Задунайський козак Козак у степу Кошовий Й.Гладкий 2 страница

Кирило Розумовський отримав великі земельні і майнові подарунки, зокрема, Батурин у власне володіння, велику пенсію. Понад 11 років проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Займався науковою і державною діяльністю. Потім таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він розбудував для себе розкішний палац, сад, зібрав одну з найбагатших у Європі бібліотек.

У другій половині XVIII століття в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.

Відміна решток автономного устрою Гетьманщини

У 1765 році царизм ліквідував козацьке самоуправління на Слобожанщині. Слобідське козацтво припинило своє існування. Заможних козаків перевели в гусари, бідні стали державними селянами. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території 5 слобідських полків виникла Слободсько-Українська губернія, з центром у Харкові. Було проведено спеціальну ревізію «Генеральний опис Малоросії». У 1781 році був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство). У 1783 році українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 році виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї. (За даними Інтернету)

4. Становище в Правобережній Україні і народні повстання

Соціально-економічне становище

Правобережжя і Прикарпаття входили на той час до складу Речі Посполитої.

Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами. Вони володіли 80 % земель Правобережжя. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Ревуцьких та інші.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати роздавали селянам земельні наділи і звільняли їх від усіх повинностей терміном на декілька років. Завдяки цим заходам Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджуватися до життя. По закінченні терміну, вимоги панів до селян зростали. Почалося відродження кріпацтва. Панщина сягала 5—6 днів на тиждень. Крім соціального гноблення, поляки знову почали утиски православ'я, насаджували католицизм і уніатство. Панство презирливо, грубо відносилося до українців, принижувало їх національно гідність, інколи дуже жорстоко фізично карало селян за непослух.

Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого народного опору.

Гайдамацький рух

Хто такі гайдамаки?

Гайдамаки — народні повстанці на Правобережній (Західній) Україні, представники антифеодального, національно-визвольного руху. За однією версією, це слово походить від тюркського «гайде», що означає «чинити свавілля», «турбувати», «гнати», за іншою, походить від турецького haydamak – «бродник», «кочівник», «розбійник». У гайдамаки йшли обездолені селяни, міщани, ремісники, бідні козаки. Як правило, вони розпочинали свою діяльність на весні. Грабували польські магнатські маєтки, монастирі, заможних міщан. Деякі історики вважають їх звичайними розбійниками.

Гайдамаками ставали бідні селяни, міщани, ремісники, запорозькі козаки-голота. Не бажаючи терпіти феодально-кріпосницький і національний гніт, релігійні утиски, вони тікали від своїх господарів, об’єднувалися у великі загони. На чолі їх, як правило стояли козаки, які мали військовий досвід.

Заклик Освячення зброї Судять Палять маєтки

Гайдамаки чинили стихійні напади на маєтки панів-магнатів, грабували їх, інколи проявляючи велику жорстокість, часто вбиваючи своїх супротивників. Руйнували уніатські та католицькі собори, монастирі, нападали на орендарів, лихварів, шинкарів – на всіх, хто гнобив чи допомагав польським панам експлуатувати і грабувати простий люд. Награбоване ділили між собою, та роздавали бідним людям.

Через деякий час локальні, розрізнені виступи 30-60-х років ХVІІІ століття переросли у великі народні повстання проти феодального і національного гноблення та унії.

У 1734 році спалахнуло перше велике повстання гайдамаків на Поділлі, під керівництвом сотника надвірних козаків Верлана. Запалали маєтки магнатів, стогін стояв над Правобережжям. Маса поляків втікало з насиджених місць.

Верлан, та інші ватажки гайдамаків - Матвій Грива, Іван Жила, Гнат Голий, Семен Неживий, часто робили свою базу в густих лісах урочища Холодний Яр, на Черкащині. Вони слали листи до російських монархів, з проханням прийняти Правобережжя до складу православної Російської держави, поширювали чутки, що мають царський наказ, який дозволяє їм знищувати шляхту, уніатське і католицьке духовенство. Але їх надії не справдилися.

І повстання 1734 року, і інше крупне повстання гайдамаків 1750 року, були жорстоко придушені польським урядом.

Опришки

Хто такі опришки?

Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у XVI — 1-й половині XIX століттях. Походження слова «опришок» неясне; може бути зіставлене з «опріч», «окремо, осторонь», як назва незалежного від пана чоловіка. Дехто перекладає це слово з латини, як «винищувач», «утискувач», або - оприск («скеля, уламок»). Етимологічно, але не по значенню, споріднене з російським «опричники» (особиста гвардія Івана Грозного). Вперше опришки згадуються в документах 1529 р., у зв'язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях. Рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори. У XVI-XVII століттях зброєю опришків були луки, списи, сокирки. Пізніше, у 18-19 ст. нею стали рушниці, пістолі, ножі, рогатини. Символом бойової доблесті опришків були топірці (бартки), на яких вони присягалися, коли вступали у загони. В 1-й пол. 17 ст. на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 р. здобули фортецю Пнів. У 30-40-х рр. на Західному Прикарпатті прославилися у боротьбі проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки. Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Правобережній Україні. (За Інтернетом)

Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів.

