Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Релігійно-філософські напрями




Сучасні філософські напрями релігійної орієнтації на Заході виникли в основному в руслі християнського релігійно-теоло* гічного комплексу або у безпосередньому зв'язку з ним. Най-

* Герой роману Ф. М. Достоевського «Брати Карамазови».

* Сартр Ж--П. Зкзистенциализм— зто гуманизм//Сумерки богов.— Мч 1989.—С. 327.

більш концептуально стійкими та ідеологічно впливовими у за­хідному світі є неотомізм і персоналізм.

Неотомізм — офіційна філософсько-теологічна доктрина ка­толицької церкви, теоретична основа впливу Ватікану. Як жод­ній іншій філософії Заходу, неотомізму властиві традиціоналізм і догматична стабільність ідей і теоретичних постулатів; він свідомо чинить опір тенденціям оновлення і не без гордості про­голошує себе «філософією», «яка зберігається у століттях». Істо­рично початковий і фундаментальний пласт неотомізму стано­вить філософія Аристотеля в її християнсько-схоластичній оброб­ці. Науково-філософський дух арістотелізму сам по собі супере­чить християнському віросповіданню, причому у висхідних осно­вах світорозуміння. Вчення Аристотеля про вічність космосу несумісне з біблійським міфом про створення Богом світу в часі. Не випадково в середні віки арістотелівські натурфілософ­ські ідеї визнавали єретичними і піддавали осуду і пересліду­ванню. І все ж грецького філософа пристосовували до потреб догматичної системи католицизму: у боротьбі з єресями і не­вір'ям церква потребувала теоретичних засобів захисту. Філо­софію Аристотеля з її логічною строгістю, науковою фундамен­тальністю і філософським авторитетом вважали найвигіднішим об'єктом запозичення і релігійно-схоластичного підпорядкуван­ня. Завдання пристосувати філософію Аристотеля до потреб се­редньовічної схоластики послідовно вирішив домініканський чернець Фома Аквінський (1224—1275). Його вчення — христия­нізований арістотелізм—одержало назву «томізм».

У середні віки томізм успішно виконував апологетичну і дог­матичну функції католицизму. Проте гуманізм Відродження і вільнодумство, а потім новоєвропейська наука і ранньобуржуаз-не Просвітництво (матеріалізм, антисхоластичний скептицизм, філософський раціоналізм) підірвали його престиж і дискреди­тували в очах мирського і релігійного лібералізму. Церква опи­нилася перед необхідністю або теоретично переозброїтися, або оживити померлий, по суті, томізм. Вона вибрала друге. Ставка на відродження догматичної системи Фоми Аквінського була санкціонована прийнятою Першим Ватіканським собором (1870) «Догматичною конституцією католицької віри», підкріп­леною у 1879 р. енциклікою папи Льва XIII «Про відновлення у католицьких школах християнської філософії в дусі ангель­ського доктора святого Фоми Аквінського». Програму реаніма­ції томізму доповнюють «24 томістських тези», опубліковані па­пою Пієм X у 1914 р. З цього часу і датується оновлення то-містської схоластичної доктрини (неотомізму), яка становить раціонально-догматичну теорію католицької церкви.

Переважне поширення неотомізм одержав у країнах като-лицького вIросповідання^ Основні представники'його — Е. Жіль-сон, Ж. Марітен, Ж. Данієлу (Франція); Д. Мерсьє, А. Дон-дейн (Бельгія); М. Грабман, Й. де Фріз (ФРН); К. Фабро (Італія).

Можливості і межі неотомістської філософії визначаються методологічно-цільовою настановою, заповіданою Фомою Аквін-ським: примирити догматичні основи християнської віри з ви­могами мислячого розуму, узгодити недоказові положення релі­гії з раціонально-логічною силою знання і тим самим виправ­дати християнство перед лицем зростаючого авторитету науки й освіти. Адже, запевняють неотомісти, віра без розуму пере­творюється на сліпе поклоніння, марновірство (фідеїзм), а ро­зум без віри впадає в гординю зарозумілості (атеїзм, скепти­цизм, науковий раціоналізм). Однак замість обіцяної «гармо­нії» віри і розуму неотомісти пропонують варіант підпорядку­вання розуму вірі, бо ж пропорція, в якій вони об'єднуються, продиктована міркуваннями католицького віровчення.

