Суттєві риси філософії XX століття, основні напрями її 2 страница

Звичайно, природне середовище, географічний фактор віді­грають значну роль у формуванні рис національної психології. Це загальновідомий факт, проте було б помилкою вважати, що клімат, ландшафт є визначальними факторами, які фаталь­но детермінують зміст національного характеру. Крім цього, однією з поширених інтерпретацій українського національного

²³ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— С. 17—18.

²⁴ Григоріїв Н. Українська національна вдача.— Вінніпег, 1941.— С. 28.

²⁵ Історія Української культури: В 10 т.— Вінніпег, 1964.— Т. 1.— С. 230.

характеру в літературі українського зарубіжжя є твердження про те, що у «філософії серця» П. Д. Юркевича знайшли від­ображення основні риси національного характеру українського народу. Про це, наприклад, пише Чижевський: «Філософія серця» (Юркевича) є характерною для української думки. Юркевич — типовий представник національного українського характеру» ²⁶.

З точки зору І. Мірчука, «філософія серця» Юркевича про­тистояла не лише модному тоді матеріалізмові, а й крайньому раціоналізму та інтелектуалізму. Аналізуючи сучасну йому фі­лософську проблематику, пише Мірчук, Юркевич дійшов пере­конання, що відкрита в категоріях розуму філософська думка не в змозі охопити цілісність і реальність буття. Він, на думку Мірчука, бачив межі людського пізнання, які існують тому, що поза розумом і здатністю його пізнати світ знаходиться більш глибока функція людського духу, яка служить основою розуму і створює йому можливості для розвитку. Як зазначає І. Мір­чук, «філософія серця», розвинута Юркевичем у праці «Серце та його значення в духовнім житті людини», творить незвичай­но характеристичне переходове явище від платонізму до філо­софії нових часів, але вона стоїть у явному противенстві до Канта та його послідовників. Юркевич тому характеристичний для філософічного мислення українців, бо в його творчості ви­ступають явно типові риси української вдачі» ²⁷.

В свою чергу, Д. Чижевський вважає, що джерела вчення П. Юркевича про «філософію серця» сягають у творчість Ско­вороди. Ця гуманістична тенденція, на його думку, започатку­вавшись у Сковороди, проходить через творчість Гоголя, Кулі-ша та ін. Юркевич, як відомо, значну увагу зосереджував на проблемах антропології. В певному розумінні він став поперед­ником своєрідного напряму в філософії XX ст., що дістав назву антропологічного. В усіх священних книгах, зазначає П. Юрке­вич, серце розглядається як основний центр тілесного і духов­ного життя людини. В серці зосереджуються різні бажання, во­но є осередком волі, устремлінь людини. Священні книги, каже він, нібито знали високе призначення голови в житті, проте го­ловний центр вони бачили в серці.

Виклавши ці міркування, Юркевич пише про те, що найвіро-гідніші факти фізіології, якими стверджується тісний зв'язок свідомого життя душі з діяльністю головного мозку, не перебу­вають у суперечності з біблейським вченням про серце як справжній центр духовного життя. Не в думках, помислах, а в

²⁶ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— С. 19.

²⁷ Мірчук І. Світогляд українського народу.— Прага, 1942.— С. 238.

переживаннях, почуттях, у житті серця проявляється індиві­дуальність людини. Все, що одержує душа із зовнішнього світу з допомогою органів чуття і головного мозку, переробляється, змінюється і оформлюється за сердечним настроєм душі. І нав­паки, жодні дії і збудження, що йдуть від зовнішнього світу, не можуть викликати в душі жодних уявлень, якщо вони не­сумісні з сердечним настроєм. На думку Юркевича, основа ре­лігійної свідомості людського роду мислиться в серці людини, релігія не є щось стороннє для її духовної природи, вона ствер­джується на природному грунті.

Глибока релігійність, вважає Мірчук, є головною складовою частиною національної психології українського народу. Про це нібито свідчить вся минула історія українського народу. Релі­гійність — це специфічна особливість слов'ян взагалі й україн­ського народу зокрема. «Коли представники германської раси відзначаються філософічним наставленням до життя, а роман­ські народи політичним хистом,— пише Мірчук,— творять сло­в'яни в повнім значенні цього слова плем'я релігійне»²⁸. Для доведення цієї думки Мірчук посилається на історію духовної культури слов'янських народів, зокрема на їхню філософську думку.

