КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Релігійно-філософські напрямиСучасні філософські напрями релігійної орієнтації на Заході виникли в основному в руслі християнського релігійно-теоло* гічного комплексу або у безпосередньому зв'язку з ним. Най- * Герой роману Ф. М. Достоевського «Брати Карамазови». * Сартр Ж--П. Зкзистенциализм— зто гуманизм//Сумерки богов.— Мч 1989.—С. 327. більш концептуально стійкими та ідеологічно впливовими у західному світі є неотомізм і персоналізм. Неотомізм — офіційна філософсько-теологічна доктрина католицької церкви, теоретична основа впливу Ватікану. Як жодній іншій філософії Заходу, неотомізму властиві традиціоналізм і догматична стабільність ідей і теоретичних постулатів; він свідомо чинить опір тенденціям оновлення і не без гордості проголошує себе «філософією», «яка зберігається у століттях». Історично початковий і фундаментальний пласт неотомізму становить філософія Аристотеля в її християнсько-схоластичній обробці. Науково-філософський дух арістотелізму сам по собі суперечить християнському віросповіданню, причому у висхідних основах світорозуміння. Вчення Аристотеля про вічність космосу несумісне з біблійським міфом про створення Богом світу в часі. Не випадково в середні віки арістотелівські натурфілософські ідеї визнавали єретичними і піддавали осуду і переслідуванню. І все ж грецького філософа пристосовували до потреб догматичної системи католицизму: у боротьбі з єресями і невір'ям церква потребувала теоретичних засобів захисту. Філософію Аристотеля з її логічною строгістю, науковою фундаментальністю і філософським авторитетом вважали найвигіднішим об'єктом запозичення і релігійно-схоластичного підпорядкування. Завдання пристосувати філософію Аристотеля до потреб середньовічної схоластики послідовно вирішив домініканський чернець Фома Аквінський (1224—1275). Його вчення — християнізований арістотелізм—одержало назву «томізм». У середні віки томізм успішно виконував апологетичну і догматичну функції католицизму. Проте гуманізм Відродження і вільнодумство, а потім новоєвропейська наука і ранньобуржуаз-не Просвітництво (матеріалізм, антисхоластичний скептицизм, філософський раціоналізм) підірвали його престиж і дискредитували в очах мирського і релігійного лібералізму. Церква опинилася перед необхідністю або теоретично переозброїтися, або оживити померлий, по суті, томізм. Вона вибрала друге. Ставка на відродження догматичної системи Фоми Аквінського була санкціонована прийнятою Першим Ватіканським собором (1870) «Догматичною конституцією католицької віри», підкріпленою у 1879 р. енциклікою папи Льва XIII «Про відновлення у католицьких школах християнської філософії в дусі ангельського доктора святого Фоми Аквінського». Програму реанімації томізму доповнюють «24 томістських тези», опубліковані папою Пієм X у 1914 р. З цього часу і датується оновлення то-містської схоластичної доктрини (неотомізму), яка становить раціонально-догматичну теорію католицької церкви. Переважне поширення неотомізм одержав у країнах като-лицького вIросповідання^ Основні представники'його — Е. Жіль-сон, Ж. Марітен, Ж. Данієлу (Франція); Д. Мерсьє, А. Дон-дейн (Бельгія); М. Грабман, Й. де Фріз (ФРН); К. Фабро (Італія). Можливості і межі неотомістської філософії визначаються методологічно-цільовою настановою, заповіданою Фомою Аквін-ським: примирити догматичні основи християнської віри з вимогами мислячого розуму, узгодити недоказові положення релігії з раціонально-логічною силою знання і тим самим виправдати християнство перед лицем зростаючого авторитету науки й освіти. Адже, запевняють неотомісти, віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння, марновірство (фідеїзм), а розум без віри впадає в гординю зарозумілості (атеїзм, скептицизм, науковий раціоналізм). Однак замість обіцяної «гармонії» віри і розуму неотомісти пропонують варіант підпорядкування розуму вірі, бо ж пропорція, в якій вони об'єднуються, продиктована міркуваннями католицького