Загальний історичний огляд. · загальний історичний огляд,

Розділ XIX

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ ПЕРІОДУ ПЕРЕБУДОВИ (1985-1991 рр.)

· Загальний історичний огляд,

· Державний лад.

· Судова система і інші правоохоронні органи.

· Правова система.

· Загальні висновки.

Перш за все, визначимо, який зміст вкладався в термін “перебудова” в роки її проведення, з якою метою вона запроваджувалася.

У першій половині 80-х років правляча в СРСР партійно-номенклатурна бюрократія опинилася перед вибором: негайно розпочати реформи з метою модернізації системи або ж продовжувати курс на зміцнення неото-талітарного режиму. В результаті боротьби цих тенденцій, які уособлювали відповідно генеральні секретарі ЦК КПРС Ю. Андропов і К. Черненко, до влади прийшов представник молодшого покоління партійної еліти — М. Горбачов.

Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС проголоси в курс на перебудову. З позицій партійної верхівки перебудова означала перетворення в економіці, докорінну реорганізацію державного механізму, зміну форм і методів діяльності органів управління. Всі ці заходи повинні були реанімувати комуністичну ідею і врешті-решт були спрямовані на врятування соціалістичної державності. Офіційна концепція перебудови передбачала здійснення двох взаємопов’язаних завдань: 1) радикальної економічної реформи; 2) демократизації суспільного життя, поширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова гуманного, демократичного соціалізму, який поєднував би політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, ринкові відносини з централізованим плануванням, розширення суверенітету республік! збереження єдиної союзної держави.

Перебудова почала здійснюватися звичними командними методами. Головним напрямком реформування була економіка. Спроба прискорити розвиток економіки за рахунок випереджаючого розвитку машинобудування не дала бажаних результатів. У червні 1987 року пленум ЦК КПРС проголосив програму радикальної реформи управління економікою, яка передбачала розширення прав підприємств, запровадження орендних форм господарювання, широку кооперацію у торгівлі та промисловості, створення спільних підприємств з іноземними фірмами.

Довгий час Україну вважали “заповідником застою”, економічні реформи тут проводилися дуже мляво. Справа в тому, що економіку України було дуже важко реформувати через те, що більше 60 відсотків її становила важка промисловість, 95 відсотків продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Фактично, перебудова в Україні розпочалася тільки наприкінці 1987 року. У квітні 1988 року Верховна Рада УРСР схвалила основні положення переходу від командно-адміністративної системи до економічних методів управління. Було ліквідовано 103 республіканські органи управління, 14 міністерств і відомств, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. Але незважаючи на перебудову, очікуваної самостійності підприємства не отримали. Збереглися держзамовлення, контроль міністерств і відомств, різного роду нормативи.

Не кращим було становище і у сільському господарстві. Виснажена і забруднена земля, застаріла техніка, низький рівень заробітної плати робили сільськогосподарське виробництво нерентабельним і збитковим. Колгоспно-радгоспна система виявилася повністю безперспективною.

Загострилася екологічна ситуація в Україні. Трагедія Чорнобиля змусила замислитися над наслідками централізованого господарювання в Україні. Аварія 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС тяжким додатковим тягарем лягла на економіку України.

В цілому слід визначити, що економічна реформа перших років перебудови провалилася. Припинилося зростання національного доходу, роз-балансувалися економічні відносини, безконтрольно зросли ціни, загострилася продовольча проблема. Зростав “чорний ринок”, значна частина продукції вивозилася за межі республіки. З 1 листопада 1990 року було запроваджено карткову систему і купони. У квітні 1991 року вдвічі були підвищені роздрібні ціни, що призвело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Це підвищення цін фактично знецінило всі заощадження населення. Різко посилилася соціальна диференціація, підвищився рівень злочинності.

Перебудова, яка була спрямована на врятування соціалістичної системи, не змінила суті влади, політичної системи. Комуністична партія й надалі залишалася найважливішою державною структурою. З метою виходу з кризи Верховна Рада УРСР 3 серпня 1990 року прийняла Закон “Про економічну самостійність Української РСР”. Але все більше ставало очевидним, що успіх економічних перетворень неможливий без реформування політичної системи.

Ще в січні 1987 року пленум ЦК КПРС проголосив гласність основою нової політики. Згодом, 1 серпня 1990 року, було прийнято Закон “Про пресу та інші засоби масової інформації”, який запровадив свободу друку і скасував цензуру.