Аналізуючи далі типові риси українського національного ха­рактеру, він дійшов висновку, що універсальність, пошана перед кожним глибоко відчутним релігійним пафосом, терпи­мість щодо прибічників іншої віри, зацікавлення не формою, а передусім змістом церковної догми — ось ті чинники, які ха- ' рактеризують український дух. і

На думку Чижевського, релігійне забарвлення яскраво ви--; ступає в історії української думки. Поряд з твердженням про ї релігійність українського народу в зарубіжній історіографії по- і ширена теза про ідеалістичний характер української філософ-;; і ської думки, що зумовлено, нібито, ідеалістичним характером: • самого світогляду українців. У свою чергу, Григоріїв цю рису українського національного характеру намагається вивести з:. географічних і антропологічних чинників: «В основі темпера­менту українця лежить повільність, спокійність, млявість. Ви- • робленню властивостей сприяла біологія (антропологія), про­стори оселення, підсоння,^ багатство природи, родючий грунт, хліборобство та гноблюче суспільне оточення й історична доля. Український розум хоч і повільний, але гострий і глибокосяг-лий. Бракує лише чисто конкретного знання, науки, освіти. То­му світогляд в основі своїй ідеалістичний» ²⁹.:■

Подібної точки зору дотримується і Мірчук. Він пише про те, що український народ не лише глибоко релігійний, а й що його національному характерові властива така риса, як ідеа­лізм. «В основі українського світогляду лежить виразна ідеа­лістична риса. Ідеалістичний світогляд опирається виключно на свідомість й старається звести всі явища цього світу до психіч­них елементів. Наше «Я» творить без зовнішніх причин, тільки з власної ініціативи зображення, що відповідно між собою по­в'язані, складаються на картину цього світу. Ідеалістичне на-ставлення українців проявляється головне в тому, що всіма ін­шими думками й вчинками керують не загальні категорії розу­му, а в першу чергу суб'єктивні чинники, що своє джерело мають у почуванні та волі. Отже, не об'єктивна «правда», якою вона представляється нашим очам, а «правда» з сильними до­мішками фантазії, «правда» така, якою ми хочемо її мати, тво­рить підставу наших рішень та вчинків»³⁰.

На думку Мірчука, український народ не має власних філо­софських систем, які втілювали б «Я», проте його духовне жит­тя, спосіб філософського мислення, його розуміння моралі, а головне, практична діяльність випливають з поняття особис­тості. Типовою рисою українця є індивідуалізм, що проявляє­ться в розумінні суспільного життя, або принципу спільності в суспільному житті. З точки зору Мірчука, який для доведення своєї концепції намагається вияснити основи психічної структу­ри українського народу, характерним для українця є перевага чуттєвого, емоційного елемента над розумовим, раціональним.

Саме це, за Мірчуком, зумовило характер філософської дум­ки, спосіб філософського мислення слов'янських народів. По­силаючись на німецьких дослідників, які розглядали німецьку філософію як прояв національних рис світогляду свого народу, він вважає характерною рисою німецької філософії віру в си­стему, переконаність у тому, що всю дійсність можна втиснути в схему понять. Наївна віра у всесильність понять виступає найвиразніше у X. Вольфа, який свято вірить, що в межах на­шого знання, наших вчинків і вражень розум може висувати різні питання і давати на них задовільну відповідь. Рішення диктуються лише розумом, а не почуттям. Перелічивши ці озна­ки, що, на його думку, властиві всій німецькій філософії, Мір­чук переходить до характеристики української філософської і суспільно-політичної думки, якій притаманні протилежні риси, що також випливають із специфіки світосприйняття українцем оточуючої дійсності та специфіки українського народу. Він пи­ше: «Якщо ми перед переліченими прикметами німецького духу

²⁸ Мірчук І. Світогляд українського народу.— С. 240.

²⁹ Григоріїв Н. Українська національна вдача.— С. 52—54.

⁸⁰ Мірчук І. Світогляд українського народу.— С. 234. поставимо математичний знак — цебто пересунемо їх на про­тилежну частину системи ординат, отримаємо характеристичні риси української, зглядно слов'янської духовності. Про надмір­ну якусь систематичність і мови бути не може, скоріш дасться ствердити певну безсистемність (Сковорода — філософія без системи), але зате дуже часто геніальний зрив інтуїції, що не­свідомо чи підсвідомо, спираючись тільки на могутніх почуван­нях, творить свої конструкції» ³¹.

Очевидно, природу людини не можна тлумачити, виходячи з ідеалістичних підвалин світогляду її. Від природи людина не народжується ні матеріалістом, ні ідеалістом. Такою вона стає в процесі формування світогляду, а останній формується вна­слідок впливу багатьох чинників — історичних, соціальних, еко­номічних, політичних, ідеологічних.

