Т. Шевченко - реформатор української літературної мови 2 страница

¹ іуюр 3. Із спостережень над ідейно-художньою своєрідністю поеми Т. Шевчен-М •(пшик» // Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. - С. 139. ' єрмоленко СЯ. Фольклор і літературна мова. — К., 1987. — С. 111.

Червоная калинонька вище тину стояла,

Много дива видала:

Куди нелюб їхав — трава гнила,

Куди милий їхав — дерево кудряве (ФЗМВ, 94);

Ой рясна, красна в лузі калина.

Святій вечір! А ще красніша Петрова дочка (ФЗМВ, 126);

Ой стелеться барвіночок, не коренем — листом,

Ой не коренем - листом. Визиває козак дівку не голосом — свистом,

Ой не голосом — свистом (ФЗМВ, 183).

Фольклорний паралелізм переростає у порівняння: Сам ти заги­неш, як билина в полі (ФЗМВ, 234); Що в удовоньки серце, Да як зимнеє сонце (245); Бо моя врода, як Дунай-вода, Бо моє личко, так як яблучко, сама й молода (245) і под.

Т.Г. Шевченко, використовуючи народні слова-символи, порівня­но рідко вдається до паралелізмів. Найчастіше вони виступають у йо го ранніх творах:

Тече вода в синє море

Та не витікає; Вітер віє, повіває, По полю гуляс.

Шука козак свою долю На могилі кобзар сидить

А долі немає (І, 14); Та на кобзі грає (І, 26).

Пізніше, скажімо в «Гайдамаках», паралелізми трапляються тоді, коли підкреслюється фольклорний характер мовлення, напр, Кобзар (співає):

«Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Ґуля Максим, ґуля батько

Степами, лісами» (І, 103).

Проте подібні приклади використання фольклорної формули по одинокі. Порівняно широко представлені слова-символи у складі и<> рівнянь: Нехай думка, як той ворон, літає та кряче (І, 23); Старий бпть ко коло неї, Як дуб, похилився (І, 283); Неначе птахи чорні в гаї, Ко зацтво сміливо літає (І, 202); І княгиня [...], мов горлиця, над неюЧІму ніч витала (II, 382); Було, вночі Сидить [Оксаночка] під тином, мов ю зуля, Та кукає (II, 206); І військо, як море, 3 знаменами, з бунчукпмн З лугу виступало (II, 137); А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві заглишн в вічі (II, 37); Як той явор над водою Степан похилився (І, 280).

Натяк на використання фольклорного джерела може бути й да­леко тоншим. Так, у «Назарі Стодолі», де окремі елементи обряду сватання передані з етнографічною точністю, на деякі з них тільки натякається: господиня хати, в якій мають відбутися вечорниці, співає пісню «Зоря з місяцем над долиною Пострічалися; Дожида­лися до білої зорі, Не діждалися» (III, 25). У пісні той же символ — вірне кохання, — що і в весільній, яка співається на дівич-вечорі:

Слала зоря до місяця

- Ой місяцю, мій товаришу!

Не заходь та раній мене,

Ізійдемо обоє разом,

Освітимо небо і землю, —

Зрадується звір у полі, гість у дорозі (ВП, І, 264).

Але хоч символ в обох піснях однаковий, але в тій, що співає господиня, зустріч зорі із місяцем не справдила надій дівчини, а от­же, і в сюжетній лінії драми «Назар Стодоля» можна сподіватися не тільки позитивного, але й негативного фіналу історії кохання.

Дуже ефективним поетичним прийомом є зведення кількох народ­них символів в єдиний образ. Так, через динамічну ознаку висушува­ти (сльози) поняття сонце («радість») і сльози («горе») перегукуються з ішродним символом роси («сліз»), яку висушує сонце («радість»).