віровчення. Згідно з томізмом, істини віри (по суті, всі догми християнства) безумовні й абсолютні. Вони відкриваються безпосередньо в акті релігійного переживання і незалежно від зусиль з боку розуму є компетенцією спеціальної дисципліни — «священної теології» (теології одкровення). Вони недосяжні раціональному пізнанню і недоказові, надрозумові, але не протирозумові. При осягненні їх розумові відводиться допоміжно-апологетична роль; кінцевий і обмежений у своїх можливостях розум пізнає Бога опосередковано, через кінцеві об'єкти природи, водночас він теоретично (раціонально) охороняє чистоту віри, захищає її з допомогою логічних аргументів від невіри та помилкових поглядів. Отже, на філософський розум покладаються обов'язки наймички богослов'я (філософія як така у томізмі носить назву «природної теології», яка пізнає бога в міру раціональної спроможності людини), і йому найсуворіше забороняється, як сказано у папській енцикліці «Рід людський» (1950), «переходити межі того, що встановлене нами для захисту істини віри і католицької доктрини». Цільові установки неотомізму зумовили його гносеологічні, онтологічні й антропологічні побудови. Теорія пізнання неотомістів еклектична: в ній релігійна віра і раціональне пізнання співіснують, але не «гармоніюють» одне з одним. Кінцевий об'єкт пізнання, як і віри, утворює Бог, тому епістемологія неотомізму у кінцевому підсумку є богопізнанням. Проте повноваження релігії і філософії, як і науки, у розумінні Бога не рівноцінні. Право говорити про те, що таке Бог, який він у своїй самосущій природі, надане лише вірі, тобто релігійному досвідові. Розум же у своєму дослідженні речей має можливість і право судити лише про те, чим Бог не є. Досліджуючи світ явищ (природу) методом «вичерпання» (заперечення в природі всього, що не є Бог), розум у результаті приходить до межі, за якою відкривається буття Бога, залишаючи за релігією одкровення право судити про те, чим Бог є за своєю сутністю. Звідси головна функція неотомістської гносеології — аналогія, яка, будучи зведеною у методологічний принцип, називається (на противагу діалектиці) «аналектикою». Бог, за «аналогічним» методом, безкінечний, а тому знаходиться поза межами, доступними розумові, який оперує кінцевими величинами. Однак Бог, сотворивши світ, залишив на ньому ознаки, сліди свого буття, за якими, згідно з методом аналогії, можна робити висновок про справжнє існування. Підстава для такого висновку, вважають неотомісти,— це універсальна схожість, подібність усіх несхожих між собою речей, що свідчить про єдність плану побудови всього сущого. З допомогою аналогії на підставі обмеженої досконалості кінцевих речей можна, з точки зору сучасних томістів, зробити висновок про необмежену досконалість безкінечної істоти. Як і теорія пізнання, космологія неотомістів двоїста і ставить.за мету пристосувати арістотелівську телеологію до християнського монотеїзму. Матеріальну основу світу, згідно з томістською онтологією, становить матерія, інертна і заклякла маса, не здатна до руху і внутрішньої самодіяльності; вона лише можливість, яка чекає якісної реалізації. Змістовна основа речей зосереджена у формах, конструктивно-діяльнісних принципах буття, які виводять матерію із стану потенції і створюють з неї якісне багатоманіття природи. Космогенез являє собою процес переходу всього існуючого з потенції в акт поступового сходження від нижчих рівнів здійснення можливостей до вищих. Абсолютна здійсненність властива тільки першофор-мі, яка повністю вільна від матерії, тобто Богові — християни-зованому Першому двигуну Аристотеля. Він утворює водночас і причинну основу речей, виступаючи як іманентно діюча в них сила, в той же час як досконала реалізація всіх можливостей, чиста актуальність, яка являє собою незмінну і у своїй досконалості притягальну мету для всього Космосу і кожної окремої речі. Найбільш анахронічні і консервативні неотомістські антропологія і соціологія. Людина, точніше душа її, з притаманною їй свободою волі, є продуктом божественного творення. Бог творить кожну душу індивідуально, наділяючи її свободою вибору і поміщаючи в тіло начебто для випробування. Доля людини залежить від неї самої, від того, як вона роз-порядиться своєю свободою: використовує її для служіння І вірності Богу або впадає у боговідступництво. Реальна історія людства, на думку неотомістів, свідчить про зловживання людьми дарованою їм свободою, оскільки вони віддали перевагу шляхові зла і обопільної ворожнечі. Будь-яку природну детермінацію історичних подій неотомісти заперечують, плин історичного процесу оголошують недоступним для передбачення, науку про суспільство, здатну пророкувати майбутнє, заперечують. Водночас неотомісти засуджують довільне втручання в хід історичного процесу, зокрема, виключають вплив історичних осіб на хід і напрямок суспільного розвитку. Історія, згідно з неотомізмом, є таїнством і промислом божим, здійсненням певного провіденціального плану. Те, що ми називаємо законами суспільства, лише маніфестація незбагненної для людини таємниці божественної волі. Гранична єдність людського суспільства є «град божий», земною подобою якого є церква. Засіб здійснення цього «царства божого» не має відношення ані до політичних, ані до правових, ані до моральних інститутів; він досяжний, вважають неотомісти, лише через так звану солідарність, яка ототожнюється ними з християнською доброчеснотою любові до ближнього.., У середині XX ст. перед томістською філософією постала " проблема модернізації теоретико-догматичних засад. Зі всією очевидністю це показав Другий Ватіканський собор (1962— 1965), який прийняв компромісну «Пастирську конституцію про; ставлення до сучасного світу», яка, на відміну від безкомпро-ч місної «Догматичної конституції католицької віри», прийнятої; Першим собором (1870), сформулювала гнучку позицію стосов-: но інакомислення і мирського світу в цілому. Церква була зму- ■ шена піти назустріч обновленським тенденціям, які назріли в: лоні її задовго до скликання Собору. Можна відзначити два напрями теоретичних перетворень і нововведень католицької теорії і насамперед традиційного то-мізму. Представники першого з них намагаються асимілювати деякі наукові ідеї і відкриття, зокрема християнизувати еволюційну теорію Ч. Дарвіна. Найпоказовіша у цьому відношенні позиція неортодоксального католицького філософа, богослова і вченого-палеонтолога Тейяра де Шарден а (1881—1955). У своїй: книзі «Феномен людини» він прагне примирити вчення Дарвша?' про розвиток органічного світу з християнським єдинобожжям;' У його космогонії ідея всезагального становлення стала панів- ■ ним мотивом, Всесвіт еволюціонує від хаотичної невизначеності до впорядкованої структури космосу. Однак у розумінні основ та рушійних сил космогенезу Тейяр де Шарден залишився християнським теологом, хоча і не ортодоксальним. Первинну основу світу у нього створює духовно-енергетична субстанція, певний космічний «психізм», який втілює себе у різноманітті предметних форм і структур. При цьому космічним процесом керують не природні закони, які вивчає наука, а надкосмічний Бог, якого Тейяр де Шарден називає точкою «Омега», ототожненою з вселенським Ісусом Христом. «Омега» є водночас і внутрішнім імпульсом речей до розвитку і удосконалення, і зовнішнім щодо них притягальним ідеалом, або метою (Богом). Таким чином, християнський еволюціонізм Тейяра де Шардена у принципі не порушує догматичних основ томістської доктрини. Представники іншого напряму у сучасному католицькому богослов'ї прагнуть модернізувати томістську доктрину шляхом антропологізації її. Теологія як учення про бога розбавляється вченням про основи і сенс людського життя. Наприклад, німецький неотоміст Карл Ранер у своїй програмній праці «До теології майбутнього» робить спробу доповнити традиційну схоластичну «теологію Бога» життєво значущою, неформалізованою «теологією людини», його проект «конкретної теології» передбачає утопічну картину суспільства, в якому теологізуються і освячуються релігійним культом усі сфери соціального, культурного і навіть побутового життя людини. Інший німецький католицький теолог Ганс Кюнг у книзі «Бути християнином» намагався підмінити традиційну томістську теологію антропологічно орієнтованою «христологією», тобто вченням про Христа як вселенську боголюдську особу, яка моделює спосіб життя, цілі і долю кожного конкретного індивіда. Персоналізм (від лат. регзопа — особистість) як філософський напрям виник на межі XIX—XX ст., насамперед у США (Е. Брайтмен, Р. Флюеллінг) і у Франції (Е. Муньє, Ж. Ла-круа, Ж. Недонсель) та ін. Його цільова світоглядна настанова — це примирити релігію, головним чином християнський теїзм, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі персоналістського світогляду лежить переконання в субстанціональності особистісного начала як у людині, так і у бутті взагалі. Ця основоположна персоналістська аксіома наперед визначила характер тлумачення суб'єктивно-об'єктивного відношення, а разом з ним і напрям розвитку, філософські можливості пер-соналістської доктрини. Основне питання філософії вирішується персоналістами у традиціях суб'єктивного ідеалізму. Висхідний пункт їх філософствування — людська індивідуальність, яка усвідомлює сама себе. Ця індивідуальність багато в чому близька до поняття «я» в класичному суб'єктивному ідеалізмі, проте не тотожна йому. Більше того, персоналізм свідомо прагне до подолання суб'єктивістського тлумаченого людського «я» для того, щоб розши-рити і наповнити його ціннісно-світоглядним змістом. [У традиційному суб'єктивному ідеалізмі сутність суб'єкта, як правило, вичерпується його гносеологічною спроможністю: це насамперед величина, яка пізнає, свідомість і самосвідомість, які раціонально діють. Такому суб'єктові, зведеному до однієї із своїх складових, а саме до раціональної діяльності мислення, персоналісти протиставляють живу людину, ще не розтяту на елементи і часткові функції. Основу особи, як її зображує у «Маніфесті персоналізму» Е. Муньє, становить концентрована і не розкладна на частини цільність, її абсолютна і суверенна самість, яка виявляє себе насамперед у безпередумовній і нічим не обмеженій свободі. Однак абсолютна свобода — всього лише передумова реалізації особи, а не мета її, сутність і результат. Найвища цінність особи — її апріорна продуктивна активність, здатність до вдосконалення. Зображуючи безпередумовну активність особи, французькі персоналісти запозичують поняття «життєвий порив» у А. Бергсона. У світлі цього поняття творча самодіяльність особи постає ірраціональною, безпричинною, а тому її неможливо пояснити. Стосовно об'єктивної реальності активність «я» є первинною, зумовлює існування її і сенс. Світ речей виникає як продукт об'єктивації іманентних можливостей особи, як речове втілення її безкінечних творчих потенцій. Однак при всій унікальності особистісного «я» останнє, з точки зору персоналістів, не ізольоване у своїй одиничності і подане у нерозривному зв'язку з іншими ж такими.«я>. Персоналісти називають цю комунікативну здібність особи апріорним «міжособовим зв'язком» («інтероб'єктивністю»), який не має ніякого відношення до соціальної сутності людини. Згідно з персоналістами, комунікативна якість особи, відкритість у бік подібних до неї осіб, за своєю природою не соціальна, а релі-.ГІЙна. І тут з'ясовується перехід персоналізму з позицій суб'єктивного ідеалізму на позиції ідеалізму об'єктивного, спорідненого із християнським теїзмом. Усвідомлення людиною своєї єдності з іншими людьми, стверджують персоналісти, має своїм прообразом правічний зв'язок людини з Богом. На захист цієї догми розробляється спеціальний персоналістський варіант доведення буття Бога. У своїй «теорії віри» персоналіст Ж. Ла- круа стверджує, що ідея Бога апріорно закладена в людині, так що всі докази його реального існування,зводяться до розкриття і коментування цієї самоочевидної істини.
Дата добавления: 2014-11-20; Просмотров: 772; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |