Наукове пізнання та його методи

Наукове пізнання пов'язане з функціонуванням особливого соціального інституту — науки. Наука — це не тільки система знань, а й діяльність, підкорена виробництву знань. У загаль-ному вигляді вона включає в себе Існування певних наукових співтовариств, їхню діяльність по створенню нових знань і самі ці знання. Виробництво наукових знань — особливий різновид пізнавальної діяльності, зв'язаної з продукуванням нових, об'єк­тивно-істинних знань шляхом наукового методу і відповідно до вимог наукової раціональності. Отже, щоб зрозуміти специфіку наукового пізнання, треба розібратися, що таке науковий метод і наукова раціональність.

Історично наука походить із неспеціалізованого, повсякден­ного знання. Останнє представлене в трьох формах: 1) рецеп­тивне, технічне знання (частково спеціалізоване, але ненаукове знання, характерне для мистецтв, ремесел, торгівлі, дрібного виробництва); 2) протонаука — ніби підготовчий етап станов­лення науки (збирання даних за допомогою наукових методик, окремі каузальні констатації при спостереженні за явищем при­роди тощо); 3) псевдонаука — сукупність переконань і дій, які видаються за науку (при цьому загальний принцип підходу, ме­тодика дослідження і знання, що приймаються, є чужими паную­чій в дану епоху науковій раціональності). Даний культурний феномен іноді називають паранаукою. Це такі види спеціалі­зованого знання, як алхімія й астрономія, теологія і спекуля­тивна натурфілософія, парапсихологія. Сьогодні для всіх оче­видно, що всі ці види знання неможливо викреслити із загаль­ної духовної культури людей не лише в історичному минулому, айв наш час.

Хоч наука так чи інакше походить з різних пластів повсяк­денного знання, вона не є його логічним або концептуальним продовженням. Наприклад, поняття «сила» в механіці не є уза­гальнення або уточнення повсякденного поняття сили.

У науці навіть знайомі з точки зору буденного досвіду явища часто сприймаються в зовсім новому світі, а наукові істини не­рідко постають парадоксальчими з точки зору «очевидностей» здорового глузду. Наукова раціональність переосмислює досвід як базу емпіричного природознавства. Перетворення досвіду на «науковий дослід» здійснюється за трьома принципами: 1) перш ніж вирішувати питання, чому протікає те чи інше явище, вар­то попередньо з'ясувати за допомогою засобів експерименту, як протікає дане явище в дійсності; 2) для того щоб мати можли­вість пов'язувати математично виражену гіпотезу з даними спо­стереженнями, потрібно, щоб сам досвід був метрично (кількіс­но) організований; 3) досвід не є єдиною основою, з якої ви­пливає положення теорії. Власне наукові твердження і висновки утворюються як результат використання теоретичних побу­дов для опису змісту чуттєвого досвіду і як такі передбачають певні теоретичні ідеалізації.

Прийнято вважати, що головним критерієм науковості засто­сованого природничими науками методу є їхня експерименталь­на база. Однак серед методологів існують серйозні розходження в розумінні природи експерименту й експериментальних фактів, а також їхньої ролі в механізмі становлення і розвитку науко­вого знання. Відомий західний методолог Т. Кун критерієм на­уковості знання вважав наявність парадигми, у рамках якої це знання переробляється і трансформується. На основі парадигми виникає так звана нормальна наука, яка успішно вирішує екс­периментальні і теоретичні головоломки, тобто «наукові проб­леми», які чітко сформульовані в рамках даної наукової тра­диції.