Освоєння фольклорної цілини - це не лише вирощення на зо­раних землях тих злаків, що ростуть самосівом у степу. Майс­терність хлібороба полягає в тому, що він уміє відібрати найкраще «ері ю, помістити його в родючий ґрунт і добре доглянути посіви. Мпйстерність поета нагадує хліборобську працю: з паралелізмів і спілих порівнянь він видобуває слова-символи, добре знаючи, що піміюлічність у них підтримується зв'язком із фольклорною об­ри піістю, і ставить їх у новий семантичний контекст. Так з'явля-ЮТЬСЯ нові, суто авторські образи, переважно метафори. Ось як, на­приклад, використовується слово вітер — символ стихійної сили: Милуйся вітер; Як повіє — Нема нічого: скрізь біліє... (І, 42); Сер-ІИТИй вітер завива (І, 3); Розбивши вітер чорні хмари, Ліг біля мо­ри одпочить (І, 5); вражають динамізмом метафори із словом орел ш символом волі, напр.: А думка край світа на хмарі ґуля, Орлом ІИіокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б'є (І, 26); ІІііітуристе, орле сизий! Добре тобі брате: Маєш крила, маєш силу, ¹ і оли літати (І, 68). Особливо сильне враження справляють мета-

фори, у межах яких поєднуються два й більше слів-синонімів, сто­совних того самого поняття, наприклад, природної сили: Вітре буй­ний, вітре буйний, Ти з морем говориш (І, 9).

Можна відзначити й не випадкову появу слів-символів у формі орудного відмінка в ролі непрямих порівнянь: А ти, пречистая святая, Ти сестро Феба молодая!.. Із казарми нечистої Чистою святою Пта­шечкою вилетіла (II, 284) - символ свободи, незалежності від обста­вин; Дивися, чорная змія По снігу лізе... Утечу. У ірій знову полечу, Бо я зозулею вже стала... (II, 100) — символ безрідності, безпритуль­ності, самоти.

Як в українській вишивці символічно поєдналися червоний і чорний кольори, так у поезії великого Кобзаря України перепле­лися любов і ненависть, ніжність і гнів, замилування і прокляття. Для всіх цих людських пристрастей є свої символи, які вросли в товщу прадавніх, ще дохристиянських вірувань і які єднають інтимними зв'язками поета з його народом.

Не в усіх творах Т. Шевченка використовується цей третій інтимізуючий засіб. Він, звичайно, відсутній у «Давидових псал­мах», у творах, стилізованих під слова пророків. Тут виступає ініш символіка — біблійна. Але в поемах на євангельські теми поет теж тяжіє до гранично узагальненого образу, до образу-знака, до сим­волу, притчі, тобто до образів багатозначного смислу¹. Не дає, здається, місця для народної символіки і поетичний простір сати ричних поем «Сон», «Єретик», «І мертвим, і живим, і ненарождс нним», містерії «Великий льох». Але ж, мабуть, недаремно в поемі «Сон» з'являється зловісна сова, яка «летить лугами, берегами та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами Та байраки ми» (І, 241), а в поемі «Єретик» одним із центральних є символ м<> ря, в яке впадають усі слов'янські ріки. І не випадково в гостро с;і тиричному посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним» сло во орел — символ вільної людини — ужито з протилежним значеп ням: І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас го ловою (І, 331). І все ж це вже лише відлуння народної символіки, яка пронизувала ранні твори Т. Шевченка, коли він, як сам ка^ке, здатен був на «Тії добрі сльози. Що лилися з Катрусею В мос

¹ Див.: Івакін Ю.О. Образний світ // Творчий метод і поетика Т.Г. Шепчім ка. — К., 1980. — С. 179.

ковській дорозі; Що молились з козаками В турецькій неволі І Оксану, мою зорю, мою добру долю, Що день божий умивали...» (І, 351). Утрата давніх романтичних мрій, розбурханий гнів проти иесправедливостей соціального ладу ведуть його музу до суворого реалізму:

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою —

І не плачу й не співаю,

А вию совою (І, 352).

Поет упевнений у тому, що «не вернуться знову його літа мо­лодії й веселеє слово». Але залюбленість у запашний народний нислів, в пісенно-фольклорні переливи часто обриває гостро вик­ривальні інвективи і веде Кобзаря в садок вишневий коло хати, і июв «дівчина заручена Калину сажає» (І, 386), і знов бачить він, «як у Дніпра веселочка Воду позичає» (II, 8). Здається, що Т. Шев­ченко відпочиває в фольклорі. Він настільки проникся народ­нопісенними мотивами, образами й символікою, що його власне самовираження зливається з народним. Тоді від сатири він повер­тіться до лірики, яку можна назвати не індивідуальним, а устале-но-народним самовираженням. Так народжуються Шевченкові пісні типу «Ой стрічечка до стрічечки», «Та не дай, господи, ніко­му», «Якби мені черевики», «Ой я свого чоловіка», «Закувала зозу-іспька», «Ой не п'ються пива, меди» та ін. У своїх віршах-піснях, утилізованих під народні, він широко використовує не тільки на­родну символіку, але й властивий фольклорові паралелізм:

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися,

На чужину з України

Брати розійшлися (І, 388).

У 1858 році П. Куліш разом з «Неофітами» одержав від Т. Шев­ченка дві «пісні». «Пісні твої дуже гарні, — пише він в листі до І Шевченка. — Невже обидві ти сам скомпонував? «Дуда» наче мені ІНПКома». Т. Шевченко відповідає йому:

«Заграй мені, дуднику, На дуду:

Нехай своє лишенько Забуду», -

МІШ тільки не моє, а то вся пісня моя». Наведений уривок («За-,.. забуду») є строфа з відомої жартівливої побутової пісні «Ой

ходила дівчина бережком...»¹ Очевидно, вона весь час спадала по­етові на думку, бо ще в 1852 р. лист до Ф.М. Лазаревського він по­чинав епіграфом:

Заграй мені дуднику на дуду —

Нехай свого лишенька забуду.

Далі текст листа починався з народного прислів'я: «Сироті на чужині і сухар хлібом стане. То так і мені оце ваше письмо»².

Тема взаємозв'язку Шевченкової музи з фольклорними джере­лами невичерпна. До неї обов'язково доведеться повернутися і при розгляді історичної лексики, і при встановленні спільності сюжетів балад і поем Шевченка з баладами й поемами інших слов'янських поетів, і навіть при розкритті значення для творчості поета церков­нослов'янського джерела. І все ж найголовніше в цій темі — це на­роднопоетичний символізм, який у принципі доступний кожному поетові, але, як свідчить історія розвитку літературної мови, вико­ристовується не завжди.

Друге джерело Шевченкової мови, як про це йшлося, - істо­ричні свідчення. Вітчизняна історія вливалася у світ почуттів мало го Тараса із вуст його діда:

Столітнії очі, як зорі сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як ляхи конали, як Сміла горіла... (І, 144).

Звичайно, ні дитинство, ні юність, проведені в неволі, не були найкращою порою для знайомства майбутнього поета зі світовою і вітчизняною історією. Але літа, проведені у Вільні, а згодом у Пе тербурзі, не минули марно. Адже для того, щоб після визволення у 1837 р. читати «Історію хрестових походів» К.-Ф. Мішо, ромам Ж.Ж. Бартелемі «Мандрівка молодого Анахарсіса по Греції...», історичні твори Е. Гіббона, Й. Лелевеля, треба було мати уявлсм ня про історію людства. А після визволення до послуг молодого ху дожника була бібліотека його улюбленого вчителя К. Брюллоип, величезна книгозбірня книгопродавця і видавця О.П. Смирдіна 11, мабуть, університетська бібліотека.

Вітчизняну історію Т. Шевченко, за непрямими свідченнями, почав вивчати за «Історією держави російської» М. Карамзіна, иіі

¹ Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939. — С. 34.