У таборі опришків У поході Олекса Довбуш (гравюра) Олекса Довбуш (портрет)

Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х роках ХVІІІ століття під керівництвом Олекси Довбуша.

Майбутній отаман був з бідної родини. З дитинства зазнав знущань з боку панів, орендарів. Олекса бачив важкі поневіряння простих людей.

Кадри з кінофільму «Олекса Довбуш»

Додаток. Олекса Довбуш і його брат

Дитинство Олекса Довбуш провів у злиднях. Малим хлопчиком пас на полонині овець. Вже тоді він був свідком шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів, котрі в гонитві за прибутками не зупинялися ні перед чим. Єдиними захисниками поневолених селян були тоді опришки, звані в народі «чорними хлопцями». Олекса втік від пана і приєднався до опришків. Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися в рідне село, а відходячи, залишали родичам грошову допомогу. Заходив інколи Олекса з братом і до поченіжинської корчми, де довідувався від селян про життя шляхти, бідняків і події в околиці. Навесні 1739 р., Олекса й Іван разом з опришками зупинилися в печеніжинській корчмі. Про що вони говорили, на якому ґрунті почалася суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. У бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим. З того часу назавжди розійшлися брати Довбуші. Олекса і далі діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на Бойківщину. Там він зібрав опришків і ще довго боровся зі шляхтою Болехівщини, Самбірщини, Перемишльщини і навіть досягав сяноцької землі. Після розлуки з Іваном, навесні 1739 р., Олекса сам очолює загони покутських опришків.(За даними Інтернету)

Через деякий час сміливий, винахідливий і мужній Довбуш став отаманом опришків. Перші згадки про його знайдено в документах за 1738 рік. Особливо активно діяли опришки О. Довбуша на Коломийщин і і Верховині. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові панів.

У 1740—1741 роках Довбуш почав нападати на шляхетські маєтки на Буковині і в Закарпатті.

Розправа Довбуша з різними економами, лихварями, орендарями викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Довбуш діяв як благородний розбійник, роздаючи відібране у панів добро бідним людям. За це його дуже любили і поважали прості люди, а пани ненавиділи.

Вищими досягненнями загону Довбуша були здобуття могутньої Богородчанської фортеці, успішні напади на Дрогобич і Рогатин.

Польська влада влаштувала справжнє полювання на Довбуша.

Відважний народний месник загинув від рук зрадника, сільського глитая С.Дзвінчука. Про Олексу Довбуша досі співають пісні і пам'ятають у народі.

За допомогою численних військових частин і каральних загонів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї.

Станіслав II Понятовський Бій з конфедератами поблизу Ченстохова Полководець О.Суворов

5. Коліївщина

Причини повстання

У 1764 році королем Речі Посполитої стає магнат Станіслав II Август Понятовський. Він підтримував культурне й економічне відродження Польщі, але в політиці орієнтувався на Росію. Це було продовження сумісної боротьби Польщі і Російської імперії за панування у слов’янському світі.

Щоб запобігти релігійним конфліктам, король С. Понятовський підписав 17 лютого 1768 року трактат про зрівняння в політичних правах католиків з православними, уніатами та протестантами.

Це викликало супротив заможних шляхтичів-католиків, які у 1768 році створили так звану Барську конфедерацію. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині.

Росія допомагала польському королю і його партії, які воювали проти конфедератів. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання нового гайдамацького повстання. Також, до повстання призвело й посилення феодально-кріпосницького і національного гніту на Правобережжі.

Додаток. Барська конфедерація

Польські магнати, незадоволені орієнтацією короля С.Понятовського на православну Росію, створили так звану Барську конфедерацію (1768—1772 рр.). Це військово-політичне об'єднання польської шляхти - несамовитих католиків. Конфедерати виступали проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої та реформ внутрішнього устрою Польщі, домагалися збереження прав і привілеїв шляхти та католицизму. Але король, вважаючи, що подальше правління шляхти призведе лише до хаосу у державі, активно боровся проти панів - конфедератів. Щоб запобігти релігійним конфліктам, король С. Понятовський підписав 17 лютого 1768 року (не без впливу російського уряду) трактат про зрівняння в політичних правах католиків з православними та уніатами. Конфедератиоб’єдналися і виступили проти короля та його партії. Вони присягнули всіляко відстоювати католицьку віру. Розпочалися воєнні дії. Російські війська прийшли на допомогу польському королю. В ході воєнних дій з російськими військами конфедерати чинили масові розправи над українським населенням, що викликало піднесення гайдамацького руху і стало причиною національно-визвольного повстання на Правобережній Україні — Коліївщини. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі. У 1772 році головні сили конфедератів були розбиті російськими військамипід командуванням відомого полководця О.В. Суворова. Поразка Барської конфедерації стала однією з передумов першого поділу Польщі у 1772 році. (З Інтернету.)