Політичним явищем української філософської думки в діас­порі став так званий український персоналізм. Серед тих, хто репрезентує цю течію, відзначимо насамперед О. Нальчицького. Особливістю цього напряму, як і в цілому персоналізму, є те, що в центрі його — людина. Проте персоналізм, що його роз­вивають українські філософи в діаспорі, забарвлений в націо­нальний колорит. Отже, мова йде не про людину взагалі, а про українську людину, українця. Звідси Кульчицький та його одно­думці досліджують різноманітні фактори, що впливають на формування української національної психології, української духовності. Так, Кульчицький пропонує дослідити аспекти, що мають першочерговий вплив на формування українця як осо­бистості, тобто, української людини в своїй соматопсихічній обумовленості, своєму географічному просторі, своєму історич­ному буванні, своєму суспільному житті, культурному буванні, у своєму глибинно-несвідомому психічному житті.

Як бачимо, для вивчення людини як особистості український персоналізм застосовує різні виміри буття її: історичне, су­спільне, культурне, географічне, психічне. Такий підхід є плід­ним, оскільки він охоплює різноманітні сфери життєдіяльності / людини, а не зосереджує увагу переважно на релігійному бутті людини, як це ми бачимо на прикладі західного персоналізму. Національне забарвлення привело до того, що в українському персоналізмі пріоритетними стали проблеми формування націо­нальної психології та розгляд тих чинників, які детермінують

риси її.

О. Кульчицький зупиняється на методологічних аспектах

формування національної психології, зокрема, на проблемі

«геопсихічного впливу», або, як він пише, про вплив «землі на

³¹ Мірчук І. Світогляд українського народу.— С. 240.

душу». Він зазначає, що вплив «землі на душу» належить до популярних і багато разів повторюваних думок, суть яких зво­диться до впливу географічного середовища на формування на­ціональної психології. Ця думка не була новою в літературі, присвяченій проблемі дослідження факторів, які детермінують риси національної психології. Позиція Нальчицького, як бачи­мо, вигідно відрізняється від позиції усіх інших авторів, бо він досліджує методологічні аспекти цієї проблеми, аналізуючи їх як процеси і явища, «що постають в психіці під впливом дій географічного довкілля на людину». Він звертає увагу на ту обставину, що чуже геопсихічне середовище може стати при­чиною психічного потрясіння. Популярні уявлення про існуван­ня «психіки верховинця», «людини лісу» чи «сина пустелі» в світлі таких і подібних переживань набувають багато ймовір­ності.

Розглядаючи різні аспекти, що вплинули на формування української національної психології, Кульчицький вважає, що на формування останньої впливає не лише свідоме психічне життя. Не меншу роль відіграє тут і несвідоме, яке є особливо динамічним в українській психічній структурі і виступає у фор­мі колективно несвідомого. На думку Кульчицького, для укра­їнського колективного несвідомого характерною рисою є архе-тип «доброї», «ласкавої», «плодючої» землі українського чорно­зему. Цей архетип формує специфічне світосприйняття україн­ця, що виключає агресивні настанови і формує м'якість, ліризм, емоційність.

Звичайно, розглянуті напрями у розвитку української філо­софської думки в діаспорі не вичерпують всього розмаїття те­чій і думок, що в специфічних умовах буття в інонаціональ­ному середовищі збагачують культуру рідного народу. Та, влас­не, у цьому немає і потреби.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте розвиток філософських шукань І мислення доби Київ­ської Русі (X—XV ст.).

2. У чому особливості філософії в Україні в XV—XVII ст.?

3. Розкрийте сутність філософського вчення Г. С. Сковороди як вершини розвитку української філософської думки періоду XVI—XVII ст.

4. Дайте характеристику розвиткові філософської думки в Україні на почат­ку XIX ст.

5. У чому полягає специфіка філософського осмислення світу в українській літературі другої половини XIX — початку XX ст.?

6. Які особливості розвитку філософської думки в діаспорі?

7. Охарактеризуйте основні риси інтегрального націоналізму Д. Донцова.

8. Розкрийте зміст історико-філософської концепції Д, Чижевського та О. Кульчицького. Р о з д і л 4 ФІЛОСОФІЯ XX СТОЛІТТЯ

Основні проблеми. Своєрідність передумов і проблематики філософії XX ст. Традиції і новаторство. Філософія та загаль­нолюдські цінності. Співвідношення філософського плюралізму та монізму. Саєнтистські напрями. Антропологічні напрями. Ре­лігійно-філософські напрями. Філософський структуралізм. Фі­лософський постмодернізм. Філософська герменевтика. Марк­систська філософія в XX ст.