Згідно з томізмом, істини віри (по суті, всі догми християн­ства) безумовні й абсолютні. Вони відкриваються безпосеред­ньо в акті релігійного переживання і незалежно від зусиль з боку розуму є компетенцією спеціальної дисципліни — «священ­ної теології» (теології одкровення). Вони недосяжні раціональ­ному пізнанню і недоказові, надрозумові, але не протирозумові. При осягненні їх розумові відводиться допоміжно-апологе­тична роль; кінцевий і обмежений у своїх можливостях розум пізнає Бога опосередковано, через кінцеві об'єкти природи, вод­ночас він теоретично (раціонально) охороняє чистоту віри, захи­щає її з допомогою логічних аргументів від невіри та помилко­вих поглядів.

Отже, на філософський розум покладаються обов'язки най­мички богослов'я (філософія як така у томізмі носить назву «природної теології», яка пізнає бога в міру раціональної спро­можності людини), і йому найсуворіше забороняється, як ска­зано у папській енцикліці «Рід людський» (1950), «переходити межі того, що встановлене нами для захисту істини віри і като­лицької доктрини».

Цільові установки неотомізму зумовили його гносеологічні, онтологічні й антропологічні побудови.

Теорія пізнання неотомістів еклектична: в ній релі­гійна віра і раціональне пізнання співіснують, але не «гармо­ніюють» одне з одним. Кінцевий об'єкт пізнання, як і віри, утворює Бог, тому епістемологія неотомізму у кінцевому підсум­ку є богопізнанням. Проте повноваження релігії і філософії, як і науки, у розумінні Бога не рівноцінні. Право говорити про те, що таке Бог, який він у своїй самосущій природі, надане лише

вірі, тобто релігійному досвідові. Розум же у своєму досліджен­ні речей має можливість і право судити лише про те, чим Бог не є. Досліджуючи світ явищ (природу) методом «вичерпання» (заперечення в природі всього, що не є Бог), розум у резуль­таті приходить до межі, за якою відкривається буття Бога, за­лишаючи за релігією одкровення право судити про те, чим Бог є за своєю сутністю. Звідси головна функція неотомістської гносеології — аналогія, яка, будучи зведеною у методологічний принцип, називається (на противагу діалектиці) «аналектикою».

Бог, за «аналогічним» методом, безкінечний, а тому знахо­диться поза межами, доступними розумові, який оперує кінце­вими величинами. Однак Бог, сотворивши світ, залишив на ньому ознаки, сліди свого буття, за якими, згідно з методом аналогії, можна робити висновок про справжнє існування. Підстава для такого висновку, вважають неотомісти,— це уні­версальна схожість, подібність усіх несхожих між собою речей, що свідчить про єдність плану побудови всього сущого. З до­помогою аналогії на підставі обмеженої досконалості кінцевих речей можна, з точки зору сучасних томістів, зробити висновок про необмежену досконалість безкінечної істоти.

Як і теорія пізнання, космологія неотомістів двоїста і ставить.за мету пристосувати арістотелівську телеологію до християнського монотеїзму. Матеріальну основу світу, згідно з томістською онтологією, становить матерія, інертна і заклякла маса, не здатна до руху і внутрішньої самодіяльності; вона лише можливість, яка чекає якісної реалізації. Змістовна осно­ва речей зосереджена у формах, конструктивно-діяльнісних принципах буття, які виводять матерію із стану потенції і ство­рюють з неї якісне багатоманіття природи. Космогенез являє собою процес переходу всього існуючого з потенції в акт посту­пового сходження від нижчих рівнів здійснення можливостей до вищих. Абсолютна здійсненність властива тільки першофор-мі, яка повністю вільна від матерії, тобто Богові — християни-зованому Першому двигуну Аристотеля. Він утворює водночас і причинну основу речей, виступаючи як іманентно діюча в них сила, в той же час як досконала реалізація всіх можливостей, чиста актуальність, яка являє собою незмінну і у своїй доско­налості притягальну мету для всього Космосу і кожної окремої речі.