2 Пільгук І. Шевченко і фольклор // Літературна критика. — 1936. — № 4. — ('

даної в 1816—1829 рр., хоч пізніше, оволодівши першоджерелами, він називав цього історика «придворним історіографом». Така оцінка в основному збігається із ставленням до М. Карамзіна з бо­ку декабристів - попередників громадсько-політичних рухів 40-х років XIX ст. Ще готуючись до вступу в Академію мистецтв, юний художник виконав малюнок «Смерть Олега, князя деревлянського», сюжет якого, очевидно, навіяний картинним зображенням цієї події у творі М. Карамзіна. Книжку М. Польового «Історія князя Італійського, графа О. Суворова, генералісимуса російських військ» (СПб, 1843) він ілюстрував, а отже, знав її чудово.

Т. Шевченко не міг оминути увагою «Історію Малої Росії» Д. Бан-тиша-Каменського, видану 1822 р. Далі, очевидно, були рукописи козацьких літописів, «Історії Русів», які в 20—30 роках ходили по ру­ках; пізніше, перебуваючи на засланні, Т. Шевченко, як відомо, не­одноразово звертався до своїх друзів з проханням надіслати йому ідійснені на той час видання цих творів.

У 40-ві роки посилюється загальна наукова увага до історії Ук-рпїни, вивчаються і видаються історичні джерела, зокрема в «Ар-хпве Юго-Западной России, издаваемом для разбора древних ак-гов...» (ч.1-8. К., 1859-1914).

У 1845—1847 рр. співробітником цієї комісії — художником, зби-рпчем фольклорних та етнографічних матеріалів був Т. Шевченко. Його безпосереднє завдання полягало в змалюванні історичних та архітектурних пам'яток, але ця праця відкривала поетові ще й можливість всебічного ознайомлення з джерелами історії своєї батьківщини. Отже, якщо наприкінці 30-х - на початку 40-х років Иоет заклав фундамент своїх історичних знань, то з середини 40-х років він не тільки вивершив цю будівлю, але й став істориком-мрофесіоналом. На цей час припадає і його особисте знайомство з іикими відомими істориками, етнографами і фольклористами, як М, Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров, що не могло не Исппачитися і на розширенні кола його історіографічних інтересів, І ції об'єктах його поетичного оспівування, і, природно, на мові.

Центральною постаттю поезії «Іван Підкова» («Виправа на Цар-Грнд») був молдавський господар, який до 1577 р. перебував у за-Пирі-іькому війську. Про нього Шевченко міг довідатися з «Історії Ма-¹ ■•» Росії» Д. Бантиша-Каменського та із «Запорізької старовини», ви-

даної І. Срезневським у 1833—1838 рр. Цей же збірник послужив йо­му відправним пунктом і при створенні поезії «Гамалія». У листі до Ф.Н. Корольова Т. Шевченко писав: «Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші, і за Старину запорізьку... Лежу оце п'яті сутки та читаю Старину, добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там, бачите, є дечого такого, що аж губи облизуєш» (І, 558). У другому листі до цього ж ад­ресата поет прямо називає твір, який йому навіяла «Запорізька старо­вина»: «Пливши в Стокгольм, я скомпонував Гамалія, невеличку по ему» (І, 558). У поемі «Тарасова ніч» історичні події передані так, як їм засвідчила усна народна творчість і як через неї вони були сприйняті й відтворені М. Гоголем і К. Рилєєвим. Є.П. Кирилюк уважав, що де які фактичні дані Шевченко взяв із рукописної «Історії Русів»¹.

Історична правдивість поеми «Гайдамаки» базується насаміїсрсл на історичних піснях і оповіданнях про коліївщину. «Поет воістину народний, — писав М. Рильський, — Шевченко все своє творче життя пройшов пліч-о-пліч з піснею, вона була його доброю і муд­рою розважницею, вона окриляла його в «казармі нечистій, попи провідною зорею сяяла йому в глухій миколаївській Росії»². Та рі зом з тим у поемі «Гайдамаки» помітне бажання Т. Шевченки ми дати картину цілої епохи. Відповідно до цього «надзавдання» | «Гайдамаках» використовуються фольклорні мотиви, фольклорна образність, але все ж переважає авторська оцінка історії, а звідси й його індивідуальний стиль. Він зливає воєдино найрізноманітніші художні прийоми: епос, лірика і драма, інтимне і громадське, при заїчне і героїчне, вірш і проза схрестилися в одну цілість.