Максим Залізняк Іван Гонта Гайдамаки (ілюстрації до поеми Т.Шевченка)

Хід повстання

Найбільшим повстанням гайдамаків стала Коліївщина. Назва пішла від слова «кілок» (саме кілками були озброєні найбідніші повстанці), або «колоти», чи може походить від українського слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття домашньої худоби.

Навесні 1768 року, в урочищі Холодний Яр під Чигирином, простий, малописьменний, але відважний запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін простих людей, незадоволених польським гнітом. Повстанці обрали його козацьким полковником, а також здобули підтримку православного ігумена Мельхиседека (Значко-Яворського), який закликав до боротьби з уніатами.

26 травня гайдамацький загін вирушив у похід. Залізняк показав своє воїнське вміння в боях, та непримиренність і жорстокість щодо гнобителів. Повстанське військо здобуло Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів і ще ряд міст на Київщині, Черкащині, Брацлавщині і Поділлі.

Сили повстанців швидко зростали, до них приєднувалися селяни, міщани, козаки. Гайдамаки люто розправлялися з польськими панами, орендарями, шинкарями, лихварями. Звільняли селян від кріпацтва. Багато загинуло католиків, уніатів і іудеїв(особливо, якщо вони не бажали приймати православ’я), зруйновано будинків і храмів. Створювалися органи козацького самоврядування.

На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С.Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою, людиною освіченою і віруючою. Проте Ґонта, разом з козаками, несподівано перейшов на бік повсталих, співчуваючи їм. Розпочалася облога Умані гайдамаками і козаками. В місті були труднощі з водою і харчами. Ввірвавшись в Умань 10 червня 1768 року, гайдамаки жорстоко розправилися з польським населенням і пограбували місто. Ґонті навіть довелося зупиняти деяких гарячих гайдамаків, рятуючи від їх гніву жінок і дітей.

Згодом повстанські загони розташувались табором поблизу Умані, бо в місті стояв сморід від тіл загиблих. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським.

Гайдамаки в Умані

Річ Посполиту охопив жах перед гайдамацьким бунтом. Польський уряд був безпорадним перед повстанцями і попросив про допомогу Російську імперію, уряд якої теж не бажав, щоб полум’я повстання перекинулося на її територію.

У другій половині червня 1768 року російські війська генерала М.Кречетникова, разом з польською армією гетьмана К.Браницького, а також запорізькими і донськими козаками полковника Гур’єва розпочали каральні акції проти гайдамаків.

26 червня 1768 року каральні частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Але бої продовжувалися. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 року.

Гайдамацькі загони під час Коліївщини і розправа над ними

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцеляріїпри повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Головним отаманом був М.Залізняк. У 1768-1769 роках проходила розправа над гайдамаками Коліївщини. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих польським властям захоплених російськими військами було так засуджено 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королеві, він «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного — українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживог о, — посаджено на палю. Після сильних тортур у с. Сербах, І. Ґонта був страчений. М.Залізняка та інших учасників повстання, які були жителями Лівобережної України і Запорожжя, судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання (удари нагаєм, виривання ніздрів, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. Після страти захоплених учасників повстання, польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні - біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 року. (За даними Інтернету)

Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі.

Ще довгий час після повстання люди згадували гайдамаччину. В полі можна було знайти черепа і кості. Магнати поступово відновлювали зруйноване.

Тих козаків, які були підданими Росії, били батогами а потім заслали на сибірську каторгу. Максим Залізняк теж вважався російським підданим, тому уникнув сокири ката. Його побили батогами і заслали на каторжні роботи до Нерчинська. За переказами, він втік з каторги і брав участь у повстанні уральських козаків Омеляна Пугачова 1773-1775 років.

Ґонту, як підданого польського короля, видали його урядовцям. Його піддали катуванню, а потім четвертували. Народ оспівав Залізняка і Ґонту в усній творчості.

Коліївщина була стихійним і погано підготовленим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла об’єднанню Правобережної України з Лівобережною.

Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу. Тарас Шевченко присвятив Коліївщині свою поему «Гайдамаки».

Лекція № 23. Входження Північного Причорномор’я і Правобережної України в склад Росії

1. Російсько-турецька війна 1768-1774 років і участь в ній українських козаків

Причини і привід до війни

У другій половині XVIII століття Росія двічі вела важкі війни з Туреччиною (Османською імперією) за безпеку своїх південних кордонів, за право вільного плавання і торгівлі у Чорному та Азовському морях.

Турки і татари неодноразово провокували війну, багато років нападаючи на прикордонні російські землі.

Атака росіян під Кагулом Чесменський бій у творчості І.Айвазовського і Я.Гаккерта

Основні воєнні дії

Бої відбувалися в Молдавії, на Дунаї, в Криму і на Закавказзі.

Сильна російська армія перемогла ворожі військові частини у битвах при Хотині, Ясах. Блискучий російський полководець Петро Румянцев у 1770 році двічі розгромив турок під Ларгою і Кагулом.

Російський флот під командуванням Г.Спірідова і О.Орлова знищив турецький у Чесменському бою 1770 року.

Полководець П.Румянцев Флотоводець Г.Спірідов Воєнононачальник граф О.Орлов

Російські війська під командуванням видатного полководця Олександра Суворова у 1774 році розгромили турецьку армію під селом Козлуджі.

Україна у війні

Україна стала тилом діючої армії. Люди допомагали будувати фортеці, мости. З Лівобережного козацтва був сформований корпус 12 тисяч воїнів для участі у війні проти турків. До нього приєднався добровольчий козачий корпус з Правобережної України.

Дії українських козаків перед війною і у війні

Приводом до війни також слугувало те, що загін козаків, що знаходилися на російській службі, переслідуючи польські повстанські сили (конфедератів), увійшов до міста Балта, вторгаючись таким чином на територію Османської імперії. Та, у свою чергу, не забарилася звинуватити їх в різанині жителів міста, що було знехтуване російською стороною. Використовуючи інцидент, султан Мустафа III оголосив Росії війну 25 вересня 1768року. Турки уклали союз з польськими повстанцями, тоді як Росію підтримала Великобританія, виславши російському флоту військових радників. Польські повстанці були вщент розбиті російським полководцем Олександром Суворовим, після чого він перебрався на театр воєнних дій проти Туреччини. Із самого початку і до кінця війни активну участь у ній взяло козацтво України. Так, у листопаді 1769р., козаки завдали поразки татарському загону біля р. Вовчої, взяли участь у битві при Кінбурзі, під Очаковом, та Хаджибеєм. Ходили козаки під Тулогу, Ізмаїл, штурмували Перекоп, захопили Кафу. На початку кампанії 1774 року Росія організувала дунайську розвідувальну експедицію, яка складалася з запорізьких козаків і була поділена на дві команди. Першу команду очолював Іван Мандро, другу - полковник Кіндрат Гук. Ці загони забезпечували переправу російських військ на правий берег Дунаю. (З Інтернету)

Результати війни

Росія отримала повну перемогу.

10 липня 1774 року було підписано Кючук - Кайнарджійський мирний договір, за яким Росія отримувала Керч, Кабарду, Азов з прилеглими землям, територію між Південним Бугом та Дніпром, фортецю Кінбурн на березі Дніпровського лиману. Російські кораблі отримали права вільного судноплавства на Чорному морі, проходу через протоки. Крим оголошувався незалежним від Османської імперії. О.Суворов розгромив і підкорив буджацьких татар і ногайців Кубані.

Імператриця Катерина ІІ Григорій Потьомкін хан Шагін-Гірей

2. Боротьба за підкорення Криму

Початок війни проти Криму

Росія намагалася повністю підкорити Крим, щоб забезпечити недоторканість власних кордонів і ліквідувати постійну агресію з боку Кримського ханства.

У 1778 році, під керівництвом Г.Потьомкіна і О.Суворова, розпочалися воєнні дії проти Кримського ханства. Тим часом в Криму спалахнули міжусобні чвари, які ослабили ханство. Під тиском Росії хан Шагін-Гірей зрікся престолу і отримав значну пенсію.

Григорій Потьомкін і Крим

Значним організатором підкорення Криму і освоєння південних земель став Григорій Потьомкін – фаворит Катерини ІІ, відомий дипломат, генерал-фельдмаршал, талановитий адміністратор. Довгий час вважався своєрідним куратором запорозьких козаків. У 1772 році на одній з козацьких рад, Потьомкін був записаний до Кущівського куреняКоша Запорізької Січі почесним козаком під прізвиськом Грицько Нечеса, через його перуку. Але Потьомкін не протестував проти зруйнування Січі, хоча пізніше неодноразово виступав за відновлення козацтва.

Наслідки підкорення Криму

Дата добавления: 2014-11-20