкмо, стерелекмо, сьхранімо, прийдімо, •йЦип, иицяток становлять дієслова з основами на -а-, -ова- і ате-НМчіїо дати:увеселяймо, радуймо, празднуймо, подражаймо, даймо. У II НІ особі множини наказового способу виступає флексія --кте/-ите 4|М міселів з основами на -а-, -ова- і атематичного дати): почтите, мАмґ, шукайте, ожидайте, співайте, минайте, заховайте, і і^ушпе, приготуйте, познайте, дайте. Третя особа наказового іиіПу однини й множини утворюється за допомогою формотвор-МіН'іки нехай: Нехай вам дарует благоденствовати (41), нехай те-МІИИит (90), нехай же заплатьі сея ожидають (111), нехай же дру-№ сь Каином римляне (129). Інколи в цій функції виступає і

Ж

" ішіислов'янська частка да: да святитея (103). У віршовій мові ій послідовно зберігаються форми перфекта: єси сподобил, єсь ся Шііііі, сси нисходил, возлюбил єси, есте погорділи і под. У формах ||иі і другої особи множини умовного способу виступають до-иіфмі дієслова бьісмо і бьісте: иж бьісмо папежа головою звали |і Ніф'Ішо погЬху в души свои ньш¹^, иж бьісмо витали в том Єру-М'к, У котором Христос в^йчно царствует (107); А чому ж до чи-(Иіпж не пошлете и милостивого л'йта не подаєте, Же бьісте и ЬМИ могли учинити (127). Зворотна частка ся нерідко передує ЦИНІЙ формі: ся надієт, ся подносять, ся смирити, ся брьідили, ся ЩМи ся похвалити, Бога ся не боять, ся кланяет. І кимтиксичних рис варто звернути увагу на уживання сполучни-Н ^МОВНИХ реченнях: він не відкриває собою підрядного речен-• Виступає після іменника-підмета: Слава бо и злато, яко гіінь,

мимо ходить (80), Любов бо Бога роскоши минает (97). Набуває пеі ного поширення безособова віддієприкметникова форма на -но: іл тне книжки наношено С письма римських докторов (66), Із Єрусшиь ма в^рньїм даровано и всю вселенную Богови призвано (75).

Нарешті, кілька завваг з приводу словотвору. Як і в конфесійній літературі, тут поширені двокореневі складні слова типу душегубнт льжехрестьі, многоценньш, мужебойство, славолюбний, твердому денній та ін.

Що українська поезія кінця XVI ст. була спадкоємницею давнин київської літератури свідчать не лише згадувані в ній давні князі і святителі. Протиставлення творців старого й нового заповітів нагалу ють нам «Слово» Іларіона:

Они бо кровию прачи знаменали,

мьг-же знамение крестное приняли.

Они преходили от страньї в страну,

а мьі с нев^рия вь в*Ьру избранну.

Они через море сухо преведени,

а мьі от идоловь к Богу присвоени (90).

Такий же перегук зі «Словом» Іларіона¹ відчувається в харакії ристиці Ісуса Христа як боголюдини:

Ибо яко чловєк на осля встаєш,

А як Бог идольї сильно сокрушаєшь,

и йми прелщеньїх к собіі призиваєш.

Яко чловєк на земли трудьі вьсприємлеш,

а на небес^ ангельї на службу приємлеш (89). На завершення розділу треба ще раз відзначити, що літера тури мова післямонгольського часу, спершу дуже збіднена, посту і набирала сили, використовуючи в своєму розвиткові як церкомін слов'янську основу, так і лексико-граматичні та фонетичні особЯ вості ділового («зниженого») стилю. Вона проклала шлях для коналення староукраїнської й церковнослов'янської мов у наступному столітті

¹ Див. с. 21.

РОЗКВІТ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ

ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (XVII — перша чверть XVIII ст.)