Треба зауважити, що між історичною піснею, усним переказом і історичним документом стоїть ще одне мовне джерело: ДИНІ індивідуальна художня творчість. Наскільки знав її Т. Шепчеш • ■ Можна припускати, що від часу його роботи в Археологічній комі, и йому доводилося знайомитися з такими текстами. У другі і і ми ІД вині XIX ст. збирачі фольклорно-етнографічних записів не грсО і | ли й уривками з давніх прозових і віршових творів на історичну ііи

¹ Кирилюк Є.П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. Вид. 2-ге, допошіпіі» II
рероблене. - К., 1964. - С. 69.

² Рильський М.Т. Передмова до книжки: Ревуцький Д. Шевченко і мирі
пісня. — К., 1939. - С. 2.

матику. І цілком слушно, тому що індивідуальні вірші не тільки збіга­лися з описом козацького геройства в думах, але й відбивали їх ритмічний склад, характер римування. Пор. уривок з вірша «На пог-реб Сагайдачного» з думою про Хмельницького і Барабаша: Каторги единьї палиль,

другія потопиль;

Много тогдьі зь неволі хрьістіань свободиль, За што Богь з воинством его благословиль (ИПМН, 129);

Оттогді ж то пані Барабашева, гетьманова, Удариться об поли руками, Обіллється дрібними сльозами (ИПМН, 5).

Чи не вперше звернув увагу на нуртування творчих сил у давній українській поезії І. Франко. В «Студіях над українськими народ­ними піснями» він зауважив: «Там, де вперед не видно було нічо­го, або добачувано було лише стару мертвечину, язиковий мака-РОНІЗМ та несмачні панегірики, тепер, при ближчім досліді, можна кіниажити певний розвій, боротьбу різних течій, різнорідні змаган­ня, спупеневе вироблення мови й віршової форми, проби пись­менства, близького до життя й його інтересів»¹.

У записах Шевченка, зокрема в його альбомах 1846 р., засвідче­но великий інтерес насамперед до історичної пісні: тут аж три за­писи пісень про Палія. Згодом вони стануть поштовхом до ство­рення його Орської поезії «Чернець» (1847 р.). Однією з улюблених м.іродних дум була для поета «Дума про пирятинського поповича Олексія», яку він згодом поряд із «Думою про Марусю попівну Іп»і уславку» вміщує як матеріал для читання в своєму «Букварі юж-Норуеькому» (1861 р.). За зразком думи про поповича він створює ІЛйсний варіант, що є складовою частиною поеми «Сліпий» («Пеиольник»).

Чи відчувається перегук між лексичним складом українських ІІТоріічпих пісень та дум і староукраїнської авторської поезії? Без-Нірсчмо, відчувається. Він помітний у деяких усталених формулах, ЮКремп в переліку ознак службового становища людини, відомої іЮїмм заслугами перед вітчизною. Так, у багатьох думах побутує

¹ Франко І. Студії над українськими народними піснями // Зібрання творів: ІШ і. К-, 1986. -Т. 43. - С. 248.

І93

формула «козак лейстровий, писар військовий». І. Франко вислов­лював здивування, чому в думах про Хмельницького і Барабаша це означення поширюється на Богдана, хоч він не був реєстровим ко­заком. Алогічність приписування Хмельницькому цих ознак зніметься, коли читач переконається, що «козак лейстровий, писар військовий» — готова формула, що прикладається до багатьох істо­ричних і неісторичних постатей. В староукраїнських віршах перелік заслуг оспівуваного героя також здійснюється через сполучення «Іменник + прикметник»:

И ти Чигирине, місто України, не меншую славу Теперь вь собі маєшь, коли оглядаєшь вь рукахь булаву Зацного Богдана, мудрого гетмана, доброго молодця, Хмельницького чигиринського давного запорожця (ИПМН, 140).