Публікашїз політичних, історичних, економічних проблем почали заповнювати безліч білих плям української історії. Стала загальнодоступною правда про такі сторінки вітчизняної історії XX ст., як діяльність Центральної ради, голодомор 1933 року, сталінські репресії, боротьба ОУН—УПА тощо.

Релігійні стосунки. Демократизація суспільства позитивно вплинула на стосунки держави і церкви. Поняття свободи совісті поступово набувало повноцінного змісту. 23 квітня 1991 року було прийнято Закон УРСР “Про свободу совісті та релігійні організації”, який гарантував громадянам України право на свободу совісті. Це право включало в себе свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Закон складався з шести розділів: загальні положення; релігійні організації в Україні; майновий стан релігійних організацій; права релігійних організацій та громадян, пов’язані зі свободою віросповідання; трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах; державні органи та релігійні організації.

Закон вперше за всю історію радянської влади дійсно гарантував свободу совісті.

Ще до прийняття Закону офіційний статус отримали Українська греко-католицька церква (УГКЦ) і Українська автокефальна церква (УАПЦ). Проте досить міцними в Україні були позиції Російської православної церкви (РПЦ) і її відділу в Україні — Української православної церкви (УПЦ). В той час як УАПЦ і УГКЦ стояли на позиціях відродження незалежної Української держави, РПЦ і УПЦ залишалися на позиціях збереження єдиного державного утворення в рамках СРСР.

Отже, релігійна ситуація в Україні на початку 90-х років залишалася досить складною.

Одним з наслідків реформ стала зміна політичної структури суспільства. Перебудовчі процеси викликали до життя численні громадські організації та об’єднання. У вересні 1989 року було утворено суспільно-політичну організацію — Народний Рух України за перебудову (НРУ) на чолі з поетом Іваном Драчом. Паралельно виникли десятки інших громадських об’єднань: “Зелений світ”, “Меморіал”, “Спілка незалежної української молоді” та ін.

У 1990 році з’являються перші політичні партії: Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Конституційно-демократична партія, Демократична партія України, Українська селянська демократична партія, Соціал-демократична партія, Соціалістична партія.

Згодом заявили про себе Українська християнська партія жінок, Українська націонал-ліберальна партія, Партія слов’янського відродження та ін.

Більшість створених партій були нечисельні, не мали чіткої програми, ідеології. Невизначеність мети діяльності, боротьба за лідерство всередині партій, невисокий рівень політичної культури вели до їх розколів, а то і зникнення.

І хоча реформами було нанесено відчутного удару по КПРС, вона єдина мала реальну владу в країні. Формою протесту проти політики КПРС стає масовий вихід рядових комуністів з її лав. У 1990 році КПУ залишило понад 220 тис. чоловік, а вступило лише 38 тис. Більша частина членів партії виражала протест іншим чином — не сплачувала членські внески. Керівництво КПУ, намагаючись повернути втрачений авторитет, дає згоду на прийняття важливих для подальшої долі України документів.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні, “за” проголосували 355, “проти” — чотири, не взяли участь у голосуванні — 26.

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української РСР; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.

Декларація проголосила державний суверенітет України, як “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”.

У Декларації визначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід’ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом. “Громадяни республіки всіх національностей становлять народ України”. Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Українська держава “забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин”. Україна є самостійною у розв’язанні будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди.

Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона самостійно встановлює порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, може заборонити будівництво й припинити функціонування будь-яких підприємств, установ та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Україна “самостійна у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, шо проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку. Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості та традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”.

Досить важливим і новим у конституційному законодавстві України є такий пункт: держава виявляє піклування про задоволення національно-культурних потреб українців, котрі проживають за її межами. Та дуже цікавим є те, шо Україна має право на повернення у власність народу національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за межами України.

Україна також має право на власні Збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки; вона “урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”.

В останньому розділі підкреслювалося, що Україна є суб’єктом міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій тощо. Вона виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно зміцнює загальний мир і міжнародну безпеку, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Українська держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей над. класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішнього — державного права.

Відносини України з іншими радянськими республіками “будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладенні міжнародних угод”.

Отже, Декларація послужила правовою основою процесу незалежного державотворення України, всього подальшого законодавства. Вона надихнула демократичні сили України на подальшу боротьбу з комуністичним режимом. Своєрідним піком протистояння комуністичної влади і демократії стало голодування студентів у жовтні 1990 року в Києві.

Під тиском студентів і інших опозиційних сил Верховна Рада прийняла ряд важливих рішень: провести на початку 1991 року референдум про довіру Верховній Раді України і в разі недовіри — організувати до кінця року вибори на багатопартійній основі; забезпечити проходження строкової військової служби громадян України за межами республіки тільки за їхньою згодою; створити комісію Верховної Ради для розгляду питання про націоналізацію майна КПРСта ВЛКСМ; до прийняття нової Конституції України укладання союзного договору вважати передчасним; відставка уряду; до ЗО листопада 1990 року привести діючу Конституцію У РС Р у відповідність з положеннями Декларації про державний суверенітет.

Вже через тиждень після прийняття цих рішень Верховна Рада скасувала шосту статтю Конституції У РСР про керівну роль комуністичної партії. Але це не означало кінець пануванню комуністичної номенклатури. Зберігаючи контроль над засобами масової інформації, партійні структури почали шалений наступ на демократичні сили. Робота по створенню нового союзного договору не могла зупинити суверенізацію союзних республік. Активізувалися сепаратистські сили в Україні. У південних областях діяв комітет “Демократичного союзу Новоросії та Бесарабії”, метою діяльності якого було створення “незалежної Республіки Новоросії”. У Донбасі звучали вимоги щодо відновлення Донецьке-Криворізької республіки. У Закарпатті Товариство карпатських русинів вимагало автономії для Закарпаття.

Повторювалися уроки 1918 року: економічна і політична кризи — основні передумови сепаратизму. Підтвердженням цьому стали події в Криму. Партійні органи Криму провели референдум щодо відновлення автономії. На його основі Верховна Рада У РСР 12 лютого 1991 року прийняла закон “ Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки”.

Прагнучи зберегти “єдиний Радянський Союз” Верховна Рада СРСР приймає рішення про проведення ІУберезня 1991 року референдуму щодо збереження СРСР. В Україні за оновлену федерацію проголосувало 70,5 відсотка з 83,5 відсотків виборців, які приймали участь у голосуванні.

У травні 1991 року Верховна Рада обговорювала концепцію нової Конституції України. Проект, підготовлений конституційною комісією на чолі з Л. Кравчуком, за багатьма пунктами збігався з позицією Народної ради: передбачалося, що Україна стане президентською республікою з двопалатним парламентом, президента має обирати весь народ, пропонувалася назва держави — Республіка Україна, не згадувалося про обов’язкове входження до складу Союзу РСР. Парламентська більшість виступила з критикою проекту конституційної комісії і висунула свій проект. Комуністи наполягати на збереженні назви Українська Радянська Соціалістична Республіка, радянської системи державного управління, на обмеженні прав президента, на записі в Конституції про входження УРСР до складу СРСР.

На початку червня 1991 року парламент зробив черговий крок до незалежності, прийнявши постанову “Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки”.

Однак економіка республіки, як і СРСР в цілому, лишалася переформованою. Тим часом продовжувалися пошуки оптимального змісту нового союзного договору. Переговори вели керівники дев’яти союзних республік, включаючи Україну. У травні лідери “дев’ятки” в основному узгодили текст союзного договору і призначили дату його підписання 20 серпня 1991 року. Але 19серпня 1991 року партійна номенклатура вчинила державний заколот. Дії заколотників призвели до остаточної дискредитації компартії. 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Акт незалежності України. В цьому історичному документі підкреслювалося: “виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.,

· продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

· виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

· здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення”.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення.

На Всеукраїнському референдумі, який відбувся 1 грудня 1991 року, 90,35 відсотка виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України.

5 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла звернення “До парламентаріїв і народів світу”, в якому наголошувалося, шо договір 1922 року про утворення СРСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Заявлялося, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 року щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності. Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканою Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано було також без’ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних сил на засадах мінімальної достатності.

7—8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі біля Мінська лідери України (Л. Кравчук), Росії (Б. Єльцин), Бєларусі (С. Шушкевич) констатувати розпад СРСР і підписали угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД).

21 грудня 1991 року в Алма-Аті до цієї угоди приєдналися ще 8 незалежних держав колишнього СРСР. У прийнятій Декларації зафіксовано, що з утворенням Співдружності СРСР припиняє своє існування. Причому СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Для координації діяльності у сферах спільних інтересів було утворено Раду глав держав та Раду глав урядів. Засновники СНД визначили, що кожна з республік є незалежною у своїй внутрішній і зовнішній політиці державою. Україна вступила в новий етап своєї історії.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Політика перебудови потребувала реформування державного апарату як в центрі, так і на місцях.

В березні 1990 року в СРСР було запроваджено інститут президентства, що підтвердило наміри М. Горбачова втілити в практику державного будівництва теорію розподілу влад. У грудні 1990 року Раду Міністрів СРСР було перейменовано в Кабінет Міністрів СРСР, який чітко визначався як виконавчо-розпорядчий орган, що підпорядковувався Президенту СРСР.

Реформування союзних органів влади і управління привело до відповідних змін у союзних республіках.

Вищі органи влади і управління УРСР. Вищим представницьким органом республіки залишалася Верховна Рада УРСР. Саме їй було відведено чільне місце у проведенні демократизації державного життя України.

У 1989—1991 роках Верховна Рада прийняла ряд законів, що змінювати і доповнювали Конституцію УРСР.

Закон УРСР “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР” від 27 жовтня 1989 року визначав компетенцію Верховної Ради. Значно розширювалися повноваження Голови Верховної Ради УРСР, який набував рангу найвищої посадової особи республіки. Склад Верховної Ради мав складатися з 450 депутатів (раніше — 650). Термін повноважень народних депутатів — 5 років. Уперше за багато років свого існування Верховна Рада почала працювати в парламентському режимі. Порядок її роботи визначався Тимчасовим регламентом, затвердженим 22 травня 1990 року. У парламенті вперше з’явилася опозиція в особі Народної Ради, до складу якої увійшло 125 депутатів.

Значною подією стало запровадження в Україні поста Президента УРСР. З цього приводу Верховна Рада УРСР прийняла 5 липня 1991 року такі закони: “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР”, “Про Президента Української РСР”, “Про вибори Президента Української РСР”. Вибори Президента України призначалися на 1 грудня 1991 року. Таким чином, запровадження поста Президента У РСР було новим кроком по створенню в республіці державного апарату, побудованого на принципах розподілу влади. Законом від 21 травня 1991 року в Конституцію УРСР були внесені зміни і доповнення щодо структури органів вищої виконавчої влади республіки.

Рада Міністрів була перейменована в Кабінет Міністрів УРСР. Посада голови Ради Міністрів замінялася посадою прем’єр-міністра.

13 травня 1991 року був прийнятий закон “Про перелік міністерств та інших центральних органів державного управління Української РСР”.

Кабінет Міністрів об’єднує і направляє роботу міністерств і інших підпорядкованих йому органів. Міністерства й інші центральні органи державного управління здійснюють керівництво окремими сферами управління, несуть відповідальність за їх розвиток. В межах своєї компетенції уряд мав видавати постанови і розпорядження, а також організувати перевірку їх виконання.

Місцеві органи влади (управління). 9 квітня 1990 року був прийнятий Закон СРСР “Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР”, основною ідеєю якого було переведення місцевих Рад з режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого самоврядування. За Законом місцеві Ради ставали повноправними господарями на своїй території. 7 грудня 1990 року було прийнято Закон УРСР “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування”. В ньому визначалися засади місцевого самоврядування, правовий статус місцевих Рад народних депутатів, органів територіального громадського самоврядування.

В систему місцевого самоврядування входили сільські, селищні, міські Ради народних депутатів і їх органи, інші форми територіальної самоорганізації громадян. Територіальну основу місцевого самоврядування складали сільрада, селище, місто, а органами місцевого самоврядування були відповідні Ради народних депутатів. З метою більш ефективного здійснення своїх прав і обов’язків органи місцевого самоврядування могли об’єднуватись в асоціації, інші форми добровільних об’єднань.

Поряд з місцевим самоврядуванням Закон виділяв регіональне самоврядування, основу якого складали район і область.

Нове законодавство про органи місцевого самоврядування значно розширило їхні права, як в сфері економічного, так і в сфері соціально-культурного життя суспільства, затвердило повноту народовладдя на відповідних адміністративних територіях.

Дата добавления: 2014-11-20