^гх тууст. в історії українського народу

^\ V X А сповнене драматизму. З одного по відстоювання своєї національної, релігійної і культурної са-аііПиості, з другого — небачене з часів Київської Русі піднесення иіімішльиої самосвідомості, розквіт науки, культури, мистецтва. Мі/і початку XVII ст. починає руйнуватися традиційна для Ук~ (ми опора православ'я — княжа Волинь. Син великого подвижни-«і|»и іі освіти Костянтина Острозького Януш Острозький прий-і пплицьку віру. Відтоді, як пише один з дослідників історії ІІІЇ В Україні, «світ православ'я починає окутуватися густим ту-ним ікітино-польської пропаганди... Чинячи в дусі свого нового мамин, Януш після батькової смерті почав зводити костьоли на * ІИК Острозьких і виганяти руських священиків з церков, побу-його предками. Так, у 1610 р. він відібрав у православних и. Трійці, засновану його прадідом у Межирічі і, добудував-н ип кляштор, віддав ксьондзам Францисканського ордену»¹, иЧ р. виучка Костянтина Острозького Анна-Алоїза Ходкеви-і НІ місці Острозької школи заснувала єзуїтську колегію². Те ж милося і з князем Миколою Черторийським, який після І і нию батька Юрія, ревно відданого православ'ю, просив іМундп III повернути йому родовий маєток — Пересопницю з піргм і обернути їх на користь заснованої ним у Клевані колегії світських ксьондзів, що звалися мансіонаріями³. Р тишо руські князівські родини зраджували православ'я, а

Инпії ппльшские православньїе помяники. — Житомир, 1892. — С. 33. ||йй М( Назв, праця, 1992. - С. 341. і|імйіінп ііпльіііскиє православньїе помяники. — С. 41.

разом з ним і свій народ з його давньою оригінальною культурою) власною мовою. І хоч ще й на початку XVII ст. у віршах Д. Нали вайка, звернутих до синів князя Олександра Острозького, чуєтиі заклик зберігати предківську віру:

Памятайте, же сте с княжат руских острозких вьішли,

их В'йру, Д'Ьльность и набожность міійте на мьісли.

Вами хочу похвалитися перед божим маєститом,

кгдьі з вас жаден не будет апостатом,

Оть в'крьі кгрецкоє апостольскоє церкви в^ьсточноє

дому нашему и славньїм продком нашим пожиточниє.

Продкове бов^м ваши, кгдьі в*Ьру, якь тарч, держали,

непріятели дому ихь завше предь ними дрьіжали (УП, 152), але це вже був голос волаючого в пустелі: князівські роди прийми і| католицизм. Зникало й протестанство. Якщо під його впливом XVI ст. один за одним з'являлися переклади св. письма на блии до народної мову, то в XVII ст. такі твори поодинокі. Проте пра| слав'я не здавало своїх позицій. Головними його захисниками бу священики й православні братства, що розвивалися в містах, брі під свій захист церкви, фундували школи, дбали про розвиток наї й мистецтв. Спершу братство виникло у Львові, згодом наприкіні XVI - у перших десятиліттях XVII ст. вони засновуються в Голої рах, Замості, Любліні, Рогатині, Бересті, Перемишлі, Красноспи Городку, Галичі, Нільську, Києві, Луцьку та інших містах. Де вий кало братство, там засновувалися школи, пожвавлювалося культуґ життя. Близько 1572 р. князь Костянтин Острозький відкрив на (кошт початкову школу в Турові, в 1577 р. — другу школу у Воло мирі на Волині. У своєму рідному місті Острозі він заснував піки вищого типу, яку його сучасники називали «Тримовним ліцей «Колегією» або навіть «академією»¹. Школи позасновувалися тщ у Рогатині, Городку, Перемишлі, Комарні, Любліні, Бере Кам'янці на Поділлі, Замості, Галичі, Луцьку, Холмі, Вінниці, Не рові, Пересопниці та в інших містах².

Українське політичне, релігійне й культурно-освітнє жимн початку XVII ст. складалося під впливом берестейської унії, і і нятої у Бересті (Бресті) в 1596 р. Почалася велика свар;і

¹ Возняк М.С. Названа праця. — С. 341.

² Там же. - С. 358.

[Мінськими і православними єпископами. Це й знайшло своє Ццїиття в розвитку полемічної літератури. Власне полемічну літе-^їііуру, користуючись сучасною термінологією, можна було б на­шій публіцистичною. Але здебільшого полемічний характер мала І їидішня художня література.

Мк полеміст зажив собі слави Іван Вишенський. Перший свій і||і ми і надсилає з Афону в Україну-Русь ще наприкінці XVI — у Ші йСю в 1593 р. Це було «Посланіє до вс^х обще в лядской зе- Ш\ жмвящих». Далі він жив і писав переважно на Афоні і зрідка ирпїні і закінчив свій життєвий шлях близько 1620 р. в Афон­ії «му монастирі. Влучну характеристику загальному напрямові Інрін І. Вишенського дав І. Франко: «Івана Вишенського зачисля- і ііичайно до полемістів, що боронили православіє проти за-Шім /штинства та унії. Се вірно, але тілько в часті. Властивої по-іічііпї аргументації в його писаннях не так багато, як би веліла «мшушпися назва полеміста, та й то властиві догматичні дискусії Шини не оригінальні, а взяті переважно з сучасних руських або им мких полемічних творів. Головна сила полеміки Вишенсько-мКй дуже часто переходить у сатиру (виділення ІІ.Р.) лежить у його глибокім розумінні етичної сторони нфу між латинниками й православними, а головна сила його та-щ в ілюструванні релігійних віроучень та суспільно-політич-I ІІдносин драстичними прикладами, подробицями та порівнян-ІМН, нінтими з дійсного життя»¹.

І Вишенський, як істинний захисник православного християн-

і і інші віровчення сприймав як єресь. Тому переклади свя-

I ПИСЬма на просту мову засуджував. Він писав: «Евангелия и

цілії и церкви на литургии простьім язьїком не вьівирочайте.

І шнурі ми же для вьірозуменя людского попросту толкуйте и вьі-

ІИйНіі* Книги церковньїе вей и уставьі словенским язьїком дру-

< і;і іую бо вам тайну великую: як диявол толикую завист

III і їм еловенский язьік, же ледве жив от гн^ва; рад бьі его до

■ миі убил и всю борбу свою на тое двигнул, да его обмерзит и

ми іу м пенавист приведет. И што ніжоторие наши на словен-

» І'ІМК хулят и не любят, да знаеши запевно, як того майстра

цінім п рьіганем духа его поднявши творят. Ато для того диа-

тнт Іван. Іван Вишенський. - Львів, б/д. - С. 25—26.

вол на словеский язьік борбу тую мает, зане ж ест плоде» носн^йший от вс'Ьх язьїков и богу любимший: понеж без поган ских хитростей и руководств, се ж ест кграматик, рьіторьік, диалс ктик и прочих коварств тщеславньїх, диавола вьміістньіх, простим прилежньїм читанием, без всякого ухищрения, к богу приводні простоту и смирение будует и духа святого подемлет» (Виш. 23) Сучасники й наступники І. Вишенського, який сидів на Афонськпї горі і не відчував, що боротьба за віровчення йде пліч-о-пліч її змаганням за освіту, усвідомлювали цю проблему значно крани уже наприкінці XVI ст., а XVII ст. у цьому відношенні повнісид спростувало афонського інока.

Толерантніше ставилися вони й до давніх слов'янських свят. У всякому разі не повторювали слідом за І. Вишенським: «Коляди» м*йст и з сил учением вьіжен^гкте; не хочет бо Христос, да при ст рождеств^гЬ диаволекие колядьі мНкстце то мают, але нехай собі; ш в пропаст свою занесет. Щедрьій вечер з м^ст и з сііл в болота ч;і женіте, нехай з диаволом сЬдит, а не з христиан ся ругает. Купа ла на Крестителя утопіте и огненое скаканя отс^гЬч^гЬте; гн^вает б| ся Креститель на землю вашу, што ся на день памяти его попуїшн ете диаволу ругатися вами з вас же самьіх. Петр и Павел молят ваС| если хочете от них ласку м'Ьти, да потребите и попалите кольїскИ и шибениці на день их, чиненьїе по Вольїню и Подолю» (44).

І. Вишенський у всьому, в тому числі і в мові-, — традиціоналіст") Він добре знає церковнослов'янську мову, обстоює її перед П. Ск; гою як знаряддя істинної святості: «То всЬ, Скарго, род рускиїї І писм'й и науке славянскаго язьїка благодатию Христа бога одерж: засвщгЬтельствовал и тако достатечне спробовал» (193). І разом з 11 їм кілька разів підкреслює, що він якихось особливих шкіл не закінчу вав, а до філософії, риторики й інших «латинських» наук відчуй.!» відразу. «Наперед тебе от тое прелести остерегаю, любимьій прочищ]

ТЄЛЮ, — ПИШе ВІН, — Да НЄ ИЩЄШИ ЗДЄ ХИТрОСТеЙ СЛОГОВ СПЖ'ііМ

нор*Ьчивьіх наказания еллинскаго»; і далі: «А о соб^ аз и сам сігіідін тельство вам даю, яко грамматичкого дробязку не изучих, риторичнії игрушки не видах, философекого вьісокомечтателного ни слі.ічнм (10). Іноді його мова майже чисто церковнослов'янська. Це перенаії но тоді, коли він цитує апостолів або говорить про високі церкоці цінності, напр.: «А егда сие исправите, чаю на милость божикх и