Т. Шевченко переймає ритм думи, як спеціальний стилізуючий засіб нанизує сполучення «іменник + прикметник» у характеристи­ках дійових осіб (типу лицаря старого, брата військового), викорис­товує військову й батальну лексику тих часів {гармата, ножі обо-юдні, шаблюка, ратище, самопал, рушниця-гаківниця та ін.; козак, за­порожці, отаман, гетьманщина, есаул, обоз, табор, полковник, това­риші запорожці та ін.), вдається до сполучень іменників за типом прикладок {батьку-отамане, пани-брати, брати-отамани, козац-тво-товариство) і парних дієслів-синонімів (стогне-плаче, плане-рида, квилить-плане, в'ються-гнуться та ін.).

Складовою частиною поеми «Сліпий» («Невольник») є дума, яку співає Степан, повернувшись із турецької неволі. Окремі стро­фи думи написані в нехарактерному для неї коломийковому розмірі (У неділю вранці-рано Синє море грало; Товариство кошо­вого На раді прохало — І, 284), але більшість — це нерівноскладові рядки з об'єднуючою їх дієслівною римою:

На морі синьому За островом Тендром потопали, Пропадали...

Один потопає, /

Другий виринає Козацтву-товариству із синьої хвилі

Рукою махає, гукає:

— Нехай вам, товариство, бог допомагає! — І в синій хвилі потопає.

Пропадає (І, 285).

Елементи такої ритміки є й у інших, не стилізованих під думи творах. Пор. у «Гайдамаках»:

Єсть серце єдине, серденько дівоче, Що плаче, сміється, і мре, й оживає, Святим духом серед ночі Понад ним витає (І, 85);

у «Гамалії»:

Ой заграй, заграй синесеньке море,

Та під тими байдаками.

Що пливуть козаки, тільки мріють шапки,

Та на сей бік за нами (І, 199); під думний лад повністю стилізовано вірш «У неділеньку святую...»:

І одногласне, одностайне

Громада вибрала гетьмана -

Преславного Лободу Івана,

Лицаря старого,

Брата військового (II, 138). У поемі «Царі» є ще стилізація під російські билини:

Не із Литви йде князь сподіваний;

Ще незнаємий, давно жаданий;

А із Києва туром-буй волом

Іде веприщем за Рогнідою

Володимир князь со киянами (II, 74).

До нанизування сполучень іменник + прикметний Т. Шевчен­ко вдається нечасто і тільки у випадках стилізації тексту під народ­ну думу, напр.:

Тоді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки-яничари ловили (І, 285). *

Зв'язок між синтаксичними структурами старої української літе­ри іурної мови і синтаксисом Шевченка виявляється в тому, що мовна свідомість поета формувалася під впливом цієї багатої (Містом і формою літератури. Він спершу всотав її в себе, а згодом їй! і порив небачений до того в українській культурі органічний | ПЛйв суто народного матеріалу з давньою літературною формою. З Ийродної мови поет широко вводить в літературну еліптичні конст­рукції. Одна з найпоширеніших форм еліптичності у Шевченка — III опущення підмета. Пропуск підмета нерідко поєднується в по-

емах та віршах «з характерною для Шевченкової поезії згущеною присудковістю, завдяки чому розповідь набуває особливого ла­конізму, динамічності і розмовної виразності»¹.

Увага читача вже приверталась до того факту, що з плином часу змінювався Шевченків синтаксис. Народна оповідь з переважанням паратактичних конструкцій над гіпотактичними замінювалася харак­терною для літературної мови складною системою взаємозалежності слів і словосполучень для вираження найскладніших часових, локаль­них, об'єктних, цільових, причинових і допустових відношень. Зви­чайно, відповідні синтаксичні засоби можна знайти і в народнороз­мовній мові, але у Шевченка вони представлені в такому згущенні, як це було характерно для старої української літературної мови.

Отже, не тільки слова на означення давніх реалій брав Шевчен­ко із староукраїнської мови. Він узяв звідти одну з найголовніших форм вираження думки — відшліфований синтаксис.

Чим глибше знайомився Шевченко з історичними джерелами, тим менше лишалося романтики в його творах на історичну темати­ку. Уже згадувалося про те, що в листі до Ф.М. Корольова поет дя­кує йому за надіслану «Запорожскую старину», яка дала йому по штовх до створення «Гамалії». «Де Ви викопали стільки скарбів?» -запитував у її видавця 1.1. Срезневського М.В. Гоголь у листі віл 6 березня 1843 р. - Усі думи і особливо повісті бандуристів сліпучо гарні! З них тільки 5 були мені відомі раніше, а інші для мене нови на»². Але згодом, коли читач став одержувати дедалі більшу кількість безпосередніх фольклорних записів, він став сумніватися в дос товірності ряду текстів цієї збірки³. Очевидно, переоцінена сучасни ками й історична достовірність подій, описуваних в «Истории Ру сов». І. Франко називав цей твір дуже пізнім і майже наскрізь фап тастичним⁴. Справді, цілий ряд документів, які наводяться в цьому

¹ Чамата Н.П. Типи віршової інтонації // Творчий метод і поетика Т. Шем
ченка. - К., 1980. - С. 437.

² Лйзеншток И. Неизданньїе письма Т.Г. Шевченко // Литературное наслед
ство. - М.-Т. 19-21. -С. 567.

3 Драгоманов М., Антонович В. Исторические песни малорусского народи
К., 1875. — Т. 1.6. XVII—XXXII; Костомаров Н. Историческая поззия и новме <т
материальї. // Вестник Европьі. — 1874. — № 12. — С. 573—629.

⁴ Франко І. Студії над українськими народними піснями // Зібр. творів: У 50 і
К., 1986. - Т. 43. - С. 26.

політичному памфлеті, і за мовою і за стилем належить, очевидно, до пізніх фальсифікатів.

І. Франко скептично ставиться й до тих документів, якими ілюс­труються козацькі літописи кінця XVII — початку XVIII ст.: «Велич-ко майже на кожнім кроці діяльності Хмельницького подає просторі листи та універсали, в яких аж надто пробивається стиль і тенденція радше мазепинщини, як Хмельниччини»¹.

Уже йшлося про те, що з 1850 р. Шевченко просить своїх друзів, щоб вони прислали йому літописи С. Величка і Г. Кониського (тоб­то «Историю Русов», неправильно в той час авторизовану). Він їх одержав не пізніше 3 листопада 1854 р., оскільки дякує О, Бодян-ському: «Спасибі тобі ще раз за летописи, я їх уже напам'ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!» (VI, 92). Але як­що раніше сюжети його окремих творів збігалися з тими ідилічни­ми картинами, які подавалися в «Истории Русов», то пізніше подібні мотиви в його творчості зникають зовсім. Так, початок йо-іо вірша «Ще як були ми козаками» (1847—1848) чи не повністю иілповідав поетичній тональності початку «Истории Русов»:

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата (II, 33).

Цей же мотив повторюється в поезії «Буває, в неволі іноді зга-ДйЮ...» (1850 р.):

— Не знаю, як тепер ляхи живуть

З своїми вольними братами?

Л ми браталися з ляхами!

Л ж поки третій Сигизмоид

З проклятими його ксьондзами

Не роз'єднали нас... (II, 233).

Очевидно, давніми спогадами про «Историю Русов» навіяні й ♦инмії «Чернець», «Хустина», що потім були конкретизовані, ви-(ІрйНлені після повторного читання. Відголоски цієї ж теми відчу-

Франко І. Студії над українськими народними піснями. — С. 62.

ваються в поемі «Швачка», у віршах «Ой чого ти почорніло...», «У неділеньку святую», «Заступила чорна хмара». Усі вони були напи­сані у 1848 р., тобто ще до повторного знайомства Т.Г. Шевченка з «Историей Русов» і козацькими літописами. Після 1845 р., тобто після прочитання історичних джерел, поет до вітчизняної історич­ної тематики не повертається, отже, немає підстав для твердження, нібито мова козацьких літописів кардинально позначилася на йо­го мовно-образних засобах. Основою історичної лексики у творах поета є все ж таки народна пісня й дума, яка, проте, не була відго­роджена стіною нерозуміння від староукраїнської поезії.

Особливе місце в лексиці і фразеології Т. Шевченка посідають церковнослов'янізми, що в сучасних дослідженнях не розглядають­ся як окремий лексичний шар, відмінний від давньоруського і ста­роукраїнського.

Церковнослов'янська мова приходила до українського селянина різними шляхами: через церкву, через колядки і щедрівки, через культову книгу; в Україні, як і в Росії, церква тримала в своїх ру ках і розум, і душу селянина. Не так багато книжок для читання було в нього. Якщо й удавалось йому здобути початкову освіту, то і підручником, і вчителем життя був для нього псалтир (скільки разів, бувши школярем, малий Тарас читав його над померлими!), або ще четьї мінеї. Барвиста поетика псалмів, їхня малозрозуміла, таємнича лексика відкладалися в свідомості своєрідними кліше, які відбивалися і в мові сільського грамотія. Псалтирем оборонялися від сил зла, у ньому шукала захисту принижена душа.

Різдво і Новий рік не обходилися без колядки й щедрівки. Бат то з них перегукувалися з веснянками, купальськими піснями, але в основі багатьох колядок все ж таки лежав відомий євангельськії(1 сюжет про народження Ісуса Христа, про трьох царів і трьох пас тухів, які привітали Діву Марію з новонародженим, про звірство на ря Ірода, який, прагнучи знищити немовля з царського коліна, нп казав вирізати всіх новонароджених дітей. Оскільки подібні сюжо ти народ знав у їх церковнослов'янському оформленні, багато пер ковнослов'янських слів або й цілі церковнослов'янські речення по трапляли в колядки, напр.:

От, прекрасний граде Вихліїме! Отверзи ера та їдема (К. Зв., 219); Царіє! Вдарте во струни,

Возіграйте, князі во труби! Христос раждається — славіте, Язици, розумійте, Яко с нами Бог (К. Зв., 220).

Нерідко траплялися випадки, коли церковнослов'янське слово в народній колядці змінювалося до невпізнання. Тільки за змістом можна здогадатися, що усла (вусла) — це гуслі:

Вдарте в усла сьміло (К. Зв., 220);

Прийми вусла, Давиде (220). Бувають і такі загадки, суть яких з'ясовується тільки при старан­ному текстологічному аналізі, напр.: От лошоті мордо скоті (К. Зв., 239), тобто Бог во плоті между скоті; Злута, лима, смирно воздай-Мо (239), тобто Злато, ливон, смирну воздаймо\ Пастерія на смирен­но тайно (240), тобто Пастирі! на свирілі поють. Аг. Кримський за-умажував, «що церковнослов'янізми наших колядок стають для ро­зуміння новітніх колядників усе важчими і важчими, а через те Навіть і чисто українські стихи в колядках обертаються в щось по­калічене, аж безглузде. Та от і відомая «нова рада» перевернулася в мкуеь «навереду» (№ 43); а ще замість «Богь на землю сниде» співа- ЮТЬ «бо на землю сніг іде» (№ 46) (236). Але це йдеться вже про ко- ЙЙДНИКІв 20-х років XX ст. Що ж до Шевченкових сучасників, то йопи переважну більшість церковнослов'янських слів розуміли, що ляпало їм можливість спонтанно творити свої варіанти колядок. Иирто також згадати, що вихідним матеріалом різдвяних пісень бу-ЛИ Й давньоукраїнські художні твори, зокрема різдвяні шкільні дра­ми. Ось типовий приклад «В^рши воскресению Христову», яка, ■іперечно, давала текстовий матеріал для варіювання колядок:

Дата добавления: 2014-11-20