Найбільш анахронічні і консервативні неотомістські антро­пологія і соціологія. Людина, точніше душа її, з при­таманною їй свободою волі, є продуктом божественного тво­рення. Бог творить кожну душу індивідуально, наділяючи її свободою вибору і поміщаючи в тіло начебто для випробуван­ня. Доля людини залежить від неї самої, від того, як вона роз-порядиться своєю свободою: використовує її для служіння І вірності Богу або впадає у боговідступництво. Реальна історія людства, на думку неотомістів, свідчить про зловживання людь­ми дарованою їм свободою, оскільки вони віддали перевагу шляхові зла і обопільної ворожнечі. Будь-яку природну детермі­націю історичних подій неотомісти заперечують, плин історич­ного процесу оголошують недоступним для передбачення, науку про суспільство, здатну пророкувати майбутнє, заперечують. Водночас неотомісти засуджують довільне втручання в хід істо­ричного процесу, зокрема, виключають вплив історичних осіб на хід і напрямок суспільного розвитку. Історія, згідно з нео­томізмом, є таїнством і промислом божим, здійсненням певного провіденціального плану. Те, що ми називаємо законами су­спільства, лише маніфестація незбагненної для людини таєм­ниці божественної волі.

Гранична єдність людського суспільства є «град божий», зем­ною подобою якого є церква. Засіб здійснення цього «царства божого» не має відношення ані до політичних, ані до правових, ані до моральних інститутів; він досяжний, вважають неото­місти, лише через так звану солідарність, яка ототожнюється ними з християнською доброчеснотою любові до ближнього.., У середині XX ст. перед томістською філософією постала " проблема модернізації теоретико-догматичних засад. Зі всією очевидністю це показав Другий Ватіканський собор (1962— 1965), який прийняв компромісну «Пастирську конституцію про; ставлення до сучасного світу», яка, на відміну від безкомпро-ч місної «Догматичної конституції католицької віри», прийнятої; Першим собором (1870), сформулювала гнучку позицію стосов-: но інакомислення і мирського світу в цілому. Церква була зму- ■ шена піти назустріч обновленським тенденціям, які назріли в: лоні її задовго до скликання Собору.

Можна відзначити два напрями теоретичних перетворень і нововведень католицької теорії і насамперед традиційного то-мізму. Представники першого з них намагаються асимілювати деякі наукові ідеї і відкриття, зокрема християнизувати еволю­ційну теорію Ч. Дарвіна. Найпоказовіша у цьому відношенні позиція неортодоксального католицького філософа, богослова і вченого-палеонтолога Тейяра де Шарден а (1881—1955). У своїй: книзі «Феномен людини» він прагне примирити вчення Дарвша?' про розвиток органічного світу з християнським єдинобожжям;' У його космогонії ідея всезагального становлення стала панів- ним мотивом, Всесвіт еволюціонує від хаотичної невизначеності до впорядкованої структури космосу. Однак у розумінні основ та рушійних сил космогенезу Тейяр де Шарден залишився хрис­тиянським теологом, хоча і не ортодоксальним. Первинну основу

світу у нього створює духовно-енергетична субстанція, певний космічний «психізм», який втілює себе у різноманітті предмет­них форм і структур. При цьому космічним процесом керують не природні закони, які вивчає наука, а надкосмічний Бог, якого Тейяр де Шарден називає точкою «Омега», ототожненою з вселенським Ісусом Христом. «Омега» є водночас і внутріш­нім імпульсом речей до розвитку і удосконалення, і зовнішнім щодо них притягальним ідеалом, або метою (Богом). Таким чином, християнський еволюціонізм Тейяра де Шардена у прин­ципі не порушує догматичних основ томістської доктрини.

Представники іншого напряму у сучасному католицькому богослов'ї прагнуть модернізувати томістську доктрину шляхом антропологізації її. Теологія як учення про бога розбавляється вченням про основи і сенс людського життя. Наприклад, німець­кий неотоміст Карл Ранер у своїй програмній праці «До теоло­гії майбутнього» робить спробу доповнити традиційну схолас­тичну «теологію Бога» життєво значущою, неформалізованою «теологією людини», його проект «конкретної теології» перед­бачає утопічну картину суспільства, в якому теологізуються і освячуються релігійним культом усі сфери соціального, культур­ного і навіть побутового життя людини. Інший німецький като­лицький теолог Ганс Кюнг у книзі «Бути християнином» нама­гався підмінити традиційну томістську теологію антропологічно орієнтованою «христологією», тобто вченням про Христа як все­ленську боголюдську особу, яка моделює спосіб життя, цілі і долю кожного конкретного індивіда.