Т. Кун розглядає парадигму як інтегральну характеристику тієї чи іншої наукової дисципліни (наприклад, фізики або біо­логії) в певну історичну епоху. Така характеристика, як прави­ло, пов'язана з існуванням певної наукової школи, напряму то­що. В понятті парадигми можна виділити такі основні моменти:

1) «символічні узагальнення» — формально або частково-формалізовані компоненти теорії, які функціонують як «закони природи» або ж як системи відповідних символів;

2) «метафізична парадигма» (або картина світу) — це мо­дельні уявлення, узагальнені образи вихідних об'єктів науки (наприклад, газ у класичній фізиці розглядається як сукупність молекул, що нагадує більярдні кулі, які знаходяться в хаотич­ному русі);

3) загальноприйняті в даному співтоваристві вчених методо­логічні вимоги і ціннісні орієнтації; теоретичні концепції повин­ні бути простими, несуперечливими, такими, що піддаються пе­ревірці, наукові передбачення — точними, за можливістю кіль­кісно вираженими;

4) загальноприйняті в співтоваристві зразки, за якими «ви­готовляються» наукові описи і пояснення, а також базисні при­клади вирішення конкретних наукових проблем.

Найважливішою формою розвитку наукового знання є гіпо­теза. З точки зору методології — це деяке універсальне твер­дження, про реальність (і пов'язана з нею система теоретичних побудов), істинність або хибність якого повинен довести експе­римент. Гіпотеза тоді стає науковою теорією, якщо вона задо­вольняє таким вимогам:

1) осмисленість (досягається операціональною визначеністю понять, які входять до теорії);

2) несуперечливість (логічна узгодженість висловлювань, що приймаються в теорії);

3) можливість перевірки, порівняння теоретичних висловлю­вань із досвідом, даними експерименту; 4) підтверджуваність (відповідність теорії даним дослідів з заданим ступенем точності, підтвердження теорії в контексті соціальної практики);

5) екстраполяція (здатність теорії до узагальнення за межа­ми того досвіду, на грунті якого вона спинилась на початку);

6) адаптованість (здатність теорії шляхом деяких модифіка­цій з'ясовувати нові факти);

7) потенційна фальсифікованість (вказівка на такі обстави­ни, які однозначно визначають, в яких випадках теорія вважає­ться такою, що розходиться з досвідом).

До основних методів емпіричного дослідження належать спо­стереження, вимірювання, експеримент і індукція.

Наукове спостереження, на відміну від простого споглядан­ня,— це деякий різновид діяльності, який має смисл, мету і за­соби, за допомогою яких суб'єкт переходить до предмета діяль­ності (явища, яке спостерігається) і до продукту її (звіту про. спостережуване). У реальній науковій практиці спостереження являє собою активний пізнавальний процес, який спирається не лише на роботу органів чуття, а й на здатність тлумачити дані чуття. До наукового спостереження ставляться суворі вимоги: 1) чітка постановка мети спостереження; 2) вибір методики і розробка плану: 3) систематичність; 4) контроль за коректніс­тю і надійністю результатів спостереження; 5) обробка, осмис­лення і тлумачення одержаного масиву даних.

Спостереження — важливий спосіб одержання наукових фак­тів. Науковий факт — це відображена у висловлюванні реаль­ність. Взагалі будь-що стає науковим фактом лише тоді, коли воно зафіксоване тим або іншим прийнятим у даній науці спо­собом (протокольний запис у вигляді висловлювань або формул, фотографія, магнітофонний запис тощо).

Будь-який факт науки має багатомірну (в гносеологічному значенні) структуру. В цій структурі можна виділити чотири шари: 1) об'єктивну складову (реальні процеси, події, структу­ри, які є похідною основою для фіксації пізнавального резуль­тату, що називається фактом); 2) інформаційну складову (ін­формаційні посередники, які забезпечують передачу інформації від джерела до приймача — засобу фіксації факту); 3) прак­тичну детермінацію факту (зумовленість факту наявними якіс­ними і кількісними можливостями спостереження, вимірювання й експерименту); 4) когнитивну детермінацію факту (залеж­ність способів фіксації та інтерпретації фактів від системи по­хідних абстракцій теорії, теоретичних схем, психологічних уста­новок тощо).