Основні категорії. Філософська антропологія. Науково-тех­нічний прогрес. Людина. Відчуження. Позитивізм. Неопозити­візм. Постпозитивізм. Екзистенціалізм. Лінгвістичний позити­візм. Буття. Ніщо. Гранична ситуація. Розум. Віра. Точка Оме­га. Особа. Матеріалізм. Діалектика, основне питання філософії.

Зовсім мало часу відділяє людство від третього тисячоліт­тя, від XXI ст. XX ст.— це епоха небувалої напруги, надій, за­грози самому існуванню людства. З точки зору соціально-еко­номічного, політичного та юридичного розвитку для XX ст. ха­рактерні багатоаспектні суперечності. З одного боку, людство пережило дві винищувальні світові війни, причому фіналом Останньої були атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі, з іншого, породило могутні демократичні та національно-ви­звольні рухи.

Як же виглядає на цьому фоні своєрідність передумов і проблематика філософії у XX ст.? |По-перше, науково-техніч­ний прогрес завдяки фундаментальним науковим відкриттям докорінно змінив картину світу, починаючи з атомної та еуб-атомної фізики й закінчуючи новими уявленнями про похо­дження (принаймні доступного нам) космосу. По-друге, тиск науково-технічної технології виробництва на природу, загроза екологічної, демографічної та інших катастроф, не кажучи вже про суворе попередження катастрофи в Чорнобилі, дали, неза­лежно від соціальних та духовних чинників, імпульси для філо­софських висновків про хиткість самих основ існування всього живого на Землі, зокрема життя людини.

Як засвідчують реалії суспільного розвитку, філософські, релігійні, морально-етичні погляди аж ніяк не слід зводити ви­ключно до економічних або політичних вмотивувань. Якби спра­ви виглядали саме так, то тоді зовсім незрозумілим був би феномен загальнолюдських цінностей: чому люди з різними економічними та політичними орієнтаціями додержуються одних

і тих самих моральних норм, форм релігійної свідомості, філо­софсько-світоглядних орієнтацій? Звичайно, що ті нові процеси, проблеми, які виникали у сфері свідомості та їхньому філософ­ському осмисленні в XX ст., багато в чому деформувалися, змі­нювалися саме завдяки економічним, політичним інтересам та процесам, але є в них і те, що має самостійний статус. Ось чому спрощення в інтерпретаціях історії, що випливають з «плінтусної методології», яка так заклопотана «базисною» пло­щиною, економічним виміром,—під нього підводить усе: полі­тику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягнення світу та філософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовні поверхи якої виглядають як проста тінь економіки,— такі спрощення (а вони панували у нас май­же всі 70 років попередньої історії) недопустимі. Звичайно, в історії серед її чинників діють і економічні, і політичні інте­реси, але при цьому треба бачити їх у всьому розмаїтті взаємо­впливів і зв'язків, враховувати не тільки пряму, а й зворотну («обернену») детермінацію одних чинників іншими.

Це підтверджують факти, які раніше догматично ігнорува­лися. Так, близький до позитивізму вчений і філософ Б. Рас-сел (1872—1970) після другої світової війни був спочатку при­хильником «холодної війни» проти СРСР, а потім змінив свою політичну орієнтацію і став керувати «Комітетом ста», який бо­ровся за ядерне роззброєння. При цьому в його філософських поглядах, теоріях принципових змін не сталося, але деякі «принципові» догматики робили спроби віднайти їх. Зі згада­них догматичних позицій неможливо зрозуміти і такий факт: з одного боку, терпимість, а інколи навіть-симпатії до фашиз­му німецького екзистенціаліста М. Хайдеггера, а з іншого — французькі екзистенціалісти Ж.-П. Сартр і А. Камю вели з фа­шизмом боротьбу.

Послідовне переосмислення значущості загальнолюдського змісту шкіл та напрямів західної філософії XX ст. (це стосує­ться і попередніх століть та тисячоліть), усвідомлення великої питомої ваги ряду принципових для неї проблем (зокрема: що таке людина? відчуження її? чи існують наукові шляхи ста­новлення особистості, а якщо існують, то які вони? що таке наука, людський розум? яке місце посідають вони в житті лю­дини, людства? Хто ким «володіє»,— людина розумом, наукою і технікою, чи, навпаки, техніка, технічний, науково-технічний розум «поневолили» людину і людство, правлячи ними?) не могло не змінити наші парадигми у ставленні до зарубіжної філософії XX ст., яка довгий час у філософській літературі на­шої країни інтерпретувалась лише як буржуазна.

Ніколи раніше людство не ставило перед собою філософ-ську проблему: яким чином, в ім'я чого необхідно врятувати людство? По-новому, саме у зв'язку з неповторними рисами науково-технічної революції XX ст., звучить філософська диле­ма: або рятування людства від техніки засобами самої ж тех­ніки, нової науково-технічної стратегії, або повернення знач­ною мірою до патріархальних форм взаємодії з природою.

У цьому зв'язку, характеризуючи погляди М. Хайдеггера, П. С. Гуревич цілком слушно писав: «Саме Хайдеггер показав, що техніка не просто конструює «технічний світ»....Ні, вона підкоряє своєму диктату мало не весь простір буття. Притаман­на їй логіка проникає в соціальний та людський вимір історії, її інструментальний розум вражає всю свідомість епохи» '.

Філософські питання, які висунуло перед людством XX ст.,— це своєрідні філософські антиномії або ряд антиномій, котрі пронизують усі виміри філософії як форми свідомості — філо­софську антропологію, аксіологію, гносеологію, праксеологію та ін.

У філософській антропології це дилема: чи людина — центр, альфа й омега вершини буття, чи розуміння людини пролягає через осягнення її як мешканця «околиці» світу? Так, на дум­ку Л. В. Баженова, «при всьому маргінальному положенні лю­дини у Всесвіті дуже багато про що говорить той факт, що людина, посідаючи місце на околиці, здатна міркувати про Все­світ в цілому, здатна зрозуміти його закони, здатна настільки високо підіймати людську гідність...» ².

ПЦодо співвідношення традицій та новаторства у філософ­ській літературі XX ст. слід підкреслити певну відносність цих понять. Є традиції античності (Сократ, Зенон, Платон і Демо-кріт, Арістотель), і вони вплетені в обговорення проблем онто­логії, гносеології та філософської логіки шкіл і напрямів XX ст. Є традиції Августина та Ф. Аквінського, і вони вплетені в аргументацію нертомізму, персоналізму XX ст. Є традиції ні­мецької класичної філософії (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах), і їх не обминають майже всі напрями філософії XX ст. Проте такі новатори у філософії XX ст., як Л. Вітген-штейн, П. Рассел, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр та інші, які ста­ли класиками філософії XX ст., виступають не тільки об'єктом критичного аналізу, їхні погляди, при певній модифікації, ви­користовуються в сучасних філософських школах. Досить пси-; слатися на філософський постмодернізм Ж. Дерріда та Ж- Ли-*

¹ Гуревич П. С. Закономерности и социальнне перспективи научно-те^«нического процесса//Новая технологическая война на Западе.— М., 1986.-і-* С. 8. "|

² Философское сознание: драматизм обновлення.— М., 1991.— С, 320.

130 '.'

отара у Франції, який активно у своїх наукових розвідках спи­рається на ідеї вищезгаданих філософів, особливо Л. Вітген-штейна.

Найважливішими принципами аналізу філософських напря­мів XX ст. є, по-перше, точне визначення головних філософсь­ких та позафілософських (наукових чи суспільних тощо) чинни­ків породження й розвитку тієї чи іншої школи; по-друге, науковість і об'єктивність; по-третє, принцип історизму, який вимагає зіставлення основних ідей філософського напряму чи школи з контекстом попереднього і сьогоденного культурно-історичного життя суспільства.

Суттєвими рисами філософії XX ст. є, по-перше, спеціаліза­ція її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на пошуках свого чита­ча, «споживача» серед різних груп населення; по-третє, взаємо­зв'язок таких діалектично пов'язаних тенденцій, як плюра­лізм (у значенні свободи філософського дослідження, розши­рення «ділянок» якісно різних філософських проблем) і монізм (як вибір певного, одного, онтологічного, гносеоло­гічного та іншого першоначала), як вираз тенденції пошуку філософського синтезу вчень різних шкіл.

Основними школами і напрямами у філософії XX ст. є пози­тивістський, антропологічний, релігійно-філософський, марксист­ський, неопозитивістський і постпозитивістський, герменевтичний та ін. Які основні ідеї репрезентовані в цих напрямах, в чому позначився їхній вплив на соціокультурне буття, світорозуміння і духовність людини XX ст., якою мірою вони підносять мента­літет людства на новий щабель і в чому їх невдачі? Ці питання будуть знаходитися в центрі нашої уваги.

Дата добавления: 2014-11-20