Персоналізм (від лат. регзопа — особистість) як філософ­ський напрям виник на межі XIX—XX ст., насамперед у США (Е. Брайтмен, Р. Флюеллінг) і у Франції (Е. Муньє, Ж. Ла-круа, Ж. Недонсель) та ін. Його цільова світоглядна настано­ва — це примирити релігію, головним чином християнський те­їзм, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі персоналістського світогляду лежить переконання в субстанціо­нальності особистісного начала як у людині, так і у бутті вза­галі. Ця основоположна персоналістська аксіома наперед визна­чила характер тлумачення суб'єктивно-об'єктивного відношення, а разом з ним і напрям розвитку, філософські можливості пер-соналістської доктрини.

Основне питання філософії вирішується персоналістами у традиціях суб'єктивного ідеалізму. Висхідний пункт їх філософ­ствування — людська індивідуальність, яка усвідомлює сама се­бе. Ця індивідуальність багато в чому близька до поняття «я» в класичному суб'єктивному ідеалізмі, проте не тотожна йому. Більше того, персоналізм свідомо прагне до подолання суб'єк­тивістського тлумаченого людського «я» для того, щоб розши-рити і наповнити його ціннісно-світоглядним змістом. [У тради­ційному суб'єктивному ідеалізмі сутність суб'єкта, як правило, вичерпується його гносеологічною спроможністю: це насамперед величина, яка пізнає, свідомість і самосвідомість, які раціональ­но діють. Такому суб'єктові, зведеному до однієї із своїх скла­дових, а саме до раціональної діяльності мислення, персоналіс­ти протиставляють живу людину, ще не розтяту на елементи і часткові функції. Основу особи, як її зображує у «Маніфесті персоналізму» Е. Муньє, становить концентрована і не розклад­на на частини цільність, її абсолютна і суверенна самість, яка виявляє себе насамперед у безпередумовній і нічим не обмеже­ній свободі. Однак абсолютна свобода — всього лише передумо­ва реалізації особи, а не мета її, сутність і результат.

Найвища цінність особи — її апріорна продуктивна актив­ність, здатність до вдосконалення. Зображуючи безпередумовну активність особи, французькі персоналісти запозичують поняття «життєвий порив» у А. Бергсона. У світлі цього поняття творча самодіяльність особи постає ірраціональною, безпричинною, а тому її неможливо пояснити. Стосовно об'єктивної реальності активність «я» є первинною, зумовлює існування її і сенс. Світ речей виникає як продукт об'єктивації іманентних можливостей особи, як речове втілення її безкінечних творчих потенцій.

Однак при всій унікальності особистісного «я» останнє, з точ­ки зору персоналістів, не ізольоване у своїй одиничності і по­дане у нерозривному зв'язку з іншими ж такими.«я>. Персона­лісти називають цю комунікативну здібність особи апріорним «міжособовим зв'язком» («інтероб'єктивністю»), який не має ніякого відношення до соціальної сутності людини. Згідно з персоналістами, комунікативна якість особи, відкритість у бік подібних до неї осіб, за своєю природою не соціальна, а релі-.ГІЙна. І тут з'ясовується перехід персоналізму з позицій суб'єк­тивного ідеалізму на позиції ідеалізму об'єктивного, спорідне­ного із християнським теїзмом. Усвідомлення людиною своєї єдності з іншими людьми, стверджують персоналісти, має своїм прообразом правічний зв'язок людини з Богом. На захист цієї догми розробляється спеціальний персоналістський варіант до­ведення буття Бога. У своїй «теорії віри» персоналіст Ж. Ла- круа стверджує, що ідея Бога апріорно закладена в людині, так що всі докази його реального існування,зводяться до розкриття і коментування цієї самоочевидної істини.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-20; Просмотров: 772; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.