Ирнірпт на нас паки милосердним оком и благочестие наше вьздвиг-Ш» її нс^Ьх, в нем благочестно живущих, спасет, и царства небесна- щ МйагЬдниками бьіти сподобит, еже всім получити, господи, дажд (І);...по Иоану: «Елици же, — рече, — приаша его, даст им власт ча-ЦМ божиим бьіти, в^рующим во имя его, иж не от крьви, ни от по-НИИ илотскиа, ни от похоти мужескиа, но от бога родишася» (43); Матеолог: «Приключися вам и нам от превозношеньїх ним, неповинньїм ни в чесом же, боязнь т^х имуще римской миркни, в твердости стоящей, нашей же в кол^бании и не мир'Ь, оба-іі Прийдіте нам на помощ скоро, хощем единомудрствовати с вами, їй і іюшбаем зл^ от мерзких варвар» (79); «Кое же причастие свіну н ІМ'І;! Не буди се примішатися во віїки нам!» (81).

Церковнослов'янською лексикою пересипано тексти усіх творів

І Ніііііспського: «Книжки» («Обличение диавола-миродержца», «Пи-

пііс до кн. Василия», «Буди ж вам извНістно, правовіїрньїм», «Пи-

«мні' /і,о всіх обще...», «Писание к угЬкшим...», «Извішхение крат-

І «О еретикох», «Загадка философом латинским», «СггЬд к по-

'№1*1*111110 и изучению художества», «Новина, или в^ст»), «Кратко-

ІЦНого отв^та Петру Скарзі», «Послання Домникии», «Зачапц^

іриіо латьінника с глупьім русином», «Послання львовскому брат-

I «-Послання Нову Княгиницкому», «Позорище мьісленому». Це

(ііНйжпо абстрактні слова на -ниє, -ие (запусткние, мудрование, вьі-

ШМугірие, тщеславие, благочестиву пришествие, упгкшение,

Щгіцншше, изчезновение), а також активні дієприкметники на -ьій,

ніг пі (протерггквьш, грядьій, віруяй, поминали). Часто трапляються

•••пі дієслова церковнослов'янського походження і службові слова:

Щі_і тректи, внийти, восприяти, зане, занеже, сице, зде і т. д.

І иі'с ж українська лексика в творах І. Вишенського переважає.

'рмик.іми в них вкрапляються суто народні вирази типу: не минай

іриіоїщем, яко пустое коло в^трное, очима проб'Ьгаючи от

ким ііїі м^сто вперед писанного (10); Нехай ся не хвалит силньїй

■Н) своєю, богатьій богатством своим, премудрьій премудро-

■ ічюсю (18); Не толко не бьіли есте, небожята, непорочньїми

»|і)ли, але есте еще и ньш^шняго жития, рекомо в духовном ста-

Уі ріиппчмьіх злоб пороками тое непороченство убили, уморили и

Цмнішіям погребли (77); махлюйте як хочете и лжНкте и тую ж

| другими подпорами неправд бороніте (78).

Серед іменників у творах І. Вишенського найбільше таких, що позначають різноманітні реалії: ременец, льічко, грошики, хата, ку тик, землиця, скарбниця, волося, чоботища, свитка, копеняк, поти лиця, черевики, обора, полмисок, колиска, порхавка, оборог, віхоть, шматина, вечеря, горелка, поливка, борщик, ворочок, опріснок і поі Уживаються назви осіб за різними ознаками — віком, статтю суспільним становищем і под.: вязень, волоцуга, дідич, неборак, же брак, тесля, хлопчик, поганець, небожата.

Звичайно ж, знаходять відбиття народні назви природних і штучних ландшафтних явищ: вир, гостинец, жерело, поточец/пото чок та ін. Крім лексики на означення конкретних реалій, чимшн> також абстрактних українських слів: брідня, забобон, згуба, зради, згода, недбальство, омьілка, перешкода, праця, пиха, пожиток, с ром, справа, щирост і под.

Дієслова трапляються також досить рясно: ся не почуєте, пити ти, скважитися, куповати, досягнет, посоромити, чудуватися, ті питати, загамувати, зажмурити, даровати, зрозуміти, пановапт, дбати, отру йти, катовати, поздихати, будова ти, згвалтовати, іф ровати, прагнути, сваритися та ін. Порівняно рідше трапляютьи українські слова серед прикметників і прислівників: щирий, слшч ний, затишний; запевне, марне, голосно, бридко, досить та ін.

Дата добавления: 2014-11-20