Вимірювання — спостереження, яке фіксує не лише якісні характеристики об'єктіз і явищ, а й кількісні аспекти. Воно пе-

редбачає наявність деякого масштабу (одиниці вимірювання), алгоритму (правил) процесу вимірювання вимірювальним при­строєм. Вимірювання є процедурою встановлення однієї вели­чини з допомогою іншої, прийнятої за еталон. Першу з указаних величин називають вимірною величиною, другу — одиницею вимірювання. Звідси під вимірюванням розуміють процедуру по­рівняння двох величин, у результаті якої експериментально вста­новлюється відношення між величиною вимірювальною і вели­чиною, прийнятою за одиницю. Спосіб вимірювання включає в себе три основних моменти: 1) вибір одиниці вимірювання й одержання набору відповідних мір; 2) встановлення правил по­рівняння вимірювальної величини з мірою і правил складання мір: 3) опис процедури вимірювання як експериментальної дії. Варто підкреслити, що сучасне дослідне природознавство, по-- чаток якому було покладено працями Леонардо да Вінчі, Галі-лея і Ньютона, своїм розквітом зобов'язане застосуванню вимі­рювань. Проголошений Галілеєм принцип кількісного підходу, згідно з яким опис фізичних явищ повинен спиратися винятково на величини, що мають кількісну міру, є методологічним фунда­ментом точного природознавства, передумовою науково-техніч­ного прогресу.

Експеримент як засіб набуття нового знання про навколиш­ній світ використовується в науці у зв'язку з пізнавальними зав­даннями, для вирішення яких учений змушений звертатися до певної форми практичної дії, до створення організованого, штуч­ного середовища і використання спостережної матеріальної взає­модії з метою одержання корисної інформації. Дослідник вдає­ться до постановки експерименту тоді, коли виникає потреба вивчити певний стан предмета спостереження природним шля­хом. Діючи на предмет у спеціально підібраних умовах, дослід­ник викликає до життя потрібний йому стан предмета.

Завдяки чому експеримент виступає як засіб одержання но­вого знання? Для відповіді на це запитання слід зрозуміти логі­ку й умови переходу від попереднього знання до нового науково­го утвердження того чи іншого ступеня спільності.

Щоб перетворити експеримент на пізнавальний засіб, потріб­ні операції, що дають змогу перевести логіку речей у логіку по­нять, матеріальну залежність —у логічну. Для цього треба мати такий ряд: 1) принципи теорії і логічно похідні від них наслід­ки; 2) ідеалізовану картину поведінки об'єктів; 3) практику ототожнення в заданому інтервалі абстракції певної матеріаль­ної конструкції. При наявності цих факторів логіка понять і ло­гіка речей збігаються. Існує два типи експериментальних зав­дань: дослідницький експеримент пов'язаний з пошуком неві­домих залежностей між кількома параметрами об'єкта; переві-рювальний експеримент застосовується у випадках, коли потріб­но підтвердити або скасувати ті чи інші наслідки теорії.

Звертаючись до методів побудови наукової теорії, розгляне­мо насамперед саме поняття теорії. Висхідним визначенням в аналізі гносеологічної природи наукової теорії є розуміння її як вищої форми відображення дійсності й організації наукового знання. Специфіка теорії як форми організації знання полягає в тому, що вона в систематичному вигляді відображує законо­мірності, сутнісні характеристики певної галузі дійсності. За своєю будовою наукова теорія є цілісною і внутрішньо диферен­ційованою системою взаємопов'язаних понять, законів і вислов­лювань про досліджувані об'єкти, системою, яка забезпечує ви­ведення змісту теорії із деякої сукупності тверджень і понять (похідного базису теорії) за певними логіко-методологічними правилами.

Оскільки теорія повинна дати цілісне уявлення щодо законо­мірностей і сутнісних зв'язків певної галузі буття, теоретичне знання передбачає складну систему абстракцій, ідеалізованих об'єктів, зокрема наявність опосередкованих ланок у вигляді відповідних концептуальних структур, схем і моделей. Таких ла- > нок може бути кілька, що свідчить про багаторівневу ієрархічну побудову фундаментальних наукових теорій. Так, крім свого яд­ра (системи фундаментальних понять і співвідношень) теорія включає в себе менш загальні поняття як своєрідну ланку між похідними теоретичними допущеннями та емпіричними фактами (так звану оболонку ядра теорії).

Говорячи про структуру теорії, варто згадати про гіпотетико-дедуктивну модель наукової теорії. В літературі ця модель не­рідко постає як зразок побудови будь-якої точної наукової тео­рії. В основу даної моделі покладено більш або менш модифіко­ваний, з урахуванням особливостей емпіричного знання, аксіо­матичний метод побудови теорії, тобто такий спосіб побудови теорії, коли в основі її ми знаходимо певні вихідні положення, аксіоми чи постулати. Всі останні твердження повинні виводи­тись з них суто логічним шляхом на основі прийнятих правил.

Отже, аксіоматизація будь-якої теорії потребує, по-перше, вибору аксіоми; по-друге, визначення сукупності законів логі­ки, які використовуватимуться надалі; по-третє, виведення із аксіом за допомогою правил виводу всіх інших істинних твер­джень даної теорії.

Найважливішим способом побудови будь-якої наукової тео­рії є абстракція. Абстракція — це спосіб формування образів ре­альності (уявлень, понять, суджень) шляхом відвернення і по­повнення, тобто шляхом використання (або фіксації в образі) лише частини з більшості відповідних даних і додавання до цієї

частини нової інформації, яка не випливає з цих даних. Так, перші геометричні поняття історично формувалися за допомо­гою індукції шляхом абстрагування від усіх властивостей спо­стережуваних тіл, крім їхньої форми і розмірів. Геометричного змісту цим поняттям (точка, пряма площина тощо) було нада­но за рахунок логічної реконструкції їх, поповнення наявних ем­піричних властивостей такими теоретичними властивостями, як безперервність, необмежена протяжність, конгруентність, пара­лельність, тобто необхідних для. вираження суто геометричних істин.

На відміну від буденного пізнання наукова абстракція під­порядковується певним вимогам. По-перше, повинно бути пока­зано те, від чого абстрагуються в процесі осягнення об'єкта, є об'єктивно стороннім для результату абстракції; по-друге, треба визначити, до якої межі (в якому інтервалі абстракції) даний процес матиме законну силу; по-третє, треба взяти до уваги, що будь-якій введеній до теорії (з об'єктивним смислом) абстракції відповідає власний, від свідомості суб'єкта незалежний інтер­вал абстракції. Позначений інтервал визначає межі раціональ­ного обгрунтування тієї чи іншої абстракції, умови її предмет­ної істинності і межі однозначної застосованості (все це вста­новлюється на основі інформації, одержаної емпіричними або логічними засобами).

Методологія і пов'язана з нею методологічна свідомість є спеціальною формою рефлексії над науковим пізнанням, особ­ливий тип усвідомлення науки. Сучасна методологія не обме­жується вивченням методів наукового пізнання, прийомів до­слідження і процедур. Вона досліджує також основу, структуру і властивості наукового знання, його генезис і функціональні за­кономірності розвитку і трансформації. На грунті концептуаль­ної обробки досвіду науки методолог зводить теорію, здатну описати і з'ясувати особливості пізнавальної діяльності, пропо­нує принципи раціональної реконструкції процесу пізнання, си­стем наукового знання. Саме на рівні методологічної теорії ство­рюються умови визначення адекватної аксіології науки — систе­ми критеріїв і оцінок наукової діяльності та її результатів, та­ких як істинність, об'єктивність, раціональність, ефективність, практичність тощо. Наукову методологію можна використовува­ти (і слід це робити) для розробки методології управління на­укою відповідно до її власної природи '.

Дата добавления: 2